Доля (1897
Павло Граб
Крук (Едгар Пое)
Існують інші версії цієї роботи: Крук
Видання: Львів: накладом редакції «Зорі», 1897.
Крук.
Поема.

В кінець змучений журбою,
Раз північною добою,
Я схилив ся, задрімав,
Над одним старинним твором,
Над забутим мисли взором,
Що велику славу мав.
Коли чую: стук роздав ся,
Стук роздав ся з двору мого…
Подорожний заблукав ся
Та прибивсь до двору мого,
 Подорожний — більш нїчого.

Близько грудня се творилось.
Кругом пітьмою все крилось;
Меркло вугілля в печі.
Ждав я ранку, ждав я сьвіту:
Нї привіту, нї одвіту;
Занудив ся я ждучи…

Хочаб звістка об Ленорі,
Що втекла життя земного,
Об Ленорі, ясній зорі,
Звістка з миру потайного…
 Дожидання — більш нїчого.


Тужно вила хуртовина,
Розвівала ся запина
Пурпурова на вікнї,
Шамотїла, ляк будила.
Кажу вставши: Що за сила?
Що за враг? Страхи дурні.
Зараз серце втихомирю:
Гість лучив ся — от і всього;
Кому бути в таку чквирю
За дверима дому мого?
 Гість приблудний — більш нїчого.

Тож лякатись задаремно.
„Вибачайте: так нечемно
Я загаявсь, бо здрімнув;
Не розчуло зразу вухо:
Тихий гук донїс ся глухо, —
Я уваги не звернув.“ —
Показав та й пометнув ся
Я за двері дому мого,
Пометнув ся та й жахнув ся:
Зирк — навколо дому мого
 Нїч похмура — більш нїчого.


Нїгде іскра не заблисла;
Туча звисла; серце стисла
Така туга дошкульна,
Що нї одна душа в сьвітї
Не здолає зрозуміти, —
Тиї туги сьвіт не зна.
Враз „Ленора“ віддало ся
Любе мення сонця мого…
Сам шепнув я: розлягло ся,
Залунало з шепту мого,
 Залунало — більш нїчого.

Тяжко в грудях защеміло;
Припер двері я несьміло.
Знову стук, та вже чутнїйш.
Думка: тріснуло денебудь,
Ворухнуло ся щонебудь,
Вітер бє в шибки буйнїйш…
Таємниця ? Нїякої…
Відки взятись, як і з чого?
Плід уяви навісної…
Годї-ж, годї, кат зна чого!
 Вихор зняв ся — більш нїчого.

Пхнув вікно я: гість північний,
Крук днедавний, крук одвічний,
Зза віконницї влїта:
От влїтає, — постать горда, —
Як буває тільки в льорда, —
Не вклонив ся, не вита;

Махнув крильми з чуттєм влади,
Махнув байдуже до всього
Він та й сїв на бюст Паллади
Над дверима дому мого,
 Сїв поважно — більш нїчого.

От діждав ся собі лиха…
Усьміхнув ся тут я стиха:
Крук у всїй своїй писї!
„Твого чуба вскуб хтось зручно,
А поводиш ся бундючно…
Як же звали тебе всї —
Там, у вічнім пеклї Ночі,
Де не знають дня нїколи,
Де тьма Ночі слїпить очі, —
Як ти звав ся?“ — Крук поволи
 Відповів на те: „Нїколи!“

Мов людина — от дивниця —
Відказала менї птиця,
Хоч без глузду, та дарма:
Крук балака — справдї чудно,
Понять віри навіть трудно,
Непостижно для ума.
Гей, не жди собі відради,
Не шукай добра, відколи
В тебе сїв на бюст Паллади
Хижий Крук, віщун недоли,
 Крук, що зветься скрізь „Нїколи“.


Він прокракав так розпучно,
Одногучно, але влучно,
Мов би душу виливав,
А сидїв — не ворухнеть ся,
Пером з легка не тріпнеть ся…
Я тим часом міркував:
— Згибло брацтво… все загине…
Мрій розвіялось доволї…
Так і він мене покине,
Пурхне ранком в чисте поле…
 Крук відрік на те: „Нїколи!“

Запитав ся я тремтяче:
— Що за назву мана кряче,
Мов не знає инших слів?
Десь єї колишнїй владник,
Бідолашний який страдник,
У тім слові разом злив:
Безнадїйність, думи журні,
Всї пригоди, що збороли
Як у повідь хвилї бурні,
Поривання, що схололи, —
 Злив, безщасний, в тім „Нїколи“…

Коло уст у мене знишка
Знов забігала усьмішка;
Я присунувсь, я пример,
Без сил спершись на оксамит…
Щось снувалось… вже й не тямить
Голова моя тепер…

— Крук… та що-ж, гадав я в кріслї,
Страшний Крук, що чинить болї,
Що труїть всї людські мисли,
Простирає зла приполи, —
 Що ж віщує тим „Нїколи“?

Розвязання ждав я марно;
Крук мовчав, дивив ся хмарно,
Грізним зором мене пік.
На подушку в ту годину
Злїг я — мукам нема впину…
Не злягати вже по вік
На оксамит масаковий,
Не злягати вже нїколи
Моїй галоньцї чудовій, —
Жалкував я мимо воли:
 Не припасти більш нїколи.

Хмара диму заходила,
Заходила мов з кадила…
Що се? Ангел спочуття?
„Згинь напасна потороче!
Сам Бог визволити хоче,
Посилає забуття.
Швидче-ж пити його буду,
Щоб не згадувать Ленори;
Все, що давить, скину, збуду;
Память зітреть ся Ленори!…“
 Крук відрік на те: „Нїколи!"


Гей, прорічнику, мій жаху,
Лихий Демоне, чи птаху!
Тебе вихром принесло,
Чи Дух Ночі спокусливий
Тебе шле в наш край журливий,
Де панують смерть та зло?
Та скажи: чи є злїк ранам
Там, де всї по божій воли,
Всї ми будем; забуття нам
Чи дадуть хоч ті околи? —
 Крук відрік на те: „Нїколи!"

Гей, прорічнику зловіщий!
Чи ти птах, чи Демон віщий, —
Богом, скритим від усїх,
Вкупі з Небом, заклинаю;
Ти скажи: в надземнім Раю,
Межи антелів сьвятих,
Чи зострінусь я з душею
Незабутньої Ленори,
Чи побачусь там із нею,
Що скрашає райські доли?
 Крук відрік на те: „Нїколи!"

Хто-б не був ти: птах брехливий,
А чи Демон, Дух злосливий,
Геть від мене! Геть туди, —
Проказав я, з місця вставши:
Геть — де Пекло Ночі завши,
Не вертайсь менї сюди!

Чорнїйш піря твоя злоба,
Твоя лжа, твоє „нїколи“;
З мого серця вийми дзьоба;
Щезни, лютий ! — Крук поволи
 Відповів на те: „Нїколи!“

З того часу над дверима,
Мов примара невмолима,
Крук насуплений сидить…
Нї спочинку, нї поради:
Не спурхає він з Паллади,
Сонним Демоном глядить.
Горить сьвітло; тремтять тїни,
Від дверий хвилюють долї;
Топнуть очі в тім тремтїннї;
Мре від його дух мій кволий,
 Мре — не збудить ся нїколи.