Дворянство Лівобережної України кінця XVIII – початку XX ст./IV

by Гуржій І. О., Русанов Ю. А.

◀ Розділ III. Особливості нобілітації козацької старшини та шляхти Лівобережної України

Дворянство Лівобережної України кінця XVIII – початку XX ст.: соціально-правовий статус і місце у владних структурах Російської імперії Гуржій І. О., Русанов Ю. А. під ред. Олександра Реєнта Розділ IV. Лівобережне дворянство в етносоціальній стратифікації Російської імперії

Розділ V. Інститут дворянських предводителів у структурі місцевого самоуправління Російської імперії ▶

Київ: 2017

Розділ IV.

Лівобережне дворянство в етносоціальній стратифікації Російської імперії

Дослідження історії дворянства Російської імперії, окрім врахування беззаперечного фактору зосередження в його руках колосальних фінансових та політичних можливостей, вимагає також розуміння специфіки концентрації в середовищі цієї категорії населення різноманіття соціально-економічних та світоглядних ідей, переконань, уявлень та ін. Саме останню особливість варто поєднувати із традиційним оперуванням статистичними даними стосовно співвідношення відсоткової частки в загальній соціальній структурі з практичним управлінським потенціалом вказаної групи.

Магістральним напрямом подібних робіт є аналіз кількісноякісних порівняльних показників стосовно чисельності, соціально-професійного складу, адміністративної та благодійницької діяльності, тощо. Зважаючи на це, з’ясування місця і ролі лівобережного дворянства в системі етносоціальної стратифікації Російської імперії кінця ХІХ ст., в умовах відсутності відповідного комплексного дослідження, є особливо актуальним. У полі зору нашої уваги, зважаючи на вказану локалізацію, знаходилися Полтавська та Чернігівська губернії з їх специфічними історико-регіональними особливостями. Зокрема, це стосується прямого генетичного зв’язку із козацькою старшиною, та, як наслідок, відносно активна участь в суспільно-політичних процесах.

Насамперед, варто підкреслити, що з точки зору доходів, освітнього рівня та престижу дворянство поділялося на три страти – нижчу, середню і вищу. Нижча страта, як правило, складалася з безпомісних і дрібнопомісних дворян, середня – з середньопомісних, вища – з великопомісних дворян. Власне ця тричленна стратифікація, була властива й всім іншим станам, лише критерії стратифікації були іншими. При цьому аж до скасування кріпосного права в 1861 р. основним показником матеріальної заможності дворянства були не розміри земельної власності, а число селян-кріпаків^[1].

Перші більш-менш повні і точні відомості про дворянство відносяться до 1858 р. Згідно з ними, особистих і спадкових дрібнопомісних дворян, що складали нижчу страту дворянства, налічувалося 614,3 тис., або 69,1% всього дворянства; середньопомісного дворян, які належали до другої страти, – 164,5 тис., або 18,5%; великих дворян, що складали вищу страту, – 110 тис., або 12,4%. Нижчій страті належало 3,2% всіх кріпаків, середній – 15,8%, вищій – 81% всіх кріпаків.

Характерно, що середня страта дворянства була нечисленною; вища – ще менш чисельною, однак в її руках зосереджувалася левова частка всіх земельних багатств і кріпаків. Серед бідного дворянства спостерігалося досить значне число декласованих елементів, які ніде не служили, не отримали ніякої освіти, не мали кріпаків, втратили дворянську гідність і за своїм становищем наблизилися до селянства. Так, за приблизним підрахунком Міністерства внутрішніх справ, таких осіб налічувалося в 1846–1847 рр. до 109 тис. чоловічої статі^[2]. Декласування дворянства завжди представляло проблему для уряду. Власне і безуспішне запровадження майорату імператором Петром I було покликане зупинити процес збідніння привілейованого стану.

