Дворянство Лівобережної України кінця XVIII – початку XX ст./III

by Гуржій І. О., Русанов Ю. А.

——————

	СЛАВА УКРАЇНІ! ГЕРОЯМ СЛАВА!
	Як допомогти й отримати допомогу під час війни

◀ Розділ II. Еволюція правового статусу дворянства наприкінці XVIII – на початку XX ст.

Дворянство Лівобережної України кінця XVIII – початку XX ст.: соціально-правовий статус і місце у владних структурах Російської імперії Гуржій І. О., Русанов Ю. А. під ред. Олександра Реєнта Розділ III. Особливості нобілітації козацької старшини та шляхти Лівобережної України

Розділ IV. Лівобережне дворянство в етносоціальній стратифікації Російської імперії ▶

Київ: 2017

Розділ III.

Особливості нобілітації козацької старшини та шляхти Лівобережної України

Процес перетворення козацької (в тому числі й запорозької) старшини на дворянство складалося з трьох взаємопов’язаних процесів:

– по-перше, отримання й закріплення земельної власності;

– по-друге, отримання російських службових рангів (відповідно до «Табеля про ранги» 1722 р.), які давали право на дворянство;

– по-третє, нобілітація – процедура документального підтвердження дворянських прав.

За досить короткий термін, починаючи із скасування гетьманства у 1764 р. і до прийняття Жалуваної грамоти 1785 р., внутрішньополітичне життя населення колишньої Гетьманщини суттєво змінилося. Катерининська доба мала особливий вплив на українську знать – козацьку старшину та шляхту. Саме ці категорії місцевого суспільства постачали зі свого середовища кадри для реформованої цивільної та військової адміністрації, нової системи судів, різного виду земських посад та ін. Відтак, козацька старшина, поступово перетворюючись у малоросійське дворянство, інтегрувалася із російськими бюрократичними структурами (чиновницьким апаратом) і швидко асимілювалася.

Скасування інститутів Гетьманщини і запровадження імперської адміністрації на місцях супроводжувалося поступовим злиттям українських і російських соціальних структур. Цей процес був різко, а часто і штучно, прискорений здійсненням місцевих реформ і втіленням у життя положень нових грамот. За дуже короткий період у політико-адміністративному устрої вже колишньої Гетьманщини відбулися суттєві зміни: українська шляхта і старшина стала частиною імперського дворянства; мешканці міст підпорядкувались загальноімперським правовим, економічним і соціальним нормам; козаки хоча і вважалися привілейованою групою, проте поступово перетворювались на державних посполитих; селян у приватних маєтках було юридично закріпачено.

Успіх інтеграції Гетьманщини великою мірою залежав від позиції представників української старшини, яка репрезентувала основну політичну силу, що до певної міри могла коригувати проведення «провінційних» реформ. Відтак, коли це питання виникло на зібранні 1781 р., учасники зборів виявили значне побоювання і стриманість щодо проектованих переформувань на території регіону. Незгода була настільки явною, що чернігівський намісник Андрій Милорадович надіслав відповідного змісту листа Григорію Полетиці, відомому поборнику автономності Малоросії, в якому, серед іншого, рекомендував «пом’якшити патріотичну гарячковість»^[1]. Цікаво, що у листуванні А. Милорадович просив Г. Полетику негайно розірвати своє послання, не роблячи жодних нотаток. Однак останній цього не зробив.

Втім, поступово ставало зрозуміло, що більша частина українського панства, власне, не була проти, «щоб події розвивалися самі по собі», отже, в результаті втілення реформи не викликало якогось гострого протистояння царській владі. Таку інертність можна пояснити різними причинами. Передусім, слід зважити на смерть Г. Полетики у 1784 р. До того ж, отримавши титули дворян, корпоративне самоврядування та легалізацію кріпацтва, старша усвідомила ті особисті переваги, які надавав їй новий устрій. Натомість опір вищому керівництву міг спричинити не лише опалу та політичне переслідування, а й позбавити всіх соціальних і економічних прав і пільг^[2].

Зауважимо, що ще до прийняття Жалуваної грамоти 1785 р., у Лівобережній Україні (як і в інших регіонах Російської імперії), відповідно до «Установи про губернії» 1775 р., було запроваджено дворянське станове самоуправління, а саме: посади губернського та повітових предводителів дворянства, які обиралися на відповідних зборах. Зважаючи на те, що процедура проведення та порядок функціонування останніх остаточно затвердили лише 1785 р., звернімо увагу на проміжок у часі від прийняття постанови до її реального втілення. І робимо це конкретно на прикладі Чернігівської губернії. Так, 14 січня 1785 р. тут сталося проведення останніх, перед появою прийняття Жалуваної грамоти Катерини II, дворянських виборів, на яких губернським предводителем обрали Андрія Полетику (до цього – предводителем (першим) був Іван Горленко). Процедура їх проведення досить детально розписана у «Журналі з’їзду дворян Чернігівської губернії про вибори губернського і повітових предводителів дворянства»^[3].

Отже, 14 січня 1785 р. у Чернігові дворянське товариство губернії зібралося о 8 годині ранку в спеціально призначеному для виборів будинку. Після цього діючий предводитель І. Горленко разом з повітовими предводителями та почесними дворянами (по одному представнику від кожного повіту) вирушили до губернатора А. Милорадовича для подачі загальних дворянських списків. У відповідь очільник краю звернувся до делегатів із «пропозиціями» по виборах, які були вручені губернському предводителю, а згодом зачитані учасникам зборів^[4].

До проведення найголовнішої частини, дворянське товариство вирушило до кафедральної церкви, де єпископ Чернігівський і Новгород-Сіверський провів літургію, а чернігівський протоієрей Іоанн виголосив промову. Далі губернський стряпчий (прокурор) зачитав присягу, після складення якої розпочався молебень. Прикметно, що вся означена процедура, а також пізніший обід у губернатора, супроводжувалося урочистими пострілами з гармат.

О 15 годині в будинку зборів губернатор доручив стряпчому зачитати витяги із діючих законодавчих актів, які регулювали проведення виборів губернського та повітових предводителів дворянства (тобто «Установу про губернії» 1775 р.). Власне ця частина зборів передбачала спочатку розподіл повітових делегатів по різних кімнатах для голосування за повітових предводителів, а потім – обрання загальним засіданням губернського предводителя. Крім цих посадових осіб, відбулося голосування й за інших чиновників (повітових земських справників, земських засідателів та ін.), які затверджувалися на посадах місцевим губернатором.

Завершальна частина порядку денного передбачала повторний візит до кафедральної церкви та, відповідно, проведення літургії єпископом Феофілом і складання новообраними присяги. Насамкінець, у будинку зборів було прийнято рішення про обрання делегації до імператриці для засвідчення «монаршої милості» на згоду (для отримання на це дозволу губернському предводителю доручили відвідати губернатора)^[5].

