Давній Тернопіль/Тернопільські театральні вечори
| ◀ Перша Галицька виставка | Давній Тернопіль Тернопільські театральні вечори |
“Молода Громада“ ▶ |
|
Пишучи спогади про ’’Тернопільські Театральні Вечори” — малим хлопцем я мав змогу оглядати майже всі вистави цього ансамблю — і тепер користаючи з джерельних матеріялів про цей театр, хочу насвітлити його прекрасний розвиток в умовах російської окупації та ролю, яку він відіграв у культурному і політичному житті Тернополя. При цьому нехай ці рядки будуть скромною згадкою про мого дядька Януарія Бортника, актора, режисера ’’Березолю”, який разом з товаришами з тернопільської гімназії Теофілем Демчуком, Мар’яном Крушельницьким, Володимиром Калином, Севастіяном Зубрицьким ставив свої перші кроки на сцені ’’Тернопільських Театральних Вечорів” 67 років тому.
У той час, коли москалі з великими втратами здобули в 1915 р. твердиню Перемишля, вони вже менше форсували масами війська і під напором австрійської контрофензиви відступали на нові позиції, почалась стабілізація фронту. Лінія фронту проходила у той час Серетом, Стрипою та Золотою Липою. Обидві воюючі сторони будували окопи-землянки і не раз місяцями, а то й цілий рік, як це було під Озірною, не рухалися з місця... Каже латинська приповідка ’’Інтер арма сілент музе” (”в часі війни мовчать музи”), але у нас було навпаки. Серед гуку гармат та клекоту скорострілів творилась стрілецька епопея, постали прекрасні пісні наших славних УСС-ів.
Тернопіль зайняли москалі зараз у перших днях війни в серпні 1914 р. Багато мешканців нашого міста забрала австрійська влада до війська, включно з ’’резервістами”, з яких створено ’’Ляндштурм”. Залишилося трохи молоді-студентів, які були тоді ще замолоді до служби у війську або яких з браку місця не прийняли до Легіону УСС-ів у Львові. Лесь Курбас, актор театру ’’Української Бесіди” у Львові”, що перебував у той час у своїх батьків у Старому Скалаті, переїхав жити до Тернополя і саме з цих залишенців-студентів і декількох професійнних акторів створив у Тернополі театральний колектив. Після довгих клопотань в російській окупаційній адміністрації він дістав дозвіл відкрити цей театр. Не дозволено одначе назвати його українським театром, лише дано йому російську назву ’’Тарнопольськиє Театральниє Вечора”. Лесь Курбас, як згадує про нього у своїх спогадах Теофіл Демчук, ’’людина ніжна, з вищою освітою, при цьому ввічливий і вирозумілий, був тим цементом, що споював молоду театральну організацію. Він був директором, режисером, композитором, хормайстром та балетмайстром”.
Виставкою безсмертної п’єси "Наталка Полтавка” Івана Котляревського в залі кінотеатру ’’Світезь” 18 жовтня 1815 р. розпочав театр свою мистецьку працю. Всі інші залі міста зайняли московські війська, і лише згодом став осідком ’’Тернопільських Театральних Вечорів” дім ’’Міщанського Братства” з його просторою залею та сценою, яка пам’ятала виступи таких корифеїв української сцени, як Микола Садовський, Марія Заньковецька, Йосип Стадник та ін. На сцені ’’Міщанського Братства” давала концерти наша найславніша оперна співачка Соломія Крушельницька. В 1911 р. читав на тій сцені Іван Франко свого невмирущого ’’Мойсея”. Адміністрація театру мала чимало клопоту з царською владою, яка забороняла друкувати афіші українською мовою. Арештовано і вислано на Сибір о. кан. Володимира Громницького і директора "Народної Торгівлі” Миколу Турина. Командування 6-ої Армії наказало явитися усім акторам в жандармерії, де відбулося списання протоколу з кожним актором. Перед кожною виставою треба було подавати текст афіші до цензури в канцелярії поліцмайстра.
При кінці березня 1916 р. виїхав Лесь Курбас до Києва, де вступив до театру Миколи Садовського. Керівником Т. Т. В. став Микола Бенцаль, а адміністратором Теофіл Демчук. До управи театру увійшли ще Володимир Калин та Ярослав Сеньків. Управа виготовила реґулямин, який підписали всі члени театру і взяли відповідальність на себе за його долю. Влітку 1916 р. вступили до театру Мар’ян Крушельницький, Микола Стрільчик і відома акторка Антоніна Осиповичева. Театр організовано на засаді паїв, і він переживав золоті часи. Вистави відбувалися 4-6 разів у тижні. Пересічно заробляли актори 300 рублів місячно! На той час були це великі гроші. Дізнавшись про те, що в Чорткові перебуває артист Іван Рубчак, управа Колектив ТТВ під дирекцією Леся Курбаса. У другому ряді посередині зліва направо: Лесь Курбас, Філомена Лопатинська і капельмайстер Атерман.
театру ангажує його і перевозить до Тернополя разом з частинно врятованою ґардеробою театру ’’Українська Бесіда”, яку захопили москалі в Борщеві.
