Доля (Грабовський, 1985)/Честь тому, хто в землю чорну…
| ◀ Про вірного друзяку | Доля «Честь тому, хто в землю чорну…» (Фердінанд Фрейліграт) пер.: Павло Грабовський |
Старі і молоді ▶ |
|
Честь тому, хто в землю чорну
В спеку, в холод піт свій ллє!
Честь тому, хто коло горну
Важким молотом кує!
Честь тому, хто під землею
Вік довбається в норі,
Щоб пробитись із сім'єю,
Щоб не пухнуть дітворі!
Честь і шана всім трудящим
В кузні, шахті чи з серпом;
Хай для нас життя їх кращим
Буде прикладом-зразком!
Не забудьмо також, доле,
І про того — честь йому! —
Хто облоги думки оре,
Іскри світла кида в тьму!
Чи в книгарні гне він спину
Та архівний пил глита,
Не даючи очам впину,
Чи в поезії вита;
Чи за гроші виправляє
Нісенітниці чужі,
Чи на розум наставляє
Діток — водить по межі:
Поки сивий волос гляне,
Горе зігне в три дуги,
Поки бачить перестане
З працювання та нудьги.
Передчасно гаснуть сили;
Інший думав тільки жить,
А вже трапив до могили,
Непорушливо лежить.
Стоять будні, прийдуть свята, —
Він хвилинки не згуля;
Просять їсти немовлята, —
Мов кайданник заробля.
Був один… Він все до неба
Свої зори обертав,
Але… хліба всюди треба,
То далеко не злітав.
Світлі думи він леліяв,
Поривання чарівні,
Але голод своє діяв,
Спиняв мрії запальні.
Скільки він списав паперу,
Крився в закутку з пером,
Як другі весну веселу
Зустрічали за двором!
Соловейко над віконцем
Тьохка, жайворонок взвивсь;
Мир сміється, влитий сонцем…
Він ні на що не дививсь.
Затуливши очі й вуха,
Щодня тілом гірше слаб
Віковічний наймит духа,
Невизвольний нужди раб.
А застогне серце хворе,
Щастя-долі забажа, —
Він хотіння враз поборе,
На замани не зважа.
Занедужав, зліг до ліжка,
Наробився — сил нема,
Хоч буяє думка знишка,
Душу вгору підійма.
Незабаром склав він руки,
Збувся мук життя свого;
Ні хреста, ні каменюки
Над могилою його.
Не зібрав трудовник спадку
Малим сиротам своїм,
А зоставив добру згадку, —
Тяжко в світі битись їм.
Спогадаймо ж, сліпа доле,
І про того — честь йому, —
Хто облоги думки оре,
Іскри світла кида в тьму!