Гетьман Петро Сагайдачний/III
| ◀ II. На Запорозькій Січі | Гетьман Петро Сагайдачний III. Новий кошовий |
IV. У Острозі ▶ |
|
Другого дні в Січі був великий галас: вибірано нового кошового. Серед козацтва йшла колотнеча. Галасували, лаялися, подекуди навіть бряжчала зброя, — то вже запальніші хапалися за шаблі. Козакам хотілося вже морем погуляти, татарву та турків пошарпати, то й хотіли такого кошового вибрати, щоб повів військо в морський похід.
Московські посли боялися навіть вийти з куреня і здалека дивилися на Січовий майдан. А на майдані клекотіло як під велику бурю на морі. Військо поділилося на партії і кожна партія вигукувала прізвище свого кандидата.
— Старого Нечая! — кричали одні.
— Небабу Хвилона! — кричали инші. — Небаба добрий козак!
— К бісу з Небабою! Нечая!..
— Небабу!
— Небабу! Небабу!..
Видно було, що Небабини прихильники беруть гору. Сам він стояв осторонь і, моргаючи сивим усом, спокійно запалював „гаспидську люльку“.
А серед козаків уже доходило до справжньої баталії: прихильники Нечаєви та Небабини вже дзвеніли голими шаблями.
Тоді виступив Петро Сагайдачний. Козаки на цей час зовсім про його забули.
— Вельможна громадо! — гукнув він. Голос у його був такий дужий, що аж дивно було, як у такому схудлому тілі може бути такий дужий гучний голос. — Вельможна громадо! Послухайте мене, братчики!
— Сагайдачний! Сагайдак! — загукали козаки. — А ну, що він скаже?
— Сагайдачний! Сагайдачний, братці! Послухаємо, що Сагайдак скаже!
Козацтво вщухло, всім хотілося почути, що скаже Сагайдачний.
— Хлопці, що краще: московські личаки, чи турецькі чоботи-сап'янці? — спитав Сагайдачний.
— Авжеж чоботи-сап'янці!
— Та чоботи ж, батьку! Хай їм трясця, московським личакам!
— Гаразд, чоботи, то й чоботи! А неволя, дітки, яка?
— Татарська та турецька, батьку! — весело відповіли козаки. Вони почали розуміти, куди гне Сагайдачний.
— А хто, дітки, в татарській та в турецькій неволі? — допитувався Сагайдачний.
— Та наші ж люде, батьку.
— Гаразд! А чайки в нас нащо? У Московщину пливти?
Козаки зареготали. Пливти в Московщину! Та там же й моря нема, а сами ліси та личаки.
— Ні, батьку, чайки в нас на татарву та на турещину.
Деякі з козацтва почали гукати:
— Так хай же Сагайдачний і веде нас у море!
— Геть Небабу! Геть Нечая! Хай Сагайдак отаманує!
— Сагайдачного! Сагайдачного, братця, виберемо! Хай він веде нас невільників визволяти!
— Сагайдачному булаву!… До булави треба голови, а в його розумна голова!— Сагайдачного, братіки, сто копанок чортів! — озвався й Небаба. — Якого ж нам ще кращого!..
— Сагайдачного! Сагайдачного! — заревло все козацтво, мов несамовите, і козацькі шапки полетіли вгору, мов зграї сполоханого птаства. Це було ознакою, що Сагайдачного вибрано кошовим.
Сагайдачний уклонився, дякуючи за пошану і почав зрекатися, почав прохати, щоб визволено його від отаманування. Так де там! Козацтво страшенно заґвалтувало:
— То він не поважає громадської волі!
— В воду його, коли не бере булави!
— Киями його, матери його хиря!
