Галичина в рр. 1918–1920/XVIII
|
1. Похід на Київ[1]. Перейшовши Збруч, галицьке війско пішло зараз проти большевиків, які стояли коло Ярмолинець і загрожували Камянцеви. Большевиків відкинено, територію, на яку розтягалася влада Директорії УНР, розширено й забезпечено.
Тепер прийшла черга подумати про плян дальшої воєнної акції. Війскова канцелярія Диктатора Західної Области УНР виробила і предложила Головному Отаманови плян, який передбачав три можливости: 1) похід на Галичину, 2) похід на Київ, 3) похід на Одесу або Миколаїв і Херсон.
Плян походу на Галичину — на мою думку — війскова канцелярія виробила більше для спокою совісти ніж з надією на здійсненнє. Похід на Галичину означав би не тільки війну з Польщею, але і з антантою, бо звертався би проти її рішення з 22. червня 1919. в справі Галичани. Коли б галицьке правительство було навіть зважилося на се, то Директорії ані війна а Польщею ані тим більше конфлікт з антантою був під сю хвилю зовсім небажанні.
Плян походу на Київ подобався Головному Отаманови з огляду на політичне значіннє здобуття Київа армією УНР. Зате галицьке правительство було проти походу на Київ, подаючи отсі причини: В поході на Київ може статися так, що прийдеться битися не тільки з большевиками, але і з Денікіном. Київ важко вдержати, бо на саму залогу треба би оставити половину галицької або дві треті придніпрянської армії. Здобуттє Київа не замінило би некорисного положення української армії, яка далі була би з усіх сторін окружена ворогами її відрізана від світа. Заосмотреннє армії було би дуже важке.
Замість того галицьке правительство було за похід на Одесу або на Миколаїв і Херсон. На його думку воєнні трудности сього походу були значно менші. Лагіднійший клімат і багатші околиці давали ліпші вигляди для перезимування війска. І найважнійше, що через море можна було мати звязок зі світом, наладити товарообмін і взагалі скріпити своє становище як внутрі так і в міжнародній політиці.
На нарадах, на яких обмірковувано справу, більшість політиків і війскових як Наддніпрянців так і Галичан була проти походу на Київ. Одначе Головний Отаман рішив іти на Київ, наказуючи вести акцію як найшвидшим темпом.
Похід на Київ, ведений на основі пляну, виробленого Начальною Командою Галицької Армії, увінчався успіхом. В суботу, 30. серпня 1919., ввійшли до Київа передні відділи української армії, які належали до галицької ґрупи ґенерала-четаря Кравса. На неділю, 31. серпня 1919., на бажаннє Головного Отамана назначено святочний в'їзд української армії до Київа.
Одначе замість святочного в'їзду наступило уступленнє з Київа перед війском Денікіна.
Ще в початках походу на Київ Начальна Команда Галицької Армії звернулася до Штабу Головного Отамана з запитаннєм, як поставитися до армії Денікіна, з якою українська армія може зустрітися підчас походу на Київ. Се запитаннє Штаб Головного Отамана переслав Головному Отаманови, який одначе не дав відповіди. Коли прийшли вісти, що війско Денікіна посувається мабуть на Київ, Начальна Команда Галицької Армії повторила своє запитаннє. Тоді, на припорученнє Головного Отамана, Штаб Головного Отамана вислав до Штабу Придніпрянської Дієвої Армії і до Начальної Команди Галицької Армії строго довірочний приказ, що в випадку зустрічі з армією Денікіна треба уникати сутичок і ждати дальших директив.
Українські відділи, які ввійшли до Київа, були чисельно слабі і втомлені. Вони, що правда, обсадили всі важнійші точки, але тільки слабими силами. Тільки слабу обсаду дістали також два мости на Дніпрі, які з карти були відомі команді ґрупи. Та на Дніпрі був ще третій міст, деревляний, який не був зазначений навіть на спеціяльній карті, і тому його не обсаджено.
Рано 31. серпня до моста коло Печерської Лаври над'їхав кінний відділ армії Денікіна. На заяву команданта галицької обсади моста, що Київ знаходиться в руках армії УНР, яка ніякого иншого війска до Київа не впустить, відділ від'їхав назад. Рівночасно до другого моста, обсадженого придніпрянським відділом, над'їхав Денікінський панцирний поїзд, одначе на заяву команданта обсади, що міст є підмінований і буде висаджений у воздух, як поїзд на цього в'їде, — також від'їхав назад.
Та коло полудня Денікінський відділ перейшов незамітно через необсаджений деревляний міст, зайшов ззаду обсаду моста, до якого рано під'їздив панцирний поїзд, і заняв міст. Придніпрянський відділ, який беріг моста, тоді якраз відпочивав і варив їду.
До другого моста, який берегла галицька сотня, підійшов рівночасно відділ Денікінської піхоти і — не зважаючи на протест команданта обсади, перейшов міст. Командант обсади казав стріляти з машинового кріса, одначе не на Денікінський відділ, тільки в воду, — мабуть тому, що він знав про приказ не входити в сутички з Денікінською армією і стріляв тільки для постраху.
Так усіми трьома мостами хлинула до Київа з лівого берега Дніпра Денікінська армія власне в хвилі, коли українська армія починала святочний в'їзд до Київа. Команда ґрупи Кравса вислала до команди денікінських відділів делєґацію з домаганнєм уступитися з Київа. Денікінський командант відповів, що не може сього зробити на власну руку, тільки мусить звернутися до команданта ґрупи ґенерала Бредова, який за кілька годин буде в Київі. Покищо стало на тім, що обі армії не будуть виступати проти себе. Означено демаркаційну лінію. Українська сторона згодилася при сім на домаганнє Денікінців, щоб на знак неворожого відношення між обами сторонами виставлено на Городській Думі, яка була в українській части міста, побіч українських також російський прапор.
Тимчасом почався святочний в'їзд української армії до Київа. Відділ придніпрянських козаків, який їхав під проводом отамана Сальського, Команданта Придніпрянської Армії, переїздячи попри Городську Думу, почав протестувати проти російського прапора. Часть публики, настроєна по російськи, почала знов протестувати в обороні російського прапора. Один козацький сотник зняв з балькона російський прапор і кинув під ноги коневи отамана Сальського. Почалася метушня, серед якої появилися денікінські козаки і почали стріляти. Вистріли счинили дальше замішаннє, серед якого денікінці переступили демаркаційну лінію, заняли більшу часть міста і почали розоружувати і брати в полон українські відділи.
В таких обставинах ґенерал Кравс вибрався ввечері на переговори з ґенералом Бредовом. Бредов поставив домаганнє, щоб українська армія таки негайно вночи вийшла з Київа і протягом дня відступила на лінію Хвастова. На сю важку умову ґенерал Кравс уважав себе примушеним згодитися.
Справу дальших відносин між обома арміями відложено до окремих переговорів.
Так представляється здобуттє і втрата Київа. В справі втрати Київа окрема комісія під проводом ґенерала Ґембачева (Наддніпрянця) перевела дуже точні доходження.
Серед напружених відносин, які були між обома правительствами, придніпрянська публична опінія склала вину за втрату Київа на ґенерала Кравса і взагалі на галицьку команду. Так почалася мова про „зраду Галичан“. На основі висше поданого представлення подій сей страшний закид треба признати безосновним.