Згодом організовано в театрі добру оркестру під управою Атермана, де першу скрипку грала скрипачка Реслерова. Ця оркестра разом з хором майже кожного дня перед полуднем відбувала свої проби, і тому всі вистави, у яких брала участь оркестра, проходили з великим успіхом. Під час антрактів грала оркестра в’язанки народніх пісень або легку музику, чим уприємнювала час публіки. Театр відвідували не лише українці, поляки і жиди, але теж і військо. Звичайно балькон був набитий солдатами, а два перші ряди на залі були зарезервовані для російської адміністрації та для старшин, серед яких дуже часто не бракувало наших земляків з-над Дніпра, які з захопленням оплескували гру наших акторів.
До складу театру Т. Т. В. належали такі актори: 1. Лесь Курбас, 2. Володимир Наливайко. 3. Микола Бенцаль, 4. Іван Рубчак, 5. Теофіль Демчук, 6. Мар’ян Крушельницький, 7. Володимир Калин, 8. Януарій Бортник, 9. Ярослав Сеньків, 10. Микола Офільчик, 11. Леонід Міхенко, 12. Володимир Бурбела, 13. Фавст Лопатинський, 14. Микола Задорожний, 15. Шустакевич (імени не пригадую), 16. Юліян Ходорівський, 17. Пилип Басса. 18. Теодосій Ковальський, 19. Севастіян Зубрицький, 20. Віктор Супінський, 21. Адам Герасимович, 22. Хруповський (імени не пригадую), 23. Іван Чубатий, 24. Петро Вацик та інші, яких годі пригадати. До жіночого театрального ансамблю належали: 1. Марія Чернявська-Костева, 2. Теодосія Бенцаль (перша жінка Бенцаля), 3. Фільомена Лопатинська, 4. Ганна Юрчакова, 5. Антоніна Осипович, 6. Льоня Будзинська, 7. Марія Калин, 8. Ольга Ковальська, 9. Ольга Волинець, 10. Тетяна Голуб, 11. Стефанія Брояківська, 12. Ганна 'Бабій, 13. Ганна Брояківська, 14. Марія Крумпівна, 15. Ольга Василишин (опісля заміжна Басса), 16. Августа Наївна (опісля заміжна Хома) та інші.
Репертуар театру складався з 52 п’єс. Кожну новопідготовану виставу сприймала публіка, а зокрема військо зі щирим захопленням. Дуже часто всі квитки на вистави були випродані, і тоді солдати вилазили з-надвору на вікна, які під їхнім напором тріщали, а скло сипалось на залю... Це свідчило про те, якою популярністю втішалися вистави нашого театру. Поруч вечірніх вистав відбувалися теж і пополудневі для війська, очевидно, за дозволом військової влади. У зв’язку з тим, що моя покійна мати (до спілки з дядьком) орендувала буфет у цьому театрі, я помагав їй де в чому і мав змогу побувати майже кожного вечора в театрі, знав особисто всіх акторів. Звідсіля й походить моє знайомство та обізнаність з цим театром. Згодом уведено в театрі т. зв. бенефісові вистави, з яких прибуток ішов на користь одного актора чи акторки, які грали головну ролю. Після закінчення такої вистави публіка, а особливо старшини робили овації, давали їм квіти, дарунки. Дуже часто таких акторів запрошували старшини з усім театром до ресторану, в якому влаштовували прийняття. При таких оказіях наші актори відкривали не одного українського патріота, не одно щире серце, яке билося під сіро-зеленою московською уніформою.
Важливою функцією в театрі було суфлерування. Таким незамінним суфлером був Юліян Ходорівський. Він сам, кремезної будови, умів завжди в різних ситуаціях зберегти рівновагу духу, вмів добре модулювати голос, а це дуже важливе у підказуванні тексту роль. Він не лише суфлерував, але давав знаки оркестрі, хорові, солістам, акторам за коном, одним словом керував усією акцією на сцені. Між ним і акторами майже ніколи не доходило до конфліктів за виїмком... Рубчака, який з засади не вивчав як слід своїх роль, але дуже часто імпровізував та вставляв свої ’’інтермедії”, чим утруднював працю Ходорівського. Але з уваги на його вік та акторський стаж все йому прощалося, а публіка не зауважувала... Кілька разів залишав він свою суфлерську будку, щоб виступити на сцені як актор. Я добре пригадую собі його кремезну постать у живій картині С. Черкасенка ’’Про що тирса шелестіла”, що у ній наші актори по-мистецьки відтворили живу картину Івана Репіна ’’Запорожці пишуть лист до султана”.
У моїй пам’яті збереглися деякі креації роль наших акторів. Микола Бенцаль був знаменитим виконавцем як драматичних, так і комічних роль. Його фізична краса — стрункий, гарне обличчя, ясний зір, м’яка мова у чистій літературній формі — завжди чарувала публіку. Він був неперевершений у ролі Отецька і Гриця, знаменитий був у комедіях Тобілевича, особливо у маловідомій ’’Паливода”. Вже пізніше у 1920-30-их рр. мені доводилося бачити його в історичних драмах, в ролях гетьманів, які він виконував з таким глибоким чуттям і зрозумінням, що, мабуть, ніхто з наших галицьких акторів їх краще не виконував. Іван Рубчак, сеньйор наших акторів, який поруч Йосипа Стадника найдовше виступав на сценах наших театрів, захоплював всіх своїм грімким басовим голосом, своїми рухами, мімікою. Тим способом він не лише надробляв свої ролі, але творив їх оригінальні інтерпретації. У двох ролях він був недосягнутий, а саме в ролі Карася (’’Запорожець за Дунаєм”) і в ролі багатого свинаря (’’Барон циганів”).
