Дев'яносто третій рік/I/1
| Дев'яносто третій рік пер.: Ольга Кривинюк, Любов Комарова Частина I. На морі Книга I. Содреський ліс |
Книга II. Корвет Клеймор ▶ |
|
Сантер привів до Бретані один з паризьких батальйонів; останніми днями травня 1793 року, той батальйон обшукував небезпечний Содреський ліс в Астьє. В батальйоні не було більше, як зо три сотні, бо жорстока війна здесяткувала його. Це був час, коли після Аргонни, Жемап і Вальмі з першого паризького батальйону, що мав шість сотень охочих, зосталося двадцять сім душ, з другого — тридцять три, а з третього — п'ятдесят сім. Доба епічної боротьби.
В батальйонах, посланих з Парижу до Вандеї, було дев'ятьсот дванадцять душ. Кожен батальйон мав три гармати. Батальйон швидко знаряжено до походу. 25-го квітня, як Гоє був за міністра права, а Бушот за військового міністра, Бон-Консейльська секція запропонувала послати до Вандеї валонтерські батальйони; член любенської громади робив доповідь; 1-го травня Сантер уже міг вислати в поход дванадцять тисяч салдатів, тридцять похідних гармат і один пушкарський батальйон. Ці батальйони, так швидко споряжені, було так добре зложено, що й тепер їх вважають за зразок; їх способом формують армейські роти, вони змінили стару пропорцію між числом салдатів та числом підофіцерів.
28-го квітня паризька громада дала Сантеровим охочим такого наказа: Жодної ласки. Жодного милосердя. Під кінець травня з дванадцяти тисяч, що вийшли з Парижу, вісім тисяч вже були мертві.
Той батальйон, що був у Содреському лісі, берігся. Зовсім не спішилися. Дивилися відразу праворуч і ліворуч, наперед себе й назад себе; Клебер сказав: салдат має око на спині. Вже довго йшли. Яка година могла бути? Яка пора дня? Тяжко було це сказати, в таких диких хащах завжди неначе вечір, а в цьому лісі ніколи не бувало ясно.
Содреський ліс був трагічний. Це в ньому в листопаді 1792 року горожанська війна розпочала свої злочини; Мускетон, той лютий кривий, вийшов з цих зловісних гущавин; безліч мордів, що сталися там, підносили догори волосся. Не було жахливішого місця. Салдати заглиблювалися в ліс обережно. Всюди була сила квіток; навкруги була тремтяча стіна з віття, з неї спадала чарівна прохолода від листу, соняшне проміння продірявлювало де-не-де тую зелену темряву; на землі — зрядник, болотяні півники, лугові нарцизи, та маленька квіточка, що віщує гарну годину, весняний шафран, вишивали й лямували глибокий рослинний килим, де були всі форми моху, від такого, що подібний до гусениці, аж до такого, що подібний до зірки. Салдати посувалися крок за кроком, мовчки, розхиляючи потиху гілля. Пташки щебетали по-над багнетами.
Содреський ліс — це була та пуща, де колись, за мирних часів, робили гуїшба, тоб-то, полювання на пташок вночі; тепер там полювали на людей.
Ліс був березовий, буковий та дубовий; місцевість рівна; мох та густа трава глушили людську ходу; жодної стежки, а як і були стежки, то зараз губилися; падуб, дика терниня, папорть, стіни з вовчугу, висока ожина; неможливо побачити людину за десять кроків. Часами, між гіллям пролітала чапля, або водяна курочка, вказуючи, що близько є болото.
Йшли. Йшли навманя, з непокоєм, боячись знайти те, чого шукали.Од часу до часу зустрічали сліди табору, випалені місця, стоптану траву, ломачки, зв'язані хрестом, скривавлене віття. Там варили вечерю, а там одправляли месу, там знов перев'язували поранених. Але ті, що тут перейшли, зникли. Де вони? Може десь дуже далеко? Може тут зовсім близько, сховані, з мушкетоном у руці? Здавалося, що ліс порожній. Батальйон подвоїв чуйність. Самотність, отже недовіра. Не видно було нікого, а тому ще більше треба остерігатися кого-небудь. Йшли лісом, що мав лиху славу.
Можливо, що є засідка.