На підпертє сього погляду наведемо ще свідоцтво отамана Сальського, який в статті „Східне питаннє. Аналіз стратеґічно-політичного становища на Україні в 1919. році“[2] ось що пише про київські події:
Після уступлення з Київа правительство УНР вислало до Денікіна до Київа місію отамана Омеляновича-Павленка, предкладаючи згоду на отсих умовах: 1) звільненнє правого берега Дніпра з Київом; 2) визнаннє права за Українськими Установчими Зборами, скликаними на демократичнім принціпі (по чотирохчленній формулі), остаточно вирішити долю України і її відносин до Росії; 3) війскова згода проти большевиків. Одначе денікінські делєґати відкинули сі умови, домагаючися, щоби правительство УНР або признало „единую недѣлимую Россію“, або зложило зброю[3].
Тоді правительстьо УНР рішилося виповісти війну Денікінови.
2. Перемирє з Польщею. Коли війна проти большевиків і Денікіна займала всі сили української армії, рівночасно треба було боятися воєнної акції зі сторони Польщі, з якою відносини, після заняття Галичини, зовсім не були вияснені. Се заставило оба українські правительства шукати військового перемиря з Польщею, яке заключено в Варшаві 1. вересня 1919. З української сторони перемирє підписала делєґація, зложена з війскових представників обох правительств. Текст перемиря звучить[4]:
1. Всяка боєва акція буде припинена з хвилею підписання умови.
2. Польське війско затримує боєву акцію на теперішній занятій лінії річки Збруча і тактично забезпеченій лінії на східнім березі.
В цілях уникнення можливих сутичок між війском польським й українським і в цілях доказу, що з боку Головної Команди українського війска немає яких би то не було агресивних намірів, установляється між річкою Збручем та потоком Жванчиком невтральна зона. Головна команда українских війск застерігає собі вільну руку для тактичного забезпечення східного кордону сеї вони. На невтральній зоні невільно ні українській ні польській армії тримати жадних війскових частин. Утриманнє ладу й порядку на невтральній території належить до теперішніх українських місцевих автономних влад. Перехід кордону невтральної зони війсковим особам, як польським так і українським, рішуче забороняється, за виїмком уповноважених на се на підставі міжнароднього права. Для переходу невтральної зони або кордону сеї зони особами до того уповноваженими на підставі міжнароднього права чи на підставі взаїмної згоди війскових влад польської й української призначаються де-які місця як з боку польського так і з боку українського. (Точний зміст сього пункту по оперативних умовам не може бути переданий). Цівільні особи, котрі свавільно перейшли невтральну зону, або в незазначених умовою пропускних пунктах, будуть рахуватися по переході невтральної зони з тою владою, польською чи українською, якої інтереси ся особа порушила. Козаки, як польські так і українські, котрі без уповноважень перейдуть кордон невтральної зони, повинні бути зараз затримані і передані під охорону до найблизшого пропускного пункту.
4. Умова що до завішення зброї є обовязкова на 30 днів від хвилі підписання. У випадку продовження умови слід за пять днів до скінчення терміну підписати нові умови. Скасуваннє сих умов до скінчення 30 днів може статися не инакше, як лише за попереднім повідомленнєм противної сторони на пять днів перед наміченим скасуваннєм умов. На випадок входу большевиків у невтральну зону надається начальній команді польського війска право посування польського війска на схід або на південний схід з тим, щоб було попереджено й повідомлено, на скільки се буле можливо, Головну Команду українського війска. Большевиками належить розуміти тільки регулярні відділи совітської армії, а не місцеві банди большевицькі.
5. Пятнацять днів після підписання умов повинен розпочатися взаїмний обмін всіх війсково-полонених, як польських, так і українських, котрі походять з України Наддніпрянської. Технічне переведеннє сього в життє передається особливій комісії. Справи обміну війсково-полонених, які походять зі Східної Галичини, залишаються до перегляду спеціяльної війсково-політичної комісії.
6. Справа, яка торкається повороту страт Полякам, котрі живуть постійно на Україні, які тепер повертаються, передається до перегляду спеціяльної війсково-політичної комісії. Обі сторони забезпечують життє і майно особам, які лєґально перейшли невтральну зону і перебуватимуть на території Наддніпрянської України або Східної Галичини.
7. Польський старшина для звязку зі своїми помічниками буде принятий Головною Командою Отамана Петлюри як уповноважений команди польського війска, яка зі свого боку прийме українського старшину для звязку з помічниками.
8. Всі точки сеї умови не мають жадного значіння і впливу на пізнійший хід політичних і територіяльних відносин як для Польщі так і для України.
9. Що торкається спільної акції проти большевиків, то докладне обговореннє сеї справи залишається особливій комісії, котра по підписанню умови приступить до вироблення відповідних плянів.
10. Призначена тимчасова лінія розмежування війскових операцій слідуюча: в українських руках Волочиск з мостовим причілком і Корець, в польських руках Олевськ і Мозир, в Шепетівці спільна команда залізничого двірця. Транспорти польського війска через територію українського війска забезпечить команда останнього на кождоразове бажаннє Головної Польської Команди. Згадану висше лінію визначить на місці в деталях спеціяльна взаїмна підкомісія на протязі пятнацяти днів. До скінчення праці сеї підкомісії залишається status quo, що значить: Шепетівка в руках українського війска, Славута в руках польського війска.“Отсе перемирє, хоч назване тільки „завішеннєм зброї“ і заключене тільки на 30 днів, містить постанови, які говорять про те, що обі сторони готовляться до що-раз тійснійшого порозуміння.
Після 30 днів перемирє продовжувано окремими умовами, за кождим разом на 10 днів, аж доки Головний Отаман Петлюра не віддався в опіку Польщі.
3. Дипльоматична місія до Польщі. Після заключення перемиря оба правительства рішили вислати до Польщі дипльоматичну місію для переговорів над дальшим уладнаннєм відносин між Україною й Польщею. Сю місію зложено ось як. Голова — Андрій Лівицький, міністр судівництва і керуючий міністерством закордонних справ УНР, перший заступник голови — Леонід Михайлів (Придніпряпець), другий заступник голови — д-р Степан Витвицький (Галичанин), члени — Прокіп Мшанецький, Прокіп Понятенко, Борис Ржепецький (Придніпрянці), д-р Антін Горбачевський, д-р Михайло Новаковський (Галичани). Чи і в яких розмірах місія може переговорювати в справі Галичини, се мали рішати галицькі члени місії. Місія виїхала до Варшави 3. жовтня 1919.
З якими настроями проводили її урядові придніпрянські круги, свідчить згадана вже стаття „Історичний крок“ в „Україні“ (ч. 58 з 29. жовтня 1919.), орґані Штабу Дієвої Армії. Стаття, давши історичний огляд польсько-українських відносин, в якім боротьбу між Польщею й Україною освітлює як боротьбу шляхетчини проти демократизму, — кінчиться:
„Змінилися не тільки ви, але здається нам, а воно так таки й є, зміняється радикально і польський нарід. Се не випадкове явище, що польський нарід, якому не брак рідної численної аристократії і шляхти, поставив на чоло своєї воєнної державної орґанізації улюбленого свого вожда Пілсудского, якого вся Европа знає як щирого, культурного демократа. Тут маємо яркий доказ, що польський нарід глибоко еволюціонує в напрямі модерного демократизму. Можемо бути певні, що ранше чи пізнійше польська демократія стане фактичним господарем землі польської. З тим повинні і мусять числитися нинішні верховники долі польського народу. І се дає нам повну надію, що демократичний український нарід знайде щире співчуттє в сердцях і розумі польських мас. Тоді що-йно ми повіримо в високі ідеали національного самовизначення і міжнароднього єднання, коли два історичні сусіди проведуть сі ідеали на практиці в життє.