Описана процедура, перш за все, що стосується «участі» у виборах предводителів місцевої адміністрації, засвідчує високий рівень залежності дворянства від чернігівського губернатора та контроль останнім вказаного процесу на кожному із етапів. Така ситуація була характерною для всієї Російської імперії і переконливо доводила єдність влади та «благородної» частини суспільства.

Потреба в проведенні губернської реформи остаточно змусило імперську владу визнати українську старшину як дворянство. Статут для губерній вимагав введення виключно дворянського контролю над багатьма урядовими канцеляріями, окремої судової системи для знаті та місцевих дворянських зібрань, які обирали своїх предводителів і розв'язували місцеві проблеми^[6]. Ці функції навряд чи можна було виконувати без залучення на свій бік української старшини. Внаслідок цього давнє твердження про те, що «в Малоросії немає жодних дворян», втратило свою актуальність, і основна частина верхівки козацтва порівняно швидко перетворилася на дворянство^[7]. Як і повсюди в імперії, «благородство» виводилося передусім від чину на державній службі. Колишні урядовці Гетьманщини, які продовжували службу, отримали відповідні ранги, що автоматично означало при рівняння до дворянства. Для формального оформлення цього необхідно було лише надати документальні підтвердження про «благородне походження».

Як зазначив історик З. Когут, за відсутності чітко сформульованого законодавства про входження української старшини та шляхти, що не перебували на державній службі, у дворянство, генерал-губернатор П. Румянцев звернувся до Катерини II із проханням зробити необхідні розпорядження. У відповідь імператриця надіслала йому попередній проект постанови, що пізніше стала відомою як Жалувана грамота 1785 р. У документі, який стосувався всієї імперії, звернуто увагу на те, що депутати від кожного земства разом з предводителем дворянства повинні були визначати права кандидатів «на благородство». Процедура інкорпорації до дворянства, згідно з грамотою, на той час не могла поширюватись на ті території, де склад дворянства остаточно ще не визначився. Зважаючи на це, генерал-губернатор П. Румянцев, не попросив додаткових роз’яснень і витлумачив положення документу як беззастережне повноваження старшині й шляхті самим визначати можливість адаптації у дворянство^[8].

Власне, під безпосереднім керівництвом генерал-губернатора П. Румянцева розпочалася трансформація української шляхти та старшини у дворянство. Цей процес включав обрання від кожного повіту по 3–4 делегати, які – з допомогою губернського предводителя – зобов’язувались реєструвати всіх дворян за місцем проживання. Серед нащадків козацької верхівки відразу виник рух за визнання старшинських рангів достатньою підставою для надання дворянства. Патріотична опозиція проявлялася у збиранні грамот королів, гетьманів, царів, імператорів; вивченні власної історії, написанні історичних і полемічних творів.

Чиновники досить швидко отримали тисячі генеалогій, грамот, документів і письмових свідчень під присягою. Навіть за найсприятливіших обставин верифікація цих документів повинна була зайняти багато часу. Водночас фіксувалися численні факти розквіту корупції у вигляді хабарництва, сфальсифікованих генеалогій і підроблених документів^[9]. У межах Правобережної України навіть налагодили стабільні виробництво та продаж кандидатам у російське дворянство фальшивих генеалогій і грамот. Кількість дворян зростала дуже швидко і вже в 90-х рр. XVIII ст. досягла 23–25 тисяч.

Складно більш-менш точно визначити кількість осіб «шляхетного походження» на теренах колишньої Гетьманщини. Так, А. Романович-Славитинський назвав нереальну цифру в 100 тис.^[10]. Його твердження ґрунтуються на оцінках анонімного автора праці початку XIX ст. Однак, варто враховувати ту обставину, що наведені дані невідомо звідки взяті, без означення офіційного джерела. Крім того, автор в це число включив і дрібних чиновників, яким не надавалось право на спадкове дворянство, а тому, в кращому випадку, могли отримати довічний персональний ранг. До того ж, анонімний автор висміяв всіх дрібних претендентів з їхнім непомірним бажанням отримати дворянство.

Оскільки дворяни не підлягали оподаткуванню, то їх часто не включали до тогочасних переписів населення. Статистика щодо дворян, як правило, ґрунтується на матеріалах губернаторських донесень і топографічних описів. Перші з них, що докладно подають кількість дворян у Гетьманщині, були проведені наприкінці 1790-х рр. На підставі топографічних описів і донесень губернаторів, В. Кабузан і С. Троїцький дійшли висновку, що 1800 р. на теренах колишньої Гетьманщини мешкало 18 599 дворян чоловічої статі^[11].

Інші джерела свідчать: 22 702 особи (як чоловіків, так і жінок), які за переписом 1782 р. значилися як такі, що сплачували податки, пізніше – у другій половині 80-х років – отримали дворянство. Проте незабаром дворянські права у 10 105 осіб були анульовані. За рештою – 12 597 особами – дворянство визнали, за винятком тих 2 616, що не потрапили до податкових реєстрів^[12]. При цьому невідомо чи увійшли останні до вищенаведених даних В. Кабузана і С. Троїцького.

На підставі цього, канадський історик З. Когут визначив чисельність української знаті, що отримала дворянство у 23–25 тис. чоловіків у 1780-ті рр. Сюди, за його словами, увійшли 18 599 осіб, про які вмістили дані топографічні описи, а також 5 052 чоловік (половину з 10 105, виключених з дворянства на початку 1790-х рр.) Загалом – 23 651 чоловік.

Крім цього, якщо 1 308 осіб (половина з 2 616), визнаних дворянами, але включених у чернігівський податковий реєстр, були враховані у топографічних описах, то виходить остаточна цифра – 23 651 особа. В іншому ж випадку (якщо вони не були включені у топографічні описи), дослідник збільшив можливу чисельність ще на 1 308 осіб, отже загалом 24 959 осіб^[13].

Ще до того, як попередній проект Жалуваної грамоти 1785 р. оприлюднили, українська знать (перш за все, старшина) претендувала також на права польсько-литовської шляхти і була менш зацікавлена у зарахуванні її до російського дворянства, оскільки користувалася різноманітними «давніми» привілеями. Так, наприклад, згідно з Литовським статутом, шляхтич міг брати участь у сеймах і місцевих сеймиках, звільнявся від будь-якої державної служби і квартирування військ (останнє право частково також поширювалось на російське дворянство). Практично унеможливлювалась втрата шляхтичем свого рангу, а його маєтки взагалі не підлягали конфіскації. Заарештовувати його могли тільки за наказом суду, і навіть тоді судити таку особу міг «суд рівних». Причому шляхтича не дозволялося піддавати тортурам або засуджувати до страти. Врешті-решт, шляхта мала необмежені економічні свободи: право на повне розпорядження майном, будь-яке використання власної землі і видобуток з неї корисних копалин; дозвіл на заснування міст і сіл; право на вільну торгівлю. І хоча багато з привілеїв у реальному житті не використовувались, українська старшина та шляхта не бажала ними поступатись^[14].