Стосовно чисельності дворянства, то у його середовищі постійно існував значний природний приріст, лише трохи менший, ніж в середовищі селян і міських станів. Незважаючи на це, в 1727–1858 рр. чисельність поміщиків, що належали до нижчої страти, зменшилася, а число поміщиків, що входили до середньої страти, збільшилося досить незначно, і лише чисельність верхньої страти поміщиків істотно зросла. За вказаний період середньорічний приріст числа дрібних поміщиків склав – 0,31% (був негативним), середніх – +0,14%, великих – +0,77%, усіх поміщиків – +0,01%, а середньорічний приріст всього населення Росії в кордонах початку XVIII в (+0,81%) був у 81 раз вище, ніж поміщиків. Втім, якби чисельність дрібних і середніх поміщиків зростала такими ж темпами, як і чисельність великих поміщиків, або відповідно з природним приростом, характерним для дворянства, то загальне число дворян до 1858 р. склало б 177 тис. осіб замість 65 тис., тобто у 2,7 рази більше, ніж було насправді. Звідси випливає, що тисячі дворян-поміщиків переміщалися в інші професійні групи, головним чином в середовище професійної інтелігенції, або ж були декласовані^[3].

В цілому, чисельність великих поміщиків-дворян і їх кріпаків збільшувалася в повній відповідності з природним приростом тих і інших, число дрібних поміщиків і їх кріпаків зменшувалася всупереч природному приросту, а збільшення числа середніх поміщиків і їх кріпаків відставало від природного приросту приблизно в 5 разів. Характерно, що для всього досліджуваного періоду великі поміщики забезпечували розширене відтворення як самих себе, так і своїх селян, середні – просте (або наближене до нього) відтворення, а дрібні поміщики не забезпечували навіть відтворення себе і своїх селян.

Пояснення цього явища, на думку Б. Миронова, криється у тому, що дрібні поміщики не мали землі для розширення господарства і тому змушені були продавати надлишок кріпаків у рекрути і великим поміщикам або відпускати на волю, а самі залишати лави землевласників. Середні поміщики, хоча і краще були забезпечені землею, також не мали великих можливостей для розширення господарства і тому теж були змушені тим чи іншим способом позбавлятися від надлишку кріпаків. І тільки великі поміщики, що мали в достатку землі або могли її купити, були в змозі розширювати господарство, що дозволяло їм поглинути весь природний приріст кріпосного населення і забезпечити збільшення своєї чисельності^[4].

Найбільш точну інформацію стосовно соціальної структури Лівобережної України наприкінці ХІХ ст. подано в матеріалах Першого загальноросійського перепису 1897 р.

Загальна кількість населення Полтавської губернії станом на 1897 р. складала 2 778 151 особу (1 376 539 чоловіків та 1 401 612 жінок), з них 41 030 дворян (1,48%) – 27 157 спадкових та 13 873 особистих. Розподіл по повітах має наступний вигляд (див. табл. 4):

Таблиця 4

Чисельність дворянства Полтавської губернії по повітах (станом на 1897 р.)^[5]

№ п/п	Назва повіту, міста	Загальна численність населення	Чисельність дворян (спадкових та особистих)	%% дворян від чисельності населення повіту
1	Полтавський повіт, м. Полтава	227 795 53 703	8 040 6 396	3,53 11,9
2	Гадяцький повіт, м. Гадяч	142 806 7 721	1 136 327	0,8 4,24
3	Зіньківський повіт, м. Зіньків	140 304 10 443	1 722 356	1,23 3,41
4	Золотоніський повіт, м. Золотоноша	227 594 8 739	2 948 525	1,3 6,01
5	Кобеляцький повіт, м. Кобеляки	217 875 10 487	2 629 626	1,21 5,97
6	Костянтиноградський повіт, м. Костянтиноград	230 310 6 455	1 120 282	0,49 4,37
7	Кременчуцький повіт, м. Кременчук, м. Градижськ	244 894 63 007 9 486	4 705 2 800 59	1,92 4,44 0,62
8	Лохвицький повіт, м. Лохвиця	150 985 8 911	1 835 344	1,22 3,86
9	Лубенський повіт, м. Лубни	136 613 10 097	3 0261 234	2,22 12,22
10	Миргородський повіт, м. Миргород	157 790 10 037	1 922 355	1,22 3,54
11	Переяславський повіт, м. Переяслав	185 306 14 614	2 844 463	1,53 3,17
12	Пирятинський повіт, м. Пирятин	163 505 8 022	1 687 300	1,03 3,74
13	Прилуцький повіт, м. Прилуки	192 502 18 532	2 419 895	1,26 4,83
14	Роменський повіт, м. Ромни, м. Глинськ	186 497 22 510 3 533	2 534 1 112 23	1,36 4,94 0,65
15	Хорольський повіт, м. Хорольськ	173 375 7 997	2 463 474	1,42 5,93

