Дев'яносто третій рік/I/2
| ◀ Книга I. Содреський ліс | Дев'яносто третій рік пер.: Ольга Кривинюк, Любов Комарова Частина I. На морі Книга II. Корвет Клеймор |
Книга III. Гальмало ▶ |
|
На весні 1793 року, в той час, як Франція мала патетичну розвагу з упаду жирондистів, ось що відбувалося на ламаншському архіпелазі.
Одного вечора, першого червня, в Джерсеї у маленькій, самотній бухті Боннюї, за годину перед заходом сонця, в таку мрячну годину, що добра до втікання, бо небезпечна до плавби, якийсь корвет наставляв вітрила. На цьому кораблі моряки були французи, але він належався до англійської флоти, що була на відпочинку і немов на сторожі біля східнього острівного кінця. Принц де Ля Тур-д'Овернь, з роду Бульйонів, був за начальника англійської флоти і то з його наказу й для якоїсь дуже спішної й особливої справи було відряджено корвет.
Той корвет, записаний у Трініті-Гаузі під назвою Клеймор, був на вигляд, ніби вантажний, але в дійсності був військовий. Він мав тяжку й спокійну купецьку ходу; але не треба було на це сполягати. Його було збудовано з подвійною метою, — хитрощі й сила; дурити, коли можливо, битися, коли треба. Для справи, що він мав виконати тої ночи, замісць вантажу, поставили в міжчердаччі тридцять каронад великого калібру. Ці тридцять каронад, — чи то тому, що сподівалися бурі, чи швидче тому, що хтіли надати кораблеві смирного вигляду, — було замкнено, тоб-то, міцно прив'язано в середині потрійними ланцюгами, а жерла обіперто на зачинені люки; знадвору не було нічого видко; отвори для жерл засліплено, заслонки засунено; неначе надягли на корвет маску. Ці гармати були на бронзових колесах зі спицями давнього зразка, так званого «променястого». Звичайні корвети мають гармати на чердаці; а цей корвет, призначений для несподіванки й підступу, був на чердаці беззбройний, але збудований так, щоб міг везти, як тільки що бачили, цілу батарею в міжчердаччі. Клеймор був статури масивної й присадистої однак, мав добру ходу. Це був найміцніший корпус з цілої англійської флоти, а в бою сливе дорівнювався фрегатові, хоча мав за бізань-щоглу жердь зі звичайною бригантиною. Його керма, рідкої й мудрої форми, мала майже суцільну раму, що коштувала п'ятдесят фунтів стерлінгів на соугемптонській корабельні. Екіпаж, — увесь французький, — був з офіцерів емігрантів і матросів дезертирів. Це були добірні люди; всі до одного хороші моряки, хороші вояки й хороші роялісти. Вони мали потрійний фанатизм до корабля, до зброї й до короля.
Пів батальйона морської піхоти, на випадок потреби висісти, було змішано з матросами.
Корвет Клеймор мав за капітана лицаря святого Людовика, графа дю Буабертело, одного з найкращих колишніх королівських морських офіцерів; за капітанового помішника — шевальє де Ля В'євіля, що командував французькою гвардією в тому поході, в якому Гош був сержантом; за лоцмана корвет мав найдосвідченішого джерсейського лоцмана Філіпа Ґакуаля.
Очевидячки, цей корабель мав виконати якусь надзвичайну справу. Справді, на нього зійшов один чоловік, що мав такий вигляд, як би пускався на якусь пригоду. То був високий дід, стрункий і дужий, з суворим обличчям; по тому обличчю тяжко було визначити його вік, бо воно здавалося одразу старе й молоде; старий був з тих людей, що повні віку й повні сили, що мають сиве волосся на голові й блискавку в погляді; сорок років, як на силу, й вісімдесят, як на поважність. В ту хвилину, як він зіходив на корвет, його морський плащ напіврозкрився й можна було зобачити, що на ньому під тим плащем були широкі штани — шаравари, чоботи й куцина з козячої шкури, зверху вишита шовком, а спіднизу з кудлатою й закустраною вовною: ціле вбрання бретонського селянина. Ця стародавня бретонська куцина відбувала подвійно, бо її надягали і в свято й при роботі, вивертаючи й обертаючи до охоти або волохатим, або вишитим боком наверх; цілий тиждень — звіряча шкура, в неділю — урочисте вбрання. Немов для того, щоб ще більше бути правдоподібною, як того хотіли, селянська одежа на тому старому була попротирана на колінах і ліктях і здавалося, що її довго ношено; а морський плащ з грубої матерії був подібний до рибальського лахміття. Старий мав на голові тогочасну шапку, високу та з широкими крисами; зі спущеними крисами вона мала сільський вигляд, а з крисами підіп'ятими на боці петелькою з кокардою, мала військовий вигляд. Старий носив ту шапку, спустивши криси по-мужицьки, без петельки й кокарди.
Лорд Балкарес, губернатор на острові, й принц де Ля Тур-д'Овернь самі особисто припровадили старого й влаштували на кораблі. Таємний принців агент Желямбр, колишній тілохранитель пана графа д'Артуа, сам доглядав, як улаштовували для старого каюту, його дбайливість і повага були такі великі, що він власноручно, — дарма, що дуже панського роду, — ніс за старим його валізку. Лишаючи старого, щоб повернутися на беріг, пан де Желямбр низько вклонився тому мужикові; лорд Балкарес йому сказав: — Щасти, боже, генерале. — А принц де Ля Тур-д'Овернь йому сказав: — До побачення, кузене.
Матроси в коротких розмовах, що мають між собою моряки, відразу почали називати свого пасажира «мужиком». Але, не знаючи нічого, вони розуміли, що цей мужик так само несправжній мужик, як військовий корвет не був справді вантажний корвет.
Вітер був невеликий. Клеймор вийшов з Боннюї, пройшов поуз Булай-Бей і якийсь час його було видко, як він плив по-над берегом, потім він занурився в тьму, що все збільшувалася, й зник.
За годину потому Желямбр, вернувшися додому в Сен-Гельє, послав саугемптонським кур'єром до пана графа д'Артура в головну квартиру герцога йоркського такі рядки:
«Монсеньйоре, від'їзд одбувся. Успіх певний. За тиждень увесь берег од Ґранвілю до Сен-Мало спалахне».
Чотири дні перед тим представник Прієр де ля Марн, бувши в місії при армії Шербурзького берега й тимчасово живучи в Ґранвілі, одержав через таємного посланця таку звістку, писану тою самою рукою, що й попередня депеша:
«Громадянине представнику, першого червня, в час припливу, військовий корвет Клеймор, з замаскованою батареєю, з'явиться, щоб висадити на французький беріг одного чоловіка з такими прикметами: високий на зріст, старий, сивий, одежа мужицька, руки аристократичні. Завтра надішлю вам більше подробиць. Він висяде 2-го червня. Попередіть сторожові крейсери, захопіть корвета, кажіть гільйотинувати чоловіка».
Сонце зовсім зайшло; ніч була темніша, ніж звичайне бувають літні ночі; це була місячна ніч, але небо застилали такі великі хмари, що бувають частіш за рівнодення, ніж підчас сонцестояння; вважаючи по всьому, здавалося, що місяця не буде видко аж поки він дійде до обрію, заходячи. Скілька хмар звисало аж до моря, вони укривали його туманом.
Темрява та була сприятлива.
Лоцман Ґакуаль мав намір лишити Джерсей ліворуч, а Ґернсей праворуч і дістатися, відважно пропливши між Гануа й Дувром, до одної маленької затоки на Сен-Малоському березі. Ця дорога була довша, ніж через Менк'є, але певніша, бо французькі сторожові крейсери мали звичайне наказа особливо пильнувати між Сен-Гельє та Ґранвілем.
