Григорій Савич Сковорода (український фільософ)/Витяги з листів/XIV

◀ XIII

Григорій Савич Сковорода (український фільософ)/Витяги з листів XIV (Григорій Сковорода) пер.: Гната Хоткевича

XV ▶

XIV.

(З листа до „Івана Васильовича“).

Любий друже! Хочеш від мене потіхи? Добре робиш. Світ тільки уязвляти нас може, а сціляти ні. Мучить тебе, що так ти уязвився? Але знай, що людина єсть усіх скотів і звірей упертіша і що, не наложивши на неї ран тяжких та не загремівши таємним отим страшним громом, не може Бог инакше відтягнути людину від світа та притягти до себе. Савле, Савле — по що мене женеш? Адаме, Адаме — де ти задівався? Куди тебе чорт загнав?

Отакі ж то, друже, усі ми. „Погнили рани мої від лиця безумія мого“. Але ж бо по ранах милость буває блудному сину й примирення. А без того вічно би він ганявся за світовою суєтою. Отже радуюся за твої рани й поздоровляю тебе з новим роком. Знай, що по сих ранах повстане в тобі нове серце. Попереднє твоє серце ні до чого нездатне — буйне, старе, попелове. Замісць нього дасться тобі і вже роспочинається в тобі серце чисте, істинне, нове. Оце й єсть друге наше рождення. А коли вже правду говорити, то ми перед другим рожденням жадного серця навіть і не маємо. Соломон так і називає безумних безсердними.

Дивно, що найпотрібніша чоловікові річ найпізніше созидається, хоч без серця людина тільки чучело й пень. Але чому ж дивуватися? Поперед же корабель будується, а потім уже руль та компас — оте серце кораблю. Та й куди ти поклав би нове серце, не утворивши для нього наперед тілесного мішка? Поглянь на оріх. Спочатку шкаралюща з молочком усередині, а потім уже повстає й зерно, яке, виростаючи, так заповняє оту молочну порожність, як Данилів камень, що нерубаним відвалився від стіни: усю світа сього суєту сам заповнив. Без зерна оріх, а без серця людина — ніщо. Отже коли чуєш слова — „создав Бог людину“ — розумій, що то серце чисте сотворив Бог у чоловіці. А без нього досі я був мертвою й неістнуючою твариною. Коли чуєш — „Лазаре! Чи довго ж тобі страждати в земностях світових“? — розумій: чи довго ж тобі валятися в болоті скверни світа сього? Коли читаєш — „нехай буде світло“ — се значить нехай повстане світозарне серце.

Мабуть же ти бачив, що щастя попережається здебільшого тяжкими бідами; як не буває весни перше ніж пройде холод, так і день спасення не являється чоловікові, коли не пройде перед тим гнів Бога нашого. Перестраждай же зло й перетерпи в тім спасення твоє. Проси у Бога не плотського життя, а світозарного серця — тоді станеш Сампсоном: лев, тоб-то смерть, увесь рід людський мучить і роздирає, а ти сього аспида одною рукою поведеш. А розірвавши — не жах уже там побачиш, а мед.