Галичина в рр. 1918–1920/XVII
| ◀ Розділ XVI. Проєкт статута для Східної Галичини | Галичина в рр. 1918–1920. IV. Часть. На Великій Україні Розділ XVII. Відношеннє між обома правительствами. Між орієнтаціями на Польщу і Москву |
Розділ XVIII. Розпад ▶ |
|
Перейшовши Збруч, галицьке правительство сіло в Камянці, осідку правительства Директорії. Галицьке правительство привело на Велику Україну 100.000-ну армію, з того 40.000 війска здатного до бою, яке зараз пішло у бій з большевиками.
Тепер, коли галицьке правительство й армія перейшли на територію Великої України, яка була під владою правительства Директорії, перед обома правительствами стало ще в більшій остроті ніж доси питаннє про їх взаїмне відношеннє.
Акт з'єдинення оставляв галицькому правительству повну незалежність, так, що спільна діяльність обох правительств не мала для себе постанов закона й опиралася тільки на порозумінню між ними. Факт утрати території галицьким правительством не вносив у се відношеннє ніякої законної зміни, тільки, ставлячи правительство Директорії в положеннє господаря, а галицьке правительство в положеннє гостя, вимагав від обох сторін у їх відношенню більше обережности, такту й делікатности ніж доси, коли кожде з обох правительств мало свою територію.
Хто були оба правительства і на які громадські ґрупи вони опиралися?
Галицьке правительство представляв Уповновласнений Диктатор д-р Евген Петрушевич, при якім з функціями ради міністрів, одначе без самостійности і відповідальности ради міністрів, а тільки як орґан дорадний і виконуючий рішення Диктатора, була Рада головноуповажнених Диктатора.
Диктатура опиралася на трудову (перед тим національно-демократичну) партію, яка в даних обставинах була за Диктатуру безумовно, і на радикальну партію, яка підпирала Диктатуру, не бачучи змоги в даних обставинах заступити її кориснійшою формою влади. Рішучими противниками як Диктатури так і всякого окремого галицького правительства була соціяльно-демократична партія „Селянсько-Робітничий Союз“. Значить, поділ партійних ґруп був такий, як на останній сесії Української Національної Ради. Ріжниця була тільки в тім, що тут не було Української Національної Ради, тільки представники партійних ґруп, і не було народньої маси, до якої могли би відкликатися чи партії через партійні з'їзди чи правительство і партії через вибори. Противенства між сими обома ґрупами, які вже були ярко зарисувалися на останній сесії Української Національної Ради, в Камянці що-раз більше загострювалися. Міжпартійні наради, які відбувалися кілька разів у Камянці для усунення противенств і винайдення спільної плятформи, до нічого не довели.
Директорія після уступлення Винниченка складалася з Петлюри, Швеця, Макаренка, Андрієвського й Петрушевича, Після державного замаху отамана Оскілка, в який була замішана партія самостійників, Андрієвський уступив; Швець і Макаренко ставали що-раз більше декоративними фігурами, з якими Петлюра не числився; Петрушевич в тім часі, як його проголошено Диктатором, через непорозуміння з Петлюрою виступив з Директорії. Таким чином Директорію в тім часі творив уже властиво один Петлюра.
Зокрема що до Петрушевича Директорія повідомила його, що його уступлення не приймає до відомости. Наслідком сього остало невиясненим, чи він є членом Директорії чи ні. Відповідно до політичної потреби раз говорилося, що він є членом Директорії, другий раз, що — ні. В дійсности до участи в праці Директорії його не запрошувано[2].
Правительство Директорії складалося з представників української соціяльно-демократичної робітничої партії і партії українських соціялістів-революціонерів. Перевагу в Раді Міністрів мали соціяльні демократи і прем'єром був спершу соц.-дем. Мартос, опісля соц.-дем. Мазепа. Представники названих партій у Раді Міністрів були залежні від Центральних Комітетів своїх партій. З українських соціяльних демократів Західної Области УНР входили в склад Ради Міністрів: Осип Безпалко як міністр праці, Семен Вітик як міністр галицькик справ, Володимир Темницький як міністр закордонних справ (який одначе сидів у Відні і не мав впливу на політику правительства) і д-р Володимир Старосольський як товариш міністра закордонних справ; з радикалів д-р Іван Макух як товариш міністра внутрішніх справ.
Таким чином в Західній Области УНР „праві“ були при владі, а „ліві“ в опозиції, яка шоборювала саму ідею окремого галицького правительства. Навпаки на Великій Україні при владі були „ліві“, а „праві“ в опозиції. „Праві“ з Великої України шукали підпори в галицькім правительстві, „ліві“ з Західної Области УНР у правительства Директорії. Так було ще тоді, коли галицьке правительство мало свою територію; тепер сі відносини ще загострилися. Ціле правительство Директорії займало супроти галицького правительства принціпіяльно те неґативне становище, яке займала соціяльна демократія й „Селянсько-Робітничий Союз“ Західної Области УНР. З другого боку наддніпрянські „праві“ підсували Петрушевичеви навіть думку державного замаху проти Директорії, яку одначе Петрушевич рішучо відкинув[3].
Законним висловом становища правительства Директорії до Диктатури був закон з 4. липня 1919. про утвореннє міністерства по справах Західної Области (Вістник державних законів 1919, випуск 28, число 386). Перший уступ сього закона звучить:
„Відповідно до актів 3. і 22. січня 1919. року про злуку Української Народньої Республики з Галичиною, в складі Міністерства Української Народньої Республики утворити Міністерство Західної Области Республики (Галичини), черев яке відбуваються всі урядові зносини з Галичиною“.