На розгніване козацтво страшно було глянути…
Мати владу над людьми, старшувати над ними — це дуже принадна річ; але запевне ні над ким не було так страшно і так важко старшувати, як над козаками-січовиками. І кошовий по правді міг сказати: „Ой тяжка ти, булаво отаманська“! Вже саме обрання відбувалося так, що могло налякати кожного і найнебоязькішого. Уже коли козаки вшанували тебе, вибравши на отаманство, то корися, а то зараз же покажуть над непокірним свою волю: їм недовго і киями на смерть забити, і в Дніпрі втопити. А скорився громадській волі, згодився приняти булаву, — то мусиш стерпіти всякі козацькі збиткування та жарти. І все на те, щоб він не забував, що громада призволила дати йому старшування над собою, та громада ж може й геть його скинути, коли він того заробить. За те ж, як витерпів новий кошовий усі ті збиткування, тоді вже козацтво цілком корилося йому. Але це було тільки доти, доки козацтву добре велося. А тільки в чомусь не пощастило, то вже за все винен був кошовий. І через те не кожен кошовий умірав своєю смертю.Сагайдачний дуже добре знав те все. Поміркувавши трохи, він зважливо підвів голову і глянув на козацтво.
— Хай буде так, вельможна громадо! Приймаю військові клейноди: на те Божа воля! — сказав він і вклонився на всі чотирі боки.
Знову полетіли вгору шапки і козацтво загукало:
— На могилу нового батька! На могилу кошового!
— На козацький престіл нового кошового! Хай високо сидить над нами!
— Вози давайте! Землю на могилу копайте!
Московські посли, чуючи ті вигуки, ніяк не могли зрозуміти, до чого вони і, дивуючися, зглядалися, ніби питалися: нащо могила? кому могила?
А козаки вже тягнуть вози на серед козацького кола. Поставили по два вози вряд і поперевертали їх догори колесами.
— Хай так догори ногами Орду ставить!
— І Турещину!
— І ляхів догори черевом!
Козаки повиймали шаблі з піхов і заходилися копати землю, де хто стояв, набірали землю в шапки, в приполи, несли до возів і там її висипали. Наче мерця в ямі засипали.
Так думалося й Сагайдачному, що стояв осторонь з військовим писарем Мазепою та з курінними отаманами і замислено дивився, як козаки засипають вози землею. Згадалося йому, як співають кобзарі жалібну думу про те, як татарва козака постріляла-порубала, як товариші-козаки його в степу ховали, як вони очі йому голубою китайкою затьмили, а сами гострими шаблями суходіл копали, шапками та приполами землю носили, своєму товаришові високу могилу насипали… І щось боляче стиснуло за серце. Пропливло перед Сагайдачним і його власне життя з крівавими подіями… А з-за його випливла біленька батьківська хата в Самборі, ласкаві материни очи, високі сірі, темним лісом порослі, гори, біленька церковка, де він співав на криласі, а потім уже й „апостола“ читав… острозька школа… Згадалися хвилини молодого ясного щастя… А тепер он до якої слави дожив: он яку високу могилу йому насипають!..
А могила росла все вище й вище… Он уже козаки насилу вилазють на неї, а все сиплють та сиплють землю, щоб вища була.
— Вище, вище насипайте, хлопці! — гомонять козаки. — Хай буде така висока могила, щоб з вітром гомоніла.
— Сипте, сипте, панове, козацьку славу! Хай росте козацька слава!
Та ось могилу вже насипано — високу, високу! Вищу за всі, які насипано попереднім кошовим… Козаки витрусюють землю з шапок та з приполів, утоптують могилу ногами, зіходють на майдан і знову стають колом.
Писарь уклонився новому кошовому та курінним отаманам і сказав:
— Час, панове, новому кошовому на престолі сісти.
— Іди, батьку, закон приймати! — сказали курінні Сагайдачному.
Сагайдачний зійшов на могилу і сів на вершечку. Високо сидить він! Далеко видко нового кошового!
— Здоров будь, новий батьку! — озвалося козацтво до свого нового кошового. — Дай тобі Боже лебединий вік та журавлиний крик!
— Як будемо з ворогами биться, то щоб і тоді тебе так видко було, як тепер!..Тим часом кухарі позамітали в курінях, зібрали сміття в великий лозовий сапет, і на плечах знесли на могилу, аж туди, де сидів Сагайдачний. А він сидів нерухомо і дивився, як Дніпро котив сині хвилі. Далеко, далеко вони котилися, аж до Чорного моря.