Ґакуаль сподівався, що, коли вітер буде сприятливий, коли нічого не станеться, то, розпустивши вітрила на корветі, можна буде досягти французького берега на світанку.
Все йшло добре, корвет тільки що поминув Ґро-Не; близько дев'ятої години погода щось, ніби, почала надуватися, як говорять моряки; знявся вітер, з'явилися хвилі; але вітер був лагідний і хвиля хоч сильна, але не жорстока. Однак, од деяких ударів хвиль перед корабля заплескувало водою.
Мужик, що його лорд Балкарес звав «генералом», а принц де Ля Тур-д'Овернь казав до нього: «Мій кузене», мав морські ноги й проходжувався поважно й спокійно по корветному чердаці. Він неначе не помічав, що корабель дуже гойдається. Часами він витягав з кешені в куцині кружальце шоколаду, ламав його й жував по шматочку; дарма, що був сивий, проте мав усі зуби.
Він ні до кого не говорив, лише часами потиху й коротко до капітана, що слухав його мови з пошаною; здавалося, що капітан уважав його за начальника більшого за себе.
Клеймор, зручно проваджений, непомічений у тумані, обійшов по-над берегом довгу північну джерсейську кручу, тулячись близенько до берега, щоб обминути небезпечну підводну скелю П'єр-де-Лек, що є посеред морського рукава між Джерсеєм і Серком. Ґакуаль, стоячи коло стерна, вказуючи по черзі Ґрев-де-Лек, Ґро-Не, Племон, примусив корвета прослизнутися між тими ланцюгами підводного каміння, до певної міри, напомацки, але з такою певністю, як у себе в хаті, бо, видко, добре знав усі закутки в океані. Корвет не мав спереду світла, через те, що боявся виявити себе в цих морях, де пильна сторожа. Тішилися з туману. Допливли до Ґранд-Етап; мряка була така густа, що ледве відрізняли високий силует Пінаклю. Чули, як дзвонило десяту годину на дзвіниці в Сен-Уен, — признака, що вітер тримається кормовий. І далі все йшло добре; море робилося бурхливіше, бо близько була Корб'єр.
Швидко по десятій годині граф дю Буабертело й шевальє де Ля В'євіль відпровадили чоловіка в селянській одежі до призначеної йому каюти, що належалася капітанові. Вступаючи до неї, він їм сказав, стишуючи голоса:
— Ви, панове, знаєте важливу таємницю. Мовчіть, доки не буде вибуху. Лише ви знаєте тут моє ім'я.
— Ми його заберемо з собою до могили, — відповів Буабертело.
— Що до мене, — мовив старий, — то хоч би я мав умерти, а не скажу його.
І він увійшов до своєї каюти.
Буабертело бурчав півголосом на вухо Ля В'євілеві:
— Побачимо, чи це проводар.
Ля В'євіль одповів:
— У всякому разі, це принц.
— Сливе.
— Великий пан у Франції, але принц у Бретані.
— Як Ля Тремуалі, як Рогани.
— Що він з ними у спілці.
Буабертело завважив:
— У Франції та в королівських каретах він — маркіз, як я — граф, а ви — шевальє.
— Карети вже далеко! — покликнув Ля В'євіль. — Нас тепер возять возом.
Запанувала тиша.
Буабертело знов розпочав:
— Як нема принца французького, то беруть принца бретанського.
— За браком дрозда… Ні, за браком орла, беруть ворона.
— Я волів би яструба, — сказав Буабертело.
А Ля В'євіль завважив:
— Звичайно! Дзьоб і пазурі.
— Побачимо.
— Так, — мовив Ля В'євіль, — вже час, щоб проводар був. Я такої самої думки, як Тентеніяк: проводаря й пороху! Ось, слухайте, капітане, я знаю сливе всіх можливих і неможливих проводарів, вчорашніх, сьогодняшніх і завтрашніх; нема ні одної такої військової голови, як нам треба. В цій чортячій Вандеї треба такого генерала, щоб разом з тим був і прокурор; треба обридати ворогові, змагатися з ним за кожного млина, за куща, за рова, за каміня, заводити з ним дрібні сварки, зо всього витягти якусь користь, на все вважати, багато вбивати, давати приклад, не мати ні сну, ні милосердя. Тепер у цій селянській армії є герої, та нема капітанів. Д'Ельбе — ніщо, Лекюр — хворий, Боншан прощає; він добрий, а то — дурість. Ля Рошжакелен — чудовий підлейтенант, Сільц — офіцер до виразної кампанії, нездатний до війни з хитрощами; Кателіно — наївний плугатар, Стофле — хитрий лісничий, Берар — нездара, Буленвільє — смішний, Шарет — страшний. Я вже й не кажу про голяра Ґастона. Бо на бісового батька змагатися з революцією і яка ріжниця між республіканцями й нами, коли ми дамо перукарям командувати над панством?
— То ж бо то, що та суча революція опановує нас, і нас теж.
— Набралася Франція корости!
— Корости третього стану, — відповів Буабертело. — Лише Англія може вибавити нас з того.
— Вона вибавить нас, будьте певні, капітане.
— А поки-що — погано.
— Справді, всюди мужва; монархія, що має за головного генерала Стофле, лісничого пана де Молевріє, не має чого заздрити республіці, що має за міністра Паша, сина воротаря в герцога де Кастрі. Що за противенство — ця вандейська війна: з одного боку Сантер — пивовар, з другого Ґастон — цирульник!
— Мій любий Ля В'євілю, я до звісної міри ціню цього Ґастона. Він зовсім не погано командував у Гемене. Він гарненько розстріляв з аркебузів три сотні синіх, сказавши їм спершу викопати самим собі яму.
— В добрий час, але це і я зробив би так само добре, як він.
— Ну, певне. Я теж.
— Великі військові вчинки, — мовив Ля В'євіль, — вимагають до свого виконання — панства. То лицарська справа, а не перукарська.
— Однак з того третього стану, — завважив Буабертело, — є люди гідні поваги. От, наприклад, отой годинникар Жолі. Він був за сержанта у фландрському регіменті, він став вандейським ватажком, він командує бандою на узбережжі; він має сина, а той син республіканець, і в той час, як батько служить у білих, син служить у синіх. Зустріч. Битва. Батько каже взяти сина в полон і прострілює йому голову.
— Оце добре, — сказав Ля В'євіль.
— Брут — рояліст, — мовив Буабертело.
— А все ж нестерпуче, щоб над тобою командував який-небудь Кокеро, Жан-Жан, Мулен, Фокар, Бужю, Шуп!
— Мій любий шевальє, так само сердяться і по той бік. У нас повно буржуа; у них повно панів. Чи ви гадаєте, що безштанькам приємно, щоб над ними командував граф де Канкло, віконт де Міранда, віконт де Богарне, граф де Валанс, маркіз де Кюстін і герцог де Бірон!
— От, не розбери, боже!
— А герцог де Шартр!
— Син Егаліте. А, до речі, коли ж то він, оцей о, буде королем?
— Ніколи.
— Він сходить на трон. Йому допомагають його злочини.
— А шкодять його вади, — мовив Буабертело.
Знов помовчали, а тоді Буабертело розпочав:
— Однак, він хтів помиритися. Прийшов побачитися з королем. Я був у Версалі, як йому плюнули на спину.
— З великих сходів?
— Еге.
— Добре зробили.
— Ми його прозвали Брудним Бурбоном.
— Він лисий, прищуватий, царевбивця, фе!
І Ля В'євіль додав:
— Я був з ним у Уесані.
— На «Святому Дусі»?[1].
— Так.
— Коли б він послухався знаку триматися вітру, що йому подавав адмірал Д'Орвільє, то він не дав би англійцям пройти.
— А, певне.
— Чи то правда, що він сховався в трюмі?
— Ні. Але все ж треба казати, що правда.
І Ля В'євіль зареготався.