Міністром по справах Західної Области (або коротше: міністром галицьких справ) призначено соц.-дем. Семена Вітика.
Волю законодавця при утворенню сього міністерства поясняє орґан міністерства „Галицький Голос“[4] ось як: На основі акту з'єдинення суверенна влада на землях Західно-Української Народньої Республики перейшла до Директорії, тільки виконуваннє влади на час до Установчих Зборів остало при Українській Національній Раді. Через проголошеннє Диктатури Українська Національна Рада перестала виконувати владу. Диктатура не є правним наслідником Української Національної Ради, бо для утворення її конституція Західної Области УНР не дає законних основ. Коли ж Українська Національна Рада перестала виконувати владу, а Диктатура правно не істнує, то виконуваннє влади переходить на Директорію, яка виконує її через міністерство галицьких справ.
Таким чином відповідю Директорії на проголошеннє Диктатури було утвореннє міністерства галицьких справ. Директорія не признавала Диктатури правною установою і виявила свою волю переняти те виконуваннє влади, яке на основі акту з'єдинення прислугувало Українській Національній Раді, та виконувати її через міністерство галицьких справ.
Таке відношеннє між Диктатурою і Директорією утворилося ще до переходу галицького правительства й армії на Велику Україну.
Та рівночасно большевики на стільки загрожували Камянцеви, що Петлюра звернувся до Петрушевича за підмогою. Тоді була заключена між ними умова, яка мала управильнити відпошеннє між обома правительствами і їх спільну акцію.[5] Ся умова обнимала справу найвищої спільної команди; далі зобовязаннє Петлюри змінити політичний курс на більш уміркований і приняти в склад правительства Директорії галицьких діячів; в кінці зобовязаннє Петлюри скасувати міністерство галицьких справ.
Що до справи найвисшої спільної команди, то її полагоджено так: Обі армії, галицька і придніпрянська, зберігали свою окремішність. Галицька армія підлягала Начальній Команді Галицької Армії, якої командантом був ґенерал-четар Тарнавський. Придніпрянська армія підлягала Штабови Придніпрянської Дієвої Армії під командою отамана Тютюника, а опісля отамана Сальського, пізнійшого міністра війни. Для обєднання операцій обох армій утворено на основі порозуміння між обома правительствами Штаб Головного Отамана, якому підлягали обі армії в оперативних справах. Шефом Штабу призначено отамана Юнакова, бувшого професора війскової академії в Петербурзі, а ґенералом-квартирмайстром ґенерала-четаря Віктора Курмановича, бувшого державного секретаря війскових справ і шефа ґенерального штабу західної области УНР. Старшини, приділені до Штабу Головного Отамана, походили по половині з придніпрянської й галицької армій. Штаб Головного Отамана розпочав діяльність 11. серпня 1919.
Справа політичного курсу і складу правительства Директорії тяглась весь час перебування обох правительств у Камянці, викликуючи що-раз гострійші непорозуміння.
Закон про скасування міністерства галицьких справ видано аж 29. вересня 1919. В дійсности ж міністерство істнувало, в стані ліквідації, аж до кінця побуту обох правительств у Камянці.
Таким чином огляд на ту реальну силу, яку представляла галицька армія, заставив Директорію до „фактичного визнання“ Диктатури, якої вона, — як свідчить закон про утворення міністерства галицьких справ — правно не визнавала. Одначе противенства між обома правительствами були такі великі, що їх спільна діяльність не тільки не зменшала їх, але навпаки збільшала.
Один з галицьких діячів схарактеризував мені отсі противенства ось як:
Примушене уступити перед Польщею й антантою в Галичини, галицьке правительство пішло з армією на Велику Україну під кличем: „Через Київ до Львова“. Побити большевиків і укріпити українську державність на Великій Україні, а тоді ввернути всі сили української держави проти Польщі за визволеннє Галичини. А може побіда над большевиками й укріпленнє української державности заставить антанту визнати українську державу й віддати їй Галичину при управильненню відносин між Польщею й Україною.
Коли галицьке правительство хотіло воювати в большевиками й укріпляти українську державність для визволення Галичини, то правительство Директорії — на думку мого інформатора — думало так само воювати з большевиками й укріпляти українську державність коштом Галичини. А саме думало воно коштом Галичини замиритися з Польщею, через Польщу добути визнаннє антанти і так удержатися проти большевиків. Для війни з большевиками воно конче потребувало галицької армії, одначе для замирення з Польщею коштом Галичини йому заваджало галицьке правитильство. Тому правительство Директорії при помочи лівих галицьких ґруп повело завзяту боротьбу проти істнування окремого галицького правительства, за переведеннє повного з'єдинення під одною владою. Коли б закиди проти галицького правительства, як перешкоди для повного здійснення ідеї з'єдинення, були осягнули успіх, коли б галицьке правительство втратило довірє своєї армії й мусіло уступити, віддаючи всю владу Директорії, тоді Директорія з одного боку одержала би галицьку армію в свою повну розпорядимість, а другого ж боку мала би вільні руки що до Галичини в переговорах з Польщею.
Сей погляд мого інформатора установився під впливом події, які розвинулися в тім напрямі, що правительство Директорії справді заключило союз з Польщею не тільки коштом Галичини, але також инших західних українських земель.
Чи воно мало такий ясний плян що до галицького правительства, галицької армії й союза з Польщею вже підчас переходу Галичан на Велику Україну, важко ствердити. Швидше треба приняти, що той плян дозрівав поволи.
Я вже згадував про невиразне становище Петлюри в розмові з ґенералом Бертелємі.
Назарук, зазначуючи, що є звязаний словом і не може говорити докладно, стверджує, що „Петлюра мав звязок з Пілсудским уже тоді, коли про се нікому не снилося“[6].
