Гіркий то сміх/Протинаступ
| ◀ Шпигуни | Гіркий то сміх Протинаступ |
Гіркий то сміх ▶ |
|
Курінь стояв в запасі.
Запасу дуже не любили ні вояки ні старшини.
Коли, бувало, стоїш на позиції, то зовсім що іншого. Там вояк знав кожне містечко, знав, де має стояти, як ворог пічне наступ, знав, в який час має іти до служби, знав, коли і куди має іти на чати, знав, коли має відпочивати. Вояк не потребував рушатися із закопів. А там, в закопах, завжди безпечніше як в чистому полю.
В запасі куди гірше. Ніби кажеться, що вояк відпочиває, має спокій, має дах над головою. Та який там відпочивок, який там спокій, який там дах над головою. Ще вояк вечером не обтер губи по тій марній чорній каві, а вже біжить фельдфебель і командує збірку. Як тільки вояки зібралися, наказує:
— Перша і друга чета підуть копати рови для запасної позиції. (А ті запасні позиції яких двісті кроків за закопами. В чистісенькім полю. Ворог бачить все, як на долоні). Третя чета буде через цілу ніч доносити до перших позицій муніцію, а четверта буде доносити перед позиції, в передпілля, кільчастий дріт і кілля до дротяних засіків.
Збиралися старі вояки. Кидали дах над головою і ішли. Одні носили на своїх плечах муніцію, другі матеріяли, аж угиналися під їх тягарем. А до стрілецьких закопів не близько. Є куди кроками міряти землю.Йшов вояк. Змучився, аж піт ллявся цюрком, аж очі заливав. Кинув свій тягар на землю і сів на хвилинку припочати. Та де там. Ще сарака добре не сів а вже надїхав на коні перший ворог вояка — курінний адютант, якийсь чех з роду.
— А що ви тут посідали? Ще мало було відпочинку? Цілий божий день вигріваєтеся на сонці і ще тепер хочете вилежуватися. З котрої сотні. Четвертої? Поручника Боровича? Це найбільші маркіранти. Ваш поручник вчить вас тільки маркірувати. А ну, рушай! Дальше вперед!
Зірвався бідний вояк, двигнув свій оберемок і пішов і поніс аж йому очі вилазили, тай сказав до свого камрата:
— Видиш Грицю, який скорий той адютант називати нас лінтяями і маркірантами. Сам висипляється цілу ніч, а як колисьту треба було провадити курінь до штурму, то нараз оба з курінним командантом похорувалися на животи і хорували так довго аж доки наступ не скінчився. Курінь мусів провадити наш Борович.
Пішли дальше вояки і понесли свої оберемки. Чим близше до позиції, тим більше небезпечно. Ворог що хвилини пускав у воздухи світляні ракети і всюди пазив рефлєктором. Дорогу, якою ішли вояки, було здалека видно як на долоні.
Стануло світло рефлєктора на дорозі і помалесеньки посувалося за вояками так, як вони йшли.
Не минула й хвилина, а вже надлетіла ворожа шрапнеля. Одна, потім друга, за нею третя, четверта, десята… Та хтоб їх там дочислявся. Кинули вояки тягар, розприснулися в чистому полю і поприпадали до матіньки-землиці. А в чистому полю не було ані якої борозди, ані корчика, аби сховатися, аби закритися. Там було мабуть пасовисько.
Лежали вояки і чекали смерти. А світло рефлєктора сувалося по пасовиську. Шукало за ними. Тепер вже мабуть ворог нічого не добачив, бо перекинув світло не лівий „флянк“. Гармати затихли. Перестали тріскати шрапнелі.Повставали вояки, зібралися і попідносили свій тягар. Та тільки вони зійшлися і мали рушати до закопів, аж тут гульк і ворог знов несподівано завернув світло рефлєктора на дорогу, в те саме місце, в самі лиця вояків. Світло знов безперестанку і помалесеньки посувалося за малою громадкою вояків. Знов засвистіло щось у воздухах, знов почали лопати шрапнелі, а то і гримати ґранати.
І так аж до самих окопів.
Якось прийшли вони до перших закопів, а тут вже присікся до них фельдфебель, мадяр, із фронтової сотні:
— Бассама — теремтете! Чому так пізно? Нам вже давно телєфоновано, що ви вийшли. А вас нема і нема. Перед полевий суд всіх вас віддати. Всіх вистріляти. Бассама кутя. Рушай з кільчастим дротом і кіллям перед закопи. Але швидко! Там вже від двох годин чекає сотня саперів. Вони не мають матеріялу і не мають що робити.