Буабертело провадив:
— Є дурні. От, отой Буленвільє, що ви, Ля В'євілю, згадували, я його знав, я його зблизька бачив. Спочатку селяни були озброєні списами; то хіба ж він не вбив собі в голову зробити з них списників? Він хтів їх навчити вправ «спис навскоси» і «спис тягни-залізо-наперед». Він мріяв зробити з тих дикунів лінейних салдатів. Він намагався навчити їх ступлювати роги в каре й шикувати батальйони з порожньою серединою, він до них шверготів стародавньою військовою мовою. Він напосідався, щоб утворити регімент зо всіх тих бракон'єрів; він мав регулярні відділи, в них сержанти шикувалися що-вечора в коло, щоб одержати гасло й протигасло від полкового сержанта, що проказував його зовсім потиху поручниковому сержантові, а той своєму сусідові, що казав його далі тому, хто стояв біля нього, і таким чином од уха до вуха аж до останнього. Він скинув одного офіцера, що не підвівся, знявши шапку, щоб прийняти гасло з сержантових уст. Уявляєте собі, який це мало успіх. Той йолоп не розумів, що мужики хтять, щоб їх провадили по-мужицьки, та що не зробиш касарняних людей з лісових. Так, я добре знаю того Буленвільє.
Пройшли скілька кроків, кожен думаючи своє.
Тоді знов розпочалася балачка.
— До речі, чи стверджується те, що Дамп'єра вбито?
— Так, капітане.
— Перед Конде?
— В Памарському таборі. Гарматним ядром.
Буабертело зітхнув.— Граф де Дамп'єр. Ще один наш, що був їхнім.
— Щасливої дороги! — мовив Ля В'євіль.
— А панії? Де вони?
— У Трієсті.
— Увесь час?
— Увесь час.
І Ля В'євіль покликнув:
— Ах! та республіка! Стільки плюндрації за-для марниці! І то ж подумати лише, що ця революція скоїлася через дефіцит у скілька мільйонів!
— Дарма, що почалася з дрібниці, — сказав Буабертело.
— Усе йде зле, — мовив Ля В'євіль.
— А вже ж, Ля Руарі — вмер, Дю Дресней — ідіот. Які нікчемні проводарі зо всіх тих архієреїв; отой Кусі, архієрей Ля Рошельський, той Бопуаль Сент-Олер, архієрей Пуатьєський, або Мерсі, архієрей Люсонський, коханець пані Л'Ешасері.
— Що зветься Серванто, ви знаєте, капітане; Л'Ешасері — то назва маєтку.
— А той фальшивий архієрей з Аґра, що, властиво, є кюре невідомо який.
— Дольський. Він зветься Гіло де Фолевіль. Він, все ж, одважний і б'ється.
— Попи, коли треба вояків! Архієреї, що зовсім не архієреї! Генерали, що зовсім не генерали!
Ля В'євіль перебив Буабертело:
— Капітане, ви маєте «Монітера» в себе у каюті?
— Маю.
— Що тепер виставляють у Парижі?
— «Адель і Полен» та «Печера».
— Я хотів би побачити цеє.
— Побачите. Ми будемо за місяць у Парижі.
Буабертело поміркував хвилину й додав:
— Найпізніше. Пан Уіндгам так сказав мілордові Гудові.
— В такім разі, капітане, справи не такі погані? — Все було б добре, далебі, з умовою, що бретонська війна добре провадитиметься.
Ля В'євіль похитав головою.
— Капітане, — спитав він, — чи ми зсадимо на беріг морську піхоту?
— Так, як що беріг буде за нами; ні, як він буде ворожий нам. Часами треба, щоб війна вдиралася до дверей, а часами треба, щоб вона прошилювалася. Громадянська війна повинна завжди мати в кешені фальшивого ключа. Зроблять, що буде можна. А от, що важливе, то то — проводар.
І Буабертело замислено додав:
— Ля В'євілю, якої т думки про шевальє Д'єзі?
— Про молодого?
— Так.
— Щоб командувати?
— Так.
— На мою думку це — теж офїцер для долини й упорядкованої війни. Кущі знає лише мужик.
— В такім разі згожуйтеся на генерала Стофле та генерала Кателіно.
Ля В'євіль поміркував хвилину й сказав:
— Треба принца, французького принца, принца крови. Правдивого принца.
— Чому? Хто каже принц…
— Каже боягуз… Я це знаю, капітане. Але ж це, щоб вражати великі, дурні мужицькі очі.
— Мій любий шевальє, принци не хтять прийти.
— Обійдеться без них.
Буабертело несвідомо так натиснув рукою лоба, неначе хтів примусити вийти звідти якусь думку.
Він почав знову:
— Врешті спробуємо цього генерала.
— Це великий пан.
— Гадаєте, що його буде досить?
— Аби тільки він був добрий, — сказав Ля В'євіль.
— Тоб-то лютий, — сказав Буабертело.Граф і шевальє глянули один на одного.
— Пане Буабертело, ви мовили належне слово. Лютий. Так, цього власне нам і треба. Це — війна, без милосердя. Тепер хижацький час. Царевбивці відтяли голову Людовикові XVI, а ми одірвемо руки й ноги царевбивцям. Так, той генерал, що нам потрібен, має бути генерал Невблаганий. В Анжу та в горішньому Пуату начальники великодушні, там грузнуть у милосерді й нічого не виходить. У Маре та в країні Рец начальники жорстокі і все йде добре. Завдяки тому, що він лютий, Шарет верховодить у Парен. Гієна супроти гієни.
Буабертело не мав часу відповісти Ля В'євілеві. Розпачливий крик раптом перебив розмову і в той самий час стало чути якийсь гамір, неподібний до жадного иншого. Той крик і той гамір лунали з середини корабля.
Капітан і лейтенант кинулися до міжчердаччя, але не могли туди пройти. Всі гарматії бігли на гору, як несамовиті.
Сталося щось жахливе.
Одна з батарейних каронад, штука на двадцять чотири, одірвалася.
Це, може, найнебезпечніша з морських пригод. Нічого страшнішого не може статися військовому кораблеві в чистому морі підчас швидкої ходи.
Гармата, порвавши свої пута, стає раптом якимсь надприроднім звірем. То машина, що обертається в потвору. Та маса бігає своїми колесами, має рухи, як біліярдова куля, нахиляється з бічним хитанням, спускається з кілевим, іде, приходить, спиняється, немов медитує, знов біжить, перебігає, як стріла, цілий корабель з одного кінця до другого, крутиться, зникає, тікає, стає дибки, штовхається, пробиває, вбиває, нищить. То таран, що б'є в стіну, як хоче. Додайте: таран — залізний, стіна — дерев'яна. То матерія виходить на волю; сказати б, що це споконвічний раб мститься; здається, що злість того, що звемо інертними речами, виходить і вибухає зненацька; так, неначе терпець йому ввірвався й воно береться віддячувати наосліп, нема нічого невблаганійшого, як неживий гнів. Ця скажена брила стрибає, як пантера; вона важка, як слон; звинна, як миша; вперта, як сокира; непевна, як хвиля; вбивча, як блискавка; глуха, як могила. Вона важить десять тисяч, а підскакує, як дитячий м'яч. То кружляння, що раптом перепиняється простими кутами. Що ж діяти? Як дати раду? Буря вгамовується, циклон минає, вітер стихає, зламану щоглу зміняють, теч затикають, пожежа згасає; але, що почати з цією величезною бронзовою звірюкою? Як до неї братися? Можна вмовити собаку, здивувати бугая, зачарувати удава, злякати тигра, влагіднити лева; жодного способу з цією потворою, зі звільненою гарматою. Вбити її не можна, бо вона мертва. А в той же час вона живе… Вона живе зловісним життям, що приходить до неї з безконечности. Вона має під собою підлогу, що її колише. Її гойдає корабель, корабля гойдає море, море гойдає вітер. Та згубливиця — іграшка. Корабель, хвилі, подих вітру, все має владу над нею; з того її страшне життя. Що робити з такою шестернею? Як угамувати той потворний механізм кораблевої руйнації? Як знати наперед, коли вона піде, прийде, вернеться, спиниться, вдарить? Кожним своїм ударом об борт вона може пробити корабля. Як угадати ті жахливі викрутаси? То ж треба дати раду бомбі, що міркує, що ніби має думки та що кожної хвилі міняє напрямок. Як спинити те, від чого треба тікати? Страшна гармата товчеться, наближається, відступає, б'є праворуч, б'є ліворуч, тікає, приходить, заводить чекання, нищить перепону, душить людей, як мух. Увесь жах становища залежить од того, що підлога рухлива. Як змагатися з похилою площею, що має примхи? Корабель має, — так би мовити, — в череві полонену блискавицю, що намагається вихопитися, щось, ніби грім, що качається по землетрусові.