Курдиновський, який ще з початком 1919. р. попав у Варшаву з якимись повновластями, які уповажняли його виступати від імени Директорії, підписав у Варшаві 16. мая 1919. якесь „desinteressement“ в справі Галичини.[7]
В серпні 1919. правительство Директорії вислало до Варшави політичну місію під проводом б. міністра шляхів Ф. Пилипчука. Місія прибула до Варшави 15. серпня 1919. В звязку з перебуваннєм її в Варшаві в польських часописах з 26. серпня 1919. появилася відомість Польської Телєґрафічної Аґенції, що місія „у вступній деклярації зголосила повне ‚desinteressement‘ в справі Східної Галичини“. Голова місії Пилипчук мав розмову зі співробітником щоденного часопису „Kurjer Polski“. Основний тон розмови, яку подав „Стрілець“ (ч. 67 з 11. вересня 1919.) п. н. „Союз з Польщею за ціну Галичини?“ — був той, що „уряд, відповідальне представництво і цілий український нарід прагнуть сердечно приятельського співжиття з братньою Польщею“, та що Польща й Україна повинні получитися нерозривними звязками“. На запитаннє, „які відносини українського уряду до галицького“, Пилипчук відповів: „Ніякі, бо уряд і війско галицьке перестали істнувати. Павленко і Петрушевич вже від давна не беруть участи в політичнім життю.“ На запитаннє про становище українського уряду в справі Галичини, Пилипчук дав таке поясненнє: „Докладної відповіді на се питаннє не можу дати, бо в сій справі ведуться власне переговори, про яких вислід міністерство закордонних справ не занедбає без сумніву видати урядове повідомленнє. Зрештою ся справа вже, очевидно, пересуджена в Парижі, коли Начальна Комапда польських війск одержала уповажненнє дійти до лінії Збруча. А український нарід зі своєї сторони так щиро змагає до приязни з Польщею, що не схоче робити в сім напрямі яких-небудь трудностий.“
Сі відомости польської преси, зрозуміла річ, занепокоїли Галичан.
Пилипчук помістив у „Стрільці“ (ч. 70 з 18. вересня 1919.) спростуваннє, в якім, зазначивши, що „Kurjer Polski“ переповів його слова невірно та що він з того приводу післав був спростуваннє до редакції, — про суть справи заявив ось що:
„В розмові зі співробітником ґазети ‚Kurjer Polski‘ мною було сказано відносно Галичини слідуюче:
Русинського війска як такого в нас не мається, а істнує українська армія під одним командуваннєм, яка складається з придніпрянських та придністрянських війскових частин. Уряд Західної Области УНР перебуває в Камянці, але в справи України придніпрянської не втручається.
Що ж до відношення нашого уряду до Східної Галичини, то ні в якім разі Його не можна означити словом ‚desinteressement‘, але по сьому питанню подати більш докладні відомости я тепер не можу. На запитаннє про окупацію Галичини я сказав, що очевидно на се була згода держав антанти, коли війска польські обсадили Збруч.
Місія стояла на тому становищі, що відносно питання про Східну Галичину вона не уповноважнена робити ніяких заяв.“
Спростуваннє Пилипчука не розвіяло сумнівів Галичан і — на мою думку — не могло розвіяти. При тім треба мати на увазі, що відомости польської преси про місію Пилипчука могли бути використані польським правительством у міжнародній політиці. Спростуваннє Пилипчука в українській пресі не могло сьому перешкодити.
Взагалі ж уся преса Придніпрянщини з більшим або меншим натиском виказувала потребу згоди з Польщею. Прим „Україна“, орган штабу придніпрянської Дієвої Армії, в статті п. н. „Історичний крок“ (ч. 58 з 22. жовтня 1919.), написаній з приводу вислання місії до Польщі під проводом Андрія Левицького, вказувала, що тепер, коли в Польщі перемогла демократія, згода між Польщею й Україною являється природним і легким ділом.Весь той дух польсько-української угоди, який уносився в політичній атмосфері Директорії, — при тих відносинах недовіря, підозрівання й поборювання, які панували між обома правительствами і громадськими ґрупами, що стояли за ними, — причинявся до що-раз більшої ворожнечі.
Коли Галичани підозрівали правительство Директорії в змаганню до угоди з Польщею коштом Галичини то знов Придніпрянці підогрівали Диктатуру в змаганню до угоди з реакційною Москвою коштом державної самостійности України. Від воєнних подій під Київом при кінці серпня 1919., де галицька армія, занявши Київ після большевиків, уступила з нього перед Денікіном, аж до заключення перемиря між галицькою армією й Денікіном з початком падолиста 1919., сі підозріння що-раз більше зростали, аж в кінці, після заключення згаданого перемиря, вибухли великим обвиненнєм: „Галичани зрадили!“
Про згадані воєнні події буде мова далі. На сім місци прослідимо політичний бік справи.
Орієнтація на реакційну Москву, на плятформі федерації, зродилася — як уже зазначено — в Парижі в Панейка і Томашівського під впливом переговорів з російськими протибольшевицькими ґрупами.
В серпні 1919. Панейко був у Відні і тут видно прихилив до своєї орієнтації впливові круги трудової партії, які опинилися тут на еміґрації після заняття Галичини Польщею.
Се твердженнє опираю на тім, що безпосередно після побуту Панейка в Відні появилася в „Українськім Прапорі“ (ч. 4.), офіціозі галицького посольства в Відні, який виходив під редакцією д-ра Степана Барана, стаття д-ра Костя Левицького п. н. „Куди дорога?“, де виложені основи орієнтації на протибольшевицьку Москву таким способом, який дуже виразно вказує на згадані парижські впливи.
