Гіркий то сміх/Лови на турів в пустарі Білої Вежі
◀ Вперед | Гіркий то сміх Лови на турів в пустарі Білої Вежі |
Шпигуни ▶ |
|
Аж в Козєніцах дігнав півкурінь полк загального ополчення, до якого його вислано. Сотню Боровича приділено як четверту до першого куріня, що мав до тепер тільки три сотні. Три перші сотні — це була мішанина німців і чехів, але і між вояками і між старшинами дуже переважували чехи. Командантами сотень були виключно чехи. Командантом куріня був також чех, підполковник кавалєрії Бірек. Він був завзятий москвофіл. На перехід не терпів українців. Колиж Борович представив йому сотню, Бірек сказав до нього:
— Гарний матеріял ти мені привів. Тими людьми тільки горобців в пшениці полохати. Побачимо як то вони спишуться при наступі на Івангород.
Полк стояв над самою Вислою, на лівім крилі ґрупи, що обложила була твердиню. Командування не мало ще певности, чи ворог не зачне протинаступу. Тому полк скріплював свої становища. В тім місці, здовж Висли тягнувся високий і широкий вал, що хоронив околицю перед виливами ріки. Частини вкопувалися аж до половини в цей вал, робили в нім становиська, визірні, захисти, траверзи. Якби так була прийшла трохи більша вода, могла змести з лиця землі ослаблений вал і заляти околицю.
За рікою видно було проміж деревами дахи казаматів, що визирали зпоза земних укріплень. Понад ними царювала велика баня ґарнізонової церкви. Вона була знаменитою ціллю для облягаючої артилєрії тому її обставлено зеленими гіллями, аби закрити перед очима облягаючих.Сам Івангород лежав по правому боці Висли. По лівім боці було кілька фортів, які тепер треба було здобувати. Командування чекало з наступом на форти аж прийдуть австрійські тридцять і пів центіметрові моздіри. Було це страшне оружжя, що посувалося на самоходах. На вид виглядало дуже симпатично, але скільки людського життя воно знищило.
Вкінці прийшли моздірі. Перший курінь загального ополчення винято із позицій і поставлено близько фортів, що були висунені найдальше на північ. Курінь мали вставити до наступаючої лінії щойно в послідній хвилині. Сотня Боровича станула над самою Вислою.
Одної ночі німецьке командування перекинуло німецькі війська на північ поза облягаючі частини. На другий день ніхто з німецьких вояків не показувався і щойно ніччу швидко перекинено через Вислу німецькі частини на правий беріг ріки в такім місці, де російське командування не могло надіятися наступу і дуже слабко обсадило було правий беріг. Заки заалярмовано ґарнізон в Івангороді, заки надїхали запасові формації на рятунок, вже було за пізно. Німці вже були твердою стопою по правім боці Висли.
Того самого ранку моздірі відкрили вогонь на форти на лівім березі. Їх стрільна ширили страшне спустошення. Лопали грубі бетонові захорони, в міл розсипувалися оборонні мури і насипи. Форти здавалися один по однім. Навіть не треба було нічого штурмувати. Решту фортів висадила в воздух сама уступаюча російська залога.
Так легенько падав Івангород, так швидко діставався в руки облягаючих.
Якось в полудне стояв Борович коло своєї сотні. Було строге поготівля. Ще не було певне, чи Івангород не схоче боронитися на правім березі Висли. Була прекрасна погода. На небосклоні не було навіть найменшої хмариночки.
Нараз з кріпости, по правім боці Висли, там десь за церквою почав підніматися в гору густий туман темно-фіолєтового диму. Хмари диму постійно росли і звільна підносилися вгору.— Івангород горить — закричав Борович.
— Івангород горить — крикнули вартові.
— Івангород горить — виходив оклик з уст усіх вояків, що нараз позривалися і ні то зі здивуванням ні то з жахом дивилися на темні хмари диму. Наш селянин привик боятися вогню, хочаб навіть не горіло в його сусідстві. Вогонь може дуже легко навіть з далека перекинутися на соломяну стріху його хати. Тому кожний вогонь викликує у нього жах.
