Вікіджерела

Дворянство Лівобережної України кінця XVIII – початку XX ст./II

< Дворянство Лівобережної України кінця XVIII – початку XX ст.

——————

СЛАВА УКРАЇНІ!
ГЕРОЯМ СЛАВА!
Як допомогти й отримати допомогу під час війни
◀ Розділ І. Законодавче оформлення дворянства як стану в Російській імперії Дворянство Лівобережної України кінця XVIII – початку XX ст.: соціально-правовий статус і місце у владних структурах Російської імперії
Гуржій І. О., Русанов Ю. А.
під ред. Олександра Реєнта
Розділ II. Еволюція правового статусу дворянства наприкінці XVIII – на початку XX ст. 		Розділ III. Особливості нобілітації козацької старшини та шляхти Лівобережної України ▶
Київ: 2017
Розділ II.
Еволюція правового статусу дворянства наприкінці XVIII – на початку XX ст.

Кінець XVIII – перша половина ХІХ ст. в історії дворянства Російської імперії ознаменувався: в загальному відношенні – виданням ряду нормативно-правових актів, що регламентували норми набуття цього благородного титулу; в контексті ж нашого дослідження – продовженням процесу нобілітації представників і нащадків колишньої козацької старшини Лівобережної України, перевірки документів, що надавали відповідні соціально-майнові пільги. Актуалізація останніх заходів, в масштабах інших українських губерній, визначалася й такими обставинами, як інкорпорація Правобережжя до складу Російської імперії та освоєння південних регіонів і Кримського пів-ову, де існували регіональні особливості.

Еволюція правового статусу дворянства, особливо наприкінці XVIII ст., тобто в останнє десятиліття правління імператриці Катерини II (після затвердження у 1785 р. «Грамоти на права, вольності і переваги благородного російського дворянства»), проявлялася також в уточненні їхніх особистих майнових преференцій, перш за все, у сфері розширення. Зокрема, у день видання Жалуваної грамоти була опублікована й Жалувана грамота містам («Грамота на права і вигоди містам Російської імперії»)[1]. 13 стаття документу зазначила, що «дворяни, які мають власні свої будинки, або сади, або землю, або місця в містах або передмістях, хоч самі в них живуть, або в найм здають, від міщанських повинностей не звільняються…»[2]. Щоправда, від сплати особистих податків і «народних» повинностей, вони за іншими законами все ж таки звільнялись.

Фактично, зафіксувавши наявність у містах трьох станів – міщанства, купецтва та ремісництва, названа грамота оформила єдиний податковий порядок для усього населення міст, в тому числі і місцевого дворянства, незалежно від професійних занять. До того ж окремим указом від 26 жовтня 1790 р. дворянам заборонялось записуватися до торгових гільдій, а відтак і користуватися правами, що надавалися купцям.

Очевидно, передбачаючи можливі труднощі із визначенням статусу поміщицьких селян, влада активно стимулювала процес продажу дворянських садиб і маєтків, що знаходились у містах. Затягування цього процесу в Лівобережній Україні стало об'єктом особливої уваги генерал-губернатора Київського, Чернігівського та Новгород-Сіверського намісництв М. Кречетнікова, який невдовзі після свого призначення у 1790 р. на означену посаду здійснив огляд «Малоросії»[3]. В зв'язку з цим, 16 листопада 1790 р. він звернувся до лівобережних намісницьких правлінь із запитом стосовно пояснення причин неналежного виконання чинних указів про продаж або обмін дворянської поміщицької нерухомості на користь міст[4]. Розглянувши звернення М. Кречетнікова, зокрема правління Чернігівського намісництва на засіданні 27 листопада 1790 р. визнало, що «протягом минулого часу деякі маєтки уже придбані на користь міст, інші ж від тих поміщиків, за якими тоді перебували», дістались різним особам, а «записані по містах селяни переведені в повіти, інші померли або повтікали»[5]. Водночас роз’яснювальна постанова правління містила пункт про проведення перевірки відомостей щодо наявності у містах об’єктів дворянської нерухомості.

Стосовно ж статусу дворян, зафіксованих у Жалуваній грамоті містам 1785 р. варто також додати, що відтепер внуки почесних громадян, при збереженні цього звання представниками трьох поколінь, мали право на отримання благородного титулу після досягнення 30-ти річного віку (ст. 157)[6]. А вже через два роки, згідно указу 1787 р., дворянки, що вийшли заміж за недворян, отримали право вільно «купувати на імена свої людей і нерухомість»[7]. Проте в такому випадку дворянські привілеї не передавалися чоловіку та дітям[8]. Ці укази, як і всі попередні, розіслали в адміністративні установи Чернігівського та Новгород-Сіверського намісництв. Цікаво, що у 1807 р., вже за правління Олександра I, схожий норматив поширювався і на селянок, які, здобувши благородний титул завдяки заміжжю з дворянином, не втрачали його вступивши вдруге в шлюб вже із селянином. А у 1814 р. такі ж права надали й вдовам, які перед тим отримали особисте дворянство від померлого чоловіка.

У 1786 р. в лівобережні намісництва надійшов сенатський указ про те, що «будь-який дворянин, в якому б він місці не знаходився, на посаді та в чині не перебував, має невід’ємне право користуватися всіма вигодами і перевагами йому визначеними»[9].

З 80-ми роками XVIII ст. пов’язане прийняття законодавчих актів, не лише про уточнення регламентації процесу набуття дворянства, а й таких, що стосувалися «відновлення» та підтвердження окремих майнових прав. Перш за все, мова йде про їхній дозвіл «продавати все, що в них у селах родиться, або рукоділлям виробляється», «мати фабрики та заводи по селах», займатися виноробством не тільки для власного споживання, а й для поставки вина у винні імператорські магазини та «вступати у підряди та відкупи»[10]. Означені законодавчі зміни пов’язані з політикою Катерини II, адже ще у 1765 р. був прийнятий Статут про винокуріння, який регулював не тільки виробництво, але і збут вина та спиртних напоїв у Російській імперії, їх оподаткування через відкупну систему. За цим документом право на винокуріння остаточно закріплювалося за дворянами, ставало виключно їхнім привілеєм.

Слід усвідомити той факт, що реформування вино-відкупного законодавства було, з одного боку, зумовлене необхідністю збільшення доходів держави, а з іншого, забезпечувало неабиякі прибутки власне дворянам. Про вигідність такої справи свідчать, зокрема, показники зростання питних доходів Російської імперії протягом другої половини XVIII ст., які навів російський історик М. Гавлін:

1) 1750 р. – 2 666 909 руб.;

2) 1767 – 5 085 064 руб.;

3) 1770 – 5 767 067 руб.;

4) 1771–1774 рр. – 6 643 760 руб.;

5) 1775–1778 рр. – 6 887 350 руб.;

6) 1779–1783 рр. – 9 258 275 руб.;

7) 1793–1794 рр. – 15 176 985 руб.;

8) 1795–1799 рр. – 16 899 917 руб.[11].

Активна критика системи відкупів, на фоні скорочення державних доходів від питних зборів, призвела до її скасування у 1817 р. із затвердженням «Статуту про питний збір», чинного в межах 29 «великоросійських» губерній. Акт надав дворянам право виноробства, виробництва горілки, варіння пива та меду[12]. Характерно, що дія статуту спочатку не поширювалася на Лівобережжя та Слобожанщину, де відкупи зберігалися. Так, у Полтавській і Чернігівській губерніях (як і в Правобережній Україні) відкуп поширювався на територію міста з двоверстовою межею навколо нього, а також й казенні поселення. В інших же місцевостях залишалося вільне виробництво і продаж спиртних напоїв визначеним категоріям населення з обов’язковою сплатою ними 2-х рубльового мита з відра відповідно до кількості ревізьких душ[13]. При цьому, з ініціативи міністра фінансів графа Д. Гур’єва поступово збільшувалася ціна на алкоголь та змінювалися правила його продажу. Загалом, варто погодитися з думкою відомого російського статистика першої половини ХІХ ст., академіка К. Арсеньєва про те, що саме відкупи стали одним із найбільших джерел накопичення первісного капіталу (перш за все, для дворянства, за рахунок найбіднішої частини народу)[14].