Не штука вилізти з закопу і піти до дротяних засіків або й дальше воякові, що стоїть в позиції. Він нераз і в день собі вийде і проходжується перед позицією. Як по городі. Він до цього вже звик. Що хвилини чує, як там по тій стороні відзивається „пік-пак, пік-пак“. То ворожі кріси стріляють. То не наші. Бо наші то тільки „так-так-так“. Ось і ворожі кулі свищуть коло вуха. Таки от так близесенько, попри саме вухо, „пів-пів-пів“. Здається зачепить за вухо. Як оси. Роєм. На фронті до цього вояк звик. На нього це не робить ніякого вражіння.
Але нехай виведуть його з позиції. Тільки на кілька днів. Нехай переведуть його на короткий час до запасу, де кулі роєм не літають і він зараз від цього відвикає. Як тільки свисне перша кулька, так швиденько зігне голову, що фронтовий вояк засміється і спитає:
— Дядьку! Чого ви так головою махаєте як той кінь, що літом на пасовиську муху гонить?
Ще такий смаркач посміється зі старого.Та вернім до вояків, що вийшли копати запасні позиції. Там ще нічого не зроблено. Тільки попередної ночі витрасувано лінію других закопів. Тут передня стіна, а тут задна, тут одна траверза, а тут друга, а там рів, яким вояки будуть утікати, як їх ворог натисне. Все те треба викопати. В темряві ледве видно трасу.
Стали вояки і почали копати може і для себе захист, а може свою могилу. Чиж на війні можна знати, що кого чекає? Для кого гріб копаєш? Ще не вспіли всадити першої лопати в святу землю, аж тут знов — гульк і рефлєктор обілляв їх своїм білим, ярким світлом. Вояки станули непорушно. Такий був наказ від команди дивізії, що як засвітить рефлєктор, вояки мають станути і не ворухнутися. Тоді, мовляв ворог їх не побачить. Помалесеньки пересунулося світло направо, потім завернуло, пішло наліво, так начеб хтось рахував вояків. Потім світло знов завернуло направо, посувалося ще помаліше.
— А засвітилиб йому свічки в головах пала… — зачав Федь Бучма і не закінчив, бо перервав йому Василь Ватаманюк.
— Дайте спокій, Іване, не грішіть. Хто знає, коли чоловіка здибає нещастя і прийдеться гріх нести на другий світ.
— Вояк гріху не має. Кажуть, що за ті всі терпіння на війні йому відпишуть всі гріхи на тім світі — говорить Бучма. — І які гріхи може мати бідний вояк. Як може согрішити?
— А от хоч би то не гріх коли вояк вкраде камратові останній кавалок хліба — говорив Ватаманюк.
— Ну, це то певно, що гріх але в нас ніхто не краде — сказав перший.
— Або як вояк обрабує бідну вдовицю — вияснював дальше Ватаманюк.
— Ну і це непростимий гріх. Але тут в закопах нема жадної вдовиці і нема кого рабувати. Як можна согрішити. Кажуть, що вояк навіть не грішить, як убє другого чоловіка — міркував Бучма.— Це може бути ріжно. Як убє вояка в битві то не гріх, але як убє безборонного чоловіка, то це вже гріх. От якби так вояк взяв, тай забив маленьку дитинку. То цеж страшний гріх, непростимий — вияснював Ватаманюк.
— Слухайте! Я скакати в гречку, чи це для вояка гріх? — спитав молоденький Кониш.
— Це не гріх. Дивіться, пан цуґсфірер Лагодяк знаються на побожних книжках, в них завжди щось читають. Там все написано, а вони як зайдуть до села, то перші зараз шурнуть між жінки. Якби це був гріх, вониб так не робили. А видно, що так вичитали, що воякові то можна — говорить Ватаманюк.
— Но, но дайте-но ви спокій. Не витирайте мною своїх писків. Краще копайте, аби можна було сховатися перед світлом; а то зачали мудрувати, — вже розлютився цуґсфірер Лягодяк, що прислухувався цілій розмові.
І вояки стихли та зачали копати.
Почали тріскати над головами шрапнелі, горохом посипалися стрільна скорострілів.
Припали бідні вояки до землі, начеб хотіли війти до неї. І заніміли.
Так цілу ніч.