Було щось трівожно маєстатичного в тій пожежі. Густі тумани диму піднялися вже дуже високо. Вони вже заслонювали половину небосклону. Їх горішню верству освічували лучі сонця. Там бовдури диму вилискувалися ясним білим сяєвом, як найчистіше срібло. Долішні верстви, неосвітлені сонішними проміннями, були темні. Якісь велетенські маси перевалювалися одна на одну. Декуди були вони темні — майже чорні. Здавалося, що там десь вгорі, в грізних горах творяться темні печери, в яких живуть страшні велетні. Вид був прегарний, маєстатичний, але придавляючий своєю величю і грозою.
Все вояцтво вилягло на беріг Висли і придивлялося.
— Що це може горіти? — питав хтось.
— Це солома — відповів другий.
— Ні, не солома. Як горить солома, то зразу дим буде чорний, а потім білий — казав інший.
— То будинки — сказав хтось.
— Ні, й не будинки. Тут будинки з дерева, а з дерева дим буде сірий — кинув хтось інший.
— Це горить або мука або збіжжя, або одно і друге. Зі збіжжя і з муки дим завсіди такий темно-фіолєтовий — вирішив котрийсь з досвідчених вояків.
— Горить збіжжя. Москалі уступають і запалили маґазини з харчами, аби не дісталися в наші руки — пішло від вояка до вояка, від чети до чети, від сотні до сотні.
Нараз від сторони Висли дійшла сильна детонація, потім друга і дальші. Уступаючі російські війська висаджували за собою мости на Вислі, аби здержати наступ армій центральних держав.Значило, що Івангород вже впав напевно. Навіть ні один вояк зі сотні Боровича не потребував іти до наступу. Про долю Іваногорода рішили німецькі війська, що на півночі були перейшли Вислу і зайшли Івангород з півночі і зі сходу.
Того самого дня впала також Варшава.
Засумували російські війська, розлютився полковник Бірек, завзятий москвофіл, заликували командування армій центральних держав, утішилися вояки:
— Добре, що не треба іти до штурму.
По заняттю Івангорода пішов полк дальше. Переходячи через кріпость оглядали вояки порозбивані бетонові верки. Маґазини зі збіжжям ще горіли. Ріжні команданти давали ради, як погасити вогонь і урятувати збіжжя. Ради були радами, а за рятунок ніхто не брався і збіжжя горіло. На широкім майдані, коло казармів, лежали рядочком поуставлювані дула від якихсь старезних важких гармат; стояли стирти упорядкованої гарматної муніції, ще не приспособленої до ужитку, а також вже давно перестарілої. Зрештою кріпость була винищена зі всякото матеріялу.
По дорозі на схід всі села були евакуовані. Не можна було в селі найти якогонебудь навіть старика. Військо йшло через полосу заражену холєрою. Та це воякам нічого не вадило; всі були щеплені. Зате місцеве населення, що втікало перед наступаючою армією, складало по дорозі гекатомби жертв. Неперерваним рядом по обох боках дороги тягнулися могилки. В них були поховані ті утікачі, що падали по дорозі. На кожній могилці був малий деревляний хрестик. Вояки йшли наче по однім, великім, довгім кладовищі.
В часі походу познайомлювалися близше сотні і старшини між собою. Вояки зі сотні Боровича зжилися зі собою і полюбилися. За те просто погорджували трьома прочими сотнями свого куріня і своїм власним командантом куріня, підполковником Біреком. Причина була проста. Чехи, з яких головно складалися ті сотні, ловили псів, убивали їх і їли з них мясо.
— Як можна їсти песяче мясо? Тьфу! — спльовували вояки четвертої сотні.
— А підполковник Бірек каже собі з кожного пса варити „сердічко“. Як говорить про те своє песяче „сердічко“, то аж йому слина спливає з кутів рота — говорили інші.
— Вони варять песячий гуляш — додав сотенний кухар.
Раз якось йшов курінь полями. Недалеко чорнів густий, сосновий ліс. На полі нишпорив якийсь здоровий псисько, порпав в землі і шукав собі поживи. Бірек побачив його. Він вхопив від найблищого вояка кріс, набив і чвалом пішов на пса. Цей спершу не зауважив їздця і дальше порпав землю.