Процес розширення привілеїв дворян протягом другої половини 80-х – середини 90-х рр. XVIII ст. охопив і військову сферу, бо стосувався таких аспектів, як надання дворянам виключного права на присвоєння військових звань капрала й унтер-офіцера гвардії (1787 р.)[15], а також переваги над іншими соціальними категоріями населення при присвоєнні нижчих військових чинів (1796 р.)[16].

Отже, аналіз нормативно-законодавчих актів 1785–1796 рр., у межах правління Катерини II, засвідчує справедливість історіографічних оцінок щодо тодішнього «золотого віку» дворянства. Натомість політика Павла I (1796–1801) позначена не лише посиленням державного контролю за його правами, а й, навпаки, деяким послабленням станових позицій.

Перша тенденція, поряд з іншим, зумовлювалась, принаймні з огляду на необхідність формальної аргументації, почастішанням випадків чиновницьких зловживань у ході розгляду на дворянських зібраннях відповідних заяв. «Дійшли до нас відомості, що з великою зневагою здійснюється розбір [справ] у дворянських зібраннях на прохання шукачів дворянства і дворянське право згортається та використовується як зловживання» – вказувалося в імператорському указі з цього приводу[17]. Зважаючи на це, відповідно до указу від 4 грудня 1796 р., будь-хто не міг бути введений у дворянське достоїнство без «височайшого затвердження» та без подання відповідної грамоти[18].

Друга особливість у політиці імператора проявилася в ускладненні процедури звільнення дворян з державної служби та скасування низки положень Жалуваної грамоти дворянству 1785 р. Так, указом від 3 січня 1797 р., тобто менш, ніж через два місяці після вступу на престол, Павло I скасував «свободу» від тілесних покарань при вчиненні кримінальних злочинів дворянами, почесними громадянами, купцями першої та другої гільдій і, навіть, білим духовенством. Була також унеможливлена виборність посад в нижньому земському суді, яку змінила система призначень державними чиновниками та заборонені губернські дворянські збори (при збереженні повітових). Павло I залишив посади губернських дворянських предводителів, однак відтепер їх обрання відбувалося під контролем губернаторів. Зазнали реорганізації й дворянська опіка та сирітський суд.

Як обмеження майнових прав сприймався указ від 18 грудня 1787 р. про зобов’язання дворян сплачувати спеціальний податок на утримання органів місцевого самоуправління в губерніях, зокрема, судових. Загальною метою прийняття законодавчого акту, в якому йшлося і про інші категорії населення, була реформа податкової системи, адже «витрати перевищували прибутки…, нестача з року в рік зростала, примножуючи борги внутрішні та зовнішні…»[19]. Дійсно, в даному випадку варто враховувати факт постійного дефіциту в бюджеті Російської імперії. Цікаво, що з огляду на витрати дворян щодо «вчинення правосуддя, охорону порядку, збереження загальної безпеки», цим же указом створювався так званий «Допоміжний для дворянства банк». Ця установа була задумана як засіб екстреної фінансової допомоги дворянству. Зокрема, банк мав протягом 2 років видавати позички особливими білетами терміном на 25 років з розрахунку 6% річних, причому протягом перших 5 років по ним сплачувалися лише відсотки, а з 6-го року належало починати погашення боргу. Однак, ця ініціатива не мала суттєвих позитивних наслідків. З 1 березня 1798 р. почалася видача позичок під заставу маєтків, але вже на початку 1799 р. її призупинили. Прикметно, що за цей період банк видав позик на суму понад 50 млн руб., однак у зв'язку із запланованим зниженням курсу валюти при обміні білетів на кошти боржники втрачали 10–12% суми. Вже у 1802 р. «Допоміжний для дворянства банк» приєднали до позикового банку під назвою «Двадцятип'ятирічна експедиція», а 1817 р. він повністю втратив автономність і злився з іншими позиковими банками[20].

У сукупності, всі ці заходи уряду Павла I викликали неабиякі нарікання й незадоволення серед дворянства, адже, здавалося б, що будучи задуманими з метою стабілізації фінансово-економічної ситуації в імперії та чіткої регламентації державної служби, вони в дійсності мали половинчастий безсистемний характер і не змінили самої суті соціальних відносин у країні. Як результат, за словами професора права й історії барона С. Корфа, «більшість дворян ховалася в провінції», ніби «перечікувала в німому заціпенінні проходу урагану». І далі: «Все, до чого дворянство звикло, всі його традиції, ідеали, навіть дрібні звички – все раптом протягом восьми годин… виявилося не тільки поганим, але іноді і злочинним»[21]. Відтак, одними з перших заходів імператора Олександра I (1801–1825) стало скасування ряду указів свого батька, повернення на службу всіх раніше звільнених, відновлення дворянських виборів і т. д. Також він відновив чинність Жалуваних грамот дворянству та містам, ліквідував таємну канцелярію. У цьому контексті особливо важливу роль для зміцнення юридичного статусу вказаної привілейованої соціальної групи мав указ «Про відновлення Жалуваної дворянству грамоти» від 2 квітня 1801 р.[22]. Характерно, що документ, ключова суть якого зводилася до словосполучення про «утвердження» та «відновлення» грамоти і скасування усіх обмежувальних актів, мав яскраво виражений пафосний характер із розлогою констатацією неабиякого значення дворянства для монархії. На наш погляд, у цьому проглядається відоме бажання Олександра I правити «по законах і по серцю імператриці Катерини Великої», яке з огляду на очевидні факти, обумовлювало зміни дворянської політики порівняно з періодом Павла I. Вже в спеціальному указі від 5 березня 1801 р. проголошено звільнення дворян від тілесних покарань, відновлення свободи переходу з військової служби на цивільну та самоврядність губернських дворянських зборів. Крім цього, послаблювалася процедура отримання дворянства, яка знову, як і до 1796 р., передбачала розгляд доказів губернськими дворянськими комісіями та занесення прізвищ відповідних осіб до губернських родовідних книг[23]. Стосовно суворих покарань Павла І за ухиляння від виборної служби, то замість насильницької відправки на місця, передачі справ до суду та встановлення нагляду поліції було прийнято рішення про позбавлення виборного місця і розгляд кожної конкретної ситуації дворянськими зібраннями. Такі зміни, поряд з критикою попереднього законодавства, розцінювалися сучасниками як занадто послаблені[24].

У подальшому права вказаної категорії суспільства лише розширювалися. Мова йде, перш за все, про такі законодавчі нововведення першої чверті ХІХ ст., як:

– заборона приймати дворян на посаду кур'єра – нижчих службовців, що не мали чинів (указ прийнято у 1802 р., а в 1813 р. його дію поширено й на армію);

– заборона заковувати дворян у залізо у випадку скоєння злочинів (цей вид покарання вважався особливо болісним) (1802);

– позбавлення дворянського достоїнства, навіть у випадку вчинення кримінального злочину, здійснюється лише на основі конфірмації або указу імператора (1802);

– надання дворянам права здійснювати без сплати повинностей закордонну оптову торгівлю продуктами з своїх маєтків (1802) та, у зв'язку з цим, вступати до купецьких гільдій (від 1824 р. – лише в 1-шу гільдію, в інші – із спеціального дозволу міністра фінансів) та товариства (1807); однак в останньому випадку вони:

а) втрачали непідсудність (1807);

б) зберігали право не сплачувати додаткові платежі (1816);

в) не могли займатися крамничною торгівлею (1824);

г) бути прикажчиками і повіреними купців з питань торгівлі (1824);

– заборона давати дворянам непристойні доручення (прецедентом стало вповноваження симбірського губернського правління місцевому дворянину наглядати за купецькою паперовою фабрикою, управитель якої потрапив під суд, (1820) тощо.

Для початку ХІХ ст. характерним стало почастішання випадків фальсифікації документів, що надавали право на отримання дворянства. Така тенденція особливо поширилась на Правобережжі, де активно проходив процес нобілітації колишньої польської шляхти[25].

Докладніше зупинимось на основоположних нормативно-законодавчих актах правління Олександра I, що регулювали правові норми особистого дворянства у Російській імперії. Так, у 1814 р. представникам цієї категорії заборонили купувати селян і дворових людей (кріпаки, що виконували функції домашньої прислуги). При цьому, з огляду на те, що нормативноправові акти не мали зворотної дії в часі, особисті дворяни тримали свою власність до смерті й не передавали у спадок дітям[26]. Відтак, у 1818 р. визначили порядок обов’язкового продажу неповнолітніми спадкоємцями поміщицьких маєтків з кріпаками за допомогою опікунів і встановили піврічний термін для здійснення таких операцій.