Вже зачинало добре сіріти, як перемучені і невиспані накинули лопати на плечі і повільним кроком пішли там, де мали мати дах над головою. Було вже цілком рано, коли прийшли до своїх хат. Вже повставали навіть старшинські чури і чистили для своїх панів річі. З коминів гуляшканонів садив чорний дим. Там кипіла кава. Сніданок був готовий. Коло нього порався товстелезний сотенний кухар, що мабуть ніколи не мився. Його висмаруваний однострій аж вилискувався в перших проміннях сходячого сонця.
Перед сніданком пішли вояки помитися, аби потім по сніданні прилягти хоч на хвилинку спати, та протягнути свої зболілі кістки.
Ще не вспіли навіть добре примкнути очей, ще навіть не мали часу прибратися до них величезні блощиці, а вже забігали вартові і закликали на збірку.Підносилися вояки скоро хоч неохотно. Повиходили на двір.
Там чекав на них наказ, аби зараз таки всі відійшли на цілий день на залізничий двірець в Барановичах вивантажувати потяги з муніцією.
Так днина за дниною, днина за дниною.
Дуже не любили запасу ні вояки ні старшини.
В закопах коло Л., на схід від Баранович, стояли два румунські полки зі Семигороду.
Нині ще ледви на світ займалося, заалярмовано всі резерви. Заалярмовано також і I-ший курінь загального ополчення.
Борович швидко убрався, натягнув свої широчезні чоботи і вийшов на двір. Перед командою куріня стояв курінний командант, сотник Маєр і його адютант поручник Баєр. Оба були дуже поденервовані. Про щось зі собою говорили.
Боровича здивував алярм. В ночі був майже абсолютний спокій. Не було чути ні одного стрілу. Він підступив до курінного команданта і запитав, що сталося.
— Два румунські полки піхоти, що стояли в перших стрілецьких закопах, перейшли до ворога. Він вже заняв їх місце в наших позиціях. Наш курінь має іти до протинаступу.
— Це все дуже гарно, але мої люди щойно вертають з нічних робіт. Ще навіть половини їх нема — викручувався Борович.
— Це нічого не шкодить. Вони зараз надійдуть. Ми ще не маємо наказу до протинаступу. Є тільки наказаний алярм і авізо, що курінь піде до протинаступу.
— Але мої люди ще не снідали — боронився дальше Борович.
— Мій коханий! Хто в такім моменті думає про сніданок — іронічно сказав адютант Баєр і блиснув золотими, вставленими зубами.Борович недобрий вернув до своєї сотні.
Перемучені вояки помало надтягали від нічної праці. Вони зараз таки брали свої наплечники і кріси і ставали в ряди. Борович прикликав кухаря і казав розділювати каву.
Від Баранович закурилася дорога. Затуркотів самохід і за хвилину перед командою куріня появився командант бриґади, ґенерал Вртель, разом зі своїм адютантом. Зараз скликано всіх сотенних командантів. Ґенерал вияснив положення, дав куріневі наказ до протинаступу і додав:
— Ви, поручнику Борович, підете зі своєю сотнею на лівім крилі і будете давати напрям цілому куріневі, що не залишає ніякої резерви.
Пане ґенерале, смію слухняно спитати, де саме тепер ворог? — спитав Борович.
— Пощо вам того? — запитав ґенерал.
— Бо хочу знати, в якій формації має сотня поступати — відповів Борович.
— Де саме ворог під цю пору, це нам невідомо. На переді є наші стежі. Там ви від них все довідаєтеся. Найліпше буде, коли курінь зараз зі самого села вийде в розстрільній — сказав ґенерал.
— А який напрям? — спитав Борович.
— Напрям?… — повторив ґенерал, подумав і по хвилині сказав — напрям просто нас, здовж залізничої лінії.
— Ти веди наразі курінь. Я там зараз доскочу. Маю ще дещо пана ґенерала розпитати — сказав курінний командант, сотник Маєр.
Терен був сильно фалистий. Доволі високий вал заслонював місцевість і за цим валом наказав Борович куріневі розвинутися в розстрільну. Вже в часі виступу вперед курінь розвернувся в розстрільну довгу на який кільометер.
Борович ішов на його лівому крилі, аби удержати напрям і не дістати ворога з боку. За ним поступали через хвилину ґенерал зі своїм штабом і командант куріня, сотник Маєр з адютантом Баєром, але коли по хвилині Борович оглянувся, побачив, що вже не було ні ґенерала, ні курінного команданта, ні нікого з їх штабів. Втертим звичаєм він мусів вести курінь до битви.