В одну хвилину весь екіпаж зірвався на ноги. Винен був доглядач тої гармати, бо не подбав про те, щоб щільніше прикрутити гайку коло прив'язного ланцюга і зле примоцював гарматні колеса; через те брусок і рама почали ворушитися, розхиталися дощечки і врешті зрушився з свого місця брюк. Линва луснула й таким чином гармата вже не трималася щільно на лафеті. Нерухомого брюка, що не дає посуватися, тоді ще не вживали. Хвиля вдарила по отворі для жерла, гармата, — зле прив'язана, — посунулася й порвала ланцюга та й почала грізно блукати по міжчердаччю.
Щоб мати поняття про це дивне слизґання, треба уявити краплю води, що бігає по склу.
В ту хвилину, як луснув ланцюг, гарматії були в батареї. Де-які гуртками, инші по-одинці при морській праці, що її виконують моряки сподіваючись боротьби. Кілеве хитання кинуло каронаду і вона зробила пробоїну в купі людей, вбивши одразу чотирьох, потім її потягло назад, а хитнувши на-бік пустило, немов стрілу з лука, і вона перерізала надвоє п'ятого бідолаху та й почала штовхати біля стіни з лівого борту батарейну гармату доки збила її з лафету. Через те все й знявся той страшний крик, що залунав. Всі люди метнулися до трапу. Батарея миттю спорожнилася.
Величезну гармату лишили саму. Її віддали на її волю. Вона стала сама собі пані й пані над кораблем. Вона могла робити з ним, що хтіла. Всі ті чоловіки, що звикли сміятися в битві, тремтіли. Не можна висловити жаху.
Капітан Буабертело й лейтенант Ля В'євіль, дарма, що відважні, спинилися вгорі на сходах і німі, бліді, вагаючись, дивилися в міжчердаччя. Хтось їх одштовхнув ліктем і зійшов униз.
То був їхній пасажир, мужик, чоловік, що про нього вони говорили за хвилю перед тим.
Зійшовши до низу сходів, він спинився.
Гармата ходила сюди й туди по міжчердаччю. Сказати б жива колесниця з Апокаліпсису. Морський лихтар, гойдаючись під батарейною стелею, додавав до цього видовиська вертіжного колихання. Від швидкого руху не було виразно видко, якої форми гармата. Гармата з'являлася то чорна в ясності, то невиразно біляста в темряві.
Вона все далі плюндрувала корабля. Вже розтрощила чотири инші гармати й зробила в стіні дві розколини, на щастя, вище ватерлінії, але так, що підчас бурі вода могла ними заливатися. Вона скажено кидалася на корабельні стіни; дуже міцні упори витримували, — зігнуте дерево надзвичайно міцне; але було чути, як вони тріщали під ударами цеї безмірної булави, що стукала з якоюсь нечуваною всюдисущістю, зо всіх боків одразу. Як трясти в пляшці грудочку олива, то вона не стукотітиме несамовитіше й швидче. Чотири колеса ходили й переходили по вбитих людях, різали їх, рвали на шматки, розтягали по кісточці, й з п'яти трупів зробили двадцять шматків, що качалися по батареї; здавалося, що мертві голови кричать; струмки крови вилися по підлозі, відповідно до того, як гойдало корабля. Внутрішня облицьовка, розбита в скількох місцях, починала розкриватися. Увесь корабель сповнений був жахливого гамору.
Капітан швидко прийшов до пам'яти і з його наказу кріз квадратовий отвір покидали в міжчердаччя все, що могло ослабити й затамувати невтримну гарматну біганину; матраци, гамаки, запасні вітрила, шнурки в згортках, матроські торби й паки з фальшивими асигнаціями, що становили правдивий вантаж на кораблі, бо вважалося, що те англійське безчесне діло корисне для війни.
Але, що могло вдіяти теє ганчір'я, коли ніхто не зважився зійти вниз і покласти його, як слід? У скілька хвилин все теє обернулося в шмаття.
Море було як-раз таке, щоб сприяти пригоді довершитися як найповніше. Воліли бурю; вона може перекинула б гармату, а коли б гармата лежала догори колесами, то можна було б опанувати її.
Тим часом спустошення збільшувалося. Було пообдирано й навіть поламано щогли, вставлені у кілевий зруб, звідки вони проходять крізь корабельні поверхи, немов товсті, круглі колони. Гармата конвульсивно билася об фок-щоглу і тая щогла тріснула. Навіть велика щогла була не зовсім ціла. Батарею було порушено. Десять гармат з тридцяти були вже нездатні до бою; пробоїн у бортах усе більшало, і корвет почав текти.
Старий пасажир, зійшовши до міжчердаччя, став, немов камінний, унизу коло сходів. Він суворо дивився на те спустошення. Він не ворушився. Здавалося, що неможливо ступити й кроку в батарею.
Кожен рух вільної каронади готував кораблеві затоплення. Ще скілька хвилин і не втікти кораблеві від погибели.
Треба було або загинути, або зараз спинити лихо; треба на щось зважитися; але на що?
Що за вояка з тої каронади!
Треба було спинити ту страшну божевільну.
Треба було піймати блискавку.
Треба було приборкати перуна.
Буабертело сказав до Ля В'євіля:
— Чи ви вірите в бога, шевальє?Ля В'євіль одповів:
— Так. Ні. Часами.
— Підчас бурі?
— Так. І в такі хвилини, як оця.
— Справді, лише бог може визволити нас із цеї біди, — мовив Буабертело.
Всі мовчали, а гармата страшно гуркотіла.
Знадвору, хвиля, б'ючи корабля, відповідала на гарматні вдари вдарами моря. Неначе два молоти навперейми.
Зненацька, в цьому, нібито, неприступному циркові, де стрибала, вирвавшися на волю, гармата, побачили людину з залізним брусом у руках. То був винуватець нещастя, гарматний доглядач, винний у недбалості, і причина тої пригоди, каронадин господар. Заподіявши лихо, він хотів його направити. Він узяв у одну руку ганшпугового бруса, в другу гарматну талю з рухливою петлею й скочив крізь чотирикутник до міжчердаччя.
Тоді почалося щось дике; титанічне видовисько, боротьба гармати з гарматієм; битва матерії з розумом; поєдинок речи з людиною.
Людина стала в кутку і з брусом та шнурком у руках, прислонившися спиною до стіни, міцно впершись ногами, що були неначе два сталеві стовпи, бліда, спокійна, трагічна, немов уросла в підлогу, чекала.
Вона чекала, щоб гармата пройшла близько неї.
Гарматій знав свою гармату і йому здавалося, що й вона повинна його знати. Він жив з нею віддавна. Скілько разів стромляв він руку в її пащеку! То була в нього рухмана потвора. Він почав говорити до неї, як до собаки. — Ходи, казав він. Може бути, що він любив її.
Здавалося, що він хоче, щоб вона прийшла до нього.