В сій статті, після представлення тодішнього стану українських земель, а саме боротьби проти Поляків, проти большевиків і проти протибольшевицької Росії, — говориться:
Тому виринуло питаннє, чи ми самі власними силами видержимо той великий боєвий фронт та побємо наших ворогів, — чи не належало би стратеґічно сеї фронт скоротити і дипльоматично шукати союзника, що мав би дійсно свій інтерес у тім, щоби жити в союзі з Україною, бо з самих симпатій не покладемо української держави.
В послідних днях висувається комбінація союза румунсько-польського з Україною, що мав би стати заборолом на схід проти Росії та на захід проти Німеччини, союза, що нині бореться проти большевиків, та в нім знайде свою розвязку українське державне питаннє. Отся комбінація не перша і не остання, але в своїх наслідках незвичайно небезпечна.
Вступною умовою сього союза являється передовсім нажива Румунії і Польщі українськими землями. Румунія хоче мати забезпечені для себе области цілої Бесарабії і цілої Буковини та части української країни закарпатської, а тоді жити в добрих сусідських зносинах з Україною, щоби з нею боротися проти Росії. Польща знов хоче на все посісти Східну Галичину, Холмщину і взагалі Волинь, а про Правобережну Україну дасться говорити на основі ягайлонської ідеї, щоби спільно на Ґерманця стати і західну культуру ратувати. Значить, нас обідруть з усіх боків та обідрану Україну будуть захищати своїм союзом. А другою й головною умовою буде унія України з Польщею, яку Румунія має благословити.
Та яка доля жде український нарід у злуці з Польщею, на се маємо три докази: пануваннє старої Польщі на основі всяких уній над українським народом, пануваннє Поляків над Українцями під Австрією та теперішнє володіннє Поляків над Українцями у Львові, Перемишлі, Вадовицях, Домбю, Модлині, Берестю та инших місцях, супроти чого російська інвазія — колись така страшна — тепер ціниться українським народом неначе добродійство, — так, що з одної сторони досвід і розум політичний, а з другої сторони почування чи там політичний інстинкт українських народніх мас вказують нам усякі можливі комбінації політичні з безоглядним виключеннєм якої-небудь злуки з Поляками.
Отсей вислід мучеництва українського народу під Польщею від часів найдавнійших до найновійших мусимо приймити за вихідну точку нашої орієнтації політичної, коли хочемо вести справді українську народню політику. Та можна сказати, що на сім становищи стоїть весь український нарід, не виключаючи навіть галицьких русофілів.
З иншої сторони виступає в теперішніх обставинах поважне питаннє про відношеннє України до нової Росії, що має стати на руїнах деспотичної царської Росії по знищенню большевицької пошести.
Тут ставляємо за вступну умову, що нова Росія як велика держава мусить зорґанізуватися без огляду на те, чи відновить її Колчак, Денікін, чи хто инший, та що нова Росія не може стати царсько-деспотичною імперією, але мусить збудуватися на основах конституційно-демократичних. Ступивши на се становище, не може нова Росія не признати в першім ряді самостійности українського народа та його державного права. Тому мілітарне перемирє української армії з російськими протибольшевицькими арміями виринає з сучасної ситуації, щоби скоротити боєвний фронт, себе не поборювати на полі війни, а спільними силами знищити большевицьку язву. Поклавши отсе за основу, мають дипльоматичні чинники обох сторін, України і Росії, підготовити другу і головну умову, якою має бути конфедерація (союз) обох держав, України й Росії, що стануть дійсним природним заборолом сходу супроти всякого посягання Поляків, Румунів чи кого-небудь другого. Проти такого союза не годні устоятися ні Поляки ні Румуни з їх імперіялістичними посяганнями на чужі землі, та проти сього не стануть і держави антанти, бо лиш така розвязка питання двох найбільших народів на сході сотворить лад і спокій на великім просторі сходу Европи.
Такою дорогою зберемо ‚руські землі‘ українського народу для України та руські землі російського народу для Росії.
Польща завше загрожувала нам у нашім життєвім єстві: винищуваннєм українського народу, злобним підриваннєм економічних основ життя українських народніх мас та загладою всякого культурного і політичного розвою українського народу. Росія ніколи не загрожувала нам у такій мірі ні в першім ні в другім, а в третім мусить тепер, по стільки важких досвідах, покинути свої ‚сепаратистичеські‘ і ‚мазепинські‘ міркування та раз на все признати у своїм інтересі державнім та в імя правди і міжнароднього права, шо український нарід був, є і має право самостійного життя державного.
Тоді зійдуться інтереси обох сих найблищих собі народів славянських і сі інтереси звяже союз обох їх держав: України і Росії.
Ми, Українці з галицького Пємонту, поборювали доси і будемо поборювати національне русофільство як національну зраду, якої нема у ніякого славянського народу, та не буде і в нас з хвилею державного союза між Україною і Росією. Але ж що иншого є політичне русофільство і політичне українофільство як сполука двох державних інтересів для спільної ціли, а що иншого є народнє відступництво.
До здійснення висказаної тут політичної думки прийшов тепер найпригіднійший час, коди покликані російські чинники мають як-раз приступити до орґанізації правильної російської держави, коли всяка поміч і полекша на полі бою є пожадані і цінні та коли держави антанти не можуть покінчити нарад мирового конгресу, не вирішивши східно-европейського питання.Читач сам бачить, як неоднаково в сій статті розділені світла і тіни між Польщу й Москву.