Щасливо минув курінь перший вал і зійшов в долину. Борович знаками задержав розстрільну перед черговим валом і покликав до себе всіх сотенних командантів. Всі вони пішли на хребет валу, аби зорієнтуватися в положенню. Ворога ще не було видно.
Найбільше лютило старшин це, що ґенерал навіть не знав сказати, котрий відтинок власного фронту дістався у ворожі руки. А позиції вилися тут ріжними закрутами. Легко можна було дістати ворога з боку.
Так посувалася розстрільна помало від одного валу до другого, до третього і до дальших. Придержувано напрям наказаний через ґенерала. Здовж залізничого шляху. Вже були близько ті треті запасові позиції, стрілецькі закопи, над якими цеї ночі люди працювали.
Коли розстрільна мала підійти на послідний вал перед тими запасовими закопами, Борович задержав її знов в долині і зі всіма старшинами вийшов знов на вал. Відси через далековиди розсліджували терен.
Старшини не вспіли ще добре визнатися в околиці, коли нараз щось зашелепотіло у повітрю і наступила сильна експльозія. Доволі далеко від них ворожа ґраната висадила в воздух високий стовп чорної куряви. За тим пішли дальші вибухи. По силі експльозій оцінювали старшини, що стріляють російські пятнадцятьцентіметрові гармати, а по шумі, як летіли стрільна, додумувалися, що стріли ішли з їх лівої сторони. Значило, що розстрільна дістала ворога в свій лівий бік і що ворог побачив підступаючу розстрільну. Ґенерал подав фальшивий напрям.
Далековиди старшин звернулися наліво. Не довго потребували шукати, аби побачити на зеленій ще траві сірі постаті, що рушалися і підбігали вперед. Це підступала ворожа піхота якраз під прямим кутом до власної розстрільної.Дуже важка річ без втрат завернути довгу розстрільну до властивого напрямку вже в ворожім гарматнім вогні.
Борович дав потрібні накази. На всякий випадок розстрільна мала помалесеньки підступати до хребта чергового валу, а коли його осягне, тоді в повнім бігу мала перебігти другий його склін і долинку, мала впасти перед дальшим валом і там чекати на дальші накази.
Розстрільна рушила. Підчас цього помало прибирала потрібний фронт. Ворожа важка артилєрія почала густо обкладати розстрільну ґранатами. Але наразі нікого не вбито ані не ранено.
Нараз перед розстрільною станула нова перепона. Перед нею розтягнувся довжезний, широкий і глибокий рів викопаний в сипкім піску. Це були власні запасні позиції. Широкий рів треба було перескочити. Розстрільній це удалося доволі легко. Страх перед смертю гнав людей до чергового валу, де могли почувати себе безпечнішими. Вояки швидко перелазили через закопи.
Борович розігнався і хотів перескочити рів. Але той був аж надто широкий. Борович зачепив ногою за передну стіну закопу і як довгий впав на його дно. Не було часу до надуми. Він зірвався. Закіп був глибокий, висше чоловіка. Борович почав з нього видрапуватися на верх, але сипкий пісок усувався зпід його ніг і зпід його рук і Борович заєдно зїздив знов на дно рова. Кілька разів пробував він вилізти на беріг рова, але все сховзувався по піску на долину.
Міжтим ворожі важкі гарматні стрільна дальше били в запасний закіп і в його курінь, що в розстрільній дальше швидко підбігав до чергового валу. Чим дальше відбігала розстрільна тим більшу чув Борович, що його опускає відвага, що на нього находить ляк, якого дотепер ніколи не відчував. Він чув, що як тільки розстрільна віддалиться і скриється за вал, як він стратить її з очей, тоді його опанує такий жах, що не зможе не тільки побігти за розстрільною, але навіть не буде в силі виставити голову із закопу. Він почував, що тратить ту велику психічну підпору, яку одиниці дає маса. Він відчував, — він це майже бачив, що піскова стіна не сама тільки усувається разом з ним на дно закопу. Він чув, що він несвідомо, а може півсвідомо вправді ніби намагається видістатися з закопу, але рівночасно сам сунеться мимовільно на його дно, сам намагається зісунути піскову стіну і з нею зїхати вдолину, аби не можна було вилізти, аби знайти причину, не піти дальше. Чим більше віддалювалася розстрільна, тим більше він півсвідомо старався усуватися разом з пісковою стіною на дно закопу.