Із поступовим звільненням російського дворянства від примусової державної служби та його еволюцією у напівкорпоративну інституцію розрив між правами старшини й дворянства значно зменшився. І саме 1785 р. став кульмінацією цього процесу, коли Катерина II оприлюднила зміст Жалуваної грамоти. Цей документ став епохальним стимулом для остаточного злиття російської й української соціальної еліти. Перетворюючись на частину загальноімперського дворянства, реформоване українське панство отримувало багато з тих прерогатив, на які воно претендувало. Винятком у цьому відношенні стали політичні права: втрата будь-якої автономії й претензій на національну самобутність. Після цього місцева знать вже не подавала принципових петицій про визнання її окремою соціальною верствою.

Полегшило вирішення справи й остаточне закріпачення селян, якого особливо добивалась козацька верхівка протягом усього існування Гетьманщини. Зокрема, указом від 3 травня 1783 р. селянам заборонялися переходи від одного поміщика до іншого, а подушний податок поширювався на всю територію Лівобережжя^[15]. Відтепер землевласник ставав фактично відповідальним за сплату подушного податку своїми селянами, що додатково збільшувало його владу над ними і ставило в залежність від імперського правління. При цьому відсутність у селян права на законний перехід до іншого господаря, дозволяла поміщику практично безперешкодно збільшувати селянські трудові повинності.

Водночас інтеграція в російське дворянство відкрила перед українською знаттю безпрецедентні кар’єрні можливості. Хоча при цьому слід усвідомлювати: лише невелика її частина мала величезні багатства, більшість же з них володіла невеликими помістями.

Щодо залежності селян від української верхівки вважаємо за доцільне навести такі узагальнюючі дані. Так, у межах Лівобережної України і Слобожанщини станом на 1782 р. існувало співвідношення: 43,32 кріпака приходилось на кожного 1,20 шляхтича, а 1796 р. – 42,68 кріпака на кожного 1,33 шляхтича. Тобто, фактично на 1 шляхтича припадало близько 35 кріпаків у 1782 р. і 32 – в 1795 р. Для порівняння – у центральних районах Російської імперії у 1782 р. на кожних 0,70 дворянина припадало 66 кріпаків, а в 1795 р. – на кожних 0,63 дворянина – 67 кріпаків. Тобто, у 1782 р. – по 103 кріпаки на одного дворянина, а в 1795 р. – 106 кріпака на одного дворянина^[16]. Отже, кількість кріпаків, якими володіла українська цивільна еліта, становила одну третю від кількості кріпаків, які належали дворянам центральних губерній Російської імперії.

Економічні обставини, на думку З. Когута, змушували дітей старшини добиватися підвищення на урядовій службі. При цьому існування Київської академії, Чернігівської й Переяславської колегій надавало українським дрібним землевласникам більші можливості діставати освіту, ніж російський, і, таким чином, ширшу доступність до державних посад. При цьому поступово зростала кількість новопризначеного українського дворянства, що виїжджали до Петербургу^[17].

Крім постійного потоку українців з колишньої Гетьманщини, що прямував до Санкт-Петербурга, вони також «осідали» і робили кар’єри в сусідніх губерніях. Південна Україна, зокрема Новоросійська губернія, тривалий час вважалася перспективним для життя регіоном, де можна було легко отримати помістя. Певний відсоток лівобережної старшини та шляхти, переселившись на Південь, потрапляли тут до місцевої адміністрації або ставали землевласниками на цій значною мірою цілинній території. Саме зростання урядових інституцій, яке спричинили реформи Катерини II, відкрило перед ними величезні можливості. Вже у 1779 р. генерал-губернатор П. Румянцев, який організував адміністрацію Курської губернії, закликав українців, вихідців з Гетьманщини, займати нові посади^[18]. На зламі XVIII і ХІХ ст. цей процес прискорився. Багато чиновників Воронезької, Курської, Орловської та Слобідської губерній прибули з Лівобережжя. Після приєднання Правобережної України, колишніх представників старшини також використовували як джерело кадрів для імперської адміністрації^[19].

У 1790 р., на зміну П. Румянцеву призначено нового малоросійського генерал-губернатора М. Кречетнікова, який досить швидко запустив механізм позбавлення неугодного центральній владі українства дворянського статусу. Зокрема, він з особливою ворожістю ставився до деяких старшин. Отримавши посаду, М. Кречетніков відразу ж доповів Сенату про масові порушення у визначенні місцевого дворянства, твердячи, що 22 702 особи, котрі колись платили податки, а тому не могли бути «благородними», – тепер включені у реєстр знаті^[20].

Після отримання такого змісту донесення, з’явився указ, згідно якого жодна особа не мала права вступати у дворянство без достатніх доказів свого «шляхетного» походження; крім того, передбачалося зменшення кількості претендентів на цей статус від оподаткованих груп. Наділений широкими повноваженнями, М. Кречетніков зініціюваві слідство стосовно дворян, перед тим зареєстрованих у податкових списках.

Відповідна робота включала розсилку в Чернігівське та Новгород-Сіверське намісництва розпоряджень про оновлення списків «шляхетних» родів. Нею зобов’язали займатися безпосередньо губернських та повітових предводителів дворянства. Наприклад, у 1790 р. предводитель дворянства Козелецького повіту, колезький асесор Ф. Туманський надіслав губернському предводителю В. Тарновському загальний список перевірених дворян кількістю 168 осіб^[21]. Серед них значився і колишній гетьман К. Розумовський. Подібна робота (підготовка повітових списків та їх відправка в управління губерній) була характерною не лише для Лівобережжя. Зокрема, це засвідчують відповідні документи Правобережної України^[22]. Означена діяльність пов’язувалась з необхідністю дотримання норм про надсилання губернськими предводителями в Герольдію раз в три роки списків дворян^[23].

Крім того, напередодні запланованого на період з 15 вересня по 15 жовтня 1791 р. засідання дворянської комісії Чернігівського намісництва, В. Тарновський надіслав запит до правління Київського намісництва із проханням про проведення оповіщення через мережу нижчих земських судів щодо обов’язкової подачі необхідних документів для отримання дворянського статусу у визначений період^[24].