— Бах! — розлягся стріл із кріса. Пес заскавулів і чим скорше пігнав в ліс. Здоровий — неранений.
— Бах, бах! — стрілив полковник раз за разом за псом, але той вже вспів утекти до ліса і там сховатися. Недобрий переїздив підполковник попри четверту сотню. А ця цим разом, виїмково гуртом затягнула:
Наш полковник був стрілець,
Стрілив бабі у горнець.
А там були пироги,
А він до них гигиги.
Бірек прискочив до Боровича і зверещав:
— Що ті каналії співають?
— Звичайну військову пісоньку — відповів Борович.
— Це неправда. Вже на тільки по вашому розумію. Я цю пісню знаю. Вони її до мене співають. Чекайте, проклята сволоче. Я вам покажу при найблищій нагоді.
Якось зполудня станув полк в селі. Борович пообідав і сидів у себе на кватирі, коли нараз почув, що в його сотні розляглися голоси:
— Гав, гав, гав…Він вибіг і побачив, що це переходили по страву вояки з третьої сотні, здебільша чехи, а його вояки гавкали до них.
Війна між сотнею і чехами зачалася на добре. А все через те прокляте песяче мясо.
— Чекайте каналії! Я вас научу розуму — відгрожувався дальше Бірек і на кожному кроці намагався дошкулити воякам. А Борович просто не міг найти ради, як поладнати конфлікт.
Команда полку боялася, що ворог може в кожній хвилині здержати свій відступ і перейти до протиофензиви. Вправді полк ішов в запасі, але могли кожної хвилини післати його до першої боєвої лінії. Для всякої безпеки наказано, аби кожний вояк ніс зі собою по триста крісових набоїв.
Триста набоїв, це вже не іграшка. Це вже порядний тягар, який не легко донести лінійному воякові, а тим тяще старому, зжитому ополченцеві. Несли вояки четвертої сотні набої один день, несли другий, а дальше, як йшли лісом, почали тут і там викидати цілі пачки патронів проміж корчі. Осталося тільки по сорок набоїв, що були по ладівницях. Прочі сотні несли зі собою наказану кількість набоїв. Було горячо. Люди швидко втомлялися і падали на дорозі як мухи. Тільки четверта сотня ішла ціла. Ніхто не лишався, ніхто не падав.
— Що це є, що твої каналії так добре йдуть? — питав Бірек.
— Їх гонить вперед великий патріотизм — відповідав Борович, хоч добре знав причину всього. Він дивився на те крізь пальці.
Сотня йшла ні жваво ні ліниво. Її можна було вже здалека пізнати і відріжнити від інших сотень полку. Але тут треба трохи завернути взад. Як ще сотня виходила з кадри, дістав Борович білого коня під верх, середньої міри. До нього треба було конюшого. В сотні був ополченець Степан Стонавський. За мирних часів служив він при уланах і дослужився високого степеня. Став вахмайстром. В часі мобілізації нарокував до війська і його приділено до складу запасових коней в Винниках. Як там було — про це ніхто нічого певного не знав, досить що Стонавський знайшовся в сотні Боровича як простий ополченець. Злі язики говорили, що в кінськім запасі в Винниках пропало за богато коней. Що коні пропали, то не було би ще нічого злого, але важне було те, що пропадало за богато і що через це була познака. Зачалося слідство. Між іншими засуджено також Стонавського і здеґрадовано до звичайного, простого ополченця. Кару мав відбути аж по демобілізації.
Сам Стонавський говорив, що він не хотів бути вахмайстром, що йому ліпше бути простим і що сам добровільно „зложив шаржу“. Так говорив Стонавський, а так говорили вояки, в чому-ж була правда, нехай собі читач сам розбере.
Стонавський був вже сивавий, здоровий, кремезний селянин. Як їхав на коні, здавалося, що і кінь і їздець зі собою зрослися, В сотні називали його „вуйком“. Борович вибрав собі його на конюшого.
— Я Степан, мій чура Степан, то нехай ще і конюший буде Степан — сказав Борович і Стонавський став конюшим.
Борович не їздив ніколи на коні. Завжди йшов піхотою. Казав, що робить це тому, аби давати добрий приклад своїм воякам, а вояки знов казали:
— Пан поручник ідуть пішки, аби трохи зі сала спасти, бо дуже „запасьоні“.