Тридцять гренадерів, одділених за розвідників, сержант послав наперед і вони йшли на досить великому віддаленні від усього загону. Батальйонна маркітантка йшла з ними. Маркітантки охоче прилучаються до авангардів. Це небезпечно, але зате можна побачити щось цікаве. Цікавість — один з виявів жіночої одважности.
Зненацька салдати цього малого переднього загону відчули, відоме мисливцям, тремтіння, що виявляє близьку схованку. Почули немов дихання в гущавині, здавалося ніби видко рух серед листу. Салдати подали один одному знак.
Офіцерам нетреба мішатися до сторожі й до шукання, доручених розвідникам; що повинно робитися, робиться само собою.
Менше, ніж за хвилину, місце, де щось ворушилося, було оточено, його обкружувало коло з намірених рушниць. На темну середину гущавини націлилися відразу з всіх боків і салдати, з пальцями на курках, з поглядом на підозрілому місці, чекали лише сержантового наказу, щоб туди стріляти.
Тимчасом, маркітантка одважилася подивитися крізь гілля і в ту хвилину, як сержант мав гукнути: — Стріляй! — ця жінка гукнула: — Стій!
А обернувшися до салдатів, сказала:
— Не стріляйте, товариші!
Вона кинулася в гущавину. Салдати за нею.Там справді хтось був.
Між найгустіших хащів, з краю такої невеличкої круглої галявки, що лишаються в лісах од вугляних печей до спалювання коріння з дерев, у дірці між гіллям, неначе в листяній кімнаті, напіводкритій, як альков, на мохові сиділа жінка; на руках у неї була дитина й ссала, а на колінах лежали біляві голівки двох сонних дітей.
Отака була засідка.
— Що ви тут робите? — гукнула маркітантка.
Жінка підвела голову.
Маркітантка додала сердито:
— Чи ви збожеволіли, сидіти тута?
І додала:
— Ще трохи й було б по вас!
А звертаючись до салдатів сказала:
— Це жінка.
— Оттакої, ми ж це й самі бачимо! — відповів один гренадер.
Маркітантка провадила далі:
— Піти в ліси, щоб дати себе вбити! Треба ж таки надумати таку дурницю!
Жінка, здивована, злякана, скам'яніла, дивилася навкруги себе, неначе крізь сон, на ці рушниці, на шаблі, баґнети, на ті жорстокі обличчя.
Діти прокинулися й плакали.
— Хочу їсти, — казало одно.
— Боюся, — казало друге.
Найменше все собі ссало.
Маркітантка вдалася до нього.
— Отак найкраще, — мовила йому.
Мати заніміла від жаху.
Сержант гукнув до неї:
— Не бійтеся, ми — батальйон червоної шапки.
Жінка затремтіла всім тілом. Вона подивилася на сержанта; на його суворому обличчі було видко лише брови, вуси та дві жарини — очі.— Колишній батальйон Червоного Хреста, — додала маркітантка. А сержант провадив далі:
— Хто ти така, пані?
Жінка з жахом дивилася на нього. Вона була худа, молода, бліда, в лахмітті; на ній був капюшон бретонських селянок і вовняний плащ, зав'язаний коло шиї шнурочком. Вона лишала на видноті свої голі груди з байдужістю самиці. Її ноги без панчіх і без черевиків були скривавлені.
— Це жебрачка, — мовив сержант.
А маркітантка сказала своїм голосом салдатським і жіночим одразу, але врешті ніжним:
— Як ви зветеся?
Жінка прошепотіла, запинаючись, сливе невиразно:
— Мішель Флешар.
А маркітантка вже пестила своєю грубою рукою маленьку голівку немовляти.
— Скільки цьому смоктунові? — спитала вона.
Мати не зрозуміла. Маркітантка правила таки своє:
— Я питаюся, якого воно віку?
— Ага! — мовила мати. — Півтора роки.
— Вже старе, сказала маркітантка. Вже не слід ссати. Треба но його одлучити. Ми йому дамо юшки.
Мати почала заспокоюватися. Двоє малих, що прокинулися, більше здивувалися, ніж налякалися. Вони любували на плюмажі.
— Ох! — мовила мати, — вони дуже голодні.
Й додала:
— В мене нема молока.
— Їм дадуть їсти, — покликнув сержант, — і тобі теж. Але ж на цьому не кінець. Які твої політичні переконання?
Жінка дивилася на сержанта й не відповідала.
— Чи ти чуєш, що я питаю?
