Гіркий то сміх/Шпигуни
| ◀ Лови на турів в пустарі Білої Вежі | Гіркий то сміх Шпигуни |
Протинаступ ▶ |
|
Від команди дивізії прийшов рано телєфонічний наказ, аби Борович на другий день, о девятій годині перед полуднем, станув перед полевим судом як переводчик до російської мови.
— Ще чого не стало! По російськи і слова не розумію. Що я там буду робити — говорив він.
— Приказ є приказом. Маєш їхати і переводити — сказав командант куріня.
Борович не хотів аж надто компромітуватися. Він вибрався до Баранович того самого дня зполудня, аби в команді дивізії і полевім суді докладно розвідатися, про що йде справа, аби потім на суді було легше зорієнтуватися і аби в цей спосіб облегшити собі завдання.
Акт справи був у майора ґенерального штабу, Прінчіча, що мав при розправі виступати як знавець військових справ. Прінчіч — це була дуже гарна людина. Він радо повитав Боровича і дав йому акти до прочитання.
— Хоч, властиво, я не повинен цього робити. Пощо переводчикові познайомлюватися з актами? — спитав він.
— Знаєте, пане майоре, я так само можу бути переводчиком до японської або турецької мови як до російської. Я по російськи зовсім не умію. Хочу прочитати акти, аби завтра легше визнатися в справі — виправдувався Борович.— Бачиш, у нас в корпусі взагалі здається нема переводчика до російської мови. Ти вмієш по українськи і по польськи, то і перевід піде тобі дуже легко — відповів сміючися Прінчіч і дав Боровичеві акти.
Борович зачитався. Справа йшла про злочин шпигунства. Обвинуваченими були три селяни. Двох білорусинів і один поляк. Їм закидували, що вони захвалювали відносини по тій стороні фронту, що хотіли туди перебратися через боєву лінію і донести російським командуванням, що по цій стороні фронту дуже лихі відносини, що населення і військо голодують, що все дуже невдоволене і т.и. Обвинувачення опиралося виключно на зізнаннях якоїсь сільської, старенької бабки. Перед нею вони всі три звірилися. Доходження вів молоденький четар полевої жандармерії, мадяр Жабик.
Всім трьом обвинуваченим грозила кара смерти.
В часі вечері зголосився командант дванадцятої сотні, з тогож самого полку загального ополчення, Сильвестер Банах-Прислопський. Його визначено оборонцем для всіх трьох обвинувачених. Борович і Прислопський жили з собою дуже добре, просто любилися. Оба були веселі, безжурні. Любили часами добре забавитися. В полку їх шанували як найліпших фронтових старшин.
В старшинській харчівні вони стрінули знайомого сотника Германа. Звиталися як давні добрі знайомі і всі три разом сіли до стола.
— Маєте дуже прикру задачу — говорив Герман. — Наш командант дивізії, ґенерал Надь, захорів просто на манію шпигунства. Він дуже лютився, що в його дивізії за цей злочин ще нікого не повісили. Дивіться, який він нині веселий. Саме прикликав до себе четаря Жабика і щось з ним говорить. То його любимець. Жабик, правда, дуже пристійний хлопець, але дуже небезпечний. Ґенерал тішиться, що вкінці удалося поставити аж трьох людей перед полевий суд і що завтра для відстрашення буде можна їх повісити. Він всюди вітрить шпигунство. Вже все приготоване до тої операції. Він ні одного не помилує. Затвердить присуд що до всіх. А Жабик вже навіть, здається, має обіцяного військового хреста заслуги на ленті медалі хоробрости.
Борович хотів зробити увагу, що в дійсности, як виходить з актів справи, на річі нічого нема, але в час пригадав собі, що те, що вичитав з актів, це строга урядова тайна і сказав тільки:
— Що вони хочуть від мене? Я маю бути переводчиком до російської мови, а по російськи і слова не втну. Що мені робити?
— Переводити відповів Герман. — Це тільки проста формальність. Засуджуючий присуд вже так якби був виданий. Ти не знаєш тутешніх відносин. Ти хочеш довго розправлятися. Того тут нема. Надь так хоче і так має бути — сказав Герман і іронічно усміхнувся.
— Зрештою потребує шибениці для відстрашення — додав по хвилині.
Приятелі казали подати собі флящину вина. За нею пішла друга і третя. До них поприсідалися інші знайомі старшини і товариство бавилося до пізна в ночі.
Розправа почалася точно. Предсідником був полковник від гузарів, мадяр. Розправу вів сотник-суддя, румун. Зрештою суд складався з самих мадярів, румунів і німців. Ні один з них не розумів жадної словянської мови.
Привели трьох підсудних. Всі вони — це селяни з найблищої околиці. Були немиті, нечесані, з сіном у волоссю, в забрудженім біллю і одязі. Як звичайно, арештанти при армії в полю. Пощо їм якоїсь вигоди на тих пару годин життя. Всі вони були заголюкані. Непритомними очима водили по суддях і по невеличкій салі.
Підсудним проголошено акт обвинувачення. Борович передав все це якоюсь мішаниною польської і української мови; це мало бути по російськи. Обвинувачені сказали, що все зрозуміли, хоч це була неправда. Такої мови здається ніхто не міг зрозуміти.
Почалися зізнання підсудних. Вони боронились в цей спосіб, що мають по тій стороні фронту свої родини. Вони хотіли перекрастися до рідні. Там булоби їм ліпше чим тут, бо їх рідня богата, має великі господарства, а тут мусять тинятися по чужих. Так як це подано в обвинуваченню, вони свідкові-бабці ніколи не говорили.