Однак, у ході проведення роботи із підготовки родовідних книг, яка значно активізувалася саме на початку 1790-х рр., губернські предводителі дворянства зіткнулися із серйозною проблемою. Так, складання списків за абеткою передбачало повний збір інформації про дворян з подальшим розподілом за літерами. Саме з цим завданням В. Тарновський звернувся у 1793 р. до повітових предводителів. Однак останні відповіли, що суттєва кількість дворян, що значилися прикріпленими до повітів, не проживає в них постійно, а тимчасово відсутня «у віддалених місцях». Більше того, виявилося, що взагалі невідомо де перебуває більшість з них, що унеможливлює складання алфавітних списків дворянських родів для родовідних книг^[25].

Враховуючи складність виконання дорученого завдання, В. Тарновський надіслав 22 листопада 1793 р. до Київського намісництва прохання про оповіщення через періодичні видання щодо необхідності подачі в чернігівські дворянські збори інформації за встановленою законодавством формою. Розсилку подібної пропозиції у письмовому вигляді він зініціював у всі намісництва, Таврійське обласне правління, Область Війська Донського та ін.^[26].

Виявлені нами архівні матеріали дають можливість для детального аналізу діяльності чернігівських і новгородсіверських дворянських зборів з надання дворянських прав, а також виявити залежність її динаміки від часу прийняття Жалуваної грамоти 1785 р. Так, предводитель дворянства Новгород-Сіверського намісництва Г. Іскрицький повідомив у рапорті 1790 р. на ім’я генерал-губернатора М. Кречетнікова, що до отримання Жалуваної грамоти загальна кількість дворянських родів досягала 597, а після (1785 – початок 1790 рр.) – 1384^[27].

В іншому рапорті за 2 липня 1790 р. той же Г. Іскрицький подав уточнені та більш деталізовані за роками дані (див. табл. 1), які засвідчили відсутність чіткої тенденції щодо різкого збільшення кількості дворянських родів після 1785 р. Відповідна динаміка мала яскраво виражений характер хаотичних коливань: відносно велика кількість за 1784 та 1787 рр. і значно менша – за 1785, 1788–1790 рр.

Таблиця 1

Кількість родів визнаних дворянськими в Новгород-Сіверському намісництві (1784–1790 рр.)^[28]

Рік	Кількість родів визнаних дворянськими
1784	592
1785	98
1786	330
1787	603
1788	134
1789	174
1790	50
Загалом	1981

Відомість, складена дворянським зібранням Новгород-Сіверського намісництва від 16 грудня 1790 р. визначила соціальне походження та кількість осіб, що отримали «благородний» титул:

– 4414 особи – з козацтва;

– 1025 осіб – з різночинців;

– 241 особа – з міщан;

– 87 осіб – з державних (казенних) посполитих;

– 83 особи – ті, що сплачували семигривенний подушний податок;

– 47 осіб – з купців;

– 38 осіб – з колишніх дворянських родів, що сплачували подушний 40-ка алтинний податок;

– 9 осіб – з духовенства;

– 4 особи – з вільних, незаписаних в ревізії^[29].

Таким чином, із 5948 осіб, що отримали дворянство в Новгород-Сіверському намісництві більше 74% походили з козаків, тобто, перш за все, представляли колишню старшину.

Тим же періодом (грудень 1790 р.) датована відомість, подана М. Кречетнікову стосовно звань і кількості осіб чоловічої статі, котрих зарахували до дворянства вказаного регіону з податкових категорій населення:

– 6 090 чол. – козаки;

– 1880 чол. – «армійські та малоросійські різночинці»;

– 465 чол. – армійські обер-офіцери;

– 213 чол. – військові товариші;

– 109 чол. – міщани;

– 44 чол. – казенні селяни;

– 35 чол. – купці;

– 8 чол. – запорозькі полкові старшини;

– 4 чол. – «малоросійські» полкові старшини та ін.^[30].

Наведені дані додатково засвідчують суттєве відсоткове переважання (більше 65%) козаків і старшини в соціальній структурі дворян Новгород-Сіверського намісництва.

Подібні відомості про дворянство надсилав генерал-губернатору М. Кречетнікову у 1790 р. й чернігівський губернський предводитель С. Масюков (1788–1790 рр.). Зокрема, в них містилися дані, що стосувалися розподілу осіб, які отримали «благородний» титул не лише за роками, а й по частинах родовідних книг (див. табл. 2).

Варто зауважити: до 1-ої частини родовідної книги вносилося спадкове дворянство, що мало відповідний диплом, герб і печатку; до 2-ої – «роди дворянства військового» (до 1856 р. право на отримання спадкового дворянства мали офіцерські чини включно з обер-офіцерами); до 3-ої – «роди дворянства восьмикласного» (ті, що перебували на восьми перших рангах згідно з «Табелем» 1722 р. і до 1856 р. претендували на спадкове дворянство); до 4-ої – «іноземні роди» (іноземці, що перебували на службі і до приїзду в Російську імперію мали дворянський титул); до 5-ої – «титулами відзначені роди» (вище дворянство, що мало князівські, графські, баронські та ін. титули); до 6-ої – «стародавні благородні шляхетні роди» (ті, що мали дворянський титул 100 і більше років – тобто згадувалися у середньовічних списках на отримання помість за службу).

Таблиця 2

Дворянські роди Чернігівського намісництва (станом на 23 червня 1790 р., з розподілом по періодах і частинах родовідної книги)^[31]

Хронологічний період	Частина родовідної книги
	1	2	3	4	5	6	Загалом
До видання Жалуваної грамоти 1785 р.:  – протягом першого 100 268 триріччя (1782–1784 рр.)	100	268	31	23	1	44	467
Після видання Жалуваної грамоти:  – протягом другого 387 1053 триріччя (1785–1787 рр.) – протягом другого 30 230 триріччя (1788–1790 рр.)	387 30	1053 230	26 4	202 37	2 —	144 9	1814 310
Загалом	517	1551	61	262	3	197	2591

Таким чином, наведені у таблиці 2 дані зафіксували превалювання (60%) дворян, що записувалися до 2-ої частини родовідної книги Чернігівського намісництва – «військового дворянства», титул якого отримувала переважно козацька старшина. Крім того, врахуймо й той факт, що його деяка частина вже мала спадкове дворянство (1-ша частина книги) або належала до 8-ми класного дворянства (3-тя частина книги).

Для порівняння, звернемось до аналогічних даних по Новгород-Сіверському намісництву станом на 12 грудня 1790 р.:

– до 1-ої частини родовідної книги записано 858 родів;

– до 2-ої – 3702 роди;

– до 4-ої – 1375 родів;

– до 6-ої – 1323 роди^[32].

Як бачимо, співставно до матеріалів Чернігівського намісництва, понад 50% від загальної кількості родів складало саме «військове дворянство», що додатково підтверджує питому вагу представників колишньої козацької старшини серед досліджуваної соціальної категорії населення Лівобережної України кінця XVIII ст.