Але прийти до нього, то значило прийти на нього. А тоді він пропав би. Що зробити, щоб вона не роздушила? В тому була справа. Всі дивилися, скам'янівши. Ні в кого груди не дихали вільно, хіба може в старого, що був сам у міжчердаччі, з двома суперечниками, — зловісний свідок. І його теж могла розчавити гармата. Він не ворушився.
Сліпа хвиля під ними керувала боротьбою.
В ту хвилину, як гарматій, зважившись на ту страшну боротьбу тіло з тілом, викликав гармату, випадковість морського гойдання хтіла, щоб каронада один момент лишалася нерухома, немов здивувавшись.
— Та ходи вже! — казала їй людина. А вона ніби слухала.
Раптом вона стрибнула до гарматія; він ухилився від удару.
Боротьба почалася. Нечувана боротьба. Тендітне счепилося з таким, що не дізнає врази. Істота з тіла нападалася на бронзову звірину. По один бік — сила, по другий — душа.
Все те відбувалося в півтемряві. То було немов невиразне марево якогось чуда.
Дивна річ, і гармата теж ніби мала душу; але душу злісну й скажену. Та сліпизна неначе мала очі. Потвора немов чигала на людину. Та маса була хитра, принаймні так можна було думати. Вона теж добірала принагідної хвилини. То була якась велетенська залізна комаха, що мала, або здавалось, що мала, демонську волю. Часами той величезний коник стукався об низьку батарейну стелю, а потім спадав на свої чотири колеса, як тигр на свої чотири пазурясті лапи, і знов біг до людини. А людина, гнучка, спритна, зручна, звивалася, як гадюка, від цих блискавичних рухів. Людина уникла зустрічи, але ті удари, од яких вона увинулася, падали на корабля і далі руйнували його.
Один кінець розірваного ланцюга лишився причеплений при гарматі. Цей ланцюг, невідомо як, обкрутився коло шруби на ручці в тарелі. Один кінець того ланцюга тримався при лафеті; другий, вільний, несамовито крутився навкруги гармати, збільшуючи всі її стрибки. Шруба тримала ланцюга, немов стиснена рука, і той ланцюг, додаючи до таранячих ударів ще й удари нагаєм, утворював страшний вихор, — залізний батіг у мідному кулаці. Той ланцюг ускладняв боротьбу.
Однак людина боролася; часами людина навіть сама нападала на гармату; вона лізла вздовш обшивної дошки зі своїм брусом і шнурком у руках; а гармата мала такий вигляд, ніби щось розуміє, і, неначе догадуючись про наступ, тікала. Грізна людина переслідувала її.
Таке не може довго тягтися. Гармата неначе сказала зненацька сама до себе: — Ну, треба це скінчити! і спинилася. Відчули, що наближається кінець. Гармата ніби вагалася, вона неначе, — а може справді, бо на думку всіх це була істота, — щось люто міркувала. Раптом вона кинулася на гарматія. Гарматій став збоку, оступився їй з дороги й гукнув сміючись: — Починай знову! Гармата, як не самовита, розбила одну гармату коло лівого борту; потім її знову схопила невидима праща, що її тримала, й кинула до правого борту на людину, але людина вимкнулася. Три каронади завалилися під гарматним натиском; тоді, неначе сліпа й не знаючи сама, що чинить, вона обернулася спиною до людини, покотилася ззаду наперед, зіпсувала форштевень і пішла робити пробоїну в носовій стіні. Людина втікла до сходів за скілька кроків до старого, — свідка. Гарматій тримав свого бруса, як списа, гармата, здавалося, помітила його і, не трудячись повертатися, поточилася на нього швидко, як сокира рубає. Він, притиснений до стіни, мусів би загинути. Всі скрикнули.
Але старий пасажир, досі нерухомий, кинувся, звинніший, ніж усе те дике звивання. Він схопив паку з фальшивими асігнаціями і, наражаючись на те, що його роздушить гармата, примудрився кинути паку між її колеса. Цього руху, рішучого й небезпечного, не могла б виконати певніше й докладніше навіть людина досвідчена в усіх вправах, списаних у Дюрозелевій книжці про маневрування з морською гарматою.
Пака мала таку чинність, як втулка. Камінчик гальмує брилу, гілляка одвертає навалу. Каронада спіткнулася. Тоді й гарматій поклав свого залізного бруса межи спиці заднього колеса. Гармата спинилася.
Вона нахилилася. Людина одним рухом, — брусом, ніби підоймою, — підважила її. Тяжка маса перекинулася й загула, неначе дзвін падаючи; а людина, кинувшись стрімголов, обливаючись потом, накинула рухливу петлю на бронзову шию зваленої на землю потвори.
Скінчилося. Людина перемогла. Мурашка ма́ла мастодонтовий розум; пігмей узяв у полон блискавку.
Салдати й матроси заплескали в долоні.
Увесь екіпаж кинувся з линвами й ланцюгами і в одну хвилину гармату прив'язали.
Гарматій уклонився пасажирові:
— Пане, мовив він до нього, ви врятували мені життя.
Старий уже знов прибрав свого спокійного вигляду й не відповідав нічого.
Людина перемогла, але можна було сказати, що й гармата перемогла теж. Запобігли загибелі от зараз, але не зовсім врятували корвет. Здавалося, що всіх пошкоджень на кораблі не можна було направити. В стінах було п'ять пробоїн, одна з них, — спереду, — дуже велика; двадцять каронад з тридцяти лежали в своїх станках. Каронада, піймана й прив'язана ланцюгом теж була непридатна до вжитку. Шруба на ручці в тарелі зігнулася, а через те не можна було націлятися. Батарея звелася на дев'ять штук. В трюмі текло. Треба було поспішатися лагодити пошкодження й братися за помпи.
Тепер, коли можна вже було оглянути міжчердаччя, на нього страшно було дивитися. В клітці розлютованого слона не буде гіршого спустошення.
Хоч і як треба було корветові, щоб його не помітили, однак була ще нагальніша потреба, — рятуватися в тій же хвилі. Мусіли освітлити чердака, поставити в скількох місцях лихтарі.
Доки тривала та трагічна пригода й екіпаж був захоплений питанням життя чи смерти, сливе не вважали на те, що робилося по-за корветом. Туман погустішав; погода змінилася; вітер робив з кораблем, що хотів; одплили від належної дороги, опинилися на видноті перед Джерсеєм і Ґернсеєм, далі на полудень, ніж слід; море розбурхалося. Великі хвилі приходили цілувати відкриті корветові рани, — страшні поцілунки. Море загрозливо гойдало. Вітрець обернувся в північний вітер. Були ознаки великого хвилювання, а може й бурі. Попереду не видко було далі, як за чотири хвилі.
В той час, як люди з екіпажу взялися наспіх та хоч здебільшого лагодити пошкодження в міжчердаччі, закривали дірки й ставили назад до батареї ті гармати, що врятувались від біди, старий пасажир вернувся на чердак.
Він сперся спиною на велику щоглу.
Він зовсім не вважав на той рух, що зчинився на кораблі. Шевальє де Ля В'євіль казав вишикувати, як до бою, по обидва боки великої щогли морських салдатів, і на свисток екіпажного начальника матроси, що працювали коло снасти, поставали на реях.
Граф дю Баубертело підійшов до пасажира.
Позад капітана йшов чоловік, понурий, задиханий, в безладній одежі, однак з виглядом задоволеним.
То був гарматій, що допіру так доречі виявив себе за упокорника почвар і приборкав гармату.Граф по-військовому уклонився старому, в мужицькій одежі, й сказав:
— Пане генерале, оце той чоловік.
Гарматій стояв випроставшись і спустивши очі.
Граф дю Буабертело знов почав:
— Пане генерале, чи не гадаєте ви, що, вважаючи на його вчинок, начальники цього чоловіка мають щось зробити?
— Так, гадаю, — сказав старий.