Щодо Польщі автор є реаліст, при тім реаліст аж занадто песимістичний, якому Польща видається токою всесильною, що в яку комбінацію Україна з Польщею не ввійшла би, Польща все матиме силу нищити і знищити Україну.
Зате що до Москви автор виступає як ідеаліст-фантаст чистої води. В минувшости „винищуваннє українського народу“ і „злобне підриваннє економічних основ життя українських народніх мас“ видається йому з боку Москви значно менше ніж з боку Польщі, — хоч історія руйнування української державности Москвою говорить страшними словами, — а про змагання до „заглади всякого культурного і політичного розвою українського народу“ говорить він також перше всего під адресою Польщі, коли що до Москви старається неначе кинути заслону на сю справу що до минувшости і переходить до будучности.
Ту будучність малює він як найбільш ясними красками. І на якій основі? Чи наводить на се які реальні дані? Ні! Замість реальних даних конструує він тезу, що „нова Росія не може не признати в першім ряді самостійности українського народа та його державного права“, — і робить усі дальші виводи так, неначе б ся його теза була реальним фактом.
Статтю д-ра Костя Левицького передрукував „Стрілець“, орґан Начальної Команди Галицької Армії, в числі 71. з 20. вересня 1919., додаючи до неї отсю редакційну увагу:
„В ч. 4. ‚Українського Прапора‘, що виходить у Відні, появилася інтересна стаття одного з найстарших діячів Галичини, який усе старався наладнати якось наше життє з Ляхами. Уважаємо вказаним подати його голос до відома галицьких утікачів, бо буде се вислів поглядів більшости Галичан на захід від Збруча і на еміґрації західній. На наших очах повторяється історія часів Хмельницького, викликана так само страшною польською політикою. Поляків не навчила історія нічого. Вони вдруге готовлять Переяслав. Але нехай не забувають, що завершеннєм Переяслава були Мацейовіце. Наше становище вияснимо в найблисших числах“.
Як на поміщеннє статті д-ра Костя Левицького в орґані Начальної Команди Галицької армії зареаґували Придніпрянці, для приміру наведемо голос „Українського Козака“, фронтової газети Української Народньої Армії[8]. В числі 56. з 25. вересня 1919. поміщена з сього приводу передовиця п. н. „Небезпечна гра“, в якій пишеться:
Рівночасно появився „Стрілець“ (ч. 74 з 25. вересня 1919.) з заповідженими редакційними увагами до статті д-ра Костя Левицького. Вони містилися в передовиці п. н. „На роздоріжжі“, підписаній редактором д-ром Осипом Назаруком.
На його думку, до якої з сих держав прихилиться Україна, та буде мати перевагу на Сході Европи. Докази: зріст могучости Польщі після недобровільної з боку України Люблінської унії і зріст могучости Москви після добровільного з боку України Переяславського договору. Отже рішаючим чинником у боротьбі між Польщею й Москвою була й буде Україна.
Далі звертає автор увагу на те, що „під природним напором Польщі на схід ми тратили свою національну територію.“ „Зате під Москвою ми не тільки що не втратили нічого з своєї території, але зискали так багато, що зі становища етноґрафічного стали великим народом. Около 40 проц. нашої національної території зискали ми під Москвою в напрямі на полудне і на схід“… „Напір Росії на Царгород, той ключ до Чорного Моря, роблений був фактично більше в інтересі України чим Московщини. При всій своїй неохоті і всім оправданім жалю до Москви треба признати, що вона мимохіть була добрим виконавцем політичного заповіту українських князів.“
„Одначе — пише автор далі — сі факти потребують освітлення. Коли викинемо з душі зрештою оправдану ненависть до Польщі, яка особливо під впливом теперішніх знущань над українським народом у Галичині опановує нас, і тільки холодним світлом думки подивимося на твореннє української нації (як основи держави), то мусимо признати, що в боротьбі з Польщею і тільки з нею одержали ми своє національне лице. Коли в думці відкинути все, що ми здобули собі в сій боротьбі з Польщею, то остане — поминувши княжу добу — мряковиннє з ґейзерами. Навіть уся козацька традиція з національним змістом, се вислід нашого відношення до Польщі. Від хвилі, коли остаточно перемогла Москва, ми втратили можність духового розвитку, можність боротьби. Розвивалося під нею тільки наше тіло (етноґрафічна маса), росла наша територія, а завмер орґанізаційний змисл і дух. Хто розуміє значіннє сих слів, той розуміє і наше ваганнє.
Вибір орієнтації в таких обставинах незвичайно важкий. З одного боку не знати, чи на випадок союза з Росією не затреться знов наше національне лице, і то вже разом з Галичиною. Бо напевне можна сказати, що коли ми раз твердо станемо на плятформі політичного русофільства, то скорше чи пізнійше відберемо від Польщі Галичину не тільки по Сян, але по Попрад і Люблин. З другої знов сторони, де маємо яку-небудь запоруку, що Поляки в разі союза з нами не використають нас виключно на те, щоби проковтнути як найбільше української території.
Кождий союз — як сказав Бісмарк — ліпше робити зі слабшим ніж з міцнійшим. Бо тоді користи союза будуть шо нашім боці. Вправді кожда з наших сусідок (ї Польща і Москва) наразі міцнійша від нас, одначе Польща слабша ніж Росія. Але де запорука, що Поляки настільки змінять відношеннє до нас, щоби наш власний нарід не присилував нас подерти всякі договори з Польщею? Чи зібраннє всіх наших земель не переважає наразі всяких инших користий?
