Гіркий то сміх/Вперед
| ◀ Перегляд | Гіркий то сміх Вперед |
Лови на турів в пустарі Білої Вежі ▶ |
|
Похідна сотня Боровича і ще одна похідна сотня дістали наказ вирушити в поле. Обі частини відставлено залізницено на Колюшки до Опочна. Дальше мали вони йти піхотою, аж доки не доженуть власної боєвої лінії, що без перестанку посувалася вперед. В Опочнім видано сотням на дорогу ще харчі і півкурінь під командою Боровича рушив на захід.
Дивненький був це похід. Півкурінь був зложений з людей, що в карпатських боях належали до „гурра-сотень“. Це були вояки, що мали тоді Б-клясу. Їх висилано в Карпати до ріжних прифронтових робіт. Носили на позиіцію муніцію, кілля, кільчастий дріт тощо. Направляли дороги. Коли на верхах власні фронтові частини ішли до наступу, „гурра-частини“ стояли в долині поза склонами гори і на ціле горло кричали „гурра“. Це мало задурити противника, що власні формації дуже сильні і його налякати. Але не так легко давався противник наполохати. Від цеї штудерної боєвої акції названо такі сотні „гурра-сотнями“.
Людського матеріялу було під цю пору в австро-угорській державі щораз то менше. Контрольні комісії зложені зі старих емеритованих штабових старшин, або і ґенералів, їздили по формаціях, зложених з Б і Ц-кляси. Вони робили провірку вояків, вишкробували, що далося, признавали вояків спосібними до фронтової службы і висилали до кадрів, аби з найблищими похідними частинами ішли в поле. Велику частину з тих стариків, авансованих на боєвиків, лікарі в кадрі і в комісіях знову признавали неспосібними до фронтової служби, знову давали їм літеру Б або Ц і знову відсилали до „гурра-сотень“ або подібних установ. Там знову зїздила контрольна комісія, знову признавала їх спосібними до фронтової служби і знову пересилала до кадри. Витворився такий круговорот, якому ніхто не зумів найти ні початку ні кінця.
Але було богато і таких, що їх в кадрі також признавано спосібними до фронтової служби і з того матеріялу творено похідні сотні загального ополчення.
Якраз похідний півкурінь складався з таких перебірків. Всі вояки позапускали довгі бороди і вуси. Вони гадали, що через це будуть виглядати старше і хтось дасться обдурити або змилується над ними.
— Слухайте дядьку. А пощо ви запустили таку бороду. Може маєте сина до реклямації? — кпив собі нераз чура Степан Орищук.
Це була алюзія до того, що ще в часі мира, коли сини мали йти до бранки, батьки вже заздалегідь запускали сильний заріст. Вони хотіли перед поборовими комісіями показатися старими і тим легше звільнити синів від війська.
З такими вояками було доволі тяжко догонити фронт, що вже був переступив лінію Конська і наблизився до Пшитика і Радомя. Похід посувався дуже помалесеньки. Більше часу витрачувано на відпочинки і менажовання, а дуже маленько на марш.
Вояки міркували собі, що це цілком не було зле. Люди не мучилися. Власна армія видно не потребувала тих двох сотень загального ополчення, бо і так без їх помочи ішла вперед. Якби їх потребувала, то певно станулаби і чекала, аж наспіють „хоробрі ляндштурмісті“. А зрештою в межичасі міг упасти Івангород. А цеж булоби для них і вигідніше і безпечніше і ліпше. Півкурінь міг прийти на готове без наражування людей на небезпеку.
— Добре веде наш пан поручник — говорили одні.
— Як так буде вести дальше, то ми до кінця війни доженемо фронту — відповідали другі.А вояцтво думало, що як упаде Івангород і Варшава і ще там може щось, то тоді „москаль“ напевно скапітулює і буде просити о мир. А тоді прийде для „ляндштурми“ напевно кінець війни. В сербських горах їх не потребували, бо це було за тяжке для них. Про війну з Італією ще майже нічого не знали. Війни з Румунією ще не було. А зрештою, що тамті проти цього фронту. Цеж війна з самим „царем“. Він відпаде, то тамті нічого не значать.