Віримо также, що сі великі питання будуть полагоджені безпосередно двома зацікавленими народами, без ніякого стороннього вмішування…“
4. Договір галицької армії з Денікіном. Після втрати Київа воєнне положеннє і внутрішній стан української армії швидким темпом наближалися до катастрофи. Вола не мала не тільки одіжи, обуви, ліків, отже річий, яких не було на території української влади і яких ся влада, відрізана від світа, не могла дістати. Дякуючи неналаджености державного апарату і боротьби між обома правительствами вона, на хлібородній українській землі не мала навіть що їсти. А тут надходила холодна осінь і наближалася зима.
По свідоцтву Галичан галицька армія знаходилася ще в гірших умовах ніж придніпрянська. Правительство Директорії, яке мало давали гроші на галицьку армію, навмисно не давало гроший, щоб сим викликати в галицькій армії невдоволеннє і змаганнє до злиття обох армій. Особливо нарікають Галичани на премєра і міністра фінансів Мартоса, як на головного виновника такого поведення правительства Директорії супроти галицької армії.
Обдерта, боса, голодна українська армія конала від тифу. Галицька армія, яка прийшла на Велику Україну в стані 20.000 баґнетів, мала в жовтні ледви 4000 баґнетів; наддніпрянська — 2000 баґнетів. Решта розбіглася, вимерла або лежала хора, ждучи безпомічно смерти.
В такім фізичнім стані армію роз'їдала морально зневіра, боротьба між обома українськими правительствами, денікінська і большевицька аґітація.
А на фронті що-раз сильнійше натискала добре озброєна й заосмотрена денікінська армія, перед якою українська армія все відступала й відступала.При сім треба зазначити, що головний натиск денікінської армії видержувала власне галицька армія.
Серед таких відносин вродився і дозрів у Начальної Команди Галицької Армії розпучливий плян ратунку армії через перехід до Денікіна.
Обставини, в яких сей перехід відбувся, стверджують, що заставила до нього галицьку армію страшна конечність ратунку перед неминучою загибілю. Одначе, маючи се на увазі, треба також те тямити, що улекшили сей перехід галицькій армії, даючи їй відповідну ідеольоґію, ті міркування про орієнтацію на протибольшевицьку Росію, які зазначені в попереднім розділі.
Хронольоґічний хід подій представляється так[5]:
Перед 20. жовтня 1919. Начальна Команда Галицької Армії представила Диктатурі катастрофальне положеннє армії і просила телєґрафічно прислати д-ра Назарука і д-ра Давидяка для вислання їх до команди денікінського війска в ціли навязання переговорів про завішеннє зброї. На се прийшла з Диктатури телєґрафічна відповідь, що нема причини до навязування переговорів. На другу, більш рішучу телєґраму Диктатура відповіла, що всякі переговори рішуче забороняється.
Тепер начальний командант галицької армії ґенерал Тарнавський рішився на власну руку розпочати вступні переговори. В сій ціли вислав він 25. жовтня до денікінської армії делєґацію, зложену з отамана Омеляна Лисняка, сотника Осипа Левицького і сотника Григорія Куріци, з офіціяльним порученнєм вести переговори в справі виміни полонених і з неофіціяльним порученнєм розвідати, на яких умовах денікінська команда готова заключити завішеннє оружя з цілою українською армією.
В часі, коли ся делєґація робила заходи, щоб перейти фронт, в Винниці, осідку Начальної Команди Галицької Армії, була 28. жовтня нарада над положеннєм, при участи Головного Отамана, команданта придніпрянської армії отамана Сальського, Диктатора Західної Области УНР, команданта галицької армії ґенерала Тарнавського і його шефа штабу полковника Шаманека. На нараді не принято ніяких важних рішень[6].
Делєґація перейшла фронт аж 31. жовтня ввечері і 1. падолиста зустрілася в Зятківцях з ґенералом-майором Слащовом, який приняв її в імени денікінської команди.
Після офіціяльної части переговорів у справі полонених отаман Лисняк почав неофіціяльну часть отсею заявою:
„Я маю крім сього неофіціяльне дорученнє моєї команди просити Вас про виясненнє, під якими умовами могло би між нашими арміями бути заключене завішеннє оружя, — і то не тільки що до галицької армії, але що до цілого фронту, значить, і армії придніпрянської.“
На се ґенерал Слащов відповів:
„Коли переговорювати хоче галицька армія, то ми на переговори з нею готові; от є і телеґрама ґен. Денікіна на запитаннє Вашого парляментаря, щоби галицькі делєґації без перешкоди й у всякій порі приймати. Та що до переговорів цілої армії або придніпрянської окремо, то можу Вас впевнити, — тому, що над такою можливістю ми застановлялися від хвилі стрічі з Вашим фронтом і я про се особисто говорив з ґен. Шілінґом[7], — що такі переговори є, заявляю катеґорично, неможливі. Ми стоїмо на твердім становищі, що галицька армія є армією екстериторіяльною, яка під примусом обставин перейшла на територію Правобережа. Зате армія придніпрянська, се громадяни бувшої російської держави і як такі підлягають законам сеї держави, яку ми тільки реститууємо. З Вами готові ми говорити як з кождою заграничною армією. Для придніпрянської армії умови одні: зложити зброю й розійтися по домах. Прийде мобілізаційний приказ нашої головної команди для Поділя чи Волині, тоді вони будуть мусіти відбувати війскову повинність на рівні з иншимі громадянами Росії. Які умови будуть для Вашої армії, сього я тепер сказати не можу, тому, що я некомпетентний. Можу Вас тільки впевнити, що умови будуть відповідно до моменту користі. Я мусів би від'їхати до Христинівки і тут говорити по прямому дротови з ґен. Шілінґом, а сей знов з ґен. Денікіном. Коли Ви уповажняєте мене зробити се, я се ще сьогодня зроблю.“
Після сього отаман Лисняк зазначив, що коли б прийшло до переговорів тільки з галицькою армією, то вона настоювала би на отсих точках: „запевненнє повної автономії та цілости армії: далі, що галицька армія не буде вжита проти иншого українського війска: далі, що їй буде уділений кількамісячний відпочинок та всяка матеріяльна підмога; в кінці, що Галицька Диктатура остане далі сувереном армії та одиноким заступником справ Східної Галичини“.
На се ґен. Слащов заявив, що не може дати ніяких обовязуючих запевнень, тільки предложить ті бажання ґен. Шілінґови.
Тепер отаман Лисняк вернув ще раз до справи переговорів з цілою українською армією, зазначуючи, що також в інтересі Денікінської армії лежить вияснити відносини на цілій части фронту.
На се ґен. Слащов відповів:
„Повторяю, що галицьку армію ми вважаємо армією екстериторіяльною, зате армію Петлюри за ґрупу повстанців, подібну ґрупі Волинця, Махна та инших, яка істнує тільки своїм опертєм на числом і орґанізацією далеко сильнійшу галицьку армію. Вам може й невідомо, що бандам Махна тільки тому вдалося з Правобережа перейти в Катеринославщину, що дістали від Петлюри муніцію та що стояли в ним у порозумінню й союзі. Як ми ставимося до армії Петлюри, про се нехай Вам посвідчить отсей наказ[8], який я дістав від моєї команди для передання команді придніпрянської армії.“
Стало на тім, що ґен. Слащов порозуміється з ґен. Шілінґом, а той з ґен. Денікіном.