Наведені дані засвідчують значне відсоткове переважання дворян (по відношенню до їх загальної кількості) в Полтавському та Кременчуцькому повітах, де мешкало 19,6% та 11,7% відповідно. При цьому в Полтаві, як губернському центрі, проживало 15,6% від загальної кількості дворян губернії. Загалом, міста, з їх відносно кращими побутовими умовами проживання та політико-економічним значенням, традиційно концентрували в своєму середовищі представників тогочасної соціальної еліти.

Характерно, що найменша кількість дворян Полтавської губернії проживала в Костянтиноградському повіті, який пізніше став відомий як центр селянського руху (особливо активні виступи відносяться тут до 1902 та 1905 рр.). Відтак, у даному випадку варто брати до уваги, простежену ще дореволюційними дослідниками, пряму залежність питомої ваги поміщицького землеволодіння в певному регіоні (а відповідно і кількість дворян) від розмаху та динаміки аграрних хвилювань^[6].

Заслуговують на увагу також дані щодо розподілу дворян за мовним принципом (див. табл. 5).

Таблиця 5

Розподіл дворянства Полтавської губернії за мовним принципом (станом на 1897 р.)^[7]

Категорія дворян Рідна мова	Спадкові дворяни та їх сім'ї		Особисті дворяни та їх сім'ї
	чол.	жін.	чол.	жін.
Загалом по губернії: – великоросійська – малоросійська – польська	3 210 8 918 446	4 372 9 576 422	1 985 4 472 113	2 411 4 446 129
В повітах (без міст): – великоросійська – малоросійська – польська	1 145 7 002 166	1 437 7 890 155	456 2 607 33	526 2 884 30
В містах: – великоросійська – малоросійська – польська	2 065 1 916 280	2 935 1 686 267	1 529 1 865 80	1 885 1 562 99

Суттєве переважання в Полтавській губернії дворян, які назвали (збір даних проводився шляхом особистого опитування) «рідною мовою» – малоросійську (фактично – українську), особливо чітко простежується серед повітового дворянства (49,7% від загальної кількості). Відповідна тенденція пояснюється наближеністю (а також походженням) цієї групи до традиційної сільської культури та побуту і певною «віддаленістю» від урбанізованої. Так, саме в більшості міст (Полтава, Кобеляки, Кременчук, Лохвиця, Лубни, Миргород, Прилуки, Ромни) спостерігалося переважання російськомовних дворян або приблизно рівна їх кількість із україномовними. Дані, що стосуються польської мови, наведені нами виключно з репрезентативною метою.

Для повного розуміння місця дворянства в соціальній стратифікації Лівобережної України варто проаналізувати відповідні дані, що стосуються Чернігівської губернії. Так, загальна кількість населення регіону в 1897 р. складала 2 297 854 особи (1 118 696 чоловіків та 1 179 158 жінок). Відсоткова частка дворян – 1,21% (27 868 осіб). Детальний кількісний розподіл по повітах наведено у таблиці 6.