Так міркувало вояцтво, їло менаж, спало, било воші і помалесеньки підтупцьовувало за Боровичем, що як гусак перед стадом гусей ішов напереді вільним кроком із здоровенною палицею в руці.
Приходилося ночувати і відпочивати по селах. Населення крайне ворожо ставилося до австрійських частин. За найбільші гроші не можна було нічого дістати. На все була одна стереотипна відповідь:
— Німа. Москалі забралі.
В якесь село перед Пшитиком прийшов півкурінь в саме полудне. До Пшитика було вже тільки кілька кільометрів, але півкурінь станув тут, аби відсапнути і відменажувати. Як звичайно. Помаленьки, аби не за скоро. По смерть не треба спішитися.
Сонце парило страшенно.
Боровичеві і Ґольдфрухтові переїлися щоденний росіл і волове мясо. Вони пішли в село пошукати за квасним молоком. Перейшли всі хати і всюди діставали відповідь:
— Німа. Москалі забралі.
— То просто комічно — говорив Ґольдфрухт. — Коли кажуть, що кури, корови, коні москалі забрали, то зрозуміле, але як молоко могли москалі забрати, коли вже майже тиждень минув, як їх тут не стало, а корови стоять на стайні. Хібаж вони по відході москалів перестали доїти корови.
Вкінці оба зважилися піти на приходство. Вступили на ґанок, де стрінув їх місцевий парох, сухирлявий брунет, літ може тридцяти. Дуже ненависним оком подивився на наших старшин і не чекаючи, що вони скажуть, закричав:— Забирайтеся. Тут нема що красти. Вже все покрали такі самі злодії, як ви.
Ґольдфрухт розумів всякі словянські мови. Знав добре по російськи, бо через кільканадцять літ був директором копалень нафти в Баку. Він добре зрозумів слова пароха, почувся в своїм старшинськім достоїнстві сильно обиджений, зробив великі очі і сказав по німецьки до Боровича:
— Алеж це щось нечуваного. Не можна призволити, аби так обиджувано австрійське старшинство. Його треба негайно арештувати і поставити перед воєнний суд.
— Слухай — відповів Борович. — Це може бути якась там воєнна психоза. Може йому мадярські війська, що йдуть перед нами, зробили кривду. Зрештою знаєш, що ми маємо поручення, аби зєднувати собі тутешнє населення лагідним поведенням.
Борович звернувся до пароха і лагідним голосом почав його успокоювати. Говорив, що цеж ідуть армії осередних держав, які відбудовують Польщу, що тепер не буде насильств абсолютного царського уряду, бо буде конституція. І ще богато говорив Борович в тій святій надії, що удасться йому купити хоч скляночку квасного молока.
— Не потребуємо вашої Польщі. То буде австрійська Польща. Ми австрійської ані німецької Польщі не потребуємо. Ми самі збудуємо державу. І вашої конституції не потребуємо. В Росії за одного рубля мав я таку конституцію, яка нікому навіть в Америці ані в Швайцарії не снилася. Бувайте здорові. Шкода тут стояти. Тут нема що красти, вже все викрали! — закінчив о. парох, війшов до хати, лопнув скляними дверима, що аж шибки задзвеніли. В замку обернувся два рази ключ; потім почули оба старшини, що о. парох засував засуву і приставляв до дверей якийсь тяжкий домовий предмет — мабуть скриню або куфер. У вікнах були позамикані віконниці.
Старшини стали ні в цих ні в тих. Подумали ще хвилину, але нічого не видумали і відійшли з нічим.Пшитик це була доволі сильно укріплена місцевість. Окружували її стрілецькі закопи, яких Борович не бачив ні перед тим ні потім. Всі рови, траверзи і стіни в землянках були виложені негрубими смерековими бальками. Кожна з них була однакова і рівнесенька, наче добирана. Всі були рівно поутинані. Землянки були великі, чисті. Під землею улаштовано доволі велику каплицю з образами святих і цілим урядженням. Видно було, що тут не було ніякої битви, бо все було ціле, ненарушене, гарне.