Станом же на 1795 р. було зареєстровано лише 12 597 «благородних без всякого сумніву». Претензії решти 10 105 «оподаткованих» або взагалі відкинули, або ж вимагали додаткових доказів шляхетства, внаслідок чого більшість з них так і залишилась не визнаною дворянами. Водночас вказані 12 597 «благородних без всякого сумніву» також мали певні труднощі. Зокрема, у Новгород-Сіверській і Київській губерніях вони не потрапили у податкові реєстри (перепис 1795 р.), однак значились у такому реєстрі Чернігівської губернії; 2 626 осіб, що довели своє шляхетство, залишилися оподаткованими 1803 р. (згідно з розпорядженням Сенату про те, що місцева адміністрація не має права змінювати податкові реєстри). Відтак, багатьох «благородних», яких раніше викреслили з реєстрів, записали до них знову^[33].

Після зменшення кількості оподаткованих осіб, яким дозволили вступити у дворянство, було ускладнено процедуру отримання статусу дворянина. Зокрема М. Кречетніков з 1792 р. почав штрафувати осіб, чиї претензії на дворянство відхилялись, а також місцеву комісію, яка приймала до розгляду такі документи. Карались й ті, хто хотів, але не зміг довести своє благородне походження. Проте невдовзі це розпорядження скасували^[34]. На думку З. Когута, така поведінка генерал-губернатора опосередковано засвідчила бажання влади уникнути появи надмірної кількості привілейованих родів, значну частку яких представляла колишня козацька старшина, а серед них і «запеклі» автономісти^[35].

Проаналізовані архівні матеріали дають змогу детально простежити роботу дворянських зборів з надання «благородного» статусу. Зокрема, 27 березня 1792 р. чернігівський губернський предводитель С. Масюков інформував М. Кречетнікова про результати розгляду на останніх зборах доказів на отримання дворянства від жителів Чернігова та Чернігівського повіту, що сплачували подушний податок. Так, з 114 справ (851 чол.) «визнано достойними для внесення в родовідну книгу» 56 родів (459 чол.), відмовлено – по 58 справам (402 чол.). Характерно, що понад 25% з цих справ представляли чернігівські «прохачі» (29 справ), решта – повітові (85 справ)^[36]. Схожі тенденції були притаманні й для населення інших українських губерній, в тому числі й правобережних. Наприклад, в той же період (березень 1792 р.) дворянські збори Київського повіту Київської губернії відмови в отриманні титулу 88 родам, і надали його 47 родам^[37].

Більш конкретне уявлення щодо показників такого явища дозволяє отримати аналогічна відомість Новгород-Сіверського намісництва (див. табл. 3):

Таблиця 3

Результати розгляду доказів щодо внесення родів у дворянські родословні книги Новгород-Сіверського намісництва (станом на 6 грудня 1792 р.)^[38]

Повіт намісництва	Результат розгляду наданих доказів
	Визнано для внесення у дворянську книгу (чол.)	Відмовлено за відсутністю належних доказів (чол.)
Стародубський повіт	340	225
Погарський повіт	202	370
Мглинський повіт	385	209
Глухівський повіт	146	213
Кролевецький повіт	145	287
Загалом	1218	1304

Наведені статистичні дані засвідчили тенденцію про незначне переважання кількості справ, за якими відмовлено у наданні дворянського титулу – «за недостатністю доказів для внесення в родовідну книгу». Разом з тим, вони дають підстави твердити про ретельність розгляду та відбору документації.

Усунення Кречетнікова у 1795 р. і початок правління імператора Павла I (1796–1901) активізували дії української старшини на задоволення їхніх соціально-економічних вимог.

20 січня 1797 р. вийшов указ про укладення нового імперського родословника, який всі дворянські роди в черговий раз зобов’язав подати необхідні документи на підтвердження «шляхетності». Цей указ великою мірою посилив контроль саме над наданням рангів. Як нові кандидати у дворянство, так і вже визнані особи безпосередньо підпорядковувались Герольдмейстерській конторі, що набула функції остаточної інстанції^[39].

Відтепер місцеві комісії дворянства могли лише рекомендувати або підтримувати кандидатів^[40]. На початковому етапі українська старшина та шляхта активно користувалися правом звернення до Герольдмейстерської контори. Принципово зазначити, що установа офіційно визнавала всі польські ранги і герби. Служба в колишніх гетьманських інституціях також ставала вагомим свідченням для отримання дворянства, але при цьому не дозволялося використовувати «старі» герби.

На даному етапі, розвитку справи єдиною перешкодою для отримання титулів більшістю української верхівки стала неймовірно виснажлива процедура проходження документів у Герольдмейстерській конторі. Втім, на рубежі XVIII– ХІХ ст. відповідна практика зазнала суттєвих змін – запити про дворянство, що ґрунтувалися винятково на службі у ліквідованих гетьманських інституціях, вже владою не визнавалися. Оскільки кожний позов розглядався в індивідуальному порядку, нова політика далася взнаки лише після того, коли кілька українських кандидатів програли свої справи. Вже на початку ХІХ ст. виявилось: Герольдмейстерська контора досить своєрідно тлумачить статус колишнього гетьманського уряду – ані «Табель о рангах», ані «Грамота для дворянства» не визнали того, що служба в його підрозділах автоматично надавала право на дворянство. Зважаючи на те, що на теренах Гетьманщини вже не існувало нормативного документа, Герольдія не мала юридичних підстав задовольняти такі претензії^[41]. Як наслідок: колишня старшина та українська шляхта почали відшукувати грамоти польських королів, угоди царів і гетьманів, царські укази та привілеї на землю, універсали гетьманів і розпорядження Колегії іноземних справ і Сенату. На підставі них претенденти «на благородство» готували різноманітні петиції, обґрунтування і меморандуми, сподіваючись на позитивний результат.

Однією із форм відстоювання своїх прав стала поява гострополемічних творів з питань українського нобілітету. Перші такого типу праці з’явилися у Чернігівській губернії. Зокрема, генеральний суддя поновленої судової системи Роман Маркович написав «Замечания о правах малороссийского дворянства», де стверджував, що старшинсько-шляхетські ранги (посади) завжди визнавалися царською владою, і на доказ тому цитував рядки з відповідних документів. Серед останніх, наприклад, «статті 1728 р.» (вибори гетьмана Данила Апостола), зауваження Іноземної колегії від 1735 р. про визначення російських еквівалентів українським рангам і – найважливіше – про імперські ранги, що надавалися тим, хто у 1782 р. перейшов із скасованих інституцій колишньої Гетьманщини на посаду в нову імперську адміністрацію. Практично тоді ж написав свою працю «Мнение о малороссийских чинах и о их преимуществе, а равно и о разборе их доказательств о дворянстве по службе и чинам их для внесення в Родословную дворянскую книгу и в какую именно оной часть» Тимофій Калинський. У ній автор наголосив: українська старшина ще наприкінці XVI ст. у правах була визнана як шляхта. Відтак, як шляхта вона мала більші прерогативи, ніж російське дворянство, оскільки не лише старшина, але цілий козацький стан – це «лицарський орден з шляхетським статусом», що повністю відповідав російському дворянству. При цьому Т. Калинський прирівняв українських сотників до російських воєвод, а генеральну старшину до думних бояр. Гетьмана, на його думку, не можна прирівнювати до генерал-фельдмаршала (цей ранг мав К. Розумовський), бо в країні він вважався фактичним сувереном^[42].