Денікін відповів Шілінґови телєґрамою, яка зачиналася словами:
„Я щирим серцем витаю рідну нам по крови галицьку армію при її бажанню покінчити боротьбу та перейти на сторону добровольчеської армії“. Далі в телєґрамі говорилося, що цілість галицької армії буде задержана, при чім команда добровольчеської армії застерігає собі де-які переміни в складі команди, та що галицька армія не буде вжита проти армії Петлюри.
Разом з сею телєґрамою подав ген. Слащов делєґації галицької армії проєкт договору, який містив отсі головні точки:
„Галицька армія переходить в повнім складі разом з етапними установами, своїм майном та залізнодорожним матеріялом на сторону добровольчеської армії і входить в повне розпорядженнє головнокомандуючого збройними силами південної Росії через командуючого війсками Новоросійської области.
Галицьке правительство через недостачу території спинює тимчасово свою діяльність та удається до Одеси під охорону та опіку головнокомандуючого збройними силами південної Росії.
Проти війска Петлюри на фронті галицька армія не буде вжита.
Галицька армія буде переведена в область Гайсин—Балта—Ольгопіль (начальна команда в Умань), при чім се переґрупуваннє належить починати зараз зосереджуваннєм армії в районі Погребище—Липовець.
Галицька армія задержить свою цілість, тільки при висших штабах будуть установлені від добровольчеської армії висші штабові офіцири як контрольні орґани, також для вирішення усіх спірних питань на місці.
Начальна Команда Галицької Армії має негайно получитися прямим проводом з ґрупою ґен. Слащова, який передаватиме їй дальші доручення команди добровольчеської армії.“
Відповіди на сі умови домагалася команда добровольчеської армії до 3. падолиста у вечері; сю відповідь мала привезти делєґація, уповажнена до дальших переговорів.
Сі умови привезла делєґація до Начальної Команди Галицької Армії 2. падолиста.
Через те, що на 4. падолиста Головний Отаман скликав війскову нараду до Жмеринки, Начальна Команда Галицької Армії рішила пождати з висланнєм нової делєґації до добровольчеської армії на вислід тої наради.
Тимчасом дала вона 3. падолиста добровольчеській армії таку телєґрафічну відповідь:
„Начальна Команда Галицької Армії на загал згідна на дальше веденнє переговорів на умовах, предложених командою добровольчеської армії. Одначе, з огляду на конечність порозуміння з власним правительством, що вимагає часу, делєґація з відповідю на предложення добровольчеської армії виїде з Винниці аж 5. падолиста.
Так закінчилася перша стадія переговорів Начальної Команди Галицької Армії з Денікіном.
Що до форми, треба ствердити, що генерал Тарнавський розпочав їх на власну руку і весь час держав їх у тайні; на скільки можна ствердити на основі матеріялів, на яких опирається ся праця, про факт ведення переговорів не знали ані учасники наради в Винниці 28. жовтня ані учасники наради в Жмеринці 4. падолиста.
Що до змісту, то предложеннє, зроблене ґен. Слащову отаманом Лисняком від імени Начальної Команди Галицької Армії, не підходило ані під поняттє завішення оружя ані перемиря між двома самостійними арміями, тільки містило проєкт переходу галицької армії, при збереженню певної автономії, до добровольчеської армії для дальшої спільної акції під загальною командою добровольчеської армії.
Тепер перейдемо до наради в Жмеринці 4. падолиста. Взяли в ній участь члени Директорії УНР Головний Отаман Петлюра і Макаренко, премєр Ради Народніх Міністрів УНР Мазепа, Начальний Командант Придніпрянської Армії отаман Сальський, Диктатор Західної Области УНР Петрушевич, Начальник Війскової Канцелярії Диктатора підполковник Долєжаль, представники всіх ґруп придніпрянської армії (сюди зачислявся також корпус Січових Стрільців під командою отамана Коновальця) і представники галицької армії (Начальної Команди, Команди етапу, галицьких корпусів і Українських Січових Стрільців), Начальну Команду Галицької Армії представляли: отаман д-р Степан Шухевич, отаман Омелян Лисняк, отаман ґенерального штабу Альфонс Ерлє і четар Дмитро Паліїв. Сам ґен. Тарнавський не взяв у нараді участи.
Хід наради в Жмеринці був такий:
Найперше представники придніпрянської й галицької армії складали звідомлення про стан армії. Сей стан характеризувала заява отамана Сальського, що „війна властиво скінчилася“ та що тепер діло правительства шукати виходу.
Після сього Диктатор мав окрему нараду з представниками галицької армії.
Підчас сеї наради одержав він від ґен. Тарнавського телєґраму з заявою, що коли нарада в Жмеринці не прийме дефінітивного рішення, Начальна Команда буде примушена повести акцію на власну руку. Одержавши сю заяву, Диктатор сказав, що витягне з неї що до ґен. Тарнавського і шефу штабу полк. Шаманека як найширші консеквенції.
Вернувши до Камянця, Диктатор приказом з 5. падолиста усунув ґен. Тарнавського і полк. Шаманека в їх станови і призначив начальним командантом ґенерала-четаря Микитку і шефом штабу ґенерала-четаря Ціріца. Сей приказ наспів до Винниці 6. падолиста у вечері.
Закінчила нараду в Жмеринці конференція між Головним Отаманом і Диктатором. На ній Головний Отаман принціпіяльно згодився на веденнє переговорів від імени цілої української армії з Денікіном, з тим, щоб почати їх тільки через два дні, бо посол Мацієвич з Букарешту повідомляв, що має приїхати місія антанти для посередництва в справі перемиря між українською армією й Денікіном, отже треба заждати на ту місію.
Треба зазначити, що заповіджена місія не приїхала.
Довідавшися про вислід наради в Жмеринці, ґен. Тарнавський рішив негайно вступити в дальші переговори з Денікіном. В сій ціли вислав він 5. падолиста делєґацію, зложену з отамана ґенерального штабу Ерлє, отамана Лисняка і сотника Осипа Левицького, даючи їй повновласть „для ведення переговорів що до завішення зброї“ й отсі інструкції:
„Галицька Армія задержує як цілість свою повну автономію, — значить устрій, склад команд, мову, герб, гимн і ин.
Зі сторони Денікінської Команди можуть бути призначені офіцири не як контрольні орґани, а як старшини звязку для вирішення на місці спірних питань усякого рода.
Правительство Західної Области УНР (Диктатура) задержує свою повну суверенність над Галицькою Армією. Тільки галицьке правительство має право переводити іменування на командні місця та підвисшення у степені.
Правительство переходить в Одесу, де йому буде дана змога навязати свобідні зносини з представниками европейських держав.
Галицька Армія переведеться в область вільну від пошести з тим, що перед її дальшим ужиттєм, яке наступить після порозуміння обох команд (Добровольчеської і Галицької), буде їй уділений кількамісячний відпочинок.
Галицькій Армії буде забезпечене матеріяльне заосмотреннє під кождим оглядом.
Хорим Галицької Армії буде забезпечена як найдальше йдуча санітарна підмога.
Для доповнення Галицької Армії будуть ужиті заходи через спровадженнє до неї українських полонених з Італії та української бриґади з Чехії[9].
Проти армії Петлюри Галицька Армія не буде вжита.
Старшини і стрільці бувшої російської служби, які тепер повнять службу в Галицькій Армії, мають при ній остатися.
Корпус Січових Стрільців (Коновальця) належить уважати галицькою частиною.