Влітку 1916 р. біля будинку ’’Міщанського Братства” зупинився полк кубанських козаків, згадує у свойому спогаді про І. Рубчака Дмитро Чуб. Полковник звернувся до Рубчака, який тоді заступав Бенцаля, з проханням дати виставу для козаків. Рубчак радо на це погодився і подав полковникові список вистав. Полковник вибрав ’’Невольника” і зразу заплатив 600 рублів за виставу. Козаки заповнили залю, і за годину почалась п’єса. Чарівна пісня бандуриста, якого грав сам Рубчак, згадує Чуб, вдарила буревієм по залі театру і багатьом кубанцям заглянула в серце. Бандурист Рубчак співав:
Про козацькую долю згадав...
Але перед третьою стрічкою Рубчак завагався. Співати, чи ні? Та щось нестримне вмить перемогло вагання, і пісня гриміла далі.
В своїм блиску і славі своїй...
Співаю — пригадує Рубчак — а сам споглядаю на полковника, що сидів у першому ряді, і помічаю, як у нього на щоці покотилась сльозина. Після вистави зайшов полковник за лаштунки і міцно стиснув кобзареві руку. — Так оце ви такий москаль? — Тихо, — зупинив його полковник і додав: Дай Боже, щоб ваша дума здійснилась.
З інших акторів запам’ятав я собі Ярослава Сенькова, високого, гарного брунета, який знаменито відтворював демонічні постаті, його роля вбивника ’’Каїна” тримала у великому напруженні всю авдиторію. Знаменитим був його партнер в ролі ’’Авеля” Володимир Калин, що завдяки своїй лагідній вдачі з великим чуттям і внутрішнім переживанням виконував цю ролю. Дуже добрим коміком був Мар’ян Крушельницький. Його невеликий ріст надавав особливого забарвлення його комічним креаціям. Оригінальним коміком був теж Теофіль Демчук в ролі Джури (’’Шельмекко денщик”) і Старости (’’Сватання на Гончарівці”). З жінок актрис пригадую Ганну Юрчакову в ролі Марусі (”Ой не ходи Грицю”), яка неначе сама переживала незавидну долю Марусі. Теодосія Бенцаль була незаступною в ролі Одарки (’’Запорожець за Дунаєм”). Вона знаменито виконувала ролі матерів, баби цокотухи, поважних матрон тощо. У ролях доньки, дівчини-любовниці найкращою була ніжна білявка Марійка крумпівна. Дуже добрі успіхи мала Марійка Калин у ролях кокеток і рафінованих аманток. Своєю з природи енергійною вдачою вносила багато темпераменту-життя в цих ролях.
Не зважаючи на важкі умови царської адміністрації, театр брав живу участь у громадському житті нашого міста. Театральний хор співав на Богослужениях у Середній церкві (Різдва Христового) з нагоди відкриття української гімназії та народної школи. У тому часі постав в Тернополі ’’Український Військовий Клюб ім. гетьмана Полуботка”, який повернув театрові залю ’’Міщанського Братства”. Знесено театральну цензуру, і це уможливило театрові ще більше часу присвятити громадському життю. Члени театру допомагали влаштовувати Шевченківські концерти в Збаражі, Грималові і Підволочиськах. Полуботківський клюб доставляв авта для транспорту акторів. Театр влаштував вистави на користь ’’Українського Педагогічного Т-ва” і також на допомогу Національному Фондові для Центральної Ради в Києві. Праця театру відбувалась не раз під гуркіт російських гармат на фронті, який був віддалений від Тернополя лише 15 км... а обсерваційні рефлектори освічували дорогу додому.