Сивий кінь Боровича поступав завсіди безпосередно за сотнею. Добре йому жилося, бо не носив на собі нікого, тільки добре заїдав. „Вуйко“ не жалував для нього дещо й потягнути. Отак на право або на ліво.
Чура, Степан Онищук, хотів приподобатися свойому командантові і коли сотня переходила через Івангород, він „постарався“ о велику, червону подушку, без пошевки. Тяжко було нести подушку на плечах серед вояцтва, та ще до того таку червону. Кінь ішов дармо. „Вуйко“ врадив разом з чурою: привязати подушкуку на сідло. Так сталося. Від тепер на білім коні красувалася велика червона подушка.Але на тому ще не кінець.
День два після того, в якімсь полишенім селі „вуйко“ знайшов самітну, маленьку, чорну сучку з простріленою ногою. Вояк любить милосердитися над всякою твариною, тільки над ним ніхто не милосердиться. Стонавський підніс злегенька сучку, ополокав рану, перевязав ногу і посадив сучку на коні, на червоній подушці. Від тепер в день підчас походу подушка була на коні і на ній спала чорна сучка, а на ніч подушка мандрувала під голову Боровича.
Раз говорив командант полку до Боровича:
— Слухай, Борович, твою сотню вже здалека пізнати в кольоні цілого полку.
— Певно по тім, що мої вояки держаться найгарніше — зажартував Борович.
— Куди там. Як тільки здалека глянути на кольону, то зараз бє у вічі білий кінь, на ньому велитенська червона подушка, а на подушці мала чорна собачка. Кожний зараз каже: Ось там четверта сотня — сміявся полковник.
Бірек прислухувався і ображався в своїм кавалєрійськім достоїнстві, що на верхівці їде подушка і собака.
— Верховий кінь є на те, аби возив команданта частини, а не пса. Як поручник не хоче їздити, я відберу в нього коня і дам поручникові Кшікові — говорив Бірек.
— Поручник Кшік має свого коня і возить на ньому два похідні куферки, а сам також ходить піхотою — сказав Борович.
— Кінь приділений до четвертої сотні і має там остати. Мені байдуже, чи командант на ньому їздить, чи ні. Аби тільки в час і добре сповнював свої обовязки — рішив полковник, що дуже не любив Бірека.
Цей закусив зуби і замовк. Кшік, командант третьої сотні, був чехом і найбільшим любимцем Бірека.
Червона подушка і чорна сучка їхали дальше на білому коні. Опісля сучка виздоровіла і вже не їхала, але бігла біля коня. Мабуть була дуже вдячна Стонавському за те, що вирятував її від неминучої смерті і коневі за те, що ніс її на свойому хребті. Вона ніколи їх обох не опускала. Не можна було приступити до коня, бо зараз скакала до очей, гавкала і кусала. Як кінь спустив голову до землі, вона прибігала до нього і лизала, просто цілувала його по ніздрях. Кінь бавився сучкою як дитиною. А „вуйко“ стояв з боку, пакав файку і тішився. Це була нерозлучна трійка.
Так дійшла сотня разом з полком аж до Великоліса, села, що лежало на південному краю біловежського пустара. Всі села довкруги були попалені. Навіть мурованих димарів не було видно. Коло Івангорода вони сторчали, наче фабричні комини, понад згарищами сіл. Тут їх не було і нераз тяжко було пізнати де було село. Тяжко було орієнтуватися в терені. Якось виїмково заховався Великоліс. На краю села красувалася невелика, але гарна православна церковця. Навіть мешканці лишилися на місці. Майже ніхто не утік за відступаючою російською армією.
Тут мав полк перестояти через дві ночі і один день. Мав трохи припочати.
Вже на три дні перед тим, як полк станув в Великолісі, старшини пильно роздивлялися по картах ґенерального штабу.
— Чи ми підемо через Білу Вежу? Коби ми там відпочивали. Вартоб її оглянути — говорили вони.