На початку ХІХ ст. влада також остаточно вирішили питання щодо надання права на успадкування титулу особистого дворянина. Зокрема, у 1815 р. була роз’яснена норма Жалуваної грамоти щодо отримання спадкового дворянства: стало можна надавати його лише «нащадкам цивільних чиновників, які протягом двох поколінь [батько та дід] відслужили [кожен] по двадцять років у чинах, що приносять особисте дворянство». Прикметно, що указ від 13 вересня 1854 р. знизив віковий ценз початку цивільної служби і термін подачі прохання стосовно спадкового дворянства, встановивши його на рівні 16 років[27].

Слід зауважити: більшість указів імператора Олександра I, що регулювали правовий статус дворянства, уточнювали різні соціально-економічні права цієї категорії населення та регламентували механізми набуття благородного титулу, стосувалися переважно роз’яснення та розширення окремих норм Жалуваної грамоти 1785 р. Відтак, з огляду на цей факт, ще раз необхідно наголосити на неабиякому значенні цього документу для формування дворянської корпорації і зазначити консервативність усього суспільно-політичного устрою Російської імперії.

Виразною специфікою характеризувалася дворянська політика наступного імператора Миколи I (1825–1855), яка мала ряд визначальних факторів. Зокрема, на ній позначився вступ на престол в умовах політичної (повстання декабристів) та соціально-економічної (низький рівень розвитку промисловості, початок занепаду поміщицького господарства та ін.) кризи. Все це об’єктивно зумовило швидкий перехід від окремих проявів лібералізму відразу після коронації до послідового проведення жорсткого курсу внутрішньої політики, спрямованого на зміцнення імперської влади. Відтак, однією з головних цілей політики Миколи I стало посилення самодержавства та охоплення нею максимально ширшої сфери діяльності управління. За таких обставин пріоритетним завданням у галузі соціальних відносин визначилось зміцнення і «очищення» від крамольних елементів дворянства. Досвід подій 14 грудня 1825 р. засвідчив, що опозиційність дворянства є, серед іншого, наслідком погіршення статусу привілейованої групи в суспільстві, її економічної подрібненості та деякого «розмивання» за рахунок вихідців з інших станів.

Прагнучи зміцнити самодержавство, Микола I втілив у життя ряд ініціатив, спрямованих на консолідацію його найважливішої опори – дворянства. Одним із таких заходів він намірився підвищити авторитет і роль дворянських зібрань у місцевому управлінні. Зокрема, згідно маніфесту від 6 грудня 1831 р., яким затверджувалося «Положення про порядок дворянських зібрань, виборів і служби за ними», для осіб, котрі мали право брати участь у виборах дворянських представників на станові й адміністративні посади, підвищувалися норми майнового та вікового цензу. Відтепер до виборів (з правом голосу) безпосередньо допускалися тільки спадкові дворяни віком не молодше 21 року, які володіли в межах конкретної губернії не менше 3 тис. десятин незаселеної землі або не менше 100 душ кріпаків. Відповідно, ті дворяни, які володіли меншим майном, мали право лише обирати уповноважених, а ті, що мали 5 душ і менше 150 десятин землі взагалі до виборів не допускалися[28].

Слід усвідомити той факт, що зазвичай на губернських дворянських зібраннях вирішувалися всі найважливіші корпоративні справи, наприклад, затверджувався розмір зборів з приватних дворянських повинностей. До того ж одним з першорядних дворянських привілеїв вважалося право подавати через губернських предводителів або депутатів різноманітні прохання, скарги та клопотання губернському начальству, міністру та навіть імператору (в останньому випадку існувала спеціально визначена процедура). Водночас, на зібранні заборонялося обговорювати питання, що стосувалися основ державного устрою Російської імперії. Механізм адміністративного контролю забезпечувався обов’язковим затвердженням губернською владою порядку зборів і обрання на посади виборних осіб. Крім того, місцевий губернатор мав прерогативу відкриття зборів і приводити їх учасників до присяги (безпосередньо на засіданні він не мав права бути присутнім). Дефакто дворянські вибори відбувалися під пильним наглядом губернаторів, а виборні посадові особи за своїм становищем фактично нічим не відрізнялися від призначуваних.

Зважаючи на це, слід визнати вірною тезу С. Корфа про те, що на практиці Микола І високо цінував не стільки значення ролі дворянства в державі, скільки його службу – «цей погляд червоною ниткою проходив через всю історію дворянського управління цього царювання»[29].

Окремо необхідно зауважити про затверджену 1828 р. постанову Державної ради стосовно збереження у власності осіб, розжалуваних у рядові та позбавлених дворянства, рухомого та нерухомого майна. Натомість в опікунське управління до нової вислуги передавалися всі наявні маєтки з селянами та дворовими людьми, в тому числі й успадковані (ця норма була додана у 1829 р.). При цьому всі прибутки мали витрачатися на потреби родини, а у випадку смерті розжалуваного, все майно передавалося спадкоємцям[30].

Друга чверть ХІХ ст. означена деяким подальшим розширенням економічних прав дворянства Російської імперії. Зокрема, тоді на законодавчому рівні було закріплено за привілейованим станом дозволи на: транзитну торгівлю худобою через Царство Польське до Австрії та Пруссії (1826); зайняття відкупами та підрядами без формального вступу в купецьку гільдію і сплати відповідних платежів (1827); підписання з казною угод на будь-яку діяльність чи на будь-яку суму (1830). Разом з тим, зростання кількості випадків розорення та подрібнення майна дворянства спричинило у 1827 р. посилення покарання за незаконну передачу поміщицького маєтку в заставу представнику інших станів. Зрозуміло, що уряд не міг обійти увагою факт поступового збільшення дворянської заборгованості перед різними особами. Так, за період з 1775 р. по 1859 р. відповідний борг зріс з 4,3 млн руб. до 425 млн руб. Прагнучи зупинити подальше розорення дворян, в період правління Миколи I здійснено ряд заходів: запроваджено наділення збіднілих дворян державними землями; їхні діти безкоштовно приймалися у військові та цивільні навчальні заклади; скорочено терміни служби для дворян при підвищенні в чинах; стимулювалася та спрощувалася видача їм грошових позик для ведення господарської діяльності та ін. У цьому комплексі соціально-економічних заходів чи не найважливішу роль відіграло «Положення про заповідні спадкові маєтки», затверджене 16 липня 1845 р. Його основною метою було зменшення темпів подрібнення дворянських маєтків шляхом відновлення права майорату. Так, поміщикам дозволялося оголошувати свої маєтки заповідними, які у цьому випадку не могли бути розділені між дітьми, а повинні передаватися у спадок старшому синові. Крім того, заповідний маєток не можна було продати або закласти, оскільки він назавжди залишався у власності однієї родини[31]. Проте, незважаючи на цілком зрозумілий урядовий задум, цей указ не користувався популярністю серед дворян, адже практично до реформи 1861 р. на майоратне право перевели не більше 20 великих маєтків. Загалом же всі «заступницькі» заходи адміністрації імператора Миколи I не зупинили процес економічного занепаду дворянства Російської імперії.

У цьому контексті зазначимо: окрім зрозумілих політичних чинників надання дворянам матеріальних преференцій з боку влади, важливу мотиваційну роль відігравала і економічна підтримка, яку надавали власне привілейовані стани Російській імперії (тобто мова йде про зворотній зв'язок), особливо в умовах війни. Яскравим прикладом цьому може бути участь у 1828 р. дворян Катеринославської, Херсонської, Київської, Полтавської, Слобідсько-Української та Подільської губерній у створенні «рухомих магазинів» для потреб війська (надання погоничів, підвод і продовольчих запасів)[32]. Зауважимо, що 1828 р. – це завершальний рік російсько-перської війни та початок нового конфлікту з Османською імперією. Подібні приклади не були одиничними, особливо якщо говорити стосовно дворянства українських губерній. Так, у попередній період, а саме в 1794 р. (під час польського повстання Т. Костюшко) вища влада висловила подяку за надану допомогу катеринославському дворянству, діяльність якого навіть ставилася в приклад для привілейованих станів інших регіонів, зокрема й Лівобережжя[33].