Для переведення Галицької Армії в нову область Добровольчеська Команда в порозумінню з Галицькою доставить відповідну скількість санітарних поїздів та транспортних середників.“
Так почалася друга стадія переговорів Начальної Команди Галицької Армії з добровольчеською армією. Ся стадія закінчилася заключеннєм договору про перехід галицької армії до добровольчеської армії. Сей договір заключено в Зятківцях 6. падолиста 1919. Протокол договору, списаний російською мовою[10], звучить:
24. ст. ст. жовтня 1919. Стація Зятківці.
Голова Комісії: полковник російського ґенерального штабу Дубяго. Члени: від Добровольчеської Армії полковники ґенерального штабу Коновалов і Саборський і від Галицької Армії отаман ґенерального штабу Альфонс Ерлє, отаман Омелян Лисняк і сотник Осип Левицький.При провіренню повновластий стверджується:
1. Повновласть представників Добровольчеської Армії установлена особистим повідомленнєм команданта війска Новоросійської Области ґенерал-лєйтнанта Шілінґа.
2. Повновласть представників Галицької Армії дав Начальний Командант Галицької Армії ґен.-чет. Тарнавський під датою 5. падолиста н. ст. 1919. ч. 6897.
Рішено:
1. Галицька Армія переходить у повнім складі з етапними установами, складами і залізнодорожним майном на сторону російської Добровольчеської Армії і віддається в повне розпорядженнє Головного Команданта узброєних сил Півдня Росії[11], в теперішній час через команданта війска Новоросійської Области[12].
2. Галицька Армія, підчас перебування в висше вказанім підчиненню, не буде вжита до боротьби з армією Петлюри, яка ділає на фронті, і до одержання окремої задачі відводиться в запіллє.
3. Галицьке правительство через недостачу території спинює тимчасово свою діяльність і переходить під опіку російської Добровольческої Команди. До часу вказання місця осідку воно поселяється в Одесі, куди негайно переїздить.
4. При головнім штабі галицького війска знаходяться представники російської Добровольчеської Команди для вирішення на місци всіх біжучих питань оперативного, адміністраційного і господарського характеру.
Головний галицький штаб висилає до штабу Новоросійського війска офіцирів для звязку в числі, яке буде вказане командантом війска Новоросії.
5. Сей протокол входить в життє з днем його підписання. Від того дня Галицька Армія сповняє всі зарядження Добровольчеської Команди.
6. Галицька Армія, починаючи 25. ст. ст. жовтня, приступає до засередження в районі Погребище—Липовець.
7. Питання, підняті галицькими представниками про внутрішнє життє Галицької Армії і про право зносин галицького правительства з чужими державами, оставляється нерішеними до одержання пояснень від ґенерала Денікіна.
Для сього галицька делєґація, призначивши одного представника для негайного вручення сього протоколу Галицькій Начальній Команді, в складі двох других представників переїздить в Одесу в штаб війска Новоросійської Области.
8. Для вигоди зносин обі сторони обовязуються зараз установити телєґрафічний звязок на апаратах Морзе, при чім включно до Липовця роблять се добровольці, а далі до Винниці Галичани.
Голова З'єдиненої Комісії полковник ґенерального штабу Дубяго. Члени: полковник ґенерального штабу Коновалов, полковник ґенерального штабу Саборський, отаман ґенерального штабу А. Ерлє, отаман О. Лисняк, сотник Осип Левицький.
На основі уповажнення Головного Команданта узброєних сил Півдня Росії ґен. Денікіна потверджую сей протокол.
Стація Зятківці, 24 ст. ст. жовтня 1919.
Командант війска Новоросійської Области ґенерал-лейтнант Шілінґ.Після заключення сього договору Ерлє і Лисняк виїхали таки того самого дня до Одеси для ведення справ, згаданих в 7. точці договору, а Осип Левицький з трьома представникам добровольчеської армії (під проводом полковника ґенерального штабу Саборського) до Начальної Команди Галицької Армії до Винниці.
Договір входив у життє з хвилею підписання і від тої хвилі галицька армія підлягала добровольчеській команді. Отже делєґація Добровольчеської Армії їхала, очевидно, до Винниці для виконування власти добровольчеської команди над галицькою армією.
Приїхавши 7. падолиста до Винниці, добровольчеська делєґація застала змінені відносини. Начальна Команда, в якої імени галицька делєґація підписала 6. падолиста договір, була приказом диктатора з 5. падолиста усунена. Від нової Начальної Команди залежало, чи приняти зобовязання, заключені на основі повновласти попередньої Начальної Команди.
Новий начальний командант ґен. Микитка і шеф штабу ґен. Ціріц, на принціпіяльне запитаннє полк. Саборського, заявили, що в основі признають дотеперішні переговори, одначе сам договір можуть затвердити тільки після порозуміння зі своїм правительством. Добровольчеська делєґація згодилася на се й остала в Винниці ждати вирішення справи.
Аж тепер переговори Начальної Команди Галицької Армії з добровольчеською армією і їх вислід стали відомі обом правительствам у Камянци. Вражіннє, яке вони викликали в придніпрянських кругах, містилося в однім страшнім слові: „зрада“.
„Україна“ орґан штабу Придніпрянської Дієвої Армії, в вечірнім випуску з 10. падолиста принесла відомости про події під назвою: „Як готувалася зрада“, а текст договору під назвою: „Зрадницький акт“. В редакційній статті п. н. „Державна зрада“ читаємо:
„За останній час українське війско залишило цілий ряд стратеґічних пунктів, уступаючи їх добровольцям. В війскових колах здивовано дивилися на відступ українського війска в той час, коли добровольці були і слабіщі і займали самі невигідні для себе стратеґічні пункти. Наддністрянське військо крім того в останні дні було навмісне розташоване так, що коли б добровольці насунули на Винницю, то армії українські були б розрізнені і попали або в полон, або були розбиті. Відразу було видно, що переводиться якийсь зрадницький плян.“
В иншім місци в кореспонденції з Винниці говориться:
„Починаючи від Київа наше війско залишало такі стратеґічні пункти, де добровольці були би напевне розбиті, а в дійсности ми були примушені до відступу.“
Як бачимо, тут закидається Начальній Команді Галицької Армії свідома зрада, підготовлювана ще від уступлення з Київа.
Про підготовлюваннє зради говорить також отаман Сальський, пишучи про ті події в висше згаданій статті в „Волі“:
„В той же час праве крило армії Шілінґа мало успіх проти більшої численно галицької армії. Скоїлося се через подвійну поведінку галицького командування, котре врешті решт дійшло до того, що не виконувало навіть наказів вищого командування, скриваючи про се в своїх донесеннях. Тут вже дала себе знати денікінська аґітація, яка використала антипольські настрої галицької армії і тяжке матеріяльне становище, в якому знаходилася вся українська армія. Врешті Денікін, обіцюючи Галичанам повернути від Польщі Галичину, довів галицьке командуваннє до чорної зради: таємно для всіх 5. (в дійсности 6.) падолиста галицьким командуваннєм було підписано договір, по котрому вся галицька армія переходила до розпорядимости Денікіна. Командуваннє наддніпрянської армії було раптово поставлене перед доконаним фактом зради…“
„Україна“ обвиняла в зраді не тільки Начальну Команду Галицької Армії, але також Диктатуру. В статті п. н. „Диктатура нас губить“ (ч. 89 з 13. падолиста) читаємо ось які обвинення:
„Мене сестриця зі світу згубила,
Ніж у серденько тай устромила“.
(Народня пісня).
Чи можемо ми сказати инакше про ту Диктатуру, котра погубила наш національний Пємонт — Галичину і котра до нас прийшла тільки за тим, щоби своїми власними руками зруйнувати те, чого не могли доконати ні большевицькі ні денікінські армії?