— Воліте дати наказ, — знов мовив Буабертело.
— То ви маєте давати накази. Ви — капітан.
— Але ви — генерал, — відповів Буабертело.
Старий глянув на гарматія.
— Підійди, — мовив він.
Гарматій ступив крок.
Старий повернувся до графа дю Буабертело, зняв з нього ордена святого Людовика й причепив до гарматієвої блузи.
— Гурра! — гукнули матроси.
Морські салдати салютували зброєю.
А старий пасажир, показавши пальцем на гарматія, додав:
— А тепер, нехай розстріляють цього чоловіка.
По вигуках усі завмерли з дива.
Тоді серед могильної тиші старий зняв мову. Він сказав:
— Через недбалість корабель у небезпеці. Він уже може пропащий тепер. Бути на морі, то бути перед ворогом. Корабель, що пливе, то армія підчас бою. Буря ховається, але вона існує. Все море — засідка. Смертна кара за кожну провину, доконану в присутності ворога. Нема таких провин, щоб їх можна було направити. Одважність мусить мати нагороду, недбалість повинна бути покарана.
Ці слова спадали одно по одному помалу, поважно, з якоюсь невблаганою мірністю, як сокира рубає дуба.
І старий, глянувши на салдатів, додав:— Виконуйте.
Чоловік з блискучим орденом святого Людовика на блузі похилив голову.
На знак графа дю Баубертело двоє матросів зійшли в міжчердаччя, а потім вернулися, несучи гамак-саван; корабельний священик, що з од'їзду стояв на молитві в офіцерській каюті, прийшов разом з тими двома матросами; сержант одділив од вишикуваних салдатів дванадцять душ і поставив їх у два ряди, по шість у кожному; гарматій не мовлячи й слова став між ними. Священик, з хрестом у руці, наблизився й став коло нього. — Рушай, — сказав сержант. — Гурт рушив помалу, повільним кроком, наперед; двоє матросів, несучи савана, йшли за ним.
Похмура тиша запанувала на корветі. В далечині свистав ураган:
За скілька хвилин в темряві пролунали постріли, блиснув огонь, потім усе стихло, а далі почули, як бовтнуло тіло, падаючи в море.
Старий пасажир, усе ще спираючися на велику щоглу, заложив на грудях руки й замислився.
Буабертело, показуючи на його пальцем з лівиці, промовив стиха до Ля В'євіля:
— Вандея має голову.
Але, що-ж буде з корветом?
Хмари, що цілу ніч мішалися з хвилями, нарешті спустилися так низько, що обрій зник і ціле море було ніби під плащем. Нічого, окрім туману.
Становище завжди небезпечне, навіть для корабля справного.
До мряки додалася хвиля.
Часу не гайнували; злегшили корвета, покидавши в море все, що можна було, після шкоди, що заподіяла каронада, — зіпсовані гармати, поламані лафети, покручене або повідриване дерево, потрощені дерев'яні або залізні шматки; відчинили гарматні ворота й спустили по дошках у хвилі трупи й частки людського тіла, загорнувши їх у брезенти.
Море ставало нестерпуче. Не те, щоби буря робилася особливо загрозлива; навпаки, здавалося, неначе чути, що ураган зменшується, гуркочучи десь за обрієм, і шквал пішов на північ; але хвилі все ще були дуже високі; по тому можна було пізнати, що в морській глибині не гаразд. А такий хворий корабель, як був корвет, не міг витримувати гойдання, і великі хвилі могли його занапастити.
Ґакуаль стояв коло стерна, замислившись.
Морські начальники мають звичай прибірати за лихих обставин такий вигляд, як би нігде нічого.
Ля В'євіль, що мав при біді веселу натуру, підійшов до Ґакуаля.
— Ну, що-ж, лоцмане, — мовив він, — ураган не вдався. Перехтілося чхнути. Ми таки викрутимося. Матимемо вітер — от і по всьому.
Ґакуаль поважно відповів:
— Хто має вітер, той має хвилю.
Ні сміху, ні суму, — такий моряцький звичай. Відповідь мала таке значіння, що могла турбувати. Кораблеві, що тече, мати хвилю, то значить — швидко сповнитися водою. Ґакуаль підкреслив це віщування, невиразно насупивши брови. Можливо, що після нещастя з гарматою й гарматієм Ля В'євіль трохи зашвидко мовив слова майже веселі й легкодумні. Є речі, що приносять нещастя на чистому морі. Море — потайне, ніколи невідомо, що воно може заподіяти. Треба стерегтися.
Ля В'євіль відчув, що треба знов стати поважним.
— Де ми, лоцмане? — спитав він.
Лоцман одповів:— Ми в божій волі.
Лоцман — господар, треба, щоб він завжди робив те, що хоче; треба, щоб він часом говорив те, що хоче. До того ж такі люди говорять мало. Ля В'євіль одійшов од нього.
Ля В'євіль питався в лоцмана, а відповів обрій.
Море зненацька відкрилося.
Мряка, що тяглася по хвилях, розірвалася. Мішанина темних хвиль розлягалася, доки кинути оком у смерковім півсвітлі, і ось що стало видко:
Небо мало немов укриття з хмар; але хмари вже не доторкалися до моря; на сході з'явилася біляста стяга — то був світанок; на заході блідла друга біляста стяга — то був місячний захід. Вони простяглися на обрію, одна проти одної, двома вузькими смугами блідого світла між темним морем і тьмяним небом.
На цих двох яснотах вимальовувалися прості й нерухомі чорні силуети.
На заході, де небо освітлював місяць, вирізувалися три високі скелі, стрімкі, немов кельтичні дольмени.
На сході, на обрію, блідому від світання, здіймалося вісім вітрил, ушикованих в порядку й загрозливо розставлених.
Три скелі — підводне каміння; вісім вітрил — ескадра.
Мали позад себе Менк'є, — скелю лихої слави, наперед себе — французькі сторожеві крейсери. На заході — прірву, на сході — бій.
Були між загибеллю й битвою.
До зустрічи з підводним камінням корвет мав пробитий корпус, зрушену снасть, розхитані в самім корені щогли; до зустрічи з битвою він мав батарею, що в ній на тридцять гармат двадцять одна були зіпсовані, а найкращі гарматії — неживі.
Ледве благословлялося на світ, отже, мали ще трохи ночи перед собою. Та ніч могла тривати ще досить довго, бо її найбільше робили хмари, що були високі, товсті й глибокі й мали вигляд склепіння.Вітер, що врешті розвіяв мряку внизу, ніс корвета на Менк'є. Корвет, через страшенну втому й пошкодження, сливе не слухався стерна; він швидче котився, ніж плив; хвилі били його, а він не боронився.
Менк'є, трагічна підводна скеля, в ті часи була ще суворіша, ніж тепер. Скільки башт тої цитаделі в безодні зірвало море, що безнастанно розриває все на шматки; не даремне хвилі звуть лезами[2], кожен приплив і відплив — потяг пилою. В той час, хто торкався Менк'є, — гинув.
Що-ж до ескадри, то це була та Канкальська ескадра, що потім прославилася під командою капітана Дюшена, що Лекіно звав його «батьком Дюшеном».
Становище було критичне. В той час, як каронада одвязалася, корвет, сам того не відаючи, збився з дороги й плив швидче до Ґранвілю, ніж до Сен-Мало. Коли-б він навіть міг плисти й наставити вітрила, Менк'є не давав йому вернутися до Джерсею, а крейсери не давали дістатися до Франції.
Врешті бурі не було. Але, мовляв лоцман, була хвиля. Море, котячись під жорстоким вітром по глибині, що його розривала, було дике.
