Орач. Гей, мій воле бідолашний!
Ми раби з тобою,
Одним ярмом опряжені,
Нуждою лихою,
Що над нами стоїть здавна
Якимсь лютим катом,
Що нас пхнула на шмат лану, —
Нудись над тим шматом!
Рушай, друже, борозною,
Доки служить сила,
Доки доля серед поля
Обох не скосила.
Тягни дужше, хай лягає
За скибою скиба
Та напєть ся поту-крови,
Щоб нам дати хлїба.
Не жури ся, вірний воле,
Не здихай все важше:
Тяжко в плузї вік ходити,
Тай менї не красше.
Як ти, друже, очий вгору
Звести не посьмію:
Одібрали в мене небо
Та сьвяту надїю,
Одібрали живосилом
Свої-ж брати-дуки;
Земля чорна не зна жалю, —
Що їй наші муки?
Тільки жде, щоб з ніг звалити,
Жде скорійш пожерти;
Сількісь, — може трохи легше
Буде хоть по смерти.
Нїгде однак правди дїти —
У нас різна вдача:
Ти — тварюка безсловесна,
Я-ж — буцїм мовляча.
Надїлив мене Бог даром
Вільного висказу:
Не завидуй: колиб знав ти
Ту гірку образу,
Ту насьмішку, те знущаннє…
Самісїнька слава…
Що зроблю я, меч піднявши
В імя свого права,
Коли ще не вспів махнути,
А вже є щербина…
Який вжиток чи пожиток
Мати-ме людина
З того плугу, що буряну
Не видере в полї,
А зоставить з корінцями
Рости на роздолї?
Добрі жнива уродять ся
На такім оранню!…
Не зазнати кінця-краю
Журбі-безталанню.
Закипить у грудях часом,
Ремство збурить душу,
Але швидко пал примерхне,
Нишком терпіть мушу.
Завваж ганьбу, завваж сором:
Як дар божий мати,
Найдорожший дар розмови,
А весь вік мовчати!
Відчувати серцем правду,
А кривдї коритись…
Розміркуй же, кому в сьвітї
Труднїйш із нас битись?
Гей чого так засмутив ся,
Став серед дороги?
Тягни, друже, поки тягнеш,
Поки служать ноги!
Треба ниву допорати,
Допораєм — годї!
Не покидай хоч ти мене
Самого в пригодї.
За все колись подякую,
Вдосталь відпочинеш;
Буде з хлїбом твій хазяїн,
То й ти не загинеш!
|