Кухарі підняли сапет над Сагайдачним. Він заплющив очі.
— На щастя, на здоров'я, на нового батька! — гукнули кухарі і висипали на Сагайдачного сміття з сапету. — Дай тобі Боже лебединий вік та журавлиний крик!
— На щастя, на здоров'я, на нового батька! — гукнули козаки.
Тоді писарь зійшов на могилу, вклонився обсипаному сміттям кошовому і сказав поважно:
— Як тепер тебе, пане отамане, обсипали сміттям, так при добрій і при лихій годині обсиплють тебе козаки, як бджоли матку.
Тоді сунули на могилу козаки і почали виробляти, що кому заманулося. Той мазав кошовому обличча вохкою землею, той тяг за чуба…
— Щоб не гордував нашим братом, простим козаком! — поясняв один.
— Щоб добрий був до голоти! — примовляв другий.
— Щоб отак бив татарву та ляхів, як оце я тебе б'ю! — казав третій, б'ючи кошового по потилиці.
Нарешті козаки задовольнилися. Тоді Сагайдачний устав, увесь у землі, в смітті і серед прихильних вигуків своїх „діток“ пішов у свій курінь.
Трохи згодом він вийшов звідти до війська вмитий, у чистому вбранні. В руках він держав булаву, а за ним несено й инші військові клейноди…Козаки стояли тихо й поважно перед своїм новим батьком. Ніхто й не подумав би, що вони оце тільки так збиткувалися над ним.
Вийшовши Сагайдачний до козаків, оповістив, що поведе їх у морський похід Чорним морем погуляти та татарські городи на кримському побережжі пошарпати. Козаки вельми з того зраділи, бо дуже вони були немилосердні на татар та на турків за те лихо, що зазнавала від їх Україна.
Татарські напади на Вкраїну почалися дуже давно, ще в XIII столітті. Тоді вперше хан Батий прийшов з азіятських степів і страшно сплюндрував Україну. Після того татари ще кільки разів набігали на Вкраїну, та вже не мали вони такої великої сили, як попереду, а згодом пощастило Вкраїні зовсім од їх одбитися і старе лихо потроху забулося. Татари спершу по степах кочували, а потім осілися в Криму і стало там їхнє царство, хоча й по степах таки вони кочували, пасучи свої табуни.
Там же і вкраїнці пасли часом свої череди та отари і здебільшого мирили з татарами; так хиба часом зазмагаються за пасовище. Аж ось на лихо насунула з Азії нова сила — турки. Вони напали на Крим, повоювали кримську орду і примусили кримського хана давати їм данину. Турки тоді велику силу мали, ввесь світ хотілося їм під себе підгорнути. І став султан турецький намовляти татарського хана нападати і на Вкраїну, пообіцяв і свого війська на поміч давати. От і почалося знову лихо. Року 1484 хан Менглі-Герей зібрав свою орду та й посунув на Вкраїну. Пожежами та руїнами слід його значився. Узяв він Київ, зруйнував печерський манастирь і силу людей забрав у неволю. З того часу почала татарва мало не що-року набігати на Вкраїну. Людей убивали та в неволю забірали, добро грабували, худобу займали і до себе гнали, а села палили. Тяжкого лиха зазнала тоді Вкраїна. Відомо, наприклад, що року 1575 погнали татари до себе більш як 55 тисяч людей, 40 тисяч коней, 500 тисяч волів та корів і без ліку овець.
Сумними піснями виспівувала Україна своє горе; деякі з тих пісень дожили й до наших часів, та тільки тепер люде не дуже розуміють, яке горе виливали в піснях їхні предки.
Зажурилась Україна, що нігде прожити:
Гей, витоптала Орда кіньми маленькії діти,
Гей, маленьких витоптала, великих забрала,
Назад руки постягала, під хана погнала.
Чи багато з наших людей знають тепер, що то за орда, куди гнано отих пов'язаних людей, що з ними потім роблено?