Незважаючи на численні пільги, отримані дворянством, на початку 1840-х рр. в окремих губерніях Російської імперії знову загострилася проблема виконання привілейованою частиною суспільства цивільної служби (право на відмову від неї запроваджено відповідно до «Уставу про службу», вперше оприлюдненого у 1832 р.). Так, у травні 1843 р., міністр внутрішніх справ граф Л. Перовський звернувся до чернігівського, полтавського та харківського генерал-губернатора князя М. Долгорукова з проханням повідомити йому про ті заходи, які він вважав би корисними запровадити з метою поліпшення справи. Виконуючи спущене по інстанції відповідне розпорядження генерал-губернатора, чернігівський губернатор П. Гессе констатував, що більша частина дворян не проживає в своїх маєтках по губернії, а поселяється в них лише після виходу на пенсію. При цьому чиновник запропонував позбавити дрібнопомісних поміщиків права обирати уповноважених, а запровадити обрання повітових предводителів загальними зборами представників від усіх повітів губернії та розширити систему нагород за службу. Стосовно останнього – таку ініціативу підтримали полтавський і харківський губернатори, а також місцевий генерал-губернатор. Зауважимо, що служба предводителів дворянства не оплачувалася. Натомість полтавський губернатор О. Аверкієв запропонував обмежити право ухиляння від виборної служби шляхом введення норми про обов’язкову особисту відмову перед зібранням. Очевидно, це зменшило б у деякій мірі кількість небажаючих займати посади предводителів, адже дворянське зібрання могло іноді «переконати корисного діяча прийняти той чи інший обов’язок»[34].

Спостерігалася й відповідна реакція уряду на поширення випадків ухиляння: поступове скасування обов’язків для предводителів, а також посилення контролю за процесом нобілітації представників регіональних станових еліт (в тому числі й козацької старшини) та додаткове обмеження інших соціальних категорій населення в праві набуття благородного титулу. Вже сенатський указ 1818 р. визначав, що особи з низів, які претендували на дворянство, мали першочергово довести, «що вони по роду своєму не належать до селянського стану» і лише після цього доводити право на благородство[35].

Особливу увагу на потребу зміни внутрішньої структури дворянства на початку 1840-х рр. звернув харківський губернатор С. Муханов, пояснюючи причини збільшення його чисельності таким чином: «Велика вже частина їх складається з попівських і купецьких дітей, які по науках отримували чини або з військових нижніх чинів, дослужилися до офіцерського чину; більша частина з останніх нездатні самі до служби цивільної і всі вони знаходяться в якомусь віддаленні від родових дворян, а тому ці останні не ризикують йти обиратися, оскільки перші, маючи між собою зв’язок, намагаються з власного середовища обрати на всі посади, щоб мати скрізь собі захист і якщо не можуть вибрати своїх, то не дивляться на гідність, а вибирають швидше поміщика, що живе в повіті, але який запрошує їх до себе, а на вищі посади шукають серед тих, які або в найближчому зв’язку з керівництвом або самі цього шукають…»[36]. Зауважимо, що до таких думок уряд прислухався лише наприкінці ХІХ ст.

У межах Правобережжя означена проблема мала деяку специфіку, бо тут по представників місцевого дворянства обирали на депутатських зібраннях до складу комісій для перевірки окремих випадків законності нобілітації польських шляхтичів[37]. Незадоволення імперсько ї влади роботою відповідних губернських комітетів обумовило створення спеціальної Центральної ревізійної комісії для розгляду дій депутатських зібрань Київської, Волинської та Подільської губерній, що розпочала свою діяльність у січні 1840 р. у Києві. Її занадто часті відмови у наданні благородного статусу спричинили численні скарги жителів усіх названих губерній. Деякі з них подавалися безпосередньо міністру внутрішніх справ і до Сенату (щоправда, їх розглядом все рівно відав генерал-губернатор, який робив відповідні запити тій самій комісії)[38]. З огляду на це, необхідно констатувати: на той час адміністрація правобережних губерній не мала точних даних про кількість дворян у регіоні, що засвідчили відповідні звіти губернських і повітових предводителів дворянства[39].

З метою обмеження процесу поповнення спадкового дворянства вихідцями з інших станів (головним чином, купецтва та духовенства, які формували так зване «безродне дворянство»), особами з належною освітою та з метою консолідації привілейованої частини суспільства, у 1832 р. оприлюднено указ «Про встановлення нового стану під назвою почесні громадяни». Почесними громадянами діти особистих дворян, священнослужителі з вищою богословською освітою, купці 1-ої гільдії (переважно ті, хто займався благодійністю), промисловці та підприємці. Це звання могли отримати і видатні діячі мистецтва та вчені. Характерно, що особам, які закінчили університет і отримали ступінь доктора або магістра наук, дозволялося порушити клопотання про отримання дворянства. Для почесних громадян (особистих і спадкових) передбачався ряд пільг: звільнення від тілесних покарань, подушного податку та рекрутчини. Важливо, що при цьому вони втрачали право на вступ до дворянства[40].

У 1845 і 1856 рр. були внесені зміни до «Табелю про ранги», які «підвищили» класи чинів, що давали право на дворянство:

– для спадкового – до 6-ого для військових чинів і до 9-ого для цивільних;

– для особистого – до 12-го для військових чинів і 9-го для цивільних[41].

Крім того, визначено й таке: лише отримання орденів перших ступенів дозволяло отримувати титул спадкового дворянства. Як виняток, залишили ордени св. Георгія і св. Володимира, всі ступені яких надавали це право (до 1900 р.).

Зазначені обмежування спрямовувались, з одного боку, на заохочення кращої частини дворянства (зокрема, спадкового) до виборної служби, а з іншого, на зменшення впливу його дрібнопомісних представників. Однак, такий задум не дав очікуваного позитивного результату»[42].

Слід підкреслити, що незважаючи на всі законодавчі нововведення, чисельність дворянства у Російській імперії поступово зростала і станом на 1897 р. досягла 1,8 млн осіб, з яких 2/3 – становило спадкове дворянство і 1/3 – особисте.

Відтак, питома вага привілейованого стану в загальній структурі населення складала не більше 1,5%[43]

. Водночас із означеними вище тенденціями у розвитку імперського законодавства стосовно дворян, у першій половині ХІХ ст. відбувалася остаточна структуризація системи діловодства контрольно-ревізійних владних установ, уточнювались їхні функції та механізм роботи, тощо. Так, у 1802 р. уніфікували законодавство, що стосувалося діяльності Герольдії: її службового апарату («наказуємо бути одному Герольдмейстеру з двома товаришами [заступниками], з яких один повинен знати геральдику»), мети та особливостей роботи («мати точні та вірні дані про дворянські роди всієї імперії»), відомчого підпорядкування канцелярії («перебувати у віданні міністра юстиції, або генерал-прокурора»), а також підтвердили попередні правила щодо вступу в дворянство (наприклад, щоб «свідчення 12-ти благородних осіб приймалося не інакше, як в підкріплення доказів»), запровадили практику звітності Герольдії Сенату та ін.[44].

Разом з тим, указами 1806 р. та 1814 р. визначили, що особи, які опинилися на стадії доведення свого права на отримання дворянського титулу, зберігали б свій податковий статус із записом у ревізійній книзі та не звільнялися б від рекрутської повинності (навіть у тих випадках, коли приймалося позитивне рішення дворянських комісій і справа знаходилася на затвердженні уряду)[45]. Доцільність таких норм, на наш погляд, обумовлювалась наявністю досить великої кількості «претендентів» і цілком відповідала тогочасному чинному законодавству.

Натомість указом від 12 травня 1848 р. Герольдію перетворили в окремий департамент Сенату, який, відповідно, приймав остаточні рішення щодо справ про: дворянство, почесне громадянство, а також надання пенсій чиновникам, що пішли у відставку до 1 січня 1828 р.[46]. При цьому департамент Герольдії у своїй діяльності повинен був керуватися спеціальною інструкцією, розробленою ще 1846 р.[47].