Таблиця 6

Чисельність дворянства Чернігівської губернії по повітах (станом на 1897 р.)^[8]

№ п/п	Назва повіту, міста	Загальна численність населення	Чисельність дворян (спадкових та особистих)	%% дворян від чисельності населення повіту
1	Чернігівський повіт, м. Чернігів м. Березна	162 123 27 716 9 922	5 243 3 976 184	3,23 14,35 1,85
2	Борзненський повіт, м. Борзна	146 595 12 526	1 211 358	0,82 2,86
3	Глухівський повіт, м. Глухів	142 661 14 828	2 645 1 027	1,85 6,93
4	Городнянський повіт, м. Городня	153 040 4 310	1 193 290	0,78 6,73
5	Козелецький повіт, м. Козелецьк	135 129 5 141	1 296 430	0,96 8,36
6	Конотопський повіт, м. Конотоп	156 535 18 770	2 112 865	1,35 4,61
7	Кролевецький повіт, м. Кролевець, м. Короп	131 089 10 384 6 262	1 316 359 90	1,00 3,46 1,44
8	Мглинський повіт, м. Мглин	139 343 7 640	1 409 255	1,01 3,34
9	Новгород-Сіверський повіт, м. Новгород-Сіверський	146 236 9 182	1 658 748	1,13 8,15
10	Новозибківський повіт м. Новозибків м. Нове Місто	164 840 15 362 1 488	1 665 896 14	1,01 5,83 0,94
11	Ніжинський повіт, м. Ніжин	168 718 32 113	2 573 1 606	1,53 5,00
12	Остерський повіт, м. Остер	150 358 5 370	1 029 271	0,68 5,05
13	Сосницький повіт, м. Сосниця	170 057 7 087	1 766 324	1,04 4,57
14	Стародубський повіт, м. Стародуб м. Погар	144 833 12 381 4 965	1 989 679 114	1,37 5,48 2,30
15	Суражський повіт, м. Сураж	186 297 4 006	763 258	0,41 6,44

Окрім, ключової тенденції, яка була характерна і для Полтавської губернії – кількісне переважання дворян в центральному Чернігівському повіті та власне у Чернігові, необхідно вказати загалом на їх меншу чисельність та, як наслідок, своєрідну розпорошеність між повітами й містами.

Аналізуючи походження дворян Чернігівської губернії станом на кінець ХІХ ст. варто відзначити таку рису, як значна частка народжених за межами регіону. Так, найбільша кількість «не тутешніх» серед спадкового дворянства (більше 25%), причому в містах їх відсоток досягав 36%. Подібна тенденція відповідала загальній соціальній структурі, оскільки відносно значна частка селян та купців народилися в навколишніх Мінській, Могильовській, Орловській, Курській, Полтавській та Київській губерніях (всього 42 116 осіб).

Вважаємо за необхідне проаналізувати і дані щодо розподілу дворян за мовним принципом (див. табл. 7).

Таблиця 7

Розподіл дворянства Чернігівської губернії за мовним принципом (станом на 1897 р.)^[9]

Категорія дворян Рідна мова	Спадкові дворяни та їх сім'ї		Особисті дворяни та їх сім'ї
	чол.	жін.	чол.	жін.
Загалом по губернії: – великоросійська – малоросійська – польська	3 204 2 636 564	3 822 3 336 533	2 851 3 070 213	3 110 2 735 190
В повітах (без міст): – великоросійська – малоросійська – польська	1 531 1 776 287	1 844 2 327 270	1 076 1 902 109	1 216 2 272 99
В містах: – великоросійська – малоросійська – польська	1 673 860v277	1 978 1 009 263	1 775 1 168 104	1 894 1 377 91

У Чернігівській губернії, на відміну від Полтавської, мав місце дещо вищий відсоток російськомовного дворянства (зважаючи на наближеність до власне центральних губерній імперії та регіонально-історичні особливості), який частково нівелювався переважанням українськомовного в повітах.

Окремо варто вказати на таку специфіку регіону, як значна частка дворян серед місцевого польського населення (33,2% – спадкових, 12,2% – особистих). Офіційна консервативна історіографія Російської імперії пояснювала це явище поступовим розширенням економічної експансії шляхти у другій половині ХІХ ст. на Чернігівську губернію^[10].