Далеко, далеко, скільки оком глянути, прослався степ. Сонце пече нещадимо, на небі ні хмариночки. Степом суне орда, вертається з України в Крим. Іржуть коні, реве худоба, мекають вівці. То татари женуть свою здобич. А он серед куряви людей видко: старі й молоді, мужчини й жіноцтво — йдуть вони обірвані, знеможені: руки й ноги їм сирицею пов'язано, голодні вони, пити хочуть, босі ноги позбивані, аж кров сліди заливає, а татари на те не зважають: баскими кіньми грають вони круг невільників та підганяють їх довгими пугами. А он татарин конем виграває, а біля коня дівчина біжить, за конем поспішає. То татарин прив'язав її до сідла та й мусить вона за конем бігти, а татарин нагаєм по спині її потягає, щоб не приставала…
От привели татари свою здобич у Крим, посортували й поділилися. Старих та немощних людей татарчатам повіддавали, щоб училися на їх з лука ціляти та шаблями рубати. Молодих та дужих яких собі позоставляли, щоб усяку роботу їм робили, а яких у Турцію погнали та й попродали там у неволю.
А турки, накупивши невільників, заставляли їх найтяжчу роботу робити. Здебільшого садовили їх гребцями на галерах, або инакше на каторгах. Це в турків були такі судна великі. Були на їх і вітрила, та посував їх не стільки вітер, скільки невільницькі руки. Сто тридцять, а то й сто п'ятдесят невільників сиділи поприковувані до ослонів, з кайданами на ногах і гребли довгими веслами, женучи важку галеру, а турецький доглядач ходив поміж ослонами та потягав невільників по голих спинах сирицею, або таволгою[1] червоною. Як уже посажено невільника на ослін, то не вставав він із його, там і їв, там і спав.
Страшно тяжко було невільникам на тих галерах і сумні пісні чи думи складали вони про своє життя, та й співали їх, повертаючи довгими веслами. І тепер ще подекуди співають кобзарі ті сумні плачі невільницькі.
Ще заставляли турки невільників і землю копати, і будівлі будувати, і всяку иншу важку роботу робити. Навіть у вози їх запрягали і вагу ними возили. А немилосердні доглядачі били невільників так, що й на смерть убивали. А ночували невільники в темних та мокрих льохах, а то і в ямах, залізними дошками понакриваних. А їли невільники… Та що там говорити про їжу: давано якоїсь негоді, аби з голоду не повмірали.
Часом щастило невільникові втекти, та не завсігди щастило до свого краю добитися. А карано втікачів дуже тяжко, иноді навіть очі випікано.А були й такі, що, не стерпівши тяжкого життя, переходили в турецьку віру, і тоді їм ставало добре жити.
Ще можна було визволитися з неволі, за викуп, та не багато визволялося, бо великий викуп турки брали, та й тяжко було довідатися, де той пробуває, кого викупити хочеться.
І малих хлопців неволя не минала. Турки купували їх і зараз повертали у свою віру, а потім робили з їх найлютіше своє військо — яничарів.
А молоді чепурні жінки та дівчата, — то була найдорогша здобич, бо великі гроші брали за їх татари, продаючи їх у гареми[2] татарським та турецьким панам. Скільки сліз лилося в тих гаремах з журби за рідними коханими людьми — хто зміг би те полічити? Та спершу плакалося, а далі звикалося, роскоші приваблювали, і родило вкраїнське жіноцтво синів татарським та турецьким панам — нових утисників українського народу. Було з бранок навіть дві султанші і одна з їх дуже велику силу мала, та не було з їх ніякого добра рідному народові, бо за роскошами великими забули вони яке лихо терпіла Вкраїна і ні трохи не дбали про те, щоб одвернути лихо від свого рідного краю.
Тяжко мстилися козаки-січовики на татарах та на турках за те лихо, що ті коїли на Вкраїні. І не диво, що так дуже зраділи вони, як Сагайдачний сказав, що поведе їх татарські городи пошарпати.
——————