Біла Вежа мала свою славу. Кожний уявляв собі її наче якісь тропікальні джунґлі, в яких аж кишить від звіря, медведів, рисів, вовків, оленів, лосів і турів. Передовсім від турів. Кожний хотів побачити на волі ту звірину, яку дотепер тільки дехто бачив по звіринцях. Не тільки побачити. Може удасться уполювати. Це важніше, чим битва з Москалями. Важніше, чим відзначення за хоробре поведення на фронті. Ціле старшинство про ніщо інше й не думало і не говорило, як тільки про Білу Вежу і про турів.
Щастя хотіло, що полк станув в селі на самім березі пустара.
Ще звечера зібралося товариство, що на другий день мало вирушити до Білої Вежі, аби уполювати хоч одного тура. Вибиралися Бірек, Борович, Ґольдфрухт, Глявачек і ще кількох. Борович підшукав в селі якогось дядька і цей обібрався за провідника по пустарі.
Вже о шестій годині рано вирушило мисливське товариство. Напереді виправи їхали на конях Бірек і Кшік. Той послідній виїмково здіймив куферки зі свого верхівця. За ними великим возом від обозу їхала решта виправи, а між ними дядько-провідник. Всі були узброєні в набиті кріси. Оружжя держано в поготівлю.
— Треба бути готовим кожної хвилини — поучував Бірек. Тур біжить швидко і дає великі суси. Треба його ловити в однім менті. Тільки аби мені жаден з вас не хибив. Борович — ти краще не берися стріляти. Ти певно все зіпсуєш.
А Борович для певности забрав з собою карту ґенерального штабу і бусолю.
Товариство вїхало в ліс. Нікому і не снилося злазити з воза або з коней.
— То має бути той славний пустар — гукав що хвилини розчарований Бірек — це прості звичайні корчі.
І дійсно. Члени виправи сильно розчарувалися. Замість високих, грубих дерев, замість непроходимих кущів, вони побачили звичайні вільхи, берези, осики, подекуди буки і грабину. Деревина не була зовсім стара і росла доволі рідко. Проміж деревиною росли ріжні корчі або світили менші і більші пліші та полянки. Тут і там вилася вузенька лісова доріжка. Сліди коліс зачинали на ній вже заростати травою.
Якраз такою доріжкою їхало товариство на північ в глибину пустара. Подекуди доріжка переходила через млаковини або багнючки. Тоді коні западалися в болота. Треба було вилазити з воза і помагати коням. Проміж рідку деревину пробивалися веселі соняшні проміння. В їх сяйві золотилися вже декуди пожовклі листочки.
А в лісі було тихесенько. Ні вітерець не зашелестів в листях дерев. Дерева стояли спокійно, наче здивовані приглядалися невиданому товариству мисливих. На них не ворохнувся ні один листочок.Товариство посувалося вперід. Та не виходив на їх стрічу медвідь, не перескакував через полянку олень, ніде не давав суса ані лось, ані тур, ані навіть не перебігав їм дороги переполоханий заяць. Навіть по деревах не стрибали вивірки, не перекликувалися і не свистали лісові пташини. Не було чути крякання звичайної ворони, ані скреготу сороки.
В лісі було спокійно і тихесенько. Здавалося, ліс завмер або хтось його заворожив. Тільки коні талабували по болоті і форкали, та скрипів старий віз від обозу під вагою шістьох старшин, провідника і вояка-візника.
— То тільки з краю так — кричав на переді Бірек. — Там глибше в лісі буде зовсім інакше. Тут, з краю, те прокляте населення вирубало майже весь ліс і вибило і виполохало звірину. Там дальше буде аж кишіти від звірини.
— Особливо богато звіра побачимо, як пан підполковник будуть так голосно в лісі кричати — терпко зауважив Ґольдфрухт.
Бірек оглянувся і подивився на бідного Ґольдфрухта таким страшним поглядом, що цей відразу відчитав в ньому:
— Я вже давно знаю, що ти з четвертої сотні. Ви всі однакові.
Але Бірек занімів і через довгий час не обзивався.
Товариство входило дальше в глибину пустара. Ріжні лісові мухи почали хмарами обсідати коней, а ті з цілої сили вимахували хвостами, били ногами об землю, скакали, фиркали. Вкінці коні вже й перетомилися. Треба було припочати. Їздці позлазили з коней, а прочі з воза.