Крім вказаного, спільною і яскраво вираженою відмінністю дворянства від інших категорій населення Лівобережжя (це стосувалося в цілому Російської імперії) була висока освіченість та якісне виховання.

Порівнюючи наведені статистичні дані із загальноросійськими, варто вказати на деякі характерні відмінності. Зокрема, приблизно вдвічі більша чисельність лівобережного дворянства порівняно з загальними середньостатистичними імперськими показниками (ця тенденція була особливо помітна в Полтавській губернії) пояснювалася впливом ряду факторів. Серед варто виділити родючість ґрунтів Лівобережної України та наближеність до Києва як одного із економічних центрів держави. Однак, найбільш важливе те, що саме для Полтавської та Чернігівської губерній була характерна висока питома вага військового дворянства – нащадків козацької старшини. Як наслідок, це обумовило значну чисельність категорії спадкового дворянства^[11]. Більш «універсальними», характерними для кожного регіону Російської імперії особливостями, що впливали на кількісні показники були: рівень концентрації великих родових «дворянських гнізд», ступінь традиційної згуртованості дворянства та відсоток землеволодіння казни^[12].

Узагальнюючи проаналізовані дані та порівнюючи їх з тенденцією останніх десятиліть ХІХ ст., необхідно констатувати поступове скорочення чисельності дворян та розпродаж ними земельних володінь в умовах сільськогосподарської модернізації в Російській імперії пореформеного періоду. Саме специфіка того часу визначила поступову втрату ними політичного впливу в державі, наростання внутрішньої нестабільності паралельно із поширення ліберально-демократичних та революційних ідей. Все це ставило на порядок денний дворянства ряд питань, пов’язаних із необхідністю зміцнення позицій в суспільстві початку XX ст.

——————

1. Миронов Б.Н. Социальная история России периода империи (XVIII – начало XX в.): Генезис личности, демократической семьи, гражданского общества и правового государства: В 2 т. – 3-е изд., испр., доп.. – СПб.: «Дмитрий Буланин», 2003. – Т. 1. – С. 86.
2. Зайончковский П.А. Правительственный аппарат самодержавной России в ХІХ в. – М.: Мысль, 1958. – С. 43.
3. Водарский Я.Е. Население России в конце XVII – начале XVIII века. – М.: Наука, 1977. – С. 71, 73.
4. Миронов Б.Н. Социальная история России периода империи (XVIII – начало XX в.): Генезис личности, демократической семьи, гражданского общества и правового государства: В 2 т. – 3-е изд., испр., доп. – СПб.: «Дмитрий Буланин», 2003. – Т. 1. – С. 93.
5. Первая всеобщая перепись населения Российской империи, 1897 р. / XXIII. Полтавская губерния. – СПб: Типография «Т-ва Художественной печати», 1904. – С. 2, 58.
6. Дроздов И.Г. Судьбы дворянского землевладения в России и тенденции к его ликвидации. – Пг., 1917. – С. 14, 28–29.
7. Первая всеобщая перепись населения Российской империи, 1897 р. / XXIII. Полтавская губерния. – СПб: Типография «Т-ва Художественной печати», 1904. – С. 286.
8. Первая всеобщая перепись населения Российской империи, 1897 р. / XLVIII. Черниговская губерния. – СПб: Типография «Т-ва Народная польза», 1905. – С. 2.
9. Там же. – С. 308, 310.
10. Там же. – С. ХІХ.
11. Корелин А.П. Дворянство в пореформенной России 1861–1904 гг. Состав, численность, корпоративная организации. – М.: Наука, 1979. – С. 40–41.
12. Баринова Е.П. Стратификация российского дворянства в начале ХХ века // Поволжский край: Межвуз. сб. науч. тр. – Саратов, 2005. – Вып. 12. История, источниковедение и археология Поволжья. – С. 113.