Море ніколи не каже одразу, чого воно хоче. Всього є в безодні, навіть коверзування. Сливе можна сказати, що море має певний лад, воно приходить і відходить, воно пропонує й одмовляється, готує бурю й зрікається її, обіцяє безодню й не додержує обіцянки, загрожує півночі, а б'є полудень. Цілу ніч корвет Клеймор мав туман і боявся бурі; море змінило свій намір, але в страшний спосіб; заносилось на бурю, а з'явилася підводна скеля. Все одно, хоч у иншому вигляді, але загибель кораблеві.
До погибелі на скелях додавалося знищення в битві. Один ворог доповнював другого.
Ля В'євіль покликнув крізь свій сміливий сміх:
— Тут гинути, там битися. З обох боків добре.Корвет був сливе руїна.
В блідій, розсіяній ясності, в чорності хмар, в невиразній рухливості обрію, в таємничих зморшках хвиль, була погребова урочистість. Окрім вітру, що вороже віяв, усе мовчало. Катастрофа виходила з безодні велично. Вона була подібна більше до марева, ніж до нападу. Ніщо не ворушилося на скелях, ніщо не рухалося на кораблях. То була надзвичайно велика тиша. Чи то було щось реальне? Неначе сон ішов морем. В легендах бувають такі видива; корвет неначе був між скелею — демоном і між флотою — привидом.
Граф дю Буабертело дав півголосом наказа Ля В'євілеві і той зійшов до батареї, а капітан схопив свою підзорну трубу й став ззаду коло лоцмана.
Тепер Ґакуаль намагався лише втримати корабля просто проти хвилі; бо коли-б вітер і море вдарили його з боку, то він неминуче перекинувся б.
— Лоцмане, — спитав капітан, — де ми?
— На Менк'є.
— З якого боку?
— З поганого.
— Яка глибина?
— Гола скеля.
— Можна поставити на шпринг?
— Завжди можна вмерти, — сказав лоцман.
Капітан повернув свою трубу на захід і оглянув Менк'є; потім він повернув її на схід і роздивлявся вітрила.
Лоцман говорив далі, немов сам до себе:
— Це Менк'є. Тут спочиває весела чайка, летючи з Голандії, та велика морська чайка в чорному плащі.
Тимчасом капітан лічив вітрила.
Було справді вісім кораблів, вони стояли в порядку й підводили над водою свої військові профілі. Посередині було видко високу статуру корабля з трьома чердаками.
Капітан спитав у лоцмана.
— Чи ви знаєте ці вітрила?
— А вже-ж! — одповів Ґакуаль.
— Що-ж то таке?
— Ескадра.
— Французька?
— Чортяча.
Замовкли. Капітан знов почав:
— Чи тут уся ескадра?
— Не вся.
Справді, 2-го квітня Валазе оголосив у Конвенті, що десять фрегатів і шість лінейних кораблів крейсерують у Ла-Манші. Капітан згадав про це.
— Звичайно, — сказав він, — ескадра має шіснадцять суден. А тут лише вісім.
— Решта, — сказав Ґакуаль, — тягнеться отам понад усим берегом і слідкує.
Капітан, дивлячись крізь трубу, бурмотів:
— Один корабель на три чердаки, два фрегати першого рангу, п'ять другого.
— Але я теж їх вислідкував, — буркнув Ґакуаль.
— Хороші судна, — мовив капітан, — я трохи командував на тому всьому.
— А я їх бачив зблизька, — сказав Ґакуаль. — Я не переплутаю одного з другим. Я маю їхні прикмети в голові.
Капітан передав підзорну трубу лоцманові.
— Лоцмане, чи ви добре бачите корабля з високим бортом?
— Так, пане капітане, це «Золотий Беріг».
— Вони його перехрестили. Він колись звався «Бургонські Держави». Це новий корабель. Сто двадцять вісім гармат.
Він витяг з кешені записну книжечку й оливця та написав число 128.
Тоді провадив далі:— Лоцмане, яке перше вітрило ліворуч?
— Це «Досвідчений».
— Фрегат першого рангу. П'ятдесят дві гармати. Він озброювався в Бресті два місяці тому.
Капітан зазначив у своїй книжечці число 52.
— Лоцмане, яке друге вітрило ліворуч?
— «Дріяда».
— Фрегат першого рангу. Сорок гармат вісімнадцяток. Він був у Індії. Він має славну військову історію.
І він написав під числом 52 число 40; тоді, підводячи голову:
— Тепер праворуч.
— Пане капітане, то все фрегати другого рангу. Їх п'ять.
— Який перший, починаючи від високого?
— «Рішучий».
— Тридцять дві вісімнадцятки. А другий?
— «Річмонт».
— Така сама сила. Далі?
— «Атея».
— Дивне ім'я, щоб іти з ним на море. Далі?
— «Каліпсо».
— Далі?
— «Ловчиня».
— П'ять фрегатів по тридцять дві кожен.
Капітан написав під першими числами 160.
— Лоцмане, ви їх добре пізнаєте?
— А ви, — відповів Ґакуаль, — ви їх добре знаєте, пане капітане? Пізнавати — добре, але знати — краще.
Капітан дивився в свою книжечку і складав крізь зуби.
— Сто двадцять вісім, п'ятдесят дві, сорок, сто шісдесят.
В цю хвилю Ля В'євіль вернувся на чердак.
— Шевальє, — гукнув йому капітан, — ми маємо проти себе триста вісімдесят гармат.
— Дарма, — відповів Ля В'євіль.— Ви йдете з оглядин, Ля В'євілю; скільки-ж там з певністю маємо гармат, що здатні стріляти?
— Дев'ять.
— Дарма, — сказав і собі Буабертело.
Він знову взяв підзорну трубу від лоцмана й подивився на обрій.
Здавалось, що вісім мовчазних і чорних кораблів — нерухомі, однак вони більшали.
Вони поволі наближалися.
Ля В'євіль уклонився по військовому.
— Пане начальнику, — сказав Ля В'євіль, — от мій рапорт. Я не вірив цьому корветові «Клейморові». То завше прикро, як тебе несподівано посадять на такого корабля, що або не знає, або не любить тебе. Англійський корабель зраджує французів. Суча каронада довела цього. Я оглянув. Кітви хороші. З доброго заліза, ковані. Рими коло них — міцні. Линви чудові, легко розмотуються, мають належну довжину, сто двадцять сажнів. Оружна сила. Шість гарматіїв неживі. Можна зробити сто сімдесят один гарматний постріл.
— Бо є дев'ять гармат, — пробурмотів капітан.
Буабертело наставив трубу на обрій. Ескадра все наближалася помалу.
Каронади мають ту перевагу, що досить трьох чоловіків, щоб ними орудувати; але вони мають ту ваду, що не так далеко й не так вірно стріляють, як гармати. Тому треба було дати ескадрі підплисти так, щоб можна було досягти її пострілом з каронади.
Капітан тихим голосом дав накази. На кораблі запанувала тиша. Не дзвонили, але все й так виконувалося. Корвет так само був не в стані змагатися з людьми, як і з хвилями. Використали все, що тільки можна було з тих решток військового корабля. Зібрали все, що було, щоб при потребі зміцнити рангаут. Упорядкували місце для поранених. Тодішнім корабельним звичаєм захистили чердак від пострілів снастями, це допомагає супроти куль, але не проти ядер. Принесли калібри, хоч було вже трохи пізно робити ними перевірку; але не передбачали стільки пригод. Кожен матрос одержав торбу з набоями й застромив за пояс пару пістолів і одного кинжала. Поскладали гамаки; понаводили гармати; наладнували мушкети; наготували сокири й гаки; тримали напоготові камери з гарматними набоями та ядрами; одчинили камеру з порохом. Кожен став на своє місце. Все те робили не говорячи й слова і неначе в кімнаті вмирущого. Все робилося швидко й скорботно.
Потім поставили корвета на шпринг. Він мав шість котвиць, як фрегат. Спустили всі шість; сторожеву кітву спереду, паромну кітву ззаду, хвилеву кітву з боку відкритого моря, відпливну кітву з боку підводних скель, швартову кітву з правого борту, і головну кітву з лівого.