— Ми з Кшіком підемо в глиб ліса, а ви решта лишитеся тут — сказав Бірек і оба відійшли.
— Вони пішли просто на північ, а ми ходім на схід — сказав котрийсь старшина.
— Хорони нас Господи. Бірек певно змилить дорогу. Він ще мігби натрафити на нас. Подумає, що це звірина і буде до нас стріляти. Я не хочу грати ролі тура ані лося. Хочу до смерти бути чоловіком — говорив Ґольдфрухт і розтягнувся на зеленій мураві.
Розховстані коні паслися. Дехто зі старшин почав потрохи хропіти. Зрештою в лісі було тихесенько. Тільки було чути, як дикі пчоли перелітали з квітки на квітку, як басом гудів чміль, або застрикав полевий коник. Позатим панувала тиша. Жадна звірина, жадна пташка навіть не заглянула з цікавости, хто заїхав до них у гостину.
Минула година або й більше. Бірек і Кшік не вертали. Не було чути ніякого стрілу.
— Що з ними сталося? — спитав Борович.
— Полковник не стріляє, бо хоче зловити живого тура і привести його за роги — пожартував Ґольдфрухт.
— Він не стріляє, бо боїться, аби не хибив так, як тоді з тим псом — сказав Глявачек.
— Як то співали йому наші люди. „Наш полковник був стрілець“. А то було прегарне. Звідки вони так зараз вихопили. Але слухайте. Чую якийсь далекий голос — сказав Ґольдфрухт, що відзначався просто феноменальним слухом.
— Треба відгукнутися — сказав Глявачек.
— Зачекаймо ще яку добру хвилину. Нехай трохи нагукаються. Вони збилися з дороги. Хай Бірек набереться трохи страху. Раз маємо нагоду на нім пімститися — сказав Ґольдфрухт.
Старшини наслухували. Десь дуже далеко гукав хтось без перестанку:
— Гоп, гоп — гоп, гоп!
Але вони мовчали. Не відкликувалися.
— Може то Бірек скликує до себе турів — додав веселий Ґольдфрухт.
Щойно по добрій хвилині піднявся Ґольдфрухт, приложив долоні до рота і високим тенором закликав:
— Гогоп! гогоп!
Кличі Бірека ставали щораз виразніші і блищі аж вкінці поміж деревами появилися постаті його і Кшіка. З обох потоками ллявся піт. Чоботи і штани були заляпані свіжим болотом.
— До чорта! Ні навіть щура, ні миші не було — кричав Бірек. — І це має бути той преславний пустар Білої Вежі. Ми тут заїхали найменше пятнадцять кільометрів, а потім пішли яких пять дальших і ні хвоста не бачили. Вертаймо домів. Я вже голоден.
Заховстали коні і рушили в дорогу. Попереду йшов провідник і вів товариство. Вже сонце добре було зійшло з полудня, а він ще вів і не міг вийти з ліса. Вкінці приступив до Боровича і сказав:
— Прошу пана, я зблудив з дороги. Не можу знайти виходу. Як не потрапимо на добрий слід, то тут можна буде блукати цілими тижнями. Біла Вежа довга і широка. Вона тягнеться десь, кажуть, аж до моря.
Борович сказав про це товариству. Бірек вхопив за револьвер і несамовито закричав:
— Поставте його тут під березу. Я його зараз розстріляю. То московський шпіон — провокатор. Він з розмислом нас тут завів, аби ми не могли вийти, аби нас погубити!
— Пане полковнику! Він-жеж нічого не винен. З дороги може збитися кожний — говорив Борович.
— Я був тут вже давно — виправдувався провідник. — Ще малим хлопцем, перед двадцяти літами переселився я на Кавказ і вернув щойно в часі війни. Давніше я знав тут кожну деревину, кожний корчик і аж нині побачив, що тут все змінилося. Панове, даруйте мені життя. Ви шукали провідника і я хотів вам прислужитися. Не хочу вашої заплати, тільки пустіть мене домів.
— Ага, тепер хочеш домів. Хочеш утікати, а нас тут лишити самих. Коли ми маємо тут згинути, то згинеш і ти з нами. Привязати його зараз до воза, аби не утік — кричав Бірек.