Настав 1917 рік. В Росії заносилось на революцію, повіяло новим духом свободи. В Києві постала 7 березня Українська Центральна Рада під проводом проф. Михайла Грушевського. В запіллі і на фронті пролунав новий клич ’’Долой войну, мир без анексій і контрибуцій”. Дисципліна на фронтах занепала, деякі військові частини не хотіли далі воювати і влаштовували мітінґи, маніфестації за припинення війни та поворот додому. Хвиля демонстрацій не минула й Тернополя. Одного разу повертаючись зі школи, я побачив, таки біля ’’Міщанського Братства”, одного ’’городового” (міського поліцая), якому солдати зірвали шапку з голови, відібрали ’’оружіє”, добре почастували кулаками і казали йому йти на фронт ’’захищати родіну”. Таких випадків було більше, і ніхто з ’’городових” не мав відваги показатися на вулиці... 10 травня 1917 р. влаштував театр перший раз після останнього в 1914 р., разом з місцевими організаціями концерт в честь Т. Шевченка. Володимир Калин деклямував вірш Шевченка ”Осії глава 14-та”. З ініціятиви театру влаштовано в Тернополі 27 червня 1917 р. величавий концерт в перші роковини смерти Івана Франка. До організаційного комітету від театру входили: М. Бенцаль, Іван Рубчак, Володимир Калин і Теофіль Демчук. Від громадян міста до комітету входили: проф. Ілярій Брикович, о. Григорій Скасків і д-р Степан Брикович. Редактор Іван Дурбак написав цінну статтю про цей концерт у "Свободі” в 1966 р., тому я наведу деякі уривки з неї. ”27 червня 1917 р. була прегарна соняшна погода. Все населення міста вийшло на вулиці. Непроглядні маси селянства з близьких і дальших сіл залили місто. Мерехтіли вишивки, стрічки, маяли прапори, плили людські ріки. Мешканці міста залягли всі вікна, балькони, сиділи навіть на дахах, на плотах. Солдати революційної армії, що між ними було багато українців з блакитно-жовтими відзнаками, приглядалися ніколи не баченій українській маніфестації. Після Служби Божої й панахиди за душу І. Франка в Середній церкві золотоустий проповідник о. Михайло Світенький, парох Ладичина, виголосив надхненну проповідь. Він порівняв Франка із старозавітнім Мойсеєм, що, як Франко, не дійшов до обіцяної землі, одначе дух Франка витає над вільною Україною і кличе до виконання його заповітів, щоб Україна ”засіла в народів вольних колі”. Незабаром після закінчення церковних відправ уформувався величавий маніфестаційний похід, який пройшов головними вулицями міста. На чолі походу їхав на білому коні Іван Рубчак у гетьманській одежі з булавою в руці. За Рубчаком їхали Микола Бенцаль і Ярослав Сеньків з синьо-жовтими прапорами. За ними їхала в козацьких одностроях вся театральна братія з прапорами, бунчуками та козацькими інсиґніями. Чудові козацькі одяги, різноманітні жупани, прапори творили мальовничу картину. Здавалося, що це справжні запорожці, козаки, гетьмани. За ними їхали кінні бандерії членів ”Просвіти”, ”Січей”, ”Сокола” з довколишніх сіл, члени Полуботківської організації, члени ”Міщанського Братства”, жіноцтво, учні нововідкритої гімназії і народної школи. До походу, згадує Дмитро Чуб у своєму спогаді про Рубчака, прилучилось п'ять українських полків, що повертались з фронту з п'ятьма оркестрами. З балькону (чи не з маґістрату?, прим. автора), згадує Дурбак, промовляли голова ювілейного комітету проф. І. Брикович, представник Військового клюбу ім. Полуботка, колишній посол зі Збаража А. Шміґельський, д-р Степан Брикович. На сходах ”Міщанського Братства” о. Григорій Скасків закликав людей рознести скрізь радісну вістку, що Україна воскресла”.
Увечорі того ж дня відбулося в залі ”Міщанського Братства” свято, присвячене І. Франкові. Святочну доповідь виголосив проф. Іван Франчук. ”Він говорив, — згадує Дурбак, — про УСС-ів як про духовних дітей Франка, що підняли меч Івана Мазепи і відновили недокінчений бій під Полтавою. Про війну говорив він, що була трагічною, братовбивчою, бо по обох боках воювали сини українського народу. Співали великий мішаний хор, гімназійний хор, деклямували артисти театру. Старшина з Військового Клюбу відчитав 1-ий Універсал Центральної Ради, що викликало загальне захоплення.”
У моїй пам'яті залишилась одна точка програми концерту, а саме сольоспів Софії Стадникової, яка маестатично, в народньому одязі вийшла на сцену, тримаючи в одній руці синьожовтий прапор, а в другій козацьку шаблю. Легко коливаючи прапором, почала співати милозвучним сопраном стрілецьку пісню до слів Миколи Вороного:
Тобі вірненько присягнем.
Серця кров і любов
Заля на мить неначе завмерла, здавалося, попала у якусь чарівну екстазу. Але після першої строфи зірвалась буря оплесків, пронеслись вигуки ”Слава”, ”Ще не вмерла Україна”. Після закінчення цілої пісні заля гула, ревіла від захоплення. На сцену посипались квіти, а старшини кидали їй під ноги срібні і паперові рублі. Здавалось, захопленню та оваціям не буде кінця. Цей образ усміхненої красуні Стадникової, яка довгі роки була зіркою та окрасою наших сцен, назавжди залишився в моїй пам’яті.
Цим величавим концертом закінчили незабаром "Тернопільські Театральні Вечори”, чи пак Український Театр в Тернополі, як його згодом перезвано, свою мистецьку діяльність. Почалась контрофензива австрійсько-німецьких військових з’єднань, які в серпні 1917 р. зайняли Тернопіль. Театр самоліквідувався, а більшість акторів вступила у ряди УСС-ів. На останніх ліквідаційних зборах театру вирішено передати багату гардеробу, театральну бібліотеку, музикалії, перуки та інше театральне майно на власність театру ’’Української Бесіди” у Львові. Збірку афішів, поодиноких і збірних фотографій акторів, летючки, дерев’яну матрицу, печатку театру передано Науковому Т-ву ім. Т. Шевченка у Львові.
З нагоди 50-річчя ювілею Т. Т. В., який відбувся в Тернополі 16 жовтня 1965 р., подарувала Ганна Юрчакова, колишня учасниця цього театру, обласному краєзнавчому музеєві міста Тернополя альбом з театральними знімками. Вона мріяла дати в день ювілею свій авторський речиталь з вибраних сцен п’єси ’’Наймичка”. На жаль, не діждалась цього ювілею, померла у Львові 6 липня 1965 р. на 86-му році життя.