Вона забелькотіла:
— Мене віддали до манастиря зовсім молоду, але я одружилася, я не черниця. Сестри навчили мене говорити по-французьки. Наше село спалили. Ми так швидко тікали, що я не мала часу взутися.
— Я в тебе питаю, які твої політичні переконання?
— Я цього не знаю.
Сержант провадив далі:
— Отакі шпигунки бувають. Треба розстрілювати шпигунок. Чекай-но. Кажи. Чи ти часом не циганка? Яка твоя батьківщина?
Вона все дивилася на нього, немов не розуміючи. Сержант знов спитав:
— Де твоя батьківщина?
— Я не знаю.
— Як то? ти не знаєш, яка твоя країна?
— А! моя країна. Звичайно, знаю.
— Гаразд, то яка ж твоя країна?
Жінка відповіла:
— Мерія Сіскуаньяр, в парафії Азе.
Тоді вже сержант здивувався. Одну хвилину він міркував. Потім промовив:
— Що ти кажеш?
— Сіскуаньяр.
— Це ж не батьківщина.
— Це моя країна.
А потім, поміркувавши хвилину, жінка додала:
— Я розумію, пане. Ви з Франції, а я з Бретані.
— Ну, то що?
— Це ж не одна країна.
— Але це одна батьківщина! — гукнув сержант.
Жінка сказала лише:
— Я з Сіскуаньяру.
— Ото ще з тим Сіскуаньяром! — покликнув сержант. — То то звідти твоя родина?
— Так.
— Що ж вона робить?
— Вона вся вимерла. Я нікого не маю.
Сержант, що був собі красномовний, провадив далі допит.— Отуди до чорта, або мають родичів, або мали їх. Хто ж ти така? Кажи.
Жінка слухала запаморочена теє — або мали їх[1], — що було більше подібне до крику дикої тварини, ніж до людської мови.
Маркітантка відчула, що треба собі вмішатися. Вона знов почала пестити ту дитину, що ссала, й поплескала по щічках двох старших дітей.
— Як зветься твоя смоктуха? — спитала вона, — це ж дівчинка?
Мати відповіла: — Жоржет.
— А старший? Це ж парубок, оцей урвис.
— Рене-Жан.
— А молодший? Це ж парубок теж, та ще й мордатенький.
— Товстий — Ален, — мовила мати.
— Вони гарненькі, оці малі, — сказала маркітантка; — і вже неначе справжні люди.
Тимчасом сержант правив усе своєї.
— Ну, пані, скажи-но. Маєш ти домівку?
— Я мала домівку.
— Де ж це?
— В Азе.
— Чому ж ти не вдома?
— Бо мою домівку спалили.
— Хто?
— Я не знаю. Битва.
— Звідки ти прийшла?
— Звідти.
— Куди ти йдеш?
— Не знаю.
— Та говори бо до пуття. Хто ти така?
— Я не знаю.
— Ти не знаєш, хто ти єси?
— Ми такі люди, що втікаємо.— Якої ти партії?
— Я не знаю.
— Чи ти з синіх? Чи ти з білих? З ким ти?
— Я зі своїми дітьми.
Настала павза. Маркітантка сказала:
— А, от я, то не мала дітей. Не було часу.
Сержант знов почав:
— Ну, а твої батьки? Ось розкажи-но нам, пані, про своїх батьків. От я, — я зовуся Радуб, я сержант, я з вулиці Шерш-Міді, мій батько й мати теж там були; я можу говорити про своїх батьків. А ти розкажи про своїх. Скажи, хто твої батьки.
— Вони були Флешари. От і вже.
— Так, Флешари, то — Флешари, так само, як Радуби, то — Радуби. Але ж є ще — стан. Якого стану твої батьки? Що вони робили? Що вони роблять? Що вони флешарували, твої Флешари?
— Вони були хлібороби. Мій батько був немічний і не міг працювати, через те, що дістав київ, що пан, його пан, наш пан, казав йому дати. Це була ласка, бо мій батько піймав крілика, за це засуджували на смерть, але пан змилувався й сказав: — Дайте йому сто київ; і мій батько лишився калікою.
— А ще?
— Мій дід був Гуґенот. Панотець заслав його на галери. Я тоді була зовсім маленька.
— А ще?
— Мій свекор таємно продавав сіль. Король казав його повісити.
— А що твій чоловік робив?
— За цих часів він бився.
— За кого?