Особливу увагу в цьому документі слід звернути на статтю 5, де мова йде про необхідність не лише подачі підтверджувальних документів, а й доведення факту користування дворянським титулом як мінімум останніми трьома поколіннями роду. «В іншому випадку, – зазначалося в інструкції, – тобто, якщо користування ним [дворянським титулом] протягом трьох останніх поколінь не було, право на це достоїнство, хоч би і було доведено, що за походженням воно дійсно могло належати прохачу, уже не відновлюється…»[48].

Водночас в ній пропонувалась чітка система покарання за подачу неправдивих свідчень щодо дворянства:

– 1-й раз: грошовий штраф у розмірі не більше 50 руб.;

– 2-й раз: грошовий штраф у розмірі не більше 100 руб.;

– 3-й раз: арешт на термін від 7 днів до 3-х тижнів.

Особливо суворо виглядали покарання за самовільне присвоєння титулу, гербу чи корони:

– 1-й раз: грошовий штраф у розмірі не більше 200 руб.;

– 2-й раз: грошовий штраф у розмірі не більше 500 руб.;

– 3-й раз: арешт на термін від 3 тижнів до 3 місяців (про що передбачалася офіційна публікація у відомостях обох столиць і місцевих губернських)[49].

Власне всі названі законодавчі акти були спрямовані на уніфікацію процесу присвоєння дворянського титулу й якнайшвидше завершення процесу нобілітації регіональних станових еліт (наприклад, стосовно представників колишньої польської шляхти відповідні процедури залишалися чинними лише до 1 січня 1865 р.)[50].

Протягом першої половини ХІХ ст., поряд із появою окремих нормативно-законодавчих актів, які розширювали та закріплювали економічні повноваження дворянства, побачили світ й деякі імператорські укази, що їх певною мірою обмежували, принаймні вони стосувалися контролю за суспільними настроями, ставлення простого люду до привілейованих верств, а також джерел індивідуального збагачення. Так, 25 лютого 1842 р. на вищому рівні затверджено рішення Державної ради «Про заборону предводителям дворянства ставати відкупщиками в своїй губернії»[51]. Крім очевидного з назви, указ мав і зворотну дію: особи, що утримували відкуп не могли обиратись губернськими предводителями. А слід пам’ятати, що відкупна система Російської імперії відрізнялася наявністю в ній численних зловживань, а тому зумовила появу акцизів у 1861 р. Крім того в тогочасному суспільстві існував високий рівень соціального невдоволення та недовіри особам, причетних до корупційних схем. Викликало нарікання й проведення реформування відкупної системи у 1840-х рр., започаткованого відповідними ініціативами підприємця і мецената В. Кокорєва, близького до міністра фінансів Ф. Вронченка (перебував на посаді протягом 1844–1862 рр.). Відтак, в останньому випадку ключову роль відіграли прагнення збільшити прибутки шляхом передачі права на відкупи (вже у формі акцизів) державним органам, тобто казні. З 1 січня 1863 р. у Росії запроваджено акцизну систему стягування непрямих податків з алкогольних напоїв, яка передбачала стягування додаткових коштів безпосередньо з спиртогорілчаних заводів, тобто з сфери виробництва1[52].

Важливо зазначити, що в російській історіографії консервативного напрямку ХІХ – початку XX ст., яку репрезентували переважно дослідники-дворяни, були досить поширеними думки про невідповідність «тяжкого» економічного становища панівної соціальної верстви з тією роллю, котру вона грала в суспільстві. Зокрема, предводитель башкирського дворянства Антон Плансон у своїх працях писав не просто про її збідніння «не по своїй вині», а й аргументував появу відповідних тенденцій збільшенням кількості «інородців» у всіх сферах політичного та соціально-економічного життя Російської імперії, зокрема, й на державній службі1[53].

Подібні погляди в опосередкованому контексті засвідчували наявність серед дворянських кіл негативного ставлення до надмірного збільшення чисельності привілейованих осіб за рахунок представників колишніх регіональних станових еліт. А саме лівобережна козацька старшина наприкінці XVIII ст. виявилась основним джерелом для формування місцевого дворянства.

Важливим чинником зміни соціально-правового статусу дворянства напередодні реформи 1861 р. стало те, що всі попередні законодавчі заходи не могли зупинити об’єктивний процес зниження його економічної та політичної ролі. Так, незважаючи на суттєву перевагу спадкового дворянства в середовищі тогочасного бюрократичного апарату чиновництва, ця категорія досить активно поповнювалася вихідцями з інших станів. Відтак, чи не єдиною противагою цьому явищу могла стати система земельної власності, яка здавна перебувала під контролем власне дворянського стану. Адже на середину XIX ст. понад 85% спадкових дворян офіційно значилися поміщиками, а великі землевласники, що володіли 1000 душ кріпаків, становили серед них 23,3%.

Поступово у колах дворянства знижувалось значення цивільної служби, бо помісне дворянство все частіше починало службову кар’єру в армії. На середину XIX ст. з чиновників 1–5-го класу спадкові дворяни становили понад 70%, а серед чиновників середнього і нижчого класів лише 20%. Очевидним винятком із загальної тенденції були вищі адміністративні посади, котрі займали переважно представники знатних і впливових родів.

Кардинальні зміни в соціально-економічний статус дворянства привнесло правління імператора Олександра II (1855– 1881), зокрема, проведення ним селянської реформи 1861 р. Насамперед, необхідно зазначити той факт, що протягом царювання Миколи I було створено близько десятка різних комісій для вирішення питання про ліквідацію кріпосного права, але результативність їхньої діяльності неабияк обмежувалася протидією дворянства. Відтак, вдалося реформувати лише інститут державних селян, що, в свою чергу, зумовило:

1) загальне скорочення чисельності кріпаків (з 57–58% населення у 1811–1817 рр. до 35–45% у 1857–1858 рр.);

2) покращення становища цієї категорії населення значною мірою завдяки реалізації ініціатив міністра державного майна графа П. Кисельова;

3) поліпшення статусу кріпаків за рахунок обмеження прав і сваволі поміщиків по відношенню до них та ін.[54].

Оцінюючи означені зміни, та аналізуючи особливості проведення селянської реформи 1861 р., з огляду на її половинчастий характер і роль дворян-поміщиків, варто звернути увагу на деякі міркування американського вченого Джерома Блюма. Грунтовно вивчивши ситуацію 1850-х рр. у поземельних відносинах, він, на наш погляд, передбачив можливість остаточного скасування кріпосного права без згоди на те поміщиків. У своїх судженнях дослідник виходив із реальної ситуації, адже понад 2/3 дворянських маєтків і стільки ж кріпаків були закладені в позики під державне забезпечення. Відтак, запровадження процедури примусового викупу таких маєтків – із сплатою поміщикам різниці між їхньою вартістю та накопиченими недоїмками, дозволяло автоматично перевести кріпаків в розряд державних (тобто формально вільних) селян[55]. Такі плани, незважаючи на ті «сигнали», які подавало селянство в ході Кримської війни, викликали неабиякий супротив дворянства і реформа 1861 р., як відомо, отримала «охоронний» і підтримуючий характер по відношенню до поміщиків.

Післяреформений період, у контексті зрушень у системі соціально-економічного статусу дворянства Російської імперії, можна більш-менш впевнено визначити як адаптаційний.

Більшість представників означеного стану зіткнулася з рядом труднощів після реалізації реформи 1861 р. та з огляду на переформування ринку землі сільськогосподарського призначення. За нових обставин звичною практикою став продаж поміщицької землі, її застава в іпотечних банках і передача в довгострокову оренду. Інертні спроби пристосування до ринкових (буржуазних) умов співпали хронологічно та поєдналися з аграрною кризою кінця XIX ст.

З другої половини 1860-х рр. головною формою прояву дворянської опозиційності та лібералізму став земський рух. Втім, переважна більшість дворян (поміщики, чиновники) продовжували зберігати консервативний світогляд, підтримуючи інститут самодержавства та вкрай підозріло реагуючи на будь-які політичні нововведення. Проте, незворотні прояви модернізації суспільства прискорювали процес «розмивання» дворянського стану.

