Доля (Грабовський, 1985)/Про вірного друзяку

ПРО ВІРНОГО ДРУЗЯКУ

На світі держались вони з будування,
То й нині стояли поверх риштування;
Під ними Париж, як щодня, клекотів,
А вітер північний все вколо крутив.

Були вони голі, хоч вік свій робили,
В лахмітті старчачім сердеги ходили;
Зв'ялила, зіссала їх нужда тяжка;
Палати складали, самі ж без кутка.

Дворець підіймався, зростав собі вгору;
Недовго б до краю. А тут на цю пору
Піднявсь лютий вихор, ворушить усе,
Додолу валяє, в повітрі несе.


Гуде, розкотився — все вниз загурчало…
Рятуйтесь, нещасні, — надії щось мало;
За крокву схопились, висять на кінці,
Як часом до щогли улипнуть пловці.

А вихор скажений бушує все зліше,
Завиє, застогне, здригнеться, засвище…
Хитається кроква… Чорніє земля
Та пащу прожерну на них роззявля.

Промовив тут один: «Що будем казати?
Доводиться, брате, обом загибати:
Тріщить клята кроква… Як думаєш ти?
Комусь неминуче до бога піти».

Зітхнув на те другий: «Ой, жалко родини!»
«Бувай же здоровий! — не ждавши й хвилини,
Відрік йому перший. — Я — сам, без рідні…
Така, мабуть, доля судилась мені!»

І кинувсь на камінь згори головою:
Пожертвував сміло для других собою.
Ніхто не питався: хто згинув і як?
А був він друзяка з вірніших друзяк!