Сталося те, в що повірити вважалося би найбільшим святотатством кождого Українця, від чого на саму думку кров застигає в жилах. Нас зрадив не тільки галицький ґенерал Тарнавський і його війскові однодумці, — сю зраду підготовили, виконали і дальше підтримують галицькі верховоди, що на нашім хлібі-солі приютилися в Диктатурі і Секретаріяті Західної Области УНР…
Український нарід вірив у свою національну єдність від Кубані аж по Сян, а Диктатура своєю чорною зрадою оплюгавила сей ідеал…
Диктатура ограбувала виснажене населеннє Галичини і віддала його на поталу Польщі. Таж сама Диктатура і виконавець її волі — Начальна Команда Галицької Армії — пограбувала наше майно, довела до жебрачої торби нашу наддніпрянську армію, опустошила нашу воєнну скарбницю і все се, щоб більше нас опозорити, передала нашому найстрашнійшому ворогови…
Та невимовно страшнійше те, що ще нас чекає в найблищій будучности. Ми боїмося навіть подумати про ту долю, яка може зустрінути невинне, геройське наддністрянське козацтво. Чорну зраду Диктатури народні маси легко можуть перенести на нещасну ‚мужву‘ і ми можемо в короткім часі стати свідками страшної братерської різні, помсти брата наддніпрянця над невинним братом-наддністрянцем…
Через невиконування наказів головного командування, через пасивність на всім фронті галицьких частин супроти наступаючого ворога Начальна Команда Галицької Армії приготовила невимовно важке становище своїм братам по зброї Наддніпрянцям. Зрадливою передачею серця артерії українських залізниць, Жмеринки, в руки Денікінови ся команда перерізала нам усі шляхи на Вкраїну. В той час коли дні Денікіна на Вкраїні вже пораховані, на шляху до Київа стоїть у нас тільки одна перешкода — баґнети галицької армії, повернені проти нас Диктатурою. Ті нещасливі Козаки-Наддністрянці, що своїми трупами і кровю вистелювали шлях до вимріяного Київа, нині по зрадницькім акті Диктатури мусять охороняти сей же святий Київ перед наступом армії Петлюри.“Про те, чи і на скільки Диктатура винна в заключенню договору між Начальною Командою Галицької Армії і Денікіном, прийдеться ще говорити. Поки-що вистане вказати на те, що стаття „України“ служить показчиком настроїв приддніпрянських кругів і зокрема Директорії та її правительства. І як показчик тих настроїв вона свідчить про велику ненависть і злобу тих кругів до Диктатури. Бо тільки ненависть і злоба могли подиктувати такі очевидно несправедливі закиди, що Диктатура „погубила Галичину“, що вона „ограбувавши Галичину і віддавши її на поталу Польщі“, тепер „ограбувала“ Велику Україну, або таке неправдиве, тенденційне представленнє справи, ніби то армії Пеглюри шлях до Київа загороджують тільки баґнети галицької армії, коли в дійсности ціла українська армія в ту хвилю представляла табор смерти, а в Київі вже від місяця сиділи знов большевики. І тільки ненависть і злоба могла подиктувати редакції офіціяльного органу в таку хвилю піддавати думку про пімсту над Галичанами.
Сама редакція спамяталася і вже зараз другого дня в передовиці п. н. „Історичний момент“ (ч. 90 з 14. падолиста) старалася ослабити свої закиди, пишучи:
Від настроїв вернім до подій.
На відомість про заключеннє договору між Начальною Командою Галицької Армії і Денікіном відбулася 8. падолиста в Деражні нарада, в якій взяли участь: Петлюра, Макаренко, Мазепа і Сальський, Петрушевич, Микитка, Ціріц і Долєжаль. Вислідом наради було: 1. приказ Головного Отамана і Диктатора арештувати й поставити перед воєнний суд ініціяторів і учасників переговорів з добровольчеською армією: Тарнавського, Шаманека, Ерлє, Лисняка й Левицького: 2. вести далі переговори з добровольчеською армією в імени цілої української армії.
Тарнавського і тов. арештовано 9. падолиста. Суд над ними відбувся в днях 11.–13. падолиста. Їх обвиняли за злочин зради, сповнений першою стадією переговорів (перед нарадою в Жмеринці). Суд, взявши на увагу обставині, які заставили Начальну Команду навязати переговори, увільнив їх.
Начальна Команда Галицької Армії 9. падолиста уневажнила договір з 6. падолиста і заключила з командою добровольчеської армії завішеннє оружя на 48 годин[13].
Рівночасно вислала до Одеси делєґацію, зложену з отамана ґенерального штабу Ціммермана, сотника Турчина і поручника Давида, для переговорів про перемирє. Від придніпрянського правительства й армії поїхав до Одеси полковник Каменський[14]. Так почалася третя стадія переговорів.
В Одесі ґен. Шілінґ знов відмовився переговорювати з наддпіпрянською армією. Про се доносив з Одеси от. Ціммерман телєґрамою з 11. падолиста: „В Одесі ґен. Шілінґ приняв делєґацію. Полковникови Каменському як представникови наддніпрянської армії побаченнє було категорично відмовлене. Ґен. Шілінґ допускає переговори тільки з представниками галицької армії.“ На се донесеннє начальний командант ґен. Микитка телєґрафічно відповів: „Ще раз повторяється, що переговори вести можна тільки для обох армій разом і для них разом може бути заключене перемирє.“
Коли одначе добровольчеська команда далі стояла при своїм, Начальна Команда Галицької Армії на припорученнє Диктатури[15] рішилася вести переговори тільки для галицької армії.
Зрештою в Камянці довершувався повний розпад і 15. падолиста і Головний Отаман і Диктатор евакували свою дотеперішню столицю. Диктатор виїхав через Румунію до Відня і галицька армія, заключуючи договір в Одесі, не мала вже звязку з своїм правительством.
Сей договір заключено 17. падолиста. Його текст звучить:
Одеса 4./17. падолиста 1919.
Представники від Добровольчеської Армії: полковники ґенерального штабу Даровський, Коновалов, Саборський; від Галицької Армії: отаман ґенерального штабу Ціммерман, сотник Турчин і поручник д-р Давид.
Повновласти представників Добровольчеської Армії стверджує особисто командуючий війском Новоросії ґен.-лєйтн. Шілінґ, а повновласти галицьких представників являються видними з предложених ними телєґрам команданта Галицької Армії чч. 6828 і 7802.
Провід обняв як найстарший ступнем полк. ґен. шт. Даровський.
Постановлено:
1. Галицька Армія переходить в повнім складі разом з тиловими установами, складами і движимим залізнодорожним матеріялом на сторону російської Добровольчеської Армії і входить у повне розпорядженнє Головнокомандуючого військом Новоросійської Области.
2. Галицька Армія задержує свою орґанізацію, командний збір, мову, устави й ціле війскове майно. Частини мають істнувати в складі не менше 75% своїх штатних складів по штатам Галицької Армії, які обовязують по 4./17. падолиста 1919.
Корпус Коновальця не вважається галицькою частиною.
3. Російська Добровольчеська Команда допоможе Галицькій Армії в доповненню її рядів уроженцями Галичини, що знаходяться як у чужих державах так і на території Росії.
4. При висших штабах, як також установах і всіх самостійних частинах Галицької Армії будуть приділені російські старшини, лікарі й урядовці після вибору Добровольчеською Командою для звязку і вирішення на місци виринаючих питань.