— За короля.
— А ще?
— Ну, за свого пана.
— А ще?
— Та, боже мій, за панотця.— Га, сто копанок чортів! — гукнув один гренадер.
Жінка затремтіла зі страху.
— Ви ж бачите, пані, що ми парижани, — мовила люб'язно маркітантка.
Жінка заломила руки й скрикнула:
— Ох, боже мій, Господи Христе!
— Нетреба забобонів! — зауважив сержант.
Маркітантка сіла поруч жінки й притягла собі між коліна старшу дитину, що не боронилася. Діти тепер, так само заспокоїлися, як і налякалися перед тим, невідомо чого. Діти мають якесь внутрішнє передчуття.
— Моя бідна тутешня жіночко, ви маєте гарненьких малюків, це таки правда. Одразу видко, якого вони віку. Великий має чотири роки, його брат — три. А оця дівуля, що ссе, то славна прожерка. Ах, ти, почворко! Чи не перестанеш-но ти отак їсти свою маму? Заспокойтеся, пані, не бійтеся нічого. Вам треба вступити до батальйону. То й будете, так, як я. Я звуся Гусарка. То мене так дражнять. Але мені більше подобається зватися Гусаркою, ніж мамзель Бікарно, як моя мати. Я — маркітантка, то-б-то така жінка, що дає пити, як стріляють і, як убивають. Чортяка зі своїм хвостом. У нас сливе однакові ноги. Я вам дам свої черевики. Десятого серпня я була в Парижі. Я давала пити Вестерманові. Лепсько було. Я бачила, як ґільйотинували Людовика XVI. Людовика Капета, як його зовуть. Він не хотів. Ій же богу, ось послухайте лишень. І то ж подумати тільки, що 13-го січня він казав пекти каштани й сміявся зі своєю родиною. Як його поклали силоміць на оту, мовляв, гойдалку, на ньому не було ні верхнього одягу, ні черевиків; він мав на собі лише сорочку й пікову камізельку, сірі суконні штани й сірі шовкові панчохи. Я сама бачила. По̀віз, що його привезли, був помальований на зелено. Бачите, ходіть з нами. В батальйоні хороші хлопці. Ви будете маркітантка число друге. Я вас навчу, що робити. То дуже легко! Треба мати дзбана й дзвіночка, йти в саму заметню, між вогняні клубки, між гарматні постріли, у гармидер, гукаючи: — Хто хоче випити краплю, хлоп'ята? То зовсім не важко. Я геть усім наливаю. Далебі, що правда. І білим так само, як синім, хоча я сама синя. І навіть добра синя. Але я напуваю всіх. Поранені мають спрагу. Вмирають, не зважаючи на переконання. Ті, що вмирають, повинні б стискати один одному руку. Як то безглуздо воюватися! Ходіть з нами. Як що мене заб'ють, то ви будете моєю заступницею. Гляньте на мене, дарма, що я така, але я добра жінка і відважний чоловік. Не бійтеся нічого.
Коли маркітантка замовкла, жінка прошепотіла:
— Наша сусідка звалася Марі-Жанн, а наша наймичка звалася Марі-Клод.
Тимчасом сержант Радуб вичитував гренадерові.
— Мовчи. Ти лякаєш пані. Не можна клясти при жінках.
— Але ж бо то чиста згуба для розуму порядної людини, — відповів гренадер, — бачити китайських диваків, що мали тестя скаліченого через пана, діда на каторзі через попа, батька на шибениці через короля, а самі б'ються, а, не при добрих людях згадуючи! а самі плутаються в повстання, а самі дають себе вбити за пана, за попа й за короля!
Сержант гукнув:
— Тихо в рядах!
— Я мовчатиму, сержанте, — відповів гренадер; — але все ж прикро, що така гарна жінка наражається на зламання карку за хороші очі якогось божевільного.
— Гренадере, — завважив сержант, — ми тут не в секційнім клубі «Списів». Досить красномовства.
І він вдався до жінки.
— А твій чоловік, пані? що він робить? Що він таке?
— Він ніщо, бо його вбито.
— Де ж то?
— В кущах.— Коли?
— Три дні тому.
— Хто?
— Не знаю.
— Як то! ти не знаєш, хто забив твого чоловіка?
— Ні.
— Чи синій? чи білий?
— Постріл з рушниці.
— Три дні тому?
— Еге.
— З якого боку?