Дев'ять каронад, що зосталися живі, поставили в батареї, всі дев'ять з одного боку, з боку ворога.
Ескадра, все така мовчазна, теж налагодилася. Вісім суден творили тепер півкруга, а Менк'є був його хордою. «Клеймор», замкнений у тому півкрузі та ще й прикований своїми кітвами, сперся на підводне каміння, тоб-то на загибель.
То було неначе зграя собак навколо дикого кабана, що не подає голосу, але показує зуби.
З обох боків ніби чекали один на одного.
Клейморські гарматії стали при своїх гарматах.
Буабертело сказав до Ля В'євіля:
— Мені хочеться, щоб ми почали стріляти.
— То вже — хизування, — сказав Ля В'євіль.
Пасажир не пішов з чердака, він дивився на все байдужо.
Буабертело наблизився до нього.— Пане, — мовив він до старого, — все готове. Ми тепер приковані до своєї могили, ми не поступимося. Ми в полоні або в ескадри, або в підводних скель. Або віддатися ворогам, або втонути у виру, иншого вибору нам немає. Ми маємо єдину можливість, — вмерти. Битися краще, ніж потопати з кораблем. Мені більше подобається бути застреленим, ніж втопленим. Для смерти я волю вогонь, а не воду. Але вмерти — то наша справа, а не ваша. Вас вибрали принци. Ви маєте велике призначення керувати вандейською війною. Не буде вас, то може й монархія загине; отже, ви мусите жити. Наша честь у тому, щоб лишитися тута, ваша — в тому, щоб вийти звідси. Ви, пане генерале, залишите корабля. Я вам дам чоловіка й човна. Якось примудрившись, можна доплисти до берега. Ще не розвиднилося. Хвилі високі, море темне, ви втічете. Часами, — втікти, то — перемогти.
Старий поважно нахилив свою сувору голову на знак згоди.
Граф дю Буабертело підніс голос.
— Салдати й матроси! — гукнув він.
Увесь рух спинився і зо всіх боків корабля обличчя повернулися до капітана.
Він казав далі:
— Цей чоловік, що є між нами, заступає короля. Його довірили нам, ми повинні його зберегти. Він потрібен французькому тронові; за браком принца, він буде, принаймні ми так сподіваємося, за проводаря у Вандеї. Це великий військовий офіцер. Він мав прибути до Франції з нами, треба, щоб він прибув туди без нас. Врятувати голову, то — врятувати все.
— Так! Так! Так! — закричали всі.
Капітан провадив далі:
— Він теж наражатиметься на великі небезпеки. Дістатися до берега не легко. Треба було-б, щоб човен був великий, щоб пуститися у відкрите море і треба, щоб він був малий, щоб вимкнутися від ескадри. Справа в тому, щоб доплисти куди-небудь у певне місце і то краще з боку Фужер, ніж з боку Кутане. Треба надійного матроса, щоб з нього був і добрий гребець і добрий пловець; щоб він був тутешній і знав проходи. Ще досить поночі і човен може одплисти від корвету непомітно. Окрім того, буде-ж дим і він ховатиме човна. Дякуючи тому, що він маленький, човен зможе переплисти мілкі місця. Де піймалася пантера, там ласочка вихоплюється. Нема рятунку для нас, є для нього. Човен попливе на веслах, ворожі кораблі не побачать його; до того-ж і ми тут тим часом забавимо їх. Чи згода?
— Так! Так! Так! — гукнув екіпаж.
— Не можна гаяти й хвилини, — сказав капітан. — Є хто-небудь охочий?
Якийсь матрос у темряві вийшов з рядів і сказав:
— Я.
За скілька хвилин після того, один з тих маленьких човнів, що звуться ю-ю та що вживаються особливо до капітанських послуг, одплив од корабля. В тому човні було двоє людей, старий пасажир ззаду, «охочий» матрос спереду. Ніч була ще дуже темна. Матрос, слухаючи капітанових уваг, сильно веслував у напрямку Менк'є. Жадного иншого виходу не було.
До човна кинули трохи припасу, мішок сухарів, копченого м'яса, барилко води.
В ту хвилину, як човен рушав у море, Ля В'євіль, глузуючи з безодні, перехилився через штевень корветного стерна й пожартував на прощання з човна:
— Це добре, щоб вихопитися, й чудово, щоб утопитися.
— Пане, — мовив лоцман, — не смійтеся більше.Швидко відіпхнулися і невдовзі човен був уже досить далеко від корвета. Вітер і хвиля були в згоді з веслярем і маленький човник швидко біг, гойдаючись у сутінках і ховаючись у великих загортках хвиль.
На морі було якесь похмуре чекання.
Зненацька, в тій просторій і бурхливій тиші океану залунав голос; збільшений рупором, наче мідною маскою античної трагедії, він видався сливе надлюдським.
То говорив капітан Буабертело.
— Королівські моряки, — гукав він, — почепіть білого прапора на великій щоглі. Сьогодні сонце зійде для нас в-останнє.
І з корвета загуркотів гарматний постріл.
— Хай живе король! — гукнув екіпаж.
Тоді стало чути в глибині обрію инший крик, безмірний, далекий, невиразний, однак чутний:
— Хай живе Республіка!
І гуркіт, подібний до трьох сотень громів, залунав у глибинах океану.
Боротьба почалася.
Море вкрилося димом і вогнем.
Стовпи піни від ядер, що падали в воду, проколювали хвилі зо всіх боків.
«Клеймор» взявся плювати вогнем на вісім кораблів. Вся ескадра, зібравшись півмісяцем коло «Клеймора», і собі стріляла зо всіх батарей. Обрій запалав. Неначе вулкан вибухнув з моря. Вітер крутив тим величезним пурпуром битви і в ньому кораблі з'являлись і зникали, як привиди. На першому плані чорний корветів скелет змальовувався на тому червоному тлі. Видко було на вершку великої щогли прапор з білими лілеями.
Двоє людей, що були в човні, мовчали.
Трикутна мілизна Менк'є, ніби підводна тринакрія, більша, ніж цілий острів Джерсей; море її закриває; за найвище місце вона має плато, що виступає і при найбільших припливах; од нього відходять до північного сходу шість могутніх скель простою лінією, вони роблять вражіння великого муру де-не-де пообвалюваного. Протокою між плато й шістьома скелями плавають лише човни, що дуже неглибоко сидять у воді. По-за цією протокою — чисте море.
Матрос, що взявся рятувати човна, простував до цієї протоки. Таким чином він ставив Менк'є між битвою й човном. Він зручно плив вузьким каналом, минаючи підводне каміння справа й зліва; тепер скелі закривали битву. Заграва на обрію й несамовитий гуркіт канонади почали зменшуватися, тому, що віддалення більшало; але по тому, що стрілянина не спинялася, було видко, що корвет добре тримався і хотів зужити всі свої сто сімдесят один постріли аж до останнього.
Швидко човен опинився на вільній воді, по-за скелями, по-за битвою, по-за досягненням ядрами.
Помалу морська поверхня робилася не така темна, блискотіння, що раптово потопало в чорності, ширшало; химерна піна розбивалася на світляні пасма; біливо плавало по зморшках хвиль. Настав день.
Човнові вже не страшні були вороги; але ще треба було зробити найважче. Човен урятувався від стрілянини, але не від розбиття. Він був на чистому морі, дрібна шкарлупка, без чердака, без вітрила, без щогли, без компаса, з самим веслом супроти океану й урагану, атом на ласці у велетнів.
Тоді, серед того безкрайого простору, в тій самотності, підводячи обличчя, бліде від ранішнього світла, чоловік, що сидів спереду, пильно подивився на того, що сидів позаду, і сказав йому:
— Я брат того, що ви казали розстріляти.