5. Політичних питань про взаїмні відносини галицького правительства до правительства Добровольчеської Армії, як також про будучу долю Галичини, не розглядається й полишається до вирішення на політичних переговорах. Аж до вирішення сих питань в постою ґенерала Денікіна задержує Диктатор Галичини право кермування й контролі внутрішнього життя Галицької Армії.
6. Галицька Армія не буде воювати проти Армії Петлюри, яка знаходиться на фронті.
7. Галицька Армія зосередиться не пізнійше 17./30. падолиста 1919. в районі Козятин—Винниця—Ілинці—Оратово—Погребище.
8. Для забезпечення сеї концентрації Галицька Армія займає негайно та держить район Бердичева.
9. Штаб Галицької Армії переходить найпізнійше до 17./30. падолиста 1919. до Уманя.
10. Всі тилові війскові установи, етап, склади і ин. пересувається постепенно і розташовується на лінії Христинівка—Ольгопіль—Вознесенськ—Миколаїв. Санітарні установи, в яких знаходяться хорі та реконвалесценти, остають на місци.
11. Хорі та ранені Галицької Армії, які не знайдуть місця в галицьких лічницях, будуть приняті в шпиталі збройних сил Південної Росії на рівних правах з російськими, а після видужання вертають в Галицьку Армію.
12. Для звязку зі штабом команданта війска Новоросійської Области вишлеться зі штабу Галицької Армії окремого старшину.
13. Сей договір входить в силу з хвилею ратифікації його з одної сторони командантом війска Новоросійської Области, з другої сторони командантом Галицької Армії.
14. Ворожі кроки між Добровольчеською й Галицькою Армією спинюються з ухвалою підписання сього протоколу представниками обох сторін, не ждучи ратифікацій його, як се сказано в точці 13.
Голова комісії Даровський. Коновалов. Саборський. Ціммерман. Лука Турчин. Д-р Гр. Давид.
Стверджую:
Командант війска Новоросійської Области ґенерал-лєйтнант Шілінґ.
Одеса, 17. падолиста 1919.
Стверджую:
Начальний вожд Галицької Армії ґенерал-четар Микитка.
Винниця, 19. падолиста 1919.Як бачимо з сього протоколу, ґен. Шілінґ ратифікував його таки того самого дня, а ґен. Микитка через два дні.
Так галицька армія, яку від початку світової війни одушевляв ідеал визволення і з'єдинення України, наслідком траґічних обставин віддалася в розпорядженнє Денікіна, представника змагань до відбудування „єдиної, неподільної Росії“, — Росії, яка означає могилу української державности.
5. Евакуація Камянця. Хоч у Деражні Головний Отаман і Диктатор видали спільні зарядження, одначе розпад між обома правительствами довершувався з неминучою конечністю. Так само, як розпад цілої української армії і розпад між її обома частями.
12. падолиста була в Диктатурі нарада[16], в якій з придніпрянських урядових кругів взяли участь член Директорії Макаренко, війсковий міністр Сальський і товариш міністра закордонних справ Старосольський. Радили, як разом падати. З галицької сторони ставили дотеперішні домагання: приняттє Галичанина в склад Директорії, усуненнє Головного Отамана як нефаховця від оперативних справ, зміна кабінету. З придніпрянської сторони Макаренко сказав тільки, що ті домагання слушні, а Старосольський заявив, що „Директорія може їх виконає“.
Сальський так представив положеннє: „Війна для нас скінчена. Поконала нас не мілітарна сила ворогів, а тиф. Наддніпрянська армія не має заспокоєних навіть елєментарних вимог, вона опору ставити не може. Галицька армія в такім самім стані. Вона в більшости вже окружена…“ Нарада не дала ніякого позитивного висліду і в даних обставинах не могла дати.
Камянець кождої хвилі могли заняти або Денікінці або Поляки. Головний Отаман, щоб не віддати його Денікінцям, запросив Поляків заняти його. Про се повідомив 15. падолиста Диктатора член Директорії Макаренко.
Диктатор вагався, чи їхати до армії і з нею попасти в залежність від Денікіна, чи виїхати до Европи на політичну еміґрацію.
15. падолиста скликав Диктатор старшин галицької армії, які були в Камянці, щоб повідомити їх про положеннє. Пояснив справу переходу армії до Денікіна. Відчитав також висше подані листи Панейка. Сам стояв на тім, що перехід до Денікіна є конечність і взивав усіх старшин до солідарности[17].
Після його промови, коли він вийшов, командант українських Січових Стрільців Букшований зажадав отворення дискусії, заявляючи, що має документи, на яких основі справа представляється инакше ніж говорив Диктатор. Начальник війскової канцелярії Диктатора Долєжаль заявив на се, що старшини були скликані для вислухання повідомлення Диктатора, а не для дискусії. Зі становища того законного порядку, який представляла Диктатура, мав слушність.
Вночи з 15. на 16. падолиста Диктатор з урядовцями й найблизшим окруженнєм виїхав з Камянця і 16. падолиста перед полуднем переправився коло Жванця через Дністер на румунський бік, звідки виїхав до Відня.
Рівночасно виїхав з Камянця Головний Отаман Петлюра з урядовими установами УНР. Евакуований державний апарат і армія опинилися 29. падолиста в Любарі новгородського повіту на Волині. 4. грудня в Новій Чарториї (12 верст від Любара) була нарада правительства з представниками війска. 5. грудня Головний Отаман Петлюра в порозумінню з радою міністрів виїхав до Польщі[18].
6. Договір Головного Отамана з Польщею. Дипльоматична місія УНР, яку оба українські правительства вислали до Варшави, зустрілася у вступних переговорах з польським правительством з домаганнєм, що основною умовою наладження приязних відносин між Україною й Польщею мусить бути заява, якою українське правительство зречеться в користь Польщі Галичини і тих західних земель Великої України, які лежать на північ від Галичини. На засіданню місії 30. падолиста 1919. зложенню такої заяви спротивилися всі галицькі члени місії (Витвицький, Горбачевський, Новаковський) і з Придніпрянців Мшанецький. Не вважаючи на се, голова місії Андрій Лівицький і три члени Придніпрянці (Михайлів, Понятенко, Ржепецький) рішили зложити таку заяву. Наслідком того галицькі члени виступили з місії.
Ту заяву зложив голова місії УНР на спільнім засіданню місії і представників польського правительства 2. грудня 1919., відчитуючи документ підписаний ним і згаданими трьома членами місії і віддаючи його в руки представників польського правительства. Часть заяви, яка відноситься до Галичини і взагалі до територіяльних уступок у користь Польщі, звучать:
„1. Територія Української Народньої Республики має бути установлена з такими кордонами: починаючи від Чорного Моря по ріці Дністрі і від Дністра між Польщею й Україною по ріці Збручі. Далі кордон Української Народньої Республики на території бувшої російської імперії має пройти на західно-північній Волині і остаточне вирішеннє тут кордону залежатиме від вирішення Мирової Конференції в Парижі…“
„2. Національно-культурні права, які Уряд Української Народньої Республики забезпечує на території України громадянам польської національности і на відворот. Політичне становище Східної Галичини розвязується польським урядом в порозумінню з представниками українського народу, який заселяє ту провінцію…“
Сею деклярацією місія УНР зрікалася Галичини в користь Польщі і признавала справу Галичини внутрішньою справою Польщі, яку має розвязати польське правительство.