Обидві названі роботи обговорили на зібранні Чернігівського дворянства у 1805 р., і, як наслідок, до центральної влади надіслали петицію, а за нею – ще дві. Проте, ці документи, після розгляду у Канцелярії генерал-губернатора князя О. Куракіна, були передані в Раду міністрів тільки у 1809 р.

Водночас, козацька старшина сусідньої, Полтавської, губернії також готувалася виступати проти дій Герольдмейстерської контори. Місцева знать вже знала про петиції чернігівської шляхти, однак їй здавалося, що в них пропустили багато важливих і суттєвих пунктів.

Полтавські шляхтичі вирішили скласти більш розгорнуті й категоричні петиції після консультації зі своїми чернігівськими колегами. Так, полтавський предводитель дворянства М. Милорадович обговорив цю справу з Р. Марковичем, який, у свою чергу, рекомендував йому Т. Калинського. При цьому продовжувалося листування між М. Милорадович і Р. Марковичем, яке координувало діяльність шляхти обох губерній^[43].

На зібранні полтавської шляхти 1808 р. Т. Калинський виступив з новою полемічною працею «Примечания о малороссийском дворянстве». Це виявилось справді фундаментальне обґрунтування прав української знаті, чого прагнула її полтавська частина. У роботі перелічувалися всі права, даровані монархами від правління Сигізмунда II Августа до Катерини II, цитувалися всі необхідні статті Литовського статуту, а також договори різних гетьманів. Змінивши свою попередню думку, Т. Калинський проявив більш помірковану позицію і не пропонував, щоб кожний український ранг прирівнювався до певного російського. Він запропонував, щоб усі старшинсько-шляхетські ранги перевести на дворянські, а конкретно генеральну старшину і полковників внести в шосту частину Родословної книги, полкову старшину – в третю, а сотників – у другу^[44].

Обравши у 1809 р. нового предводителя дворянства В. Чарниша, полтавська верхівка спеціально доручила йому добиватися дворянства для всієї української знаті. На підставі всіх попередніх напрацювань В. Чарниш підготував проект чергової петиції, яка розповсюджувалася на місці. Поправки до неї внесли А. Чепа і В. Полетика (син Григорія). Останній, крім того, написав власну знакову працю – «Записку о малороссийском дворянстве» (1809). У ній Василь Полетика твердив, що за польських часів усі шляхетні особи вважались юридично рівними за статусом і правами, а ця рівність гарантувалася після переходу Гетьманщини під протекторат царя. Отже, не могло бути й думки про те, щоб одних шляхтичів визнати дворянами, а інших – ні^[45].

Прикметно, що полемічні виступи української соціальної еліти тривали протягом всього 1809 р. У цьому контексті, зазвичай, дослідники називають студію Адріяна Чепи – «Записка о малороссийских чинах», в якій докладно подано історичне пояснення всіх гетьманських урядів. При цьому автор намагався в черговий раз довести, що старшинські ранги вже давно визнано російською владою^[46].

Наприкінці 1809 р. дискусія завершилася і полтавська «благородна група» оприлюднила свою петицію, яку місцева і центральна влада розглянули разом з петиціями від старшини Чернігівської губернії. В результаті Рада міністрів постановила: «…У визнанні малоросійського дворянства і в перейменуванні чиновників керуватися тими правилами, які дотримувалися покійним генерал-фельдмаршалом графом Румянцевим-Задунайським»^[47].

Однак, початок війни з Наполеоном, перешкодив вирішенню цих постанов, і згодом українська старшина та шляхта мусили знову подавати петиції до центральної влади. У 1819 р., і ще раз – у 1827 р. ці петиції енергійно підтримав малоросійський генерал-губернатор князь М. Рєпнін.

Зауважимо і таке: хоча Рада міністрів відкрито не ставилася до них вороже, відповідні петиції, як правило, блокувалися ще в ході розгляду або просто ховалися в шухляди. Причина такої позиції полягала в тому, що Сенат виступав за тимчасове надання рангу (чину) і виступав проти спадкової станової знаті. Відтак, ретельно аналізуючи кожний імперський указ про ранги, члени Сенату намагалися довести, що лише особи вищих рангів мають право на спадкове дворянство, а нижчі – на персональне^[48].

Остаточно питання було розглянуте імперською радою і впорядковане указом від 26 квітня 1835 р. «Про малоросійські чини, що дають право на дійсне чи спадкове дворянство»^[49].

Відповідно до нього, зважаючи на численні сумніви щодо прав «колишніх чинів малоросійської служби», дійсне або спадкове дворянство надавалося старшинам і їхнім нащадкам. Конкретний перелік посад, що означались в указі, включав: генеральних обозного, суддю, підскарбія, писаря, осавула, хорунжого, бунчужного, а також полковників, бунчукових товаришів, полкових обозних, артилерійських отаманів, осавулів і хорунжих, полкових осавулів, хорунжих і сотників, військових товаришів, полкових писарів, судових чинів – підкоморія, земського суддю та підсудка^[50]. При цьому як докази, що давали право на отримання дворянства, вважались грамоти від російських царів і великих князів, гетьманські універсали та розпорядження Малоросійської колегії. При відсутності вказаних документів до уваги бралися відповідні виписки із книг присутственних місць. Однак у даному випадку книги мали хронологічно охоплювати період до ліквідації Малоросійської колегії, а виписки містити досить конкретну і беззаперечну інформацію про чин або пожалувані помістя та вотчини. Додатково подавався у письмовій формі родовід (свідчив про спадковість), довідка з казенної палати (підтверджувала, що предки і особисто прохач не сплачували подушний податок) та місцевого предводителя дворянства (про те, що «прохач гарної поведінки і веде життя, достойне благородному званню»). Насамкінець, в указі фіксувався кінцевий термін подачі документів (до 1 січня 1839 р.), після чого всі, хто претендував на дворянство повинні були зараховуватись до стану козацтва, однак із наданням права на подальше (повторне) клопотання в справі^[51].

По суті, прийняття указу 1835 р. остаточно розв'язало для колишньої козацької старшини й їхніх нащадків проблему, яка все ще залишалася до кінця не вирішеною від часів ліквідації Гетьманщини.