Все се питання, на які може дати відповідь, і за сю відповідь взяти на себе відповідальність, тільки збір представників нашого народу. Голос тої Галичини, яка остала під польським пануваннєм, і тої, яка втікла з під нього на захід, маємо в згаданій статті д-ра К. Левицького. Ми розуміємо його, — і він не може бути инакший. Хто в неволі, той не може думати, тільки про убиттє свого кривдника. Ми тут віддихаємо поки-що на свободі і на своїй землі. Зберімся і разом вирішимо се велике питаннє, яке так само у весь ріст стояло перед найбільшим нашим державним мужем, Богданом. І він не зважився сам вирішувати його, а запитав широкі круги.
При вирішуванню сього питання все мусимо памятати про наш принціп, якого ніколи не зречемося, — се Самостійна Українська Держава. І тільки з тим можемо увійти в союз, хто нам дасть і може дати більше змоги дійсно побудувати Самостійну Українську Державу.
Вирішити питаннє орієнтації треба скоро, дуже скоро. Бо події можуть піти по наших головах. І горе нам, коли ми се питаннє вирішимо запізно, або вирішимо на основі почувань, а не на основі холодного розуму, хоч би він крівавив нам серце як ніж.“Супроти статті д-ра К. Левицького, яка вказувала орієнтацію на протибольшевицьку Москву як на єдиний і найліпший вихід, стаття Назарука являється вимаганнєм обєктивно обміркувати всі за і проти як що до орієнтації на Польщу так і на Москву.
Одначе Придніпрянцям, в тодішній атмосфері ворожнечі, підозріння й недовіря, вона, в звязку з статтею д-ра К. Левицького, могла видатися і видалася одним з обявів — тільки більш обережним — пропаґанди орієнтації на Москву.
Річевою хибою статті Назарука будо те, що автор, який грав дуже визначну ролю в галицьких кругах, сам для себе не знайшов відповіді на поставлене питаннє.
Стаття д-ра К. Левицького не була одиноким висловом парижської орієнтації на протибольшевицьку Москву, який дістався до Камянця.
Рівночасно Диктатор дістав докладне звідомленнє Панейка про положеннє в Парижі, де — треба допускати — були всі можливі арґументи в користь тої політичної орієнтації, яку Панейко вважав за корисну і вказану.
Далі треба згадати про два листи Панейка, один до Диктатора, другий до галицького посла в Відні Сінгалевича, які оба дійшли до Камянця. З сих листів видно, в якім напрямі впливав Панейко на галицьке правительство[9].
Лист до Диктатора звучить:
„Париж, дня 17. жовтня 1919.
Лист до Сінгалевича звучить:
„Париж, 20. жовтня 1919.
Одержав нині дві телєґрами від Вас. Дуже дякую. В справі ліквідації пішлю ноту і буду особисто інтервеніювати, одначе маю дуже мало надії на успіх. Наслідком засліпленої політики Камянця Подільського (делікатно вона називається польсько-румунською орієнтацією) становище українства перед антантою стає що-раз гіршим. А добрим воно ніколи не було. Божевільний помисл, щоби Румунією і Польщею шахувати політику Анґлії в російській справі, дає вже свої овочі. В останній картці писав я Вам висліди своєї конференції в Анґличан в справі Соборної України. Нині доповняю сі вістки донесеннєм, що Румунія і Польща одержали довірочний зазив від антанти (Анґлія), щоби Україну Петлюри бойкотувати на рівні з Росією большевицькою. Прошу передумати собі, що таке рішеннє означає. Не можу Вам, Дорогий Пане После, сказати, як мене серце болить, що Петрушевич не знайшов у собі рішучости доволі, щоби здержати Петлюру від авантюристичних підшентів. Тоді, як я писав йому, ще був час останній, нині вже пізно, щоби бодай тепер ще, замість утікати до Румунії на безвиглядну еміґрацію (до сього мусить прийти), порозумівся з Денікіном і зискав вплив у нього. Одначе не маю надії, що станеться так. Фрази мають у нас більше значіння, а кров не коштує нічого. Відси з Парижа робиться де-що, щоби зневтралізувати в окруженню Денікіна вплив реакціоністів і націоналістів. Поїхав туди з тим наміром Маклаков, навіть Крамарж буде в тім дусі працювати. Петрушевич міг би багато помогти, як би знав, як стоїть справа, і мав цивільну відвагу. А так… стискаю Вашу руку, falsus utinam vates sim. — Панейко.“
В кінці треба згадати, що в тім часі приїхав до Камянця з Парижа штабовий офіцир галицької армії Ерлє, який за час свого півторамісячного побуту в Парижі оставав під виключним політичним впливом Панейка і Томашівського. Зазначую се тому, бо в віденській „Боротьбі“ були натяки на те, що Ерлє мав відіграти визначну роль в орієнтуванню Начальної Команди Галицької Армії в напрямі угоди з Денікіном. На скільки се правда, то очевидно через нього говорили впливи парижської орієнтації.
Так з одного боку правительство Директорії, щоб дістатися під опіку антанти, шукало порозуміння з Польщею; з другого боку галицьке правительство діставало з Парижа вказівки, що дорога до антанти веде через союз з Денікіном на основі федерації.
І як Галичани, хоч бажали позискати антанту для справи української державности і зокрема для рішення спору з Польщею за Галичину в користь України, одначе не могли згодитися не те, щоб се сталося через союз з Польщею коштом Галичини, — так і Придніпрянці, хоч усі свої зусилля звертали на те, щоб антанта взяла українську державність під свою опіку, одначе не могли згодитися на те, щоб се сталося через союз з Денікіном, куплений ціною державної самостійности.Так стояли оба правительства і ті громадські ґрупи, на які вони опиралися, супроти себе неначе два ворожі табори, в хвилі, коли треба було знайти спільну мову — не для того, щоби спільними силами перемогти, бо се було по-над їх сили, а для того, щоби спільно впасти і полишити тим, що далі будуть вести боротьбу за українську державність, ясну історичну традицію.