Зміна політичної кон’юнктури в напрямі зміцнення самодержавного апарату та проведення контрреформ протягом порівняно нетривалого правління Олександра III (1881–1894) вплинуло й на правовий статус дворянства, зокрема, в межах його розширення. На той час були прийняті знакові за своєю суттю закони: про дворянське виморочне майно (1893), організацію довгострокового кредиту для спадкових дворян-землевласників за посередництва Дворянського земельного банку (1885) створеного на 100-річчя Жалуваної грамоти (замість проектованого міністром фінансів всестанового поземельного банку), тощо. Зокрема, указом від 1 червня 1883 р. (із змінами у 1893 р.) внесено зміни до чинного законодавства про виморочне дворянське майно ( що залишилося після померлого власника, який не мав спадкоємців). Відтепер воно не переходило у власність державної казни, як було до того, а передавалося дворянським товариствам: «нерухоме майно спадкових дворян, як записаних, так і незаписаних до родовідних книг, передається на користь дворянства тієї губернії, в межах якої це майно знаходиться» – йшлося у статті 3 документу[56]. Ця норма, що в деякій мірі сприяла економічному потенціалу дворянського стану, з 1893 р. поширилась і на нерухоме майно.

Характерно, що у 1898 р., тобто за правління імператора Миколи II, дію цього закону було поширено й на виморочне нерухоме майно особистих дворян, що знаходилося в межах міст. Адміністрація ж останніх мала право розпоряджатися лише рухомими об’єктами власності вказаної соціальної категорії[57]. Завдяки цим законам дворянство почало додатково отримувати досить значні капітали. Так, протягом 1883–1892 рр. у межах європейських губерній Російської імперії у їхню власність перейшли виморочні землі, кошти та цінні папери на 3 млн руб. У цьому відношенні варто враховувати й той факт, що згідно з тогочасним звичаєвим правом (а в деякій мірі і тодішнім законодавством) виморочність траплялася досить рідко, адже за відсутністю близьких родичів, майно передавалося далеким, а інколи навіть близьким людям. Звісно, по відношенню до дворянства, така схема нівелювалася прискіпливим контролем держави.

Вступ на престол Миколи II (1894–1917), що стався в умовах соціально-економічної та політичної кризи, водночас із намаганням зберегти основи реакційного курсу Олександра III, зумовив постійне лавірування нового імператора і це проявлялось, насамперед, у періодичних поступках «духу часу» (в тому числі й революційного) та спробах зміцнити основу самодержавного правління. Саме в рамках такої теоретичної конструкції варто розглядати завершальний етап історії імперської держави та вищої соціальної категорії її населення. Так, приймаючи 17 січня 1895 р. у Зимовому палаці депутації від дворянства, земств і міст, Микола II у стислій промові охарактеризував суспільні надії на зміну політичного ладу як «безглузді мріяння», заявивши при цьому, що буде незмінно «охороняти початки самодержавства так само твердо і неухильно», як охороняв їх покійний імператор Олександр III. Така позиція суперечила наростаючим серед прогресивних кіл надіям на проведення загальної лібералізації урядового курсу та навіть запровадження конституційного устрою[58]. Відтак, всі подальші поступки, в тому числі й ті, що стосувалися обмеження прав дворянства за рахунок їх розширення для інших категорій населення, варто розглядати як вимушені заходи. Незважаючи на це, незмінною опорою імператора продовжувало залишатися помісне дворянство. За що йому в офіційних документах постійно засвідчувалось доброзичливе ставлення.

Особливо в критичному становищі дворянство опинилося під час революційної активності 1905–1907 рр., періоду неконтрольованих масових виступів і намагань перших двох скликань Державної думи закріпити на законодавчому рівні вимоги примусової конфіскації поміщицької земельної власності. Рішуче протидіючи народним зазіханням на обмеження влади, уряд прискорив запровадження Столипінської аграрної реформи (фактично ще до завершення її обговорення у парламенті) та надавав постійну фінансову підтримку помісному дворянству. Зокрема, сума позик, виданих поміщикам Дворянським банком на початку XX в. перевищила 1 млрд руб., а в межах України станом на 1 січня 1909 р. у ньому було закладено 5 000,4 тис. дес. землі (36,4% від загальної площі)[59]. Цю ж мету переслідували й інші заходи фінансового характеру: зниження відсотків по позиках поміщикам-боржникам, створення дворянських кас взаємодопомоги та ін. Натомість в умовах напруженої внутрішньополітичної боротьби, більша частина дворянства (перш за все, спадкова) справедливо вбачала у владі захист і заступництво.

Необхідно наголосити на тому, що до початку XX ст. дворянство особливо помітно перестало бути однорідною спільнотою у соціальному та політичному вимірах. Зокрема, відносно невелика, однак надзвичайно активна частина поміщиків, яка зуміла пристосуватися до нових ринкових потреб і перебудувати відповідно ним власне господарство на капіталістичний лад, все більш позитивно сприймала ліберальну ідеологію. Представники цієї категорії все частіше відігравали провідну роль у багатьох земствах, ратували за суворе дотримання законності та відмову від застосування надзвичайних заходів (особливо у 1905–1907 рр. і період столипінської політичної реакції), розширення прав місцевого самоврядування і, відповідно, скорочення бюрократичного апарату. Відтак, спостерігалася тенденція до консолідації опозиційних ліберальних кіл, зокрема й за рахунок приєднання до них частини дворянства.

Аналіз становища дворянства за правління Миколи II дає підстави акцентувати увагу на окремих законодавчих актах, які в першу чергу зумовили визначали зміни в його правовому статусі, принаймні у частині норм набуття благородного звання, реформування корпоративної організації та ін. Так у 1900 р., указом «Про умови набуття права спадкового дворянства та про порядок внесення дворянства в родовідні книги», помітно корегувався порядок отримання дворянства для осіб, нагороджених деякими орденами. Так, відтепер отримання ордену св. Володимира 4-го ступеню давало право лише на особисте дворянство. Натомість орден св. Володимира 3-го ступеню дозволяв клопотати про спадкове. Ним нагороджувались лише особи, які займали посади не нижче 5-го класу та в званні дійсного статського радника. Військовослужбовцям необхідно було мати звання не нижче полковника або капітана 1-го рангу[60]. Вказані обмеження запроваджувалися з огляду на те, що, наприклад, орденом св. Володимира 4-го ступеня масово нагороджувалися за вислугу років і за значні благодійні пожертвування.

Однак, чи не найголовнішим положенням цього указу, виявилось скасування норми 1815 р. про права на отримання спадкового дворянства особі після досягнення повноліття і вступ на відповідну службу в разі, якщо його дід і батько знаходилися бездоганно на службі в чинах, які дозволяли особисте дворянство (правда, не менше 20 років кожен). Наслідком цього стало різке зменшення випадків отримання особистими дворянами спадкового статусу цього титулу. Стосовно ж іншої частини указу, то відтепер право внесення безземельних дворян у губернські родовідні книги передавалось зборам предводителів і депутатів дворянства. При цьому ті, хто не володів нерухомістю вносилися до книги тієї губернії, де маєтком володіли їхні предки.

На початку XXI ст. сталися також зміни у повноваженнях депутатських зібрань, обумовлених специфікою пореформеного періоду. Зокрема, указ від 10 червня 1902 р. під назвою «Про вдосконалення дворянських установ та перегляд законоположень про ці установа», розширив їхню компетенцію, адже крім розгляду матеріалів і доповідей підготовлених для майбутнього губернського зібрання, вони де-факто обговорювали й питання, передані їм для вивчення урядом. Крім того, ще з середини 1880-х років у роботі дворянських депу татських зібрань брали участь і повітові предводителі. Узаконивши цю практику, названий указ офіційно включив до системи дворянських корпоративних органів «збори предводителів та депутатів дворянства». Формально ці зібрання підпорядковувалися тільки Сенату, однак, знову ж таки, губернатор і губернське правління мали право робити їм зауваження щодо затягування чи упущення при розгляді окремих справ, вимагати від них відповідних пояснень і доводити інформацію з коректної ситуації до відома сенатського департаменту герольдії[61]. У цьому ж 1902 р. в усіх губерніях Російської імперії за підтримки держави почали створюватися губернські дворянські каси, метою діяльності яких проголошувалась допомога місцевим спадковим дворянам при сплаті боргів та з приводу різного роду «тяжких подій».