Територіяльні уступки в користь Польщі, зроблені в заяві з 2. грудня 1919., закріпив договір між Польщею й правительством Головного Отамана Петлюри, заключений у Варшаві 22. цвітня 1920., на передодні польсько-української офензиви проти совітської Росії й радянської України. В сім договорі про границі між Польщею й Україною і права українського населення під Польщею говориться:
„II. Границі між Річю Посполитою Польською й Українською Народньою Республикою означується таким способом на північ від ріки Дністра здовж ріки Збруча й опісля здовж бувшої границі між Австро-Угорщиною й Росією до Вишгородка, а від Вишгородка на північ через Кремінецькі узгіря, далі по лінії на схід від Здолбунова, далі здовж східних адміністраційних границь рівенського повіту, далі на північ здовж адміністраційної границі бувшої Минської ґуб. до місця, де її перетинає ріка Припять, далі Припятю до її устя…“
„V. Національно-культурні права, які польський уряд запевнить громадянам української народности на території Річи Посполитої Польської, будуть в рівній мірі признані громадянам польської народности в границях Української Народньої Республики.“
Відступаючи величезні простори української землі, з корінним українським населеннєм, під Польщу, правительство Петлюри поставило сі українські землі що до прав у польській державі нарівні з тими зникаючими, серед українського населення розкиненими польськими меншостями, які оставали на території української держави.
Побоювання Галичан що до політики Петлюри супроти Польщі сповнилися в розмірах далеко більших ніж можна було сподіватися.
7. Дальша доля галицької армії. Коли галицька армія переходила до Денікіна, він наближався вже до свого упадку. Ті, що виправдують сей перехід, так і кажуть: „Ми знали, що Денікін — труп, але, на жаль, сей труп мав ще стільки сили, що міг нас роздавити. Отже ми ратували себе, знаючи, що Денікін швидко впаде і ми, виратувавши себе, зможемо ще послужити українській справі“.
І справді, Денікінови не судилося розпоряджати галицькою армією для осягнення своїх воєнно-політичних цілий.
Після упадку Денікіна галицька армія, щоб далі ратувати себе й оставати як боєва одиниця на українській землі, ввійшла в порозуміннє з большевиками. Під большевиками стало їй важче ніж під Денікіном. Большевики були сила і ся сила хотіла повернути галицьку армію на службу своїм цілям. Почалося переґрупуваннє, зміна старшин, відзнак, словом акція в ціли втягнення галицької армії в орґанізм червоної армії. Хоч ся акція відбувалася в зверхніх українських формах, одначе орґанізм галицької армії не піддавався їй без опору.
Серед таких напружених відносин почалася весною 1920. польсько-петлюрівська дефензива проти совітської Росії й радянської України. Тоді часть галицької армії отворила большевицький фронт і перейшла на сторону Головного Отамана Петлюри.
Для польсько-петлюрівської дефензиви мало се той наслідок, що вона могла з такою легкістю посунутися аж до Київа.
Та для тої части галицької армії, яка уможливила сю легкість, наслідок її переходу на сторону Головного Отамана Петлюри був такий, що польська армія взяла її в полон і розмістила по таборах для полонених. Старшин окремо уміщено в однім з найгірших польських таборів, у Тухолі на бувшій пруській території.
В галицько-українській пресі зазначено, без ніякого спростування з боку уряду Головного Отамана, що така була воля Петлюри. Поляки, розуміється, виконали ту волю з приємністю.
А одначе треба сказати, що і в Поляків і в Петлюри ділав вірний інстинкт: Галицька армія, діти тої країни, яка знаходиться в найстрашнійшій польській неволі, не могли бути союзниками польського оружя.
Справдилося се на ґрупі ґен. Кравса, яку після упадку Денікіна доля злучила з частинами УНР і яка, як часть армії Павленка, була поставлена на галицький фронт захищати Галичину від большевиків — для Польщі. Ся ґрупа не видержала в такій ролі і перебилася на чеську територію, де зложила оружє.
Колиб замість сеї ґрупи була на тім місци поважна сила галицької армії, її баґнети певне були б повернулися проти Поляків, для визволення рідної землі з їх ярма.
Перехід до Денікіна був початком кінця галицької армії.
Корпус Січових Стрільців, сформований за Центральної Ради в своїй основі з Галичан, що попали були в російський полон, — який відіграв визначну ролю в будуванню Української Народньої Республики як оборонець Центральної Ради підчас першої большевицької інвазії і як носитель повстання проти гетьмана Скоропадського, — був поставлений переходом галицької армії до Денікіна в такі важкі умови, що рішив здемобілізуватися, щоб ще попасти як боєва одиниця в ворожі руки.
Часть галицької армії остала в червоній армії.
Часть, та, що весною 1920. попала в польський полон, перестала істнувати.
В кінці часть, а саме ґрупа, яка підчас польської офензиви весною 1919. перейшла на чеську територію, і ґрупа, яка в літі 1920. відділилася від армії Павленка і перейшла на чеську територію, знаходиться в окремих таборах в Чехії, зберігаючи звязок з Диктатурою.
——————
- ↑ Фактичні дані для сього уступу взяті з публікації Мишуги, Похід українських війск на Київ (серпень 1919).
- ↑ Віденська „Воля“, т. I, ч. 8 з 21. лютого 1920.
- ↑ Сі відомости взяті зі статті Сальського.
- ↑ „Галицький Голос“, ч. 4 з 12. вересня 1919. Редакція покликується на „Україну“.
- ↑ Фактичні дані взяті з публікації Осипа Левицького, Галицька армія на Великій Україні. Автор брав участь у перших двох стадіях переговорів галицької армії з армією Денікіна.
- ↑ В матеріялах, які маю, нема докладного звідомлення про сю нараду. На основі відомих даних треба приняти, що Тарнавський на нараді нічого не згадував про висланнє делєґації.
- ↑ Командант т. зв. „Новоросійської области“ в армії Денікіна.
- ↑ Був се наказ штабу „Новоросійської области“, підписаний ґен. Шілінґом, який звертався до придніпрянської армії, щоби зібралася в означених місцях для зложення зброї, після чого вояки мають розійтися до дому, офіцири перейти в склад денікінської армії, а офіцири ґенерального штабу піддатися регабілітаційному процесови. За невиконаннє сього наказу грожено відповідною карою.
- ↑ Ся бриґада перейшла на територію Чехії підчас польської офензиви на Східну Галичину весною 1919.
- ↑ Російський текст подає „Україна“, вечірній випуск, понеділок, 10. падолиста 1919.
- ↑ Титул ґенерала Денікіна (осідок в Таганрозі).
- ↑ Ґенерал Шілінґ (осідок в Одесі).
- ↑ В дійсности боїв між обома арміями не було від 1. падолиста. Завішеннє оружя з 9. падолиста тяглося автоматично аж до заключення договору з 17. падолиста.
- ↑ Перед тим, після наради в Жмеринці, коли надія на приїзд місії антанти показалась марною, 7. падолиста була вислана до добровольчеської армїї делєґація від наддніпрянської армії, одначе її не принято.
- ↑ Се виразно стверджує Осип Левицький, Галицька Армія на Великій Україні, стор. 161.
- ↑ Назарук, Рік на Великій Україні, стор. 295 і дальші.
- ↑ В матеріялах, які маю, докладного звідомлення про зміст виводів Диктатора нема. Є коротка згадка в Назарука і довша (подана з полємічною цілю) в віденській „Боротьбі“ (ч. 1 з 1. січня 1920.).
- ↑ П. Феденко, Фермент нації (Соц.-дем. журнал „Вільна Україна“ ч. 1–2, січень–лютий 1921. Львів—Київ).