Замість того преса обох таборів дишала взаїмною ворожнечею, стараючися як найбільше зогидити противника. На основі тих часописів, які попали в мої руки, треба ствердити, що преса, яка стояла за правительство Директорії, представляється під сим оглядом багато гірше, ніж преса, яка стояла за Диктатуру. Прим. „Україна“, орган штабу Придніпрянської Дієвої Армії, отже урядовий орґан Головного Отамана, отверто виступала проти істнування Диктатури, називаючи її „недорічністю“ та домагаючися її усунення. А „Боротьба“, орґан українських соціяльних демократів Галичини її Буковини, в дійсности ж орґан членів Ради Народніх Міністрів Безпалка й Вітика, в боротьбі проти Диктатури переходила всякі межі в тенденційнім освітлюванню подій і особистих нападах. Супроти того „Стрілець“ держався більше оборонного становища і приличних форм полєміки.
В такій атмосфері спільні виступи обох правительств були тільки хвилевим закриваннєм рани, яка очевидно далі ятрилася.
Таким спільним виступом був маніфест з 24. вересня 1919. до Народа України з зазивом до війни проти Денікіна. Маніфест підписали: Голова Директорії Головний Отаман С. Петлюра, члени Директорії: Проф. Ф. Швець і А. Макаренко, Президент Української Національної Ради д-р Е. Петрушевич[10], голова Ради Народніх Міністрів і міністр внутрішніх справ І. Мазепа і всі міністри.
Другим спільним виступом обох правительств була державна нарада 25. жовтня 1919., в якій взяли участь члени обох правительств і представники партійних та громадських організацій[11].
В промовах представників обох правительств стверджено їх однозгідність.
Головний Отаман Петлюра у вступній промові сказав:
„Як у Верховної Влади, Диктатора Західної Области, Уряду Наддніпрянщини і в обох арміях панує гармонія, згода, одна воля, один національний могучий дух, так і в усіх політичних та громадянських орґанізаціях, в цілім народі мусить повстати також один великий порив, одна воля, один дух, спільне всім бажаннє посвятити всі свої фізичні й духові сили, всі матеріяльні засоби, всю енергію творчого всенароднього ґенія для єдиної найсвятійшої нашої мети — виборення нашої незалежности.“
Диктатор Петрушевич заявив, що
Премєр Мазепа сказав:
„Серйозних непорозумінь на ґрунті внутрішньої і закордонної політики в уряду Наддніпрянщини й Наддністрянщини не було й це може бути. Наддністрянці борються за ті самі високі ідеали, що й Наддніпрянці, і коли вони так само переймуться глибокою вірою в кінцеву перемогу нашої національної справи, так між двома рідними братами знайдеться все і всюди спільна мова, воля й чин. Справу де-яких непорозумінь у Диктатурі треба вважати внутрішнім питаннєм галицького громадянства, яке в свій час розвяже його згідно з своєю волею та конституцією“.
В другій, кінцевій промові Мазепа сказав про порозуміннє з Польщею і про відношеннє до галицького правительства ось-що:
„Рахуючися з реальними фактами міжнароднього життя, уряд УНР в своїй закордонній політиці вступив на дорогу порозуміння з тими державами й народами, які або безпосередно заінтересовані в визнанню самостійного істнування української держави, або вважають таке визнаннє конечним актом міжнародньої справедливости та европейської рівноваги. Наше порозуміннє з найблизшими нашими сусідами — Польщею і Румунією — випливає іменно з отсих реальних міжнародніх відносин“.
„Становище нашого уряду в справах взаємовідносин з урядом Західної Области УНР ясні. В обох урядів панує цілковите порозуміннє і згода що до найвисшої мети нашої національної політики, а малі ріжниці поглядів на деталі тактики абсолютно не можуть бути причиною яких-небудь небажаних наслідків. Форма краєвого уряду Західної Области УНР належить до компетенції збірної волі галицького громадянства, і коли прийде пора на її вселюдний вияв, так воно зуміє се хатнє питаннє розвязати звичайним парляментарним шляхом. Коли ж дивитися на Галичину зі становища закордонної політики, так уряд розглядає се питаннє тільки зі становища цілости й єдности етноґрафічних земель Соборної України“.
В кінці Петлюра в своїй кінцевій промові сказав:
Так говорили представники обох правительств. Одначе партії говорили инакше.
Представник галицької трудової партії Гр. Тимощук вложив отсю заяву:
„Українська трудова партія:
1. Стоїть на ґрунті конституційних актів Національної Ради з 3. січня 1919. та Трудового Конгресу з 22. січня 1919. в справі злуки Наддністрянської й Наддніпрянської України, себ-то, що сі акти мають бути затверджені Установчими Зборами, а до того часу мусить остатися непорушним територіяльний уряд Наддністрянщини.
2. Зміну територіяльної влади Західної Области УНР вважає неможливою через те, що галицький нарід не має в сей час змоги виявити свою волю в сій справі, а також закордонне становище і добро та цілість наддністрянської армії не оправдують непотрібних експериментів.
3. Причини дрібних непорозумінь між наддністрянським і наддніпрянським урядом добачує в ріжницях світогляду й громадського виховання сих частин українського народу, що сотні літ жили в двох відмінних від себе державах.
4. Орієнтацію на схід, як що вона була в окремих одиниць, пояснює критичним становищем армії, котра заздалегідь повинна знайти можливий вихід з неможливого положення. Про щось серйознійше й мови не може бути“.