У 1904 р. скасовано право осіб, що отримали дворянство безпосередньо через чин або нагородження орденом, записуватися до родовідної книги тієї губернії, куди вони побажають, навіть якщо не володіли в її межах ніяким маєтком. Відтепер на герольдмейстера покладалися обов’язки ведення єдиної для всієї Російської імперії родовідної книги, куди почали записувати дворян, які не володіли нерухомістю або володіли нею в губерніях, де не було дворянських установ. Сюди ж вносилися й прізвища представників благородного стану єврейської національності, які на підставі попереднього указу (1900 р.) записуванню в губернські дворянські родоводи книг не підлягали[62].

Фактично завершальним нормативно-законодавчим актом в історії дворянства вже неіснуючої Російської імперії стало 12 (25) листопада 1917 р., коли в «Газеті Тимчасового Робітничого та Селянського уряду» було опубліковано декрет «Про ліквідацію станів та цивільних чинів», затверджений Всеросійським ЦВК Ради народних комісарів РСФРР.

У ньому вказувалося, що «всі існуючі донині в Росії стани та становий поділ громадян, станові привілеї та обмеження, станові організації і установи, а рівно і всі цивільні чини ліквідовуються» (ст. 1), а «майно дворянських станових установ негайно передається відповідним земським самоуправлінням» (ст. 3)[63].

У цілому, оцінюючи ефективність дворянської політики всіх урядів Російської імперії, що визначала правовий статус і соціально-економічні привілеї панівної верстви протягом другої половини ХІХ – початку XX ст., варто погодитися з думкою сучасного американського історика С. Беккера про те, що «до великих реформ російське дворянство являло собою привілейований стан, який володів значними земельними багатствами, займав домінуючі позиції на службі державі і виняткове становище в суспільстві». Однак вже безпосередньо напередодні революції 1917 р. ця соціальна категорія у законодавчому вимірі перетворилася на правову фікцію, зафіксованою лише в «Зводі законів» і свідомості традиціоналістів[64]. Додамо, що з огляду на фактичний правовий статус, дворянство практично вже не ототожнювалося з конкретними соціальними чи політичними прерогативами, втративши консолідованість і чинники впливу на суспільне життя. На сучасному етапі історичного розвитку з огляду на подолання радянських концептуальних засад, трансформацію, яку пройшло дворянство протягом півстоліття після скасування кріпацтва, варто оцінювати не лише, і не стільки як «занепадом», а співвідносно з тогочасними явищами, з скороченням абсолютної і відносної площі земельної власності, а й характеризувати як «прояв здорової здатності пристосовуватися до радикально змінених соціальних і економічних обставин»[65]. Втім, у цьому відношенні домінуючим є фактор оцінки матеріального добробуту в залежності від інтегрованості в традиційну систему поземельних відносин. Натомість можливості самореалізації в політичній сфері багато в чому продовжували залишатися незмінними, особливо в контексті постреволюційних (після 1907 р.) і планів уряду та імператора зміцнити самодержавну владу.