— З боку Ерне. Мій чоловік упав. От і край.
— А що ти робиш з того часу, як помер твій чоловік?
— Я веду своїх малих.
— Куди ж ти їх ведеш?
— Куди очі бачать.
— Де ти спиш?
— На землі.
— Що ти їси?
— Нічого.
Сержант скрикнув, по військовому дотикаючись вусами носа.
— Нічого?
— Себ-то, терен, ожину, де лишилися торішні, чорниці, паростки з папороти.
— Так. Все одно, що нічого.
Старша дитина, неначе розуміючи, сказала:
— Хочу їсти.
Сержант витяг з кешені шматок салдатського хліба й подав його матері. Мати розломила хліб на-двоє й дала дітям. Діти жадібно стали їсти.
— Вона не залишила собі! — гримнув сержант.
— Бо вона неголодна, — сказав один салдат.
— Бо вона мати, — сказав сержант.
Діти перестали їсти.
— Пити, — мовило одне.— Пити, — проказало друге.
— В цьому чортячому лісі нема струмка, — сказав сержант.
Маркітантка зняла мідного кубочка, що висів у неї на поясі поруч з дзвіночком, одкрутила кранта в дзбані, що мала на перев'язі, налила скілька крапель у кубочок і піднесла кубочка дітям до уст.
Перша дитина випила й скривилася.
Друга випила й плюнула.
— А однак воно добре, — мовила маркітантка.
— Це забий-духа? — спитав сержант.
— І то найкраща. Але ж це мужики.
І вона вихилила кубочка.
Сержант почав знов:
— І ото, пані, ти так утікаєш?
— Мушу.
— Через поля. Куди вітер віє!
— Біжу зо всієї сили, а потім іду, а далі падаю.
— Бідна овечка! — мовила маркітантка.
— Люди б'ються — казала жінка. — Зо всіх боків навколо мене постріли з рушниць. Я не знаю, чого вони хтять. Чоловіка мені вбито. Я лише це й зрозуміла.
Сержант стукнув об землю прикладом рушниці й гукнув:
— Що за безглуздя з тою війною! Осляча пара!
Жінка провадила далі:
— Минулу ніч ми перебули в моховищі.
— Усі четверо?
— Всі четверо.
— Ночували?
— Ночували.
— Ну, — мовив сержант, — то хіба спали стоячи.
І він удався до салдатів.
— Товариші, порожняву в товстому, старому й сухому дереві, куди одна людина може просунутися, ніби в піхву, ці дикуни зовуть моховищем. Що ж ви хочете? Не мусять же вони бути з Парижу.— Спати в порожньому дереві! — сказала маркітантка. — Та ще з трьома дітьми!
— А як діти плакали, — завважив сержант, — то було чудно, як хтось ішов і, не бачачи нічого, чув, що дерево кричить «тату, мамо!».
— Ще то щастя, що літо, — зітхнула жінка.
Вона втупила очі в землю, покірна, в погляді її було здивування від страшних пригод.
Салдати мовчки стояли колом навкруги нещасливої.
Вдова, троє сиріт, утіканина, безпритульність, самотність, гуркіт війни навкруги, голод, спрага, жадної їжі, окрім трави, жадного даху, окрім неба.
Сержант наблизився до жінки й пильно задивився на дитину, що ссала. Маленька лишила груди, обернула помалу голівку, глянула своїми хорошими синіми очима на страшну, кудлату, наїжену й руду голову, що нахилилася до неї, й усміхнулася.
Сержант випростався, по його щоці скотилася велика сльоза й спинилася на кінці вуса, немов перла.
Він підніс голос:
— Товариші, я так собі міркую, що батальйон стане батьком. Чи згода? Ми всиновлюємо цих трьох дітей.
— Хай живе Республіка! — гукнули гренадери.
— Так і буде, — закінчив сержант.
Він простяг обидві руки по-над матір'ю й дітьми.
— Оце, — сказав він, — діти батальйону Червоної Шапки.
Маркітантка підскочила з радощів.
— Три голови в одній шапці! — гукнула вона.
Потім вона заридала, цілувала без пам'яти бідну вдову й казала їй:
— Ну, й бідова ж твоя мала!
— Хай живе Республіка! — знов гукнули салдати.
А сержант промовив до матери:
— Ходіть, громадянко.
- ↑ Французькою мовою: ou on en a eu.