Незважаючи на те, що представники руху за визнання імперською владою колишніх старшинських рангів, без сумніву, керувалися власними класовими інтересами, водночас їхня діяльність мала і ширший підтекст, оскільки сприяла підвищенню місцевого патріотизму. Прикметно, що багато активних учасників процесу вже отримали ранги, співвідносні дворянству. Так, Михайло Милорадович, Василь Полетика, Адріян Чепа, Василь Чарниш і Федір Туманський були відомими шляхетними та заможними особами, котрі мали чини відповідно до «Табеля про ранги». Коли боротьба перейшла в затяжний характер, багато нащадків невизнаних дворян все-таки отримали дворянство завдяки своїй службі. Особливо полегшеною така процедура стала в ході наполеонівських воєн. Варто зазначити той факт, що після оприлюднення указу 1835 р. не відбулося помітного збільшення кількості лівобережного дворянства (Полтавська та Чернігівська губернії). Навпаки, чисельність «благородних» осіб продовжувала зменшуватися: зокрема, у Чернігівській губернії з 12 006 у 1834 р. до 10 551 у 1850 р.; у Полтавській губернії – з 10 988 у 1834 р. до 10 875 у 1850 р.^[52].

Як вже наголошувалось вище, характерною рисою як процесу нобілітації козацької старшини, так і загалом уточнення та доповнення дворянських родовідних книг була часта подача недостовірних відомостей. Водночас прослідковувалося намагання спеціальних ревізійних комісій обмежити певною мірою штучно кількість кандидатів на цей титул досить пильним і тривалим розглядом їхніх документів. Однак, як свідчать архівні справи, в окремих випадках бажання отримати дворянські пільги супроводжувалося зростанням і поширенням бюрократичних помилок, які дозволяли зацікавленим особам «обходити» існуючі норми доказів. Як переконливий приклад цьому, можна навести «справу Івана Врублевського», якому київські дворянські збори видали дозвіл на отримання титулу. Проте, у ході аналізу наданих претендентом документів спеціально створена Центральна комісія з ревізії дій дворянських депутатських зборів Київської, Волинської та Подільської губерній з’ясувала: законних підстав недостатньо для позитивного рішення, а тому ухвалила постанову про знищення «фальшивої» грамоти. Причиною такого некомпетентного рішення київських зборів визнано «безлад», що на них існував у ході проведення. Також зазначимо: Центральна комісія надіслала запит до Липовецького повітового земського суду із ухвалою про скасування грамоти, однак звідти повідомили про пожежу, яка нещодавно сталася і власне вже її знищила. У ході службового розслідування ця інформація не підтвердилася, і, як результат, чиновники суду отримали «сувору догану», а сам документ, у якому йшлося про право І. Врублевського на отримання дворянського титулу, був вилучений^[53].

Описаний нами випадок слід розглядати як виняток, ніж тенденцію, оскільки непомірне і неконтрольоване поповнення дворянства зумовлювало, перш за все, суттєві фінансові недоотримання для імперської казни.

Аналіз процесу нобілітації козацької старшини засвідчив, що схожі процеси, з усіма їхніми негараздами, відбувалися й стосовно ряду інших регіональних станових еліт, зокрема, польської шляхти, бессарабських «бояр», остзейського лицарства, таврійських мурз та ін. У результаті спостерігалося загальне збільшення кількості дворянства Російської імперії, що нерідко турбувало місцеву адміністрацію та навіть дворянські станові органи управління. Так, 1868 р. датується «Записка» волинського губернського предводителя дворянства, князя М. Імеретинського «Про зловживання з розмноження польської шляхти та безладу у справах осіб, які відшукують дворянство та затверджених Герольдією». У ній автор, перш за все, звертає увагу на отримані ним новітні статистичні дані про чисельність дворян в імперії: «…в 49 губерніях та областях європейської Росії налічується до шістдесяти мільйонів жителів (56,330,000). Спадкового ж дворянства нараховується чоловічої статі – 304,000; обох статей шістсот десять тисяч душ. Відповідно дворянство складає 1%»^[54].

Однак, незабаром М. Імеретинський, взявши до уваги дані, які опрацював професор Лохвицький за регіональним розподілом привілейованого стану, дійшов висновку про непропорційно велику кількість польської шляхти в «Південно-Західному краї» (тобто в Правобережній Україні). У цьому контексті, досить показовим є наступний уривок з його «Записки»: «рицарство остзейських губерній, «бояри» – в Бессарабії, нащадки «генеральної старшини» в Малоросії [курсив – наш], мурзи в Тавриді та інші вищі стани інородців – все це обернене в спадкове дворянство імперії і все це більш або менш їй віддано, зливається з нею і не подумає підняти руки на Російську вітчизну, яка встановила підвладні їй народи…»^[55]. Звісно, основним лейтмотивом стало звинувачення (особливо на фоні подій 1863–1864 рр.) польської шляхти в ненадійності та невірності Російській імперії. Однак характерно, що нобілітовані нащадки козацької старшини Лівобережної України, за великим рахунком справедливо названі у числі відданих державній владі. Відтак, варто вказати на такий аспект проблеми як соціально-матеріальна та політична мотивація процесу надання дворянства регіональним елітам.

Таким чином, ліквідація Гетьманщини в другій половині XVIII ст. започаткувала досить тривалий і суперечливий процес боротьби представників козацької старшини та шляхти за дворянські права та привілеї. При цьому перехід української еліти на службу Російської імперії супроводжувався поповненням нею тогочасного бюрократичного, часто-густо консервативного, апарату. По суті, період кінця XVIII – початку ХІХ ст. в генеалогічній історії старшини слід характеризувати як утилітарний (практичний), ключовою ознакою якого стало обґрунтування права «нового панства» на привілейоване (дворянське) становище у суспільній ієрархії Російської імперії.