  1. ↑ Центральний державний історичний архів України, м. Київ (ЦДІАК України), ф. 204, оп. 2, спр. 299, арк. 1–3.
  2. ↑ Грамота на права и выгоды городам российской империи (№ 16187) // ПСЗРИ. – Собр. 1-е. – Т. XXII (1784–1788). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 360.
  3. ↑ Федоров И. Граф Михаил Никитич Кречетников, первый генералгубернатор воссоединенного с Россией Юго-Западного края (1793 г.). – Каменец-Подольск: Тип. Подольского губернского правления, 1893. – С. 16.
  4. ↑ ЦДІАК України, ф. 736, оп. 1, спр. 1004, арк. 1.
  5. ↑ Там само. – Арк. 2–3.
  6. ↑ Грамота на права и выгоды городам российской империи (№ 16187) // ПСЗРИ. – Собр. 1-е. – Т. XXII (1784–1788). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 360.
  7. ↑ ЦДІАК України, ф. 1537, оп. 2, спр. 542, арк. 3–4.
  8. ↑ О невоспрещении дворянкам, вышедшим в замужество за не дворян, покупать дворянские имения, пользуясь в оных всеми правами, дворянам предоставленными (№ 16554) // ПСЗРИ. – Собр. 1-е. – Т. XXII (1784–1788). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 874.
  9. ↑ ЦДІАК України, ф. 1537, оп. 2, спр. 389, арк. 1–1-зв.
  10. ↑ Там само. – Арк. 3; О дозволении дворянам вступать в подряды и откупы в тех губерниях, где они по службе состоят (№ 16328) // ПСЗРИ. – Собр. 1-е. – Т. XXII (1784–1788). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 534.
  11. ↑ Гавлин М.Л. Вопрос о винных откупах в истории законодательства Российской империи. XVIII–XIX вв. // Экономическая история. Обозрение. Выпуск 13 / Под ред. Л.И. Бородкина. – М.: Изд-во МГУ, 2007. – С. 133.
  12. ↑ Устав о питейном сборе и учреждение для управления питейного сбора в 29 великороссийских губерниях, на основании устава (№ 26764) // ПСЗРИ. – Собр. 1-е. – Т. XXIV (1817). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 134–137.
  13. ↑ Орлик В.М. Питні збори в українських губерніях Російської імперії у першій чверті ХІХ ст. // Проблеми історії України XIX – початку XX ст. – К.: Інститут історії України НАН України, 2005. – Вип. 9.– С. 183.
  14. ↑ Див.: Арсеньев К.И. Статистические очерки России / К.И. Арсеньев. – Санкт-Петербург: Тип. Имп. Акад. наук, 1848. – 503, [10] с.: табл.
  15. ↑ О произведении в капралы и унтер-офицеры гвардии одних дворян, и о наблюдении дабы они при вступлении в службу представляли свидетельство о дворянстве (№ 16586) // ПСЗРИ. – Собр. 1-е. – Т. XXII (1784–1788). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 945.
  16. ↑ О бытии всем фельдфебелям не из дворян; о неименовании унтер-офицеров другим названием, и о переименовании в сие звание всех, кого следует, со старшинством по их настоящим чинам (№ 17534) // ПСЗРИ. – Собр. 1-е. – Т. XXIV (1796–1798). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 1.ления Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 534.
  17. ↑ ЦДІАК України, ф. 1537, оп. 2, спр. 1029, арк. 1–2.
  18. ↑ О запрещении Правительствам самим собою вводить в дворянское достоинство и выдавать на оно грамоты без Высочайшего утверждения (№ 17608) // ПСЗРИ. – Собр. 1-е. – Т. XXIV (1796–1798). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 216–217.
  19. ↑ О собирании с дворянских имений сумм на содержание по губерниям судебных мест; о содержании на счет городов городских полиций… (№ 18278) // ПСЗРИ. – Собр. 1-е. – Т. XXIV (1796–1798). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 846–847.
  20. ↑ Мигулин П.П. Наша банковая политика (1729–1903). Опыт исследования. – Харьков: Типография «Печатное дело», 1904. – С. 12.
  21. ↑ Корф С.А. Дворянство и его сословное управление за столетие 1762–1855 годов. – СПб.: Тип. Тренке и Фюсно, 1906. – С. 265–266.
  22. ↑ О восстановлении жалованной дворянству грамоты (№ 19810) // ПСЗРИ. – Собр. 1-е. – Т. ХХVІ (1800–1801). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 601–602.
  23. ↑ О восстановлении статей Дворянской грамоты отмененных некоторыми указами (№ 19856) // ПСЗРИ. – Собр. 1-е. – Т. XXVI (1800– 1801). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 622–625.
  24. ↑ Корф С.А. Дворянство и его сословное управление за столетие 1762–1855 годов / С.А. Корф. – С.-Пб.: Тип. Тренке и Фюсно, 1906. – С. 305.
  25. ↑ ЦДІАК України, ф. 533, оп. 1, спр. 391, арк. 2–2-зв.
  26. ↑ О несовершении крепостных актов на покупку личными дворянами крестьян и дворовых людей (№ 25604) // ПСЗРИ. – Собр. 1-е. – Т. XXXII (1812–1815). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 824–825.
  27. ↑ О пояснении 33 ст. Свода Зак. о Сост., относительно определения возраста, в котором предоставляется личным дворянам просить о возведении их в потомственное дворянство (№ 28821) // ПСЗРИ. – Собр. 2-е. – Т. ХХІХ (1854). – Ч. І. – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1855. – С. 88–89.
  28. ↑ О порядке дворянских собраний, выборов и службы по оным (№ 4989) // ПСЗРИ. – Собр. 2-е. – Т. VI (1831). – Ч. II. – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1832. – С. 250–251.
  29. ↑ Корф С.А. Дворянство и его сословное управление за столетие 1762–1855 годов / С.А. Корф. – С.-Пб.: Тип. Тренке и Фюсно, 1906. – С. 457.
  30. ↑ О правилах, по коим следует поступать с имением разжалованных в рядовые с лишением дворянства впредь до выслуги (№ 2340) //ПСЗРИ. – Собр. 2-е. – Т. ІІІ (1828). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 897–898.
  31. ↑ Положение о заповедных наследственных имениях (№ 19202) // ПСЗРИ. – Собр. 2-е. – Т. XX (1845). – Ч. II. – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1846. – С. 528–532.
  32. ↑ О изъявлении монаршей признательности и совершенного благоволения за составление подвижных магазинов для войск (№ 2039) // ПСЗРИ. – Собр. 2-е. – Т. III (1828). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 604–605.
  33. ↑ ЦДІАК України, ф. 1537, оп. 2, спр. 959, арк. 1–2.
  34. ↑ Павловский И.В. О мерах к пресечению дворянам уклоняться от выборной службы // Труды Полтавской Ученой Архивной Комиссии. – 1910. – Выпуск 7. – С. 115–117, 121.
  35. ↑ О обязанности крестьян отыскивающих дворянство, представить предварительно доказательства на то, что они по роду своему не принадлежат к крестьянскому сословию (№ 27568) // ПСЗРИ. – Собр. 1-е. – Т. XXXV (1818). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 604–606.
  36. ↑ Павловский И.В. О мерах к пресечению дворянам уклоняться от выборной службы // Труды Полтавской Ученой Архивной Комиссии. – 1910. – Выпуск 7. – С. 123–124.
  37. ↑ Барвінок О.В. Дворянське самоврядування на Поділлі в умовах «нової» імперської політики (1830 – початок 1860-х рр.) // Наукові праці [Чорноморського державного університету імені Петра Могили]. Сер.: Історія. – 2012. – Т. 207, Вип. 195. – С. 12.
  38. ↑ ЦДІАК України, ф. 442, оп. 1, спр. 5661, арк. 43.
  39. ↑ Там само, ф. 442, оп. 1, спр. 5660, арк. 1-зв, 4–5.
  40. ↑ Об установлении нового сословия под названием почетных граждан (№ 5284) // ПСЗРИ. – Собр. 2-е. – Т. VII (1832). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1833. – С. 193–196.
  41. ↑ О порядке приобретения дворянства службою (№ 19086) // ПСЗРИ. – Собр. 2-е. – Т. XX (1845). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1846. – С. 450–451; О приобретении потомственного дворянства производством по гражданской службе в Действительные Статские Советники или соответствующий сему чину 4-й класс, а по военной в Полковники или же в соответствующий оному чин Флота Капитана 1-го ранга (№ 31236) // ПСЗРИ. – Собр. 2-е. – Т. XX (1856). – Ч. І. – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1857. – С. 1052–1053.
  42. ↑ Корф С.А. Дворянство и его сословное управление за столетие 1762–1855 годов. – СПб.: Тип. Тренке и Фюсно, 1906. – С. 637–638.
  43. ↑ Кабанов П.И., Кузнецов Н.Д. и др. История СССР, 1861–1917 / Под ред. Н.Д. Кузнецова – 5-е изд., перераб. – М., Просвещение, 1984. – С. 202.
  44. ↑ О правилах для единообразного и успешнейшего течения дел по Герольдии (№ 20608) // ПСЗРИ. – Собр. 1-е. – Т. XXVII (1802–1803). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 454–457.
  45. ↑ О неосвобождении состоящих в подушном окладе и доказывающих дворянское происхождение, но в оном не утвержденных Высочайшею властью, ни от рекрутства, ни от прочих по государству повинностей (№ 25593) // ПСЗРИ. – Собр. 1-е. – Т. XXXII (1812–1815). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 804–806.
  46. ↑ О преобразовании Герольдии в Департамент Сената (№ 22269) // ПСЗРИ. – Собр. 2-е. – Т. XXIII (1848). – Ч. І. – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1849. – С. 329–331.
  47. ↑ ЦДІАК України, ф. 442, оп. 1, спр. 6473, арк. 17–19.
  48. ↑ Сборник законов о российском дворянстве / Составил Г. Блосфельдт. – СПб.: Изд. Д.В. Чичинадзе, 1901. – С. 168.
  49. ↑ Там же. – С. 168–169.
  50. ↑ ЦДІАК України, ф. 442, оп. 47, спр. 177, арк. 15.
  51. ↑ ЦДІАК України, ф. 486, оп. 4, спр. 8, арк. 159.
  52. ↑ Гавлин М.Л. Вопрос о винных откупах в истории законодательства Российской империи. XVIII–XIX вв. // Экономическая история. Обозрение. Выпуск 13 / Под ред. Л.И. Бородкина. – М.: Изд-во МГУ, 2007. – С. 138.
  53. ↑ Плансон А.А. Сословия в древней и современной России, их положение и нужды (о центре). – Санкт-Петербург: издание книгопродавца В.И. Губинскаго, 1899. – С. 23–24
  54. ↑ Blum J. Lord and Peasant in Russia. From the Ninth to the Nineteenth Century / J. Blum. – New York: Princeton University Press, 1964. – P. 420, 476, 533.
  55. ↑ Ibid. – P. 570.
  56. ↑ Об изменении и дополнении узаконений, касающихся обращения в пользу дворянских обществ выморочных имуществ, остающихся после потомственных дворян (№ 9715) // ПСЗРИ. – Собр. 3-е. – Т. XIII (1893). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1897. – С. 392.
  57. ↑ О предоставлении выморочных городских недвижимостей потомственных дворян, обращаемых в собственность городов, в пользу дворянских обществ и поступающих в казну выморочных движимых имуществ в пределах городов в пользу сих последних (№ 16307) // ПСЗРИ. – Собр. 3-е. – Т. XVIII (1898). – Ч. II. – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1901. – С. 1119–1120.
  58. ↑ Андреев Д.А. Как мечтания из «безумных» стали «бессмысленными»: к истории речи императора Николая II 17 января 1895 года // Вестник Волгоградского государственного университета. Серия 4: История. – 2011. – № 2. – С. 38–39.
  59. ↑ Краснікова О.М. З історії становлення і функціонування земельних банків в Україні (1861–1918 рр.) // Український історичний журнал. – 1999. – № 6. – С. 67.
  60. ↑ Об условиях приобретения прав потомственного дворянства и о порядке внесения дворянских родов в родословные книги (№ 18681) // ПСЗРИ. – Собр. 3-е. – Т. XX (1900). – Ч. І. – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1902. – С. 551–552.
  61. ↑ Об усовершенствовании дворянских учреждений и пересмотр законоположений о сих учреждениях (№ 21641) // ПСЗРИ. – Собр. 3-е. – Т. XXII (1902). – Ч. І. – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1904. – С. 595–598
  62. ↑ О порядке ведения родословных книг для дворян, не записанных в родословные книги в губерниях (№ 24703) // ПСЗРИ. – Собр. 3-е. – Т. XXIV (1904). – Ч. І. – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1907. – С. 608–609.
  63. ↑ Об уничтожении сословий и гражданских чинов // Газета Временного Рабочего и Крестьянского Правительства. – № 9. – 12 (25) ноября 1917 года. – С. 1.
  64. ↑ Беккер С. Миф о русском дворянстве. – М.: «Новое Литературное Обозрение», 2004. – С. 307.
  65. ↑ Там же. – С. 308.

Ця робота поширюється на умовах ліцензії Creative Commons Attribution-ShareAlike 4.0 Unported (Із зазначенням авторства — поширення на тих самих умовах 4.0 неадаптована), яка дозволяє вільне використання, поширення й створення похідних робіт за умови дотримання і зазначення ліцензії та автора оригінальної роботи.

 
Отримано з https://uk.wikisource.org/w/index.php?title=Дворянство_Лівобережної_України_кінця_XVIII_–_початку_XX_ст./II&oldid=247339