Покликали свідка. Була це старенька бабуся-селянка, літ може вісімдесяти, без зубів, страшна і сама перестрашена. Робила вражіння відьми-чарівниці.
Сотник-суддя поручив Боровичеві, аби він задавав їй докладно означені питання і аби вона тільки на ті питання відповідала. Той представив, що краще візвати бабку, аби вона сама все розповіла без питання. Суддя згодився.
Свідок оповів все так, як обвинувачені боронилися.
Покликали як свідка четаря Жабика і той зізнав, що бабка подала перед ним так, як списано в протоколах доходжень і в обвинуваченні.
— Я старшина. Моя старшинська честь не позволить мені говорити неправди — закінчив четар.
Суд рішив сконфронтувати обох свідків. Четар Жабик поставив бабці питання:
— Чи ви зізнали мені, що обвинувачені вибиралися на той бік?
— Так, паноньку, так — відповіла бабка по білоруськи.
— Чи ви зізнали переді мною, що підсудні хотіли дістатися до російської команди?
— Так, паноньку, так — дала відповідь бабка.
— Чи вони казали вам, що тут зле, що тут нема що їсти, а там ліпше.
— Так, паноньку, так — знов відповіла бабка.
— Чи вони казали вам, що хочуть про це все донести до російської команди?
— Так, паноньку, так — зізнавала дальше бабка.— Чи вони казали вам, що хочуть донести російській команді про все, що тут діється?
— Так, паноньку, так — сказав свідок.
Лице четаря Жабика сіяло радістю!
Борович передавав судові все те по німецьки.
Поручник Банах-Прислопський нетерпеливився. Він совався по кріслі, що аж скрипіло.
— Вона вповні підтверджує цілий акт обвинувачення — сказав предсідник. — Чи пан оборонець має які питання? Здається це буде зовсім злишне.
— Противно! Хочу свідка про дещо спитати — сказав Банах-Прислопський.
— Прошу дуже — відповів з нехіттю предсідник, для котрого розправа вже за довго тревала.
— Прошу запитати свідка, чи тоді як обвинувачені все те свідкові оповідали, був там носорожець-ріноцерус?
Борович передав питання свідкові.
— Так, паноньку, так — відповів свідок.
— Прошу запитати свідка, чи тоді пан четар Жабик хотів свідка знасилувати?
Борович передав і це питання.
— Так, паноньку, так — відповів свідок.
— Високий суде! Це є тип свідка знаний добре в правничих кругах, особливо серед криміналістів. Свідок, що на всі питання відповідає потакуючо. Коли я уложу ті самі питання заперечуючо, то свідок також на кожне питання відповість: Так, паноньку, так! Тим самим свідок заперечить обвинувачення. Вона на ставлені питання потвердила такі річі, яких рішучо не могло бути. Бо хіба немислиме, аби молоденький і гарний мущина, як четар Жабик, зневолив таку стару і просто відразливу жінку і неможливо аби тут, в білоруськім селі, появився нараз ріноцерус, звірина тропікального підсоня. В доходженнях зайшла ця велика похибка, що четар Жабик не зажадав від свідка, аби сам оповів йому цілу справу, тільки ставив питання, які зі свого уряду уважав як відповідні. Вона все потакувала, бо вона на всі питання має одну відповідь: Так, паноньку, так. Нині на початку її переслухання вона без питання говорила сама і тоді представила справу згідно з правдою. Для контролі прошу візвати свідка, аби ще раз сама, без жадних питань оповіла, як то в дійсности було — сказав Банах-Прислопський.
Предсідник поручив Боровичеві, аби ще раз візвав свідка до представлення справи. Свідок оповів все так само, як говорив на початку.
Уділено голосу майорові Прінчічеві, але той сказав, що властиво після висліду переслухання найважнішого свідка його оречення непотрібне. Суд удався на нараду і по хвилині проголошено присуд, яким уневиннено всіх обвинувачених.
Банах-Прислопський і Борович задоволені, що удалося вирвати від смерти невинних людей, пішли на обід до старшинської харчівні при команді дивізії. До них знов присівся сотник Герман.
— Дуже добре сталося, що ви оба приїхали. Якби були інші старшини, вониб не зрозуміли ані слова і цілком певно всіх обвинувачених засудилиби на кару смерти — сказав Герман.
Підійшов сотник-суддя, звитався і сказав:
— Дякую вам, що вирятували нас із тяжкої ситуації. З актів справи я сам відчував, що тут щось не теє. Але я сам не знав, що маю робити. Мови не розумію, відносин не знаю. А тут бажання ґенерала, що конче хотів мати вже раз повішених шпигунів. Йому здається, що від шпигунів кишить ціла околиця.
— Дивіться, який ґенерал недобрий. Він навіть до нікого не говорить. Я вам ручаю, що нині вийде тайне авізо, аби ані Боровича, ані Банаха-Прислопського не брати до розправ ані як переводчиків ані як оборонців — говорив Герман.
Прийшов четар Жабик.— Гляньте, який він сумний. Пропав хрест заслуги на ленті медалі хоробрости — говорив дальше суддя.
Так бавилися старшини, а ґенерал аж пінився від злости.
Слова сотника Германа сповнилися. Боровича і Банаха-Прислопського більше вже ніколи не покликувано до суду, ані як переводчиків ані як оборонців.