1. Частная переписка Григория Андреевича Полетики (1750–1784) // Киевская старина. – 1894. – № 10. – С. 123–124.
2. Когут З. Російський централізм і українська автономія: Ліквідація Гетьманщини, 1760–1830. – К.: Основи, 1996. – С. 209.
3. ЦДІАК України, ф. 736, оп. 1, спр. 675, арк. 1–11.
4. Там само. – Арк. 8.
5. Там само. – Арк. 9–11.
6. Учреждения для управления Губерний Всероссийские Империи (№ 14392) // ПСЗРИ. – Собр. 1-е. – Т. XX (1775–1780). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 229–304.
7. Миллер Д. Очерки из истории и юридического быта старой Малороссии: Превращение козацкой старшины в дворянство // Киевская старина – 1897. – № 1. – С. 18, 26.
8. Когут З. Російський централізм і українська автономія: Ліквідація Гетьманщини, 1760–1830. – К.: Основи, 1996. – С. 209–210.
9. Ефименко А. Малорусское дворянство и его судьба // Южная Русь: Очерки исследования и заметки. В 2 т. – СПб., 1905. – Т. 1. – С. 186.
10. Романович-Славатинский  А. Дворянство в России от начала XVIII века до отмены крепостного права. – СПб: Типография Министерства внутренних дел, 1870. – С. 107.
11. Кабузан В.М., Троицкий С.М. Изменения в численности, удельном весе и размещении дворянства в России в 1782–1855 гг. // История СССР. – 1971. – Т. 4. – С. 167–168.
12. Маркович А. Историческая и статистическая записка о дворянском сословии и дворянских имуществах в Черниговской губернии // Материалы для статистики империи Российской. В 4 т. – СПб.: Синод. Тип, 1841. – Т. 2. – Ч. 4. – С. 8–9.
13. Когут З. Російський централізм і українська автономія: Ліквідація Гетьманщини, 1760–1830. – К.: Основи, 1996. – С. 211.
14. Там само. – С. 211–212.
15. О податях с купечества, мещан, крестьян и других обывателей Губерний Киевской, Черниговской, Новгород-северской, Харьковской, Могилевской, Полоцкой, Рижской, Ревельской и Выборгской; о сборе пошлин с дел и с продаваемых недвижимых имений в губерниях Малороссийских о распространении на оные Губернии права выкупать недвижимые имения ближайшим родственникам, по общим Государственным узаконениям (№ 15724) // ПСЗРИ. – Собр. 1-е. – Т. XXI (1781–1783). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 907–911.
16. Кабузан В.М., Троицкий С.М. Изменения в численности, удельном весе и размещении дворянства в России в 1782–1855 гг. // История СССР. – 1971. – Т. 4. – С. 153–169.
17. Когут З. Російський централізм і українська автономія: Ліквідація Гетьманщини, 1760–1830. – К.: Основи, 1996. – С. 212–213.
18. Распоряжение графа П.А. Румянцева по управлению Малороссией (1779 г.) // Черниговские губернские ведомости. – 1888. – № 19. – С. 4.
19. Смоленський І. Бюрократична верхівка на Україні наприкінці XVIII і на початку XIX ст. // Україна. – 1930. – № 7–8. – С. 70–80.
20. Миллер Д. Очерки из истории и юридического быта старой Малороссии: Превращение козацкой старшины в дворянство // Киевская старина – 1897. – № 3. – С. 354.
21. ЦДІАК України, ф. 193, оп. 1, спр. 1395, арк. 1–30.
22. Там само. – Спр. 1410, арк. 2–127.
23. Там само. – Арк. 1.
24. Там само. – Ф. 193, оп. 5, спр. 335, арк. 1.
25. Там само. – Ф. 193, оп. 1, спр. 1906, арк. 2.
26. Там само. – Арк. 3.
27. Там само. – Ф. 736, оп. 1, спр. 1006 (ч. І), арк. 4–5.
28. Там само. – Арк. 9.
29. Там само. – Арк. 24.
30. Там само. – Арк. 27–27-зв.
31. Там само. – Арк. 7.
32. Там само. – Арк. 30.
33. Когут З. Російський централізм і українська автономія: Ліквідація Гетьманщини, 1760–1830. – К.: Основи, 1996. – С. 218–219.
34. Миллер Д. Очерки из истории и юридического быта старой Малороссии: Превращение козацкой старшины в дворянство // Киевская старина – 1897. – № 3. – С. 363–368
35. Когут З. Російський централізм і українська автономія: Ліквідація Гетьманщини, 1760–1830. – К.: Основи, 1996. – С. 219.
36. ЦДІАК України, ф. 736, оп. 1, спр. 1006 (ч. III), арк. 272.
37. Там само. – Арк. 251.
38. Там само. – Арк. 292.
39. О составлении общего Дворянских родов гербовника (№ 17749) // ПСЗРИ. – Собр. 1-е. – Т. ХХІV (1796–1798). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 298–299.
40. Клочков М.В. Очерки правительственной деятельности времен Павла I. – Петроград: Сенатская типография, 1916. – С. 445.
41. Миллер Д. Очерки из истории и юридического быта старой Малороссии: Превращение козацкой старшины в дворянство // Киевская старина – 1897. – № 4. – С. 4–5, 8.
42. Когут З. Російський централізм і українська автономія: Ліквідація Гетьманщини, 1760–1830. – К.: Основи, 1996. – С. 221.старина – 1897. – № 4. – С. 4–5, 8.
43. Оглоблін О. Люди старої України. – Мюнхен: В-во Дніпрова хвиля, 1959. – С. 33–48.
44. Когут З. Російський централізм і українська автономія: Ліквідація Гетьманщини, 1760–1830. – К.: Основи, 1996. – С. 222.
45. Полетика В. Записка о малороссийском дворянстве: 1809 г. // Киевская старина. – 1893. – № 1. – С. 1–8.
46. Чепа А.И. Записка о малороссийских чинах (1809) // Киевская старина. – 1897. – № 4. – С. 33–39; Когут З. Російський централізм і українська автономія: Ліквідація Гетьманщини, 1760–1830. – К.: Основи, 1996. – С. 222.
47. Миллер Д. Очерки из истории и юридического быта старой Малороссии: Превращение козацкой старшины в дворянство // Киевская старина – 1897. – № 4. – С. 38.
48. Замечания из дела, произведенного в Комитете высочайше утвердженном при Правительствующем Сенате, касательно прав на дворянство бывших чинов малороссийских // Чтения в Обществе истории и древностей российских при Московском университете. – 1861. – Т. 2. – Ч. 5. – С. 80–139.
49. О Малороссийских чинах, дающих право на действительное или потомственное дворянство (№ 7976) // ПСЗРИ. – Собр. 2-е. – Т. Х (1835). – Часть 1. – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1836. – С. 254–255.
50. О Малороссийских чинах, дающих право на действительное или потомственное дворянство (№ 7976) // ПСЗРИ. – Собр. 2-е. - Т. Х (1835). – Часть 1. –СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1836. – С. 254–255.
51. ЦДІАК України, ф. 486, оп. 1, спр. 6814, арк. 90–91.
52. Кабузан В.М., Троицкий С.М. Изменения в численности, удельном весе и размещении дворянства в России в 1782–1855 гг. // История СССР. – 1971. – Т. 4. – С. 164; Когут З. Російський централізм і українська автономія: Ліквідація Гетьманщини, 1760–1830. – К.: Основи, 1996. – С. 224.
53. ЦДІАК України, ф. 442, оп. 1, спр. 676, арк. 1–1-зв.
54. Там само. – Оп. 47, спр. 177, арк. 1.
55. Там само. – Арк. 1-зв–2.