Це вже виглядало не тільки на паніку, але на простий скандал, на мимовільне обдурювання себе самого.
І знов прийшло йому на думку, що буде, як розстрільна сховається за найблищий вал. Як він її стратить з очей і як лишиться сам на чистім полі.
Він зібрав рештки заникаючої енерґії, вхопився пальцями за край передньої стіни закопа, скочив і опинився поза ровом.
Хоч довкруги нього вибухали важкі ворожі ґранати, він не звертав на них уваги. Він не чув їх. Він побіг швидко, за своєю розстрільною, бо чув, що там верне йому рівновага душі. Там позбудеться змори страху.
Він скоро добіг до розстрільної, що лежала перед посліднім валом.
Коло Боровича знов зібралися старшини. Вони думали, що його убив відломок ґраната. Але він перед ніким не признався, чому так довго не міг вилізти із запасового закопу.
Старшини полізли знов на хребет валу. В долині перед ними, на ліво, йшла залізнича лінія. Її заняли якісь частини власної армії. Обсада була дуже слабенька. Дуже рідко чути було крісовий вогонь. Міжтим ворог помалесеньки підходив до залізничої дороги.
Борович дав наказ. Розстрільна помало підійшла до хребта валу, а потім на даний знак рівночасно вискочили всі вояки і в найбільшім розгоні пустилися бігом до залізничої дороги.
Градом посипалися на них кулі з ворожих крісів і скорострілів. Ворожа артилєрія відкрила скажений вогонь. Але все те було запізно. Старі ополченці так швидко і жваво перебігли долинку, що гарматні стрільна падали далеко поза ними. Було тільки двох ранених і один убитий.
Це ніщо в деннім сальдо в часі війни.
Курінь скріпив слабу залогу при залізничій дорозі і зараз таки відкрив сильний вогонь на підступаючу ворожу розстрільну. А вона була вже дуже близесенько. Тепер солдати припали до землі. Вони не мали в чистому полі найменшої захорони. Один по однім, поцілені крісовими кулями, падали на землю, аби більше не піднестися. Вкінці ворожа розстрільна побачила, що не видержить до вечора в чистім полі і скоро відійшла взад, до давної першої австрійської позиції, яку рано здобули завдяки зраді двох румунських полків.
Стріли затихли. Було вже добре зполудня. Борович зауважив не перший раз, що в бою час минає дуже швидко.
Прийшов наказ, що коли тільки на дворі добре стемніє, ціла власна розстрільна піде до наступу, аби відбити утрачені позиції. На лівім крилі прийшов на поміч полк німецької піхоти. Середину боєвої лінії творив курінь Боровича. Він давав напрям і перший мав піти до протинаступу. Мав пірвати за собою решту боєвої лінії.
Точно о шестій годині курінь рушив до наступу. Зараз таки за ним пішла решта полку загального ополчення і німецький полк піхоти. Мадярський полк, що стояв направо, навіть не рушив з місця. Мадяри боялися „муска“. Російська залога, мабуть, не сподівалася такого швидкого протинаступу. Штурм пішов так легесенько як на полі вправ. Солдати кинули кріси і попідносили руки догори. Тільки декотрі завернули до своїх власних закопів.
Як довго ішов курінь до протинаступу, Борович почував себе зовсім добре. Не чув найменшого болю, не чув втоми. Але як осягнено ціль, коли з власних закопів викинено ворожу розстрільну, тоді нараз прийшла у нього реакція. Ціле тіло, кожна найменша кісточка, кожний мяз, кожна жилка, кожний нерв, так страшно боліли, що він не міг і хвилини устояти. Не міг зробити кроку і важко впав на дно закопу. Коли на другий день курінь вертав до запасу, вояки мусіли віднести його на ношах.
Щось цікавого сталося в кілька тижнів. Прийшли відзначення за протинаступ куріня. Курінний командант Маєр дістав військовий хрест заслуги на ленті медалі хоробрости за уміле ведення куріня в часі бою і за хоробрість перед ворогом, а його адютант Баєр дістав за хоробрість відзнаку слави.
Зі старшин і вояків, що брали участь в протинаступі, ніхто не дістав відзначення, хоча Борович не забув предложити їх всіх до нагороди.
Від цеї пори Борович ніколи не вбирав австрійських відзначень, хоч мав їх доволі. Хіба що мусів.
Пізною осіню перекинено полк на позиції над ріку С.