Мабуть, єдиний з акторів цього театру залишився в живих Теофіл Демчук, відомий театрознавець, літописець спогадів про українські театри та корифеїв нашої сцени. Він написав теж кілька спогадів про цей театр, включно з останнім цього року. Він проживає в Польщі і ділить сумну долю українських лемківських примусових переселенців. Часто поміщує свої спогади в літературному й популярно-науковому журналі ’’Наша Культура” — місячному додатку тижневика ’’Наше Слово”, яке виходить вже 26 років у Варшаві.
Про початки першої загальної гімназії в Тернополі не маємо тут, поза межами батьківщини, багато джерельних матеріалів. Коротку згадку про неї знаходимо в історичному нарисі о. Петра Білинського, пароха села Довжанки біля Тернополя: ’’Місто Тернопіль і його околиця”. Ця невелика книжечка (перша частина), всього 57 сторінок, була видана в Тернополі в друкарні Ст. Коссовського у 1894 р. (Єдиний примірник тієї цінної праці про минуле нашого міста привіз до Америки колишній учитель народніх шкіл Тернопільщини Теодор Бекесевич. Ця книжечка зберігається в автора цих рядків). Ось що пише о. Білинський про початки першої загальної гімназії в Тернополі (ст. 51, 52, 53, 56):
”В Тернополі не було ще гімназії, найближча була у Збаражі, відкрита 1 жовтня 1789 р. Мабуть, довго прийшлося б ждати Тернополеві на гімназію, якби не особливий випадок. Цар Олександер І прогнав з початком 1820 р. орден оо. Єзуїтів з Росії. З Білорусії прибуло до границь Австрії 358 Єзуїтів. Центральний уряд у Відні був противний тому, щоб прогнані Єзуїти осіли в Австрії. Але намісник Галичини Гаувер інтервеніював в уряді, і за йго протекцією впущено їх 6 травня 1820 р. в границі Австрії. Листом з 20 серпня 1820 р. повідомив канцлер двора граф Заурав уповноваженого оо. Єзуїтів о. Ляндеса, що цісар Франц призначив для 50-тьох Єзуїтів річну пенсію 300 золотих ринських і асигнував на перші потреби влаштування 4.000 зол. річно під тією умовою, що вони відкриють у Тернополі 6 кляс гімназії і 2 роки філософії, а у Львові чи іншому місті зорганізують шляхетський конвікт. Умови ці Єзуїти прийняли. Зараз поїхав до Тернополя о. Зраніцький як їх уповноважений. Настоятель оо. Домініканів о. Жицінський відступив Єзуїтам манастир з костьолом, городом і площею за річний чинш 600 зол. ринських. Незабаром приїхало 6 Єзуїтів, і вони відкрили гімназію 1820 р.“ Такі, за словами о. Боннського, були початки загальної гімназії в Тернополі.
В Тернополі, пише далі о. Білинський, найбільше помагали Єзуїтам власник дібр Коритовський, лікар Моссінґ і аптекар Фукс. Домініканський манастир був замалий для гімназії. В 1823 р. приїхав до Тернополя цісар Франц, був у гімназії, а побачивши успіхи учнів, був задоволений і наказав збудувати новий будинок. Будову нового будинку для гімназії закінчено в 1826 р. В той час, згадує о. Боннський, ніде не вчили в школі польської мови (викладова мова була німецька). Пролім зробили оо. Єзуїти в 1834 р. Вони почали вчити польську мову у позашкільних годинах двічі в тиждень. Першим учителем був o. Маркіянович. В 1833 р. був в Тернополі архикнязь Фердинанд де Есте, який відвідав гімназію і мав про неї дуже гарне враження. Він дарував для шкільного кабінету збірку монет і медалів. Окрім цього, він дав більшу суму грошей на закуп гаїв (в Гаях Великих), де незабаром постав фільварок. В 1837 p. було в гімназії 477, а на філософії 174 учні.
Листом з 11 травня 1848 р. розв'язав цісар Фердинанд орден Єзуїтів, а гімназію в Тернополі закрито. Щойно в жовтні наступного року відкрито її знсву, але вже під управою світських учителів. Першим світським директором тієї гімназії був Євстахій Прокопчиць, великий науковець, філолог. Він був закінчив богословські науки у львівській українській духовній семінарії, але не висвятився. Спершу був учителем станиславівської гімназії, де його вибрано в 1848 р. до державного парляменту у Відні. Опісля став директором тернопільської гімназії і тут 2 жовтня 1856 р. помер.