Представник галицької радикальної партії А. Крушельницький так само
„з огляду на міжнародню політику, внутрішнє положеннє і добро армії обстоює незмінність галицького територіяльного уряду“.
Зате Безпалко і Вітик від імени галицьких і буковинських соціяльних демократів виступили дуже різко проти Диктатури, домагаючися утворення одного правительства для цілої Української Народньої Республики. Коли взяти на увагу, що оба вони були членами Ради Народніх Міністрів УНР, то їх промови перекреслювали те, що від імени Директорії і її правительства говорили про однозгідність з галицьким правительством Головний Отаман Петлюра і премєр Мазепа.
В промові представника української соціяльно-демократичної робітничої партії нема нічого про відношеннє між обома правительствами. Чи се тому, що про сю справу мали говорити соціяльні демократи Безпалко і Вітик, чи в инших причин, — годі вияснити.
Зате представник партії українських соціялістів-революціонерів М. Любинський поставив у сій справі домагання, які покривалися зі становищем Безпалка і Вітика.
Так говорили представники партій.
„А на дворі — пише Назарук — відбувалося що краще ‚єднаннє‘. Площу перед ґубернаторською палатою, де відбувалося ‚єднаннє‘ політиків, обсадили наддніпрянським війском. Коли про се довідалася галицька залога, прийшла також на ту площу, і то з двома кулеметами, щоби в потребі боронити Диктатора. Як Наддніпрянці побачили, що Галичани привезли ‚техніку‘ (так називають там машинові кріси і т. п.), післали по свою ‚техніку‘. І так скріплялися майже цілу ніч“[12].
Державна нарада була властиво зборами, скликаними на те, щоби представники партій і громадських орґанізацій вислухали звідомлення правительства, а правительство вислухало бажання представників партій і громадських орґанізацій. Ніяких рішень вона не приймала.
На дальший хід подій вона нічим не вплинула. Ані не скріпила сил держави, щоби відвернути катастрофу втрати території. Ані не витворила моральної атмосфери, щоби серед катастрофи, яка прийшла, не потерпіла ідея, за яку гинуло війско з усіх українських земель, — ідея з'єдинення всіх українських земель в незалежну державу.
——————
- ↑ Матеріяли до IV. части:
Д-р Осип Назарук, Рік на Великій Україні. — Осип Левицький, Галицька армія на Великій Україні. — Д-р Лука Мишуга, Похід українських війск на Київ (серпень 1919). — Камянецькі часописи з часу вересень–жовтень–падолист 1919. (з кождого з вичислених часописів мав я що кілька чисел): „Україна“ орґан штабу наддніпрянської дієвої армії; „Український Козак“, фронтова ґазета Української Народньої Армії; „Робітнича Газета“, центральний орґан української соціяльно-демократичної робітничої партії ; „Трудова Громада“, орґан Центрального Комітету української партії соціялістів-революціонерів; „Народня Воля“ орґан Центрального Комітету Всеукраїнської Ради Селянських Депутатів; „Галицький Голос“, орґан міністерства галицьких справ; „Боротьба“, орґан українських соціяльних демократів Галичини й Буковини; „Стрілець“, орґан Начальної Команди Галицької Армії. Всі сі часописи, крім останньої, заступали становище правительства Директорії.
Крім поданих матеріялів користувався я також матеріялами в еміґраційній пресі, оповіданнями учасників і т. п.
Період перебування галицького правительства на Великій Україні, се дуже важка сторінка сучасної історії України. Тому подаю матеріяли, на основі яких представляю сей період, щоб читач знав, на чім оперта моя праця. Сих матеріялів, очевидно, замало, щоби сказати „останнє слово“ про сей період.
В оцінці діяльности осіб сього періоду треба мати на увазі ті страшні обставини, в яких ішов розпад нашої держави. В тім „чотирокутнику смерти“ який творили: большевики, Денікін, Польща і Румунія, не тільки ті, котрих косив тиф, були недужі. Ще більш недужі були ті відповідальні особи і ґрупи, які бачили неминучий розпад держави, безсильні спинити його. Вони жили і працювали немов у горячці, — в горячці безсильности й розпуки. Вчинків недужих не можна оцінювати мірою, якою оцінюється вчинки здорових…
- ↑ Рік на Великій Україні, стор. 208–9.
- ↑ Рік на Великій Україні, стор. 204–5.
- ↑ Стаття д-ра Стефана Стебельського п. н. „Критичні уваги до акту злуки з 3. січня 1919.“
- ↑ Ся умова не була оголошена і її зміст подаю на основі ґазетних і мемуарних відомостий.
- ↑ Рік на Великій Україні, стор. 228.
- ↑ В серпні 1919. Курдиновський приїхав з Варшави до Парижа і розказував про се на засіданню Делєґації УНР. Мене тоді в Парижі не було. Одначе на засіданню Делєґації 10. падолиста 1919. Панейко говорив про факт і день підписання „desinteressement“ Курдиновським, як про справу стверджену й відому Делєґації.
- ↑ Инших часописів з того часу не маємо.
- ↑ Оба листи були оголошені в віденській „Боротьбі“, орґані Вітика, ч. 1 з 1. січня 1920. Автентичности їх ніхто не заперечив.
- ↑ Треба звернути увагу на те, що Петрушевич не виступає в сім маніфесті ані як член Директорії ані як Уповновласнений Диктатор.
- ↑ Відомости про державну нараду взяті зі звідомлення, яке було поміщене в „Україні“ (чч. 63 і 64 з 28. і 29. жовтня 1919) і яке має, до певної міри, урядовий характер. Звідомлення в инших часописах також взято під увагу.
- ↑ Рік на Великій Україні, стор. 295.