Зовсім інший вид представляло собою саме місто Пшитик. Нехлюйне, як звичайно жидівські містечка, в яких майже не було мешканців іншої народности. Тепер воно було цілком завмерло. На вулицях не було дослівно ні одної людини. Всі двері домів і до склепів були позачинювані, а у вікнах попришрубовувані грубі віконниці. Далеким відгомоном лунали кроки вояків по порожніх вулицях. В дворі, що був за містом, казали, що все населення міста утікло до Радомя.
Посеред міста розпаношилася здорова божниця. Старшини підступили до неї. Не чути було ні голосу ні жадного шелесту.
— Цікавий я, як в такім гнізді виглядає такий дім молитви — сказав четар Ґольдфрухт. Вже з назвиська можна догадатися, що Ґольдфрухт сам був жидом. Він дуже цікавився жидівськими справами. — Я кажу відважити двері.
— Якщо це не буде яким святотатством — зауважив Борович.
— Ніколи в світі — відповів Ґольдфрухт, закликав двох вояків і казав підважити двері, що лопнули за першим потисненням і старшини станули у вході до божниці.
З нутра подуло на них таким страшним сопухом, що вони мимохіть позатикали собі носи, аби не попадати на землю. Рівночасно приголомшив їх страшний вереск. Божниця була переповнена. Жиди, жидівки і жиденята сиділи просто одно одному на головах. Проміж ними валялося це, що звичайно жиди рятують в першу чергу — подушки і перини. Тут збіглися сотки найбіднішого жидівського населення, що не мало з чим і за що утікати до Радомя, куди подалися були тільки самі богачі. Тут в божниці пересиділи вони увесь час від хвилини, коли російські війська опускали Пшитик, пересиділи, коли австрійська армія заняла цю місцевість, пересиділи аж до хвилини, коли Ґольдфрухт вивалив двері. Ніхто ні на секунду не виходив на двір. Все мабуть полагоджувано тутже на місці. За весь той час не отвирано ані дверей, ані жадного вікна, навіть на найменшу хвилину. А то тревало щось чотири чи пять днів. Можна собі уявити, яке повітря панувало в божниці.
Борович хотів сказати декілька слів, аби їх заспокоїти і аби вийшли на двір, бо їм ніхто нічого злого не вдіє. Але лямент жидів і жидівок, вереск жиденят змагався щораз більше. Він не міг прийти до слова.
— Коли так виглядав плач жидів на водах вавилонських то дякую слухняно — сказав Ґольдфрухт і вийшов, затикаючи собі і ніс і вуха пальцями так, як це роблять малі діти, що пускаються під воду і не вміють давати нурка.
Старшини показали знаками, що не можна замикати ні дверей ні віконниць і відійшли.
Щойно пізно вечером почали снуватися коло божниці чорні тіни. Це виходили до своїх деревляних хат жиди. Коли побачили, що всюди тихо, що їх склепів ніхто не розбивав, що вояки спокійно обступили „ґуляшканону“[1] і терпеливо чекають на харч, тоді вони почали помаленьки вилазити на світ і вертати до своїх небогатих домиків.
— Вже смеркало. До старшин підходили молоді жидики-парубки і говорили жаргоном:
— Пане ґенерале!
— Я не ґенерал і тут між нами нема жадного ґенерала — сказав Борович.— Як ще не є, то певно ще буде — відповів жидок. — Пане ґенерале, може ви потребуєте вина? Я маю ренське вино, „венґжина“, маю шампанське.
— Деж ви те все перетримали? — питав Ґольдфрухт.
— В гною. Я маю всякі вина, які захочете. Сам Микола Миколаєвич у мене брав вина — говорив дальше жидок. — А може хочете водки. Вона також є у мене.
— Добрий то буде шампан з жидівського гною — сказав жаргоном Ґольдфрухт.
— Пане ґенерале! А може хочете щось іншого… теє…? Ну ви розумієте! У нас є такі гарні дівчата. Сам цімес. Тут зараз недалеко. Можу таки зараз привести. А може самі підете. Як тут стояли російські війська, то я самим ґенералам приводив — говорив жидок дальше.