Коли цісар Франц Йосиф І листом з 20 червня 1852 р. привернув орден Єзуїтів в Галичині, тоді вони знов повернулися до Тернополя і зайняли той самий домініканський манастир, але гімназія залишилась у світських руках. Єзуїти заснували в Тернополі шляхетський конвікт, до якого посилала своїх синів польська шляхта з найдальших сторін Східньої Галичини, Буковини, з Познанщини і Росії. Конвікт мав 6 кляс гімназії. Коли хто хотів іти до 7-ої кляси (світської), мусів здавати вступний іспит. Шкільних предметів вчили спершу Єзуїти, але згодом почали ангажувати учителів із світської гімназії. Крім шкільних предметів, вчили в конвікті різних мов, музики, співу, рисунків, фехтування та інших предметів, які були потрібні для шляхти... Про першу і єдину на той час гімназію в Тернополі находимо також згадки у дуже цінних споминах професора Олександра Барвінського під заг. ’’Спомини з мого життя (Образки з громадського і письменського розвитку Русинів 60-тих років 19 сторіччя)”. О. Барвінський так згадує про першу гімназію в Тернополі (ст. 22-35, перша частина): ’’Після вакацій у вересні 1857 р. перейшов я до 1-ої кляси гімназійної в Тернополі. Управителем тодішньої гімназії був о. Василь Дворжак, чеський священик, який обняв заступство після смерти директора Євстахія Прокопчиця, але вже у другому півріччі прибув сталий директор Ігнатій Ставарський, який по 3-ох роках перенісся до Кракова. По нім обняв дирекцію з початком 1-го півріччя 1862 р. о. Василь Ільницький, за котрого я вже скінчив гімназію (1865 р.). В часі моєї науки в гімназії професори дуже часто змінялися так, що напр. для клясичної філософії мав я майже кожного півріччя іншого професора, а в наслідок цього не міг ані учитель пізнати учнів, ані учні учителя. В значній часті були це німці або знімчені чехи, яких присилали до Галичини, де вони так довго оставалися, поки їм не повелося дістати сталої посади у своїх країнах“.
З катехитів згадує Барвінський о. Василя Лопатинського, який був лише один рік, але який своїми екзортами поривав серця учнів. Після нього був о. Маркил Попель, який не мав великого впливу на молодь. Щойно його наслідник о. Лука Ляхових старався про піднесення церковного хору учнів і виголошував добрі екзорти. Згодом чех Марек (батько знаменитого піяніста Людвика Марка) вчив співу літургії Бортнянського, а хор учнів здобув собі славу. В 7-мій і 8-мій клясах був катехитом о. Лука Цибик, який вимагав точного вивчення його учебників, писаних змосковщеною церковщиною,
“З професорів-філологів визначався німець Вільгельм Ґабрієль. У 5-ій клясі вчив нас старинної історії, і йому у першій мірі завдячую замилування до цього предмету. В нижчих клясах вчив нас старинної історії проф. Теодор Білоус. Був це оригінал, але щира людська душа, справжній народолюбець, хоч без ясної свідомости. Клясичних мов і німецької вхив також добре Франц Адольф, чех. Він дуже добре викладав пояснення од Кльопштока, які він читав з нами і тим вправляв нас до пояснювання поетичних творів, що мені опісля стало дуже в пригоді. Наука української (в оригіналі: руської) мови була тоді на дуже низькому рівні. Не було тоді ані іспитованих фахових учителів цього предмету, ані потрібних підручників до йауки. Руська читанка Василя Ковальського часть І, видана 1854 р. у Відні, була учебником для цього предмету на всі 4 нижчі кляси, а Якова Головацького Хрестоматія церковно-словенская і древноруская (Відень 1854) на 4 вищі кляси. У нижчих клясах вчив української мови укінчений богослов Володислав Бачинський, Климентій Мерунович і священик Лопушанський. Попередніми роками сбов'язані були вчитися української мови також поляки і жиди, для яких церковщина була великою мукою, особливо писання задач. Тому жиди просили своїх товаришів українців, щоб виробляли їм ці задачі або щоб дозволили відписати з деякими змінами. Жартівливий учень Словенський написав одному товаришеві жидкові на шкільну задачу молитву ’’Достойно єсть”. Коли проф. Мерунович запитав жида, чи він сам писав цю задачу, і коли цей рішуче запевняв, що сам писав, тоді Мерунович велів жидкові на голос прочитати цю задачу. Цей жарт Словенського викликав загальний сміх серед учнів.
У вищих клясах учив української мови о. Іван Каратницький, який як віденський богослов мав змогу слухати викладів ітроф. віденського університету Міклосіча і тому переробляв з нами дуже основно науку про звуки і форми старослов’янської мови н,а основі порівняльної граматики великого слов’янського вчителя. Нову народню літературу почав викладати аж у 8-мій клясі укінчений богослов Яків Гудик. Він читав нам у школі Енеїду Котляревського. Ми знали тоді з нашої ’’Громади” (тайний гурток студентської молоді в Тернополі) також інші твори українського письменства і вміли на пам’ять чимало творів Шевченка і Федьковича”.