Тепер прийшла черга на Боровича. Він витягнув карту і бусолю, зорієнтувався, зліз з воза і сказав, що сам виведе всіх з пустара. Він пішов на полудне з малим відхилом до заходу. Біля нього їхав на коні Бірек, проклинаючи провідника. Проклинав Білу Вежу, проклинав весь світ і кричав до Боровича:
— Ти нічого не умієш! Дай карту і бусолю Кшікові, він нас добре поведе. Ти на тім не визнаєшся. Ми повинні іти в противну сторону.
Але амбіція не позволила Боровичеві складати свою задачу. Він сказав:
— Карта і бусоля моя приватна власність. Я іду так як виджу, що воно добре. А коли пан підполковник думають, що треба піти в противну сторону, то прошу з Кшіком туди піти. Я піду своєю дорогою і буду на час при сотні.
Бірек змовк.
Борович ішов твердо вибраною дорогою; просто як йому наказувала бусоля. Через болота, корчі. Довгенько прийшлося йти. Нераз прийшлося випити гірке слово від Бірека. Вже зачинало вечоріти, як дерева стали проріджуватися і вкінці всі станули на краю пустара.
Нараз підполковник Бірек пильно подивився на недалекий корчик, що ріс на самому краю ліса, підїхав до воза, взяв кріса, змірив під корч і стрілив.
— Кудкудак — кудкудак — закричало щось. З корча вирвалася звичайнісінька, домова жовта курка. Вона розпустила крила і мерщій утікала до недалекої гущавини. Підполковник зарепетував кріса і стрілив за куркою раз і другий. А перестрашена курка, немов у відповідь йому викликувала в гущавині:
— Ко-кок, ко-кок.
Розлютився підполковник, кинув на віз кріса і разом з Кшіком почвалали до села, що вже почало тонути в вечірнім сумерку.
Вояк-візник зліз з воза, поліз під корч, зпід якого вибігла була курка і по хвилині витягнув зпід нього чотири курячих яєць.
— То як утікачі йшли через ліс, котрийсь мусів згубити курку і вона тут загніздилася — вияснював провідник, що по відїзді підполковника набрав відваги.
Він рушив до села, а четар Ґольдфрухт затягнув:
Наш полковник був стрілець.
Стрілив бабі у горнець…
Цей день був просто феральний для підполковника Бірека.
Як товариство доїхало до Великоліса, там всі довідалися, що вкінці командантові полку, полковникові Бахові удалося позбутися підполковника Бірека. Він мав негайно відійти до своєї запасної формації в Чехах.
На другий день ранесенько мав полк дальше виступати в похід і тому ще того самого дня старшини трьох перших сотень разом з відпоручниками вояцтва пішли попрощати Бірека. Від четвертої сотні не пішов ніхто.
Вже в ночі, коли всі мали йти спати, прийшов до Боровича Бірек і сказав:
— Я завтра рано відходжу і прийшов з вами розпрощатися. Були у мене всі старшини і вояки всіх сотень, тільки від вас нікого не було, ніхто не прийшов. Це мені дуже прикро.
— Даруйте, пане підполковнику. За цілий час, як ми були під вашою командою, не мали ви для моїх людей іншого слова, як сволоч, каналії, страхопуди, вушивці. Тяжко від них вимагати, аби вони мали до вас якісь кращі почування. Коли маю бути щирим, то скажу, що ціла сотня, не виключаючи старшин, просто тішиться, що ви вже раз відходите. Вояків других сотень, ви трактували добре, тому їх обовязком було бути чемними для вас — відповів Борович.
Дуже холодно розійшлися.
— Знаєте, пане поручнику, то було і безличне і клясичне. Але йому це належалося — тішився Дон.
Місце Бірека заняв майор Ґасер. Але цей був тільки коротко при куріні. Полковник Бах виїхав на відпустку і Ґасер перебрав команду полку, а командантом куріня на той час став сотник Маєр.
В дальшім поході станув полк на схід від Баранович.
Власний фронт не посувався дальше вперед. Треба було зліквідувати сербський фронт. Ґенерал Кевеш поїхав до Сербії. Для нього забрали з російського фронту велику частину армії і тут треба було спинити дальшу офензиву.