Значило, що відносини наладнувалися. Життя вступало в своє звичайне русло.
— Тьфу, Іродове кодло! Юда Іскарйотський — лютився цуґсфірер Лагодяк, що стояв зараз таки близенько і чув ту інтересну розмову — на що він панів старшин намовляє. Буком гнати, аби аж дрантя летіло.
Минула ніч. Ранним ранком всі вставали, аби виступати в похід а властиво, аби відменажувати. Прийшов невиспаний чура Орищук і підсміхався під молодесеньким вусиком, що ледви засіявся під носом.
— Степане, а ти чого знов так смієшся? — спитав Борович.
— Наші пан цуґсфірер „біскуп“ — то файний пан. Вони вчера так злостилися на того жидика, що запрошував поміж дівчата, а потому перші за ним побігли. Цілу ніч там пересиділи — сказав чура.
— То і ти там був — кинувся Борович.
— Певно, що був! Або моє тіло з кавалка дерева — відповів чура і зачав чистити черевики. — Був і пан хорунжий Глявачек. Були і старшини з тамтої сотні. То тільки наші пани такі дуже побожні.
Борович зітхнув:
— Минули літа молодії…Чим дальше посувався півкурінь, чим довше ішла сотня, тим більше зживалися люди зі собою. Ставали правдивими „камратіма“. Але веселости в сотні не було. Не так як серед частин зложених з самих молоденьких хлопців. Тут кожний мав на серцю якусь журбу, щось його гнітило, щось його неначе до землі придавлювало.
Якось в поході сказав Борович:
— Ануко, панове ляндштурмісці![2] Заспівайте щось!
Перших вісім місяців він служив серед самих молоденьких хлопів. З їх уст просто не сходили співи, жарти, а лиця їх майже ніколи не викривлював смуток. Хіба дуже рідко.
Тут ніхто з вояків не хотів навіть співати.
— Абож ми на весілю, або ми попилися, або ми молоді хлопці, аби співати — говорив хтось там під носом.
Та вирвався на чоло сотні цуґсфірер Чарнецький. Ні молодий ні старий. В цивілю був залізничим підурядовцем. Він затягнув захриплим голосом:
Там в горах Карпатах, там військо іде,
Там наш пан оберляйтнант компанію веде.
Там пташки щебечуть злегенька, ухахаха,
А голос сопілки там чути що дня.
Ніхто не потягнув за ним.
— Та чому не співаєте? — кричав Чарнецький.
— Легенько вам говорити, пане цуґсфірер, але нам не до співу. Ви парубок, мали коханку і тепер раді, що її покинули. А ми що? Полишали діти не знати на яке. Де нам до співу. Там вже відбили Львів, відбили наш край — а нас тут тримають. Якби так післали нас там, то розумілиби, за що битися. За свою хату, за свій край, за свою Україну. Я тут за що, за кого? — говорив простий вояк Юрко Бугай, що не умів ні читати ні писати.
Так тоді говорив старий ополченець і так тоді говорили всі вони.— Говориш, начеб спав. Хтось би тобі повірив. Ви не співаєте, бо гадаєте, що як надїде який командант і почує, що сотня співає, то зараз собі подумає: „От хлопці, от жваві, от здорові, давайте їх зараз до штурму на Івангород“. Не дуріть себе і не дуріть других. Військові лікарі не дадуть себе одурманити, а тим менше ґенерали — говорив дальше цуґсфірер Чарнецький.
— Так вам здається, пане цуґсфірер. А воно так є, як я кажу. Давайте нас до нашого краю, то ми покажемо, що потрафимо. Там заспіваємо — відповів Бугай.
— Правду каже Бугай. Чому ми не маємо гинути за свій рідний край — крикнув фрайтер Стратійчук, а за ним обізвалася ціла сотня.
Сотня пішла дальше.
Борович вже ніколи не вимагав від них, аби співали.
Не можуть уста весело співати, коли душа болить.
——————