Про початки української державної гімназії згадує у своєму нарисі-спомині останній її директор Михайло Губчак під заг. ’’Українська державна гімназія в Тернополі”, який був поміщений у першому томі регіонального збірника ’’Шляхами Золотого Поділля”, виданого у Філядельфії в 1960 р. ст. 137-149. ”Ця гімназія з клясичними мовами (латинською і грецькою), пише директор Губчак, — як головними предметами і з німецькою мовою навчання з кожним роком ставала численнішою, бо до неї посилали своїх дітей не лише польські дідичі з цілого Поділля, але й урядовці різних державних і приватних установ, як теж купці (переважно жиди), тернопільські міщани, українські священики і заможніші довколишні селяни”. Директор Губчак згадує про своїх шкільних товаришів о. Я* Кекіша, о. А. Уляницького, о. Володимира Лотовича і адвоката Миколу Стадника. ’’Старший від мене, — згадує Губчак, — на два роки був проф. Василь Безкоровайний (помер у Боффало 6 березня 1965 р.). Між учнями старших річників було декілька тернопільців з міщанського роду Бриковичів. Одного з них називали ми ’Тонтою” (колишній суддя Володимир Брикович, довголітній урядовець філії ’’Просвіти” і ’’Рідної Школи” в Тернополі). Другого називали ’’Залізняком” (д-р Степан Брикович, адвокат, культ-освітній діяч Тернополя). Були теж три рідні брати Бриковичі з вул. Мандля: Іван і Михайло священики, а Ілярій гімназійний професор, один з найвизначніших діячів Тернопільщини, вивезений більшовиками загинув на Сибірі.” (Директор Михайло Губчак помер в Чікаґо 15 липня 1977 р-)
Про оснування української державної гімназії написав також цінну статтю інж. Олександер Гладишовський у ’’Свободі” в 1962 р. Він писав: ’’Всякі заходи наших громадських чинників, щоб дістати для Тернополя гімназію з українською мовою навчання, розбивалися об непримирне становище поляків. Головною перешкодою був закон з 1867 р., в якому передбачувано компетенцію Краєвої Шкільної Ради при закладанні гімназій з польською мовою навчання, але треба було аж рішення галицького сойму для заложення гімназії ”з іншою мовою навчання”. Ситуація була безнадійна. Але трапилась виїмкова нагода, і то така оригінальна, що варта її утривалити для історії заложення української гімназії в Тернополі.
У вересні 1889 р. скликано парламент у Відні. З приводу якоїсь важливої справи мало відбутися голосування, від якого залежало дальше існування кабінету міністрів чи навіть доля самого парламенту. Для більшосте голосів бракувало всього три голоси, і прем’єр-міністр (здається, Кербер) закликав до себе посла О. Барвінського, що репрезентував трьох українських послів, яких не прийнято до українського парламентарного клюбу, тому що були вибрані голосами без узгіднення з українським політичним проводом краю. Були це посли Барвінський, радник намісництва у Львові, д-р О. Гладишовський, повітовий лікар в Тернополі, і Пігуляк, шкільний інспектор на Буковині. Барвінський, як реальний політик, згодився дати прем’єрові тих три голоси, але за ціну негайного оснування української гімназії в Тернополі. Щоб обійти галицький шкільний закон, видумано неабияку штуку: з цісарської канцелярії пішов наказ до тернопільського староства, щоб з наступним днем відкрити 'першу клясу української гімназії. Кербер рахував на те (і не помилився), що парляментарне польське коло не зробить занадто великої аванутри з огляду на загально знане вірнопідданче його відношення до особи цісаря. Так і сталося. Поляки мовчки прийняли цісареву волю. Тернопільський староста Діонисій Завадський негайно передав наказ цісарської канцелярії директорові польської гімназії Мацішевському. Точної дати не пригадую, — пише Гладишовський, — але це було десь деньдва після першої шкільної конференції, в половині жовтня 1898 р.
Перша кляса польської гімназії (4 відділи) містилися у бічнім коридорі, в кутку старого по-домініканського манастиря. Коли критичного дня о год. 8 ранку прийшли ми на науку, при вході до коридору стояв директор Мацішевський і питався: ”Русін”? Якщо це був ’’русін”, то його спрямовував до першої залі. Над дверима чорніла таблиця, на якій по-українськи, білим по чорному стояло: ’’Перша кляса’*. Такий був початок української державної гімназії в Тернополі.
Першим управителем української паралельки при польській гімназії був професор д-р Омелян Калитовський в 1901 р., автор знаменитого підручника географії українською мовою. В 1902 р. нашу гімназію перенесено до старого будинку реальної гімназії на розі Валової вулиці і торговиці Яна Казіміра. З часом, коли паралельки дійшли вже до 8-мої кляси, перенесено їх до новозбудованої гімназії на вул. Костюшка ч. 9, як самостійної клясичної гімназії з українською мовою навчання. її відкрито в 1911 р. На фронтоні нашої гімназії був напис: ЦК Руська Гімназія ім. Франца Иосифа І в Тернополі. (Про будинок нашої гімназії маю зауваження. Не пригадую собі, чи я це десь читав, чи хтось мені говорив, що поляки перемінили пляни будинків двох гімназій. Вони вибрали краще місце до півдня на вул. св. Івана, а нашу гімназію вирішили будувати на вул. Костюшка. Отже наша гімназія мала бути побудована на вул. св. Івана. Вже сама назва вулиці вказує на те). Другим з черги директором нашої гімназії став у 1907 р. Еміліян Савицький, автор підручника математики і фізики. В 1912 р. директора Савицького перенесено до Львова. На його місце прийшов як третій директор проф. Роман Цеглинський, автор латинської граматики для 1-ої і 2-ої кляси середніх шкіл. Він закінчив життя трагічно в перших днях вересня, коли російські війська зайняли Тернопіль. Під час Першої світової війни в рр. 1914-1918 гімназія була нечинна. Будинок гімназії перемінено на шпиталь російських ранених вояків. Проф. Ілярій Брикович і проф. І. Боднар пробували вести навчання у формі курсів у приміщенні народньої школи на вул. Валовій.
