Гіпнотерапія/Наукові підвалини гіпнози
| ◀ Стисла історія гіпнози та навіяння | Гіпнотерапія Наукові підвалини гіпнози |
Навіяння ▶ |
|
Жодна властивість вищої нервової системи людського організму не звернула на себе такої уваги, як явище гіпнози та навіювання.
Щоб зрозуміти ці явища, треба хоч коротко зупинитися на самій нервовій системі.
Людський або тваринний організм дуже складний, але всі апарати та органи його мусять працювати в повній згоді поміж собою, мусять бути звязані один з одним.
Ясна річ, що повинен бути такий апарат, який дає їм цю спроможність працювати в контакті і гармонії. Це є нервовий апарат (мозок та нерви), що допомагає організмові орієнтуватися в оточенні та в обставинах і керує всіма людськими виявами, думками, бажаннями, то-що.
Нервовий апарат ділиться на центральну частину (головний, спинний мозок та нервові вузли) і периферичні нерви, що наче ниточки пронизують усі закуточки нашого тіла.
Ці нервові ниточки йдуть від периферії до мозку (доосередні нерви), або від мозку до периферії (відосередні нерви), або між різними пунктами (осередками) мозку, утворюючи між ними звязок (комунікаційні нерви).
Головний мозок складається з великого, малого та довгастого мозку.
Великий мозок щілиною ділиться на дві півкулі — праву і ліву.
Уся повня великого мозку вкрита щілинами й рівчачками, між якими містяться закрутки.
У тварин, що своїм розвитком стоять нижче за людину, цих рівчачків та закруток багато менше, а то й зовсім немає.
У людини, в ембріональній стадії її розвитку, є період, коли мозок без рівчачків та закруток.
У корі головного мозку є певні ділянки (мозкові центри), що керують тим чи иншим відділом нашого тіла, та його властивостями.
До цих мозкових центрів іде нервове роздратування (сигнали) з тої чи иншої частини тіла, на яке вони відповідно реагують, посилаючи туди певні розпорядження.
Властивість усякого живого організму, навіть найпростішого, реагувати так або инакше на всяке роздратування, що йде як з середини, так і з зовні, зветься рефлексом.
Рефлекси переводяться спеціяльним нервовим механізмом — рефлекторною дугою. Ця дуга складається: 1) з доосереднього нерву, цеб-то нерву, що приймає роздратування від периферії і проводить його до мозкової клітини, 2) з мозкової клітини, 3) з відосереднього нерву, цеб-то нерву, що проводить відповідне розпорядження на роздратування.
Приклад: в очі людини пускають сніп сильного світла, він дратує очний нерв, що, як і доосередній нерв рефлекторної дуги, несе це роздратування до головного мозку в осередок — центр зоровий.
Він реагує на це явище, і в ту саму мить відосереднім нервом тієї самої рефлекторної дуги викликає звузіння зіниці, щоб захистити око від різкого світла.
Людина, народжуючись уже на світ, має цілу низку рефлексів, що дають їй спроможність пристосуватись до відповідних умов оточення.
Усі рефлекси повстають незалежно від волі та бажання людини.
Крім вроджених, так званих безумовних рефлексів, людина за своє життя набуває непостійних умовних рефлексів, що залежать від багатьох умов того оточення, де перебуває людина.
Що-ж являє собою умовний рефлекс? Пояснимо прикладом, що спостерігали в лабораторії проф. Павлова.Собаці кладуть у рот шматок м'яса, при тому завжди з одної посудини певного кольору (напр., чорного). М'ясо роздратовує кінці смакових нервів, якими це роздратовання, як доосереднім нервом, переходить до відповідного центру головного мозку, а від нього відосереднім нервом воно передається до слинної залози. Ця залоза реагує на це виділенням слини. Тут маємо ще врождений простий рефлекс.
Так само можна викликати відділення слини не тільки м'ясом, але самим кольором посудини (у даному разі чорним).
Тут перед нами умовний рефлекс.
Що-разу, коли собаці давали м яса, чорний колір дратував її зір.
Це роздратування йшло в центр зору, а звідти певними комунікаційними волокнами до центру, що керує відділенням слини.
Отак на безумовнім істотнім рефлексі (виділення слини під впливом роздратування м'ясом) проф. Павлов виховав умовний рефлекс. (Один чорний колір без м'яса дає той самий ефект).
Дослідники школи проф. Павлова довели, що на кожному безумовному рефлексі організму виховуючи можна одержати цілу низку складних умовних рефлексів.
Умовні рефлекси тимчасові, непостійні, залежать від багатьох умов оточення й вироблюються у людини протягом усього життя.
От, через ці умовні рефлекси й виникає нова велика сила тимчасових і сталих звязків з оточенням, що допомагають існуванню людини в природі.
У корі головного мозку раз-у-раз повстають процеси роздратування, гальмування, замикання та розмикання між різними частинами мозку.
