Орач. Гей, мій воле бідолашний!
Ми раби з тобою,
Одним ярмом опряжені,
Нуждою лихою,
Що над нами стоїть здавна Якимсь лютим катом, Що нас пхнула на шмат лану, — Нудись над тим шматом!
Рушай, друже, борозною,
Доки служить сила,
Доки доля серед поля
Обох не скосила. Тягни дужше, хай лягає За скибою скиба Та напєть ся поту-крови, Щоб нам дати хлїба.
Не жури ся, вірний воле,
Не здихай все важше:
Тяжко в плузї вік ходити,
Тай менї не красше. Як ти, друже, очий вгору Звести не посьмію: Одібрали в мене небо Та сьвяту надїю,
Одібрали живосилом
Свої-ж брати-дуки;
Земля чорна не зна жалю, —
Що їй наші муки? Тільки жде, щоб з ніг звалити, Жде скорійш пожерти; Сількісь, — може трохи легше Буде хоть по смерти.
Нїгде однак правди дїти —
У нас різна вдача:
Ти — тварюка безсловесна,
Я-ж — буцїм мовляча. Надїлив мене Бог даром Вільного висказу: Не завидуй: колиб знав ти Ту гірку образу,
Ту насьмішку, те знущаннє…
Самісїнька слава…
Що зроблю я, меч піднявши
В імя свого права, Коли ще не вспів махнути, А вже є щербина… Який вжиток чи пожиток Мати-ме людина
З того плугу, що буряну
Не видере в полї,
А зоставить з корінцями
Рости на роздолї? Добрі жнива уродять ся На такім оранню!… Не зазнати кінця-краю Журбі-безталанню.
Закипить у грудях часом,
Ремство збурить душу,
Але швидко пал примерхне,
Нишком терпіть мушу. Завваж ганьбу, завваж сором: Як дар божий мати, Найдорожший дар розмови, А весь вік мовчати!
Відчувати серцем правду,
А кривдї коритись…
Розміркуй же, кому в сьвітї
Труднїйш із нас битись? Гей чого так засмутив ся, Став серед дороги? Тягни, друже, поки тягнеш, Поки служать ноги!
Треба ниву допорати,
Допораєм — годї!
Не покидай хоч ти мене
Самого в пригодї. За все колись подякую, Вдосталь відпочинеш; Буде з хлїбом твій хазяїн, То й ти не загинеш!
|