За часів української державної влади при кінці 1918 р. почалося знов навчання в нашій гімназії, яка тимчасово приміщувалась в будинку ’’Союзу Повітових Кооператив”. Але навчання не тривало довго, бо учні виших кляс відбували військові вправи, а згодом дехто з них пішов боронити свою батьківщину разом із своїми професорами. В червні 1919 р. зайняли Тернопіль польські займанці, а в 1920 р. більшовицькі ватаги Будьонного. Навчання знов припинено.
Щойно при кінці 1920 р. почалося навчання в нашій гімназії, вже за нової польської влади, у приміщенні т. зв. ’’друґє паньствове ґімназіюм” при вул. св. Івана в пополудневих годинах. Згодом після очищення і приведення до ладу будинку нашої гімназії почалося нормальне навчання. Тоді четвертим директором був професор Юліян Левицький, який вдруге прийшов до Тернополя з Академічної Гімназії у Львові. П’ятим і останнім з черги директором був проф. Михайло Губчак, який під час недуги Левицького був в 1925 р. ’’керівником”, а від 1-го лютого 1926 р. директором аж до розв’язання нашої гімназії в час ганебної ’’пацифікації” польських займанців 26 вересня 1930 р.
Варта при цьому подати, хоч може неповний, список катехитів і професорів нашої гімназії. Катехитами нашої гімназії були: о. Тома Бородайкевич, о. д-р Микола Конрад, пізніше професор Академії Богословія у Львові, мученик за Христову віру, о. Лев Кочій, о. Тома Сембай. Професорами клясичних мов (латина і грека) були: Осип Назар, Иосиф Музичка, Бронислав Старецький, Теофіль Мриц, Данило Керничний, Степан Мак, д-р Михайло Соневицький, Тома Водяний, Ілярій Брикович, Семен Кузик, Ярослав Танчаковський, Михайло Губчак. Українську мову і літературу викладали: Володимир Чайковський, Петро Карманський, Семен Дорундяк, д-р Лев Цегельський, Василь Хирівський, Павло Дяків. Німецької мови вчили: д-р Яким Ярема, Гукевич, Євген Чумак, Юліян Юхнович, Ілля Цінцірук і Олександер Филипович. Історії і географії навчали: Омелян Терлецький, Василь Срібний, о. Йосиф Застирець, Яків Янкевич, Прокіп Лукасевич, Клим Шанковський, Гусаківський, Алєксєвіч (поляк). Математики і фізики вчили: д-р Володимир Кучер, д-р Микола Чайковський, д-р Мирон Зарицький, Іван Боднар, Василь Безкоровайний, Осип Хома, Петро Лемеха. Природознавство викладали: Микола Мельник, Осип Фалендиш, Семен Сидоряк, Іван Галущинський, Юліян Мінко. Польської мови вчили: Анджей Снопко, Бронислав Рибінський, Дмитро Цебушник і Войтонь. Рисунків вчила Олена Гаврилко, стенографії Олександер Панейко. Руханкові вправи вели: Іван Дигдалевич і Теофіль Остап’юк. Шкільними лікарями були: д-р Володимир Вітошинський, д-р Омелян Борис і д-р Еміль Ратгавз.
Микола Сидоряк у своєму дописі в ’’Америці” (1963 р.) подає ще таких професорів тернопільської гімназії: о. Патрило, Гандяк, Володимир Марущак, Микола Войцєховський, Володимир Мацуцький, Репнінський, Микола Сабат, Тадей Смулка, Адольф Мусянович, Щурак.
До визначних учнів нашої гімназії, побіч Олександра Барвінського, належали: професор Іван Пулюй, д-р Євген Олесницький, д-р Кирило Студинський, проф. Іван Горбачевський, професор Микола Чубатий, Лесь Курбас, професор Станислав Дністрянський, Денис Січинський. Найвизначнішим учнем нашої гімназії — святині науки є син золотого Поділля, Блаженніший Патріярх і Кардинал Отець Иосиф Сліпий, який закщ чив тернопільську гімназію з відзначенням у 1911 році.
Сьогодні немає сліду з нашої святині науки — тернопільської гімназії. її мури впали жертвою останньої жорстокої війни між двома окупантами. Більшовики усунули рештки руїн. Пропали безповоротно річні звіти, клясові каталоги, цінні архівні матеріяли, на основі яких можна було б відтворити історію нашої гімназії. ”Нон омніс моріяр” (не вмру увесь). І справді не все гине, пропадає. Зникла безслідно матерія — будинок нашої Альма Матер, але залишилась навіки пам’ять про неї. З її л^урів винесли ми науку-знання, яких ані вогонь не спалить, айі вода не забере, залишились непроминальні духові цінності на все життя.
’’Новий Шлях” ч. 24-25, 10 і 17 червня 1967 р.
Ця робота перебуває у спільному надбанні в Сполучених Штатах, оскільки it was published in the United States between 1978 and March 1, 1989 without a copyright notice, and its copyright was not subsequently registered with the U.S. Copyright Office within 5 years. Unless its author has been dead for several years, it is copyrighted in the countries or areas that do not apply the rule of the shorter term for US works, such as Canada (50 pma), Mainland China (50 pma, not Hong Kong or Macau), Germany (70 pma), Mexico (100 pma), Switzerland (70 pma), and other countries with individual treaties. See this page for further explanation.
