Геніяльні кристали
Валер'ян Поліщук
Можливості
Київ: Видавництво письменників „Маса“, 1927
МОЖЛИВОСТІ

Ходило тихе море, як любов північна.
Блакитно-вогкий перелив
Гуляв в наллятому до краю небокраю.
Лишень на заході рожевий тум-туман,
Як м'які мрії, ріявся над чолом.
Підносив опар невловимі крила,
Немов зідхання без причин,
І никнув спогадів димочком фіялковим:
Де народився, там спочив.
У забутті напівшелесне хвиля,
І знову море синій спокій п'є.
А в далину замрілу моторовий човен,
Як білая крупинка
На тім безмежно-синім тлі,
Пограв перловим туркотом бензину,
— Що рівная струна — під самий небокрай;
І раптом врізався в гущавину туманну
І згинув білий там.
І тільки звукові хлопушки
Ще довго рвалися, стихаючи ритмічно,
В його легенькій таїні.
Ізникнув, як примара, білий човен.
А скелі сонце розпікає,
А скелі тоскний тиск тепла
Назад у небо одпирають груддю,

Аж знемагають сонні їх рельєфи
У шелевінні льоннім хвиль.
Та ось розгойдується з павзами одкотів
Блакитно-шкляний водний плай.
І вже вали повільно грають.
Ось гомін збільшує їх міць,
І вже розкочений летить
Та розбиває зелень чола
Громохкий вал, що пада ниць.
Гуркоче гравій гнів навколо. —
Камінні жорна крутить млин.
Склоняється молочним чубом піна
Під саме черево тих скель,
А потім гопки скаче
По них ізверху бігом.
Бурун бере даниною покору
З уламків каменю і скель.
Гарячі скелі, скупані водою,
Димляться парою, немов горять.
Їх дим покірною ходою
Пішов під мертвий кіпарисний ряд,
Що став на варті до спокою,
Де сухо коники бренять.