За принципом цих процесів і повстають та згасають умовні рефлекси.
Гальма-ж утворюється поволі.
Спочатку рефлекси легко розгальмовуються; тому діти такі непостійні, несталі, легко підпадають навіюванню.
Певно гальма утворюється на 12–14 році, коли поруч з вихованими умовними рефлексами є відповідні умовні гальма.
Людина з цього часу стає витриманіша, сталіша що-до оточення.
Рефлекси — ніби-то наші невідомі оборонці від шкідливого впливу оточення. Такі явища, як реагування на горе слізьми, що дають полегкість, на радість — веселим настроєм, на жах — замиранням серця, пояснюються геть чисто рефлекторним впливом.Лабораторія вченого Павлова робить висновок, що звичайний сон виникає також за методою рефлексології. За день праці в організмі у людини виникають певні продукти, що отруюють кору головного мозку і тим гальмують його діяльність.
Через це гасне функція певних часток головного мозку, настає сон, що має на меті зберігати потрібну для вищих відділів центральної нервової системи енергію.
«Сон, — каже Павлов, — це гальмування, що поширюється на великі ділянки півкуль і навіть на середній мозок». Гальмування починається з певного обмеженого місця, а далі поширюється, поступово охоплюючи всі відділи кори головного мозку.
У сонної людини свідомости і волі нема, бо кору головного мозку, що керує розумовою діяльністю людини, загальмовано.
Решта центральної нервової системи, що керує тваринним життям та самовільною діяльністю організму, працює без перерви, не підпадаючи ні нашим бажанням, ні волі.
Через те підчас сну ми втрачаємо волю та свідомість, а тваринне життя організму працює правильно (правильно б'ється серце, дихаємо, працює шлунок).
Можна викликати ще сон штучний, схожий до нормального сну, навіюючи асоціятивні явища, що рефлекторно гальмували-б кору головного мозку.
Нормальний сон супроводить втома, важкість в руках, в ногах, повіках, поступове отупіння думок, волі то-що.
Коли здоровій людині будете навіювати ці явища, то ви виховуватимете «умовний сонний рефлекс», цеб-то, умовне сонне згальмування кори головного мозку.
Уміння викликати умовний сонний рефлекс є основа гіпнотизації. Сон — це згальмування відділів головного мозку з причин «унутрішніх або зовнішніх» (одноманітність), або з цілковитої відсутности зовнішніх роздратувань (абсолютний спокій).
Є ще звичайні умови для сну. Наприклад, дитина, що звикла засипати тільки на руках у матері, ніколи не засне без цієї умови.
Тут впливає вихований умовний сонний рефлекс, цеб-то умовне сонне гальмування на руках у матері.
Справді, коли дитина засипала декілька разів на руках у матері звичайним сном, то в неї поступово виховувались умовні рефлекси (заколисування, теплові роздратування тощо), а тому, як тільки вона знову потрапить в ті самі умови — на руки до матері, то дуже швидко засипає, наче її гіпнотизують.
В освітленні рефлексології гіпноза стає дуже ясним дуже простим явищем.
Вона також є наслідок нормальної діяльности певних психічних процесів, що в основі їх лежить одна з-найважливіших нормальних властивостей людської психіки — здатність підпадати навіюванню.
Гіпноза — лише певний природний стан центральної нервової системи, одна з таких форм, при яких мозок пристосовується до оточення. Експериментальні дослідженим функцій головного мозку — рефлексологія — остаточно ліквідують чудодійну містичність гіпнози і цілком науково пояснюють причини її виникання. Візьмемо приклад виникання гіпнотичного сну. Примушуємо людину дивитись на одну точку якоїсь речи. Настає стомленість зору (асоціятивне явище сну). Далі одним голосом стиха навіюємо явище процесу засипання: важкість повік, лупання очима, приємну втому, важкість тіла, кінцівок то-що.
По кількох хвилинах при вмілій техниці наступає сонливість, а потім сон. Отже тут є рефлекторний процес гальмування, з одного боку, через роздратування чуття, а з другого боку — виникнення умовного сонного рефлексу шляхом навіяння. При гіпнозі всю роботу мозку пригнічено зовні і зведено на нівець.
Критика та контроль цілком зникають і все обмежується лише одним навчанням.
Кора головного мозку з усіма головними центрами, за винятком центру слухового, гальмується, припиняє свою працю і стає цілком приступною для навіювання гіпнотизера. Центр слуховий, неначе «вартовий пункт», один лише звязує гіпнотика та гіпнотизера.
Коли-ж гальмування поширюється і на цей «вартовий пункт», то звязок-рапорт переривається: гіпнотик виходить з під впливу гіпнотизера й прокидається вже через силу природних законів діяльности умовних рефлексів розгальмування.
Отже, гіпноза — це умовний сонний рефлекс, що його виховують на безумовнім рефлексі-сні з усіма характерними для його (сну) властивостями.