V. Часть.
Правительство Західно-Української Народньої Республики на еміґрації.
Розділ XIX.
Орієнтація на протибольшевицьку Росію і відреченнє від неї.

1. Збори членів Української Національної Ради у Відні. Приїхавши до Відня, Диктатор Західної Области УНР скликав збори тих членів Української Національної Ради, які перебували на еміґрації в Відні, щоби обговорити політичне положеннє, витворене подіями на Великій Україні. Рівночасно приїхав до Відня з Парижа заступник голови Делєґації Української Народньої Республики на Мирову Конференцію, державний секретар закордонних справ Західної Области УНР д-р Василь Панейко. Таким чином члени Української Національної Ради мали змогу оцінити положеннє на основі звідомлень з одного боку з Великої України, з другого боку з Парижа. Треба зазначити, що збори членів Української Національної Ради не були реактивуваннєм Ради як законодатного орґану, а тільки принагідною нарадою, скликаною Диктатором в дорадних цілях.

Про хід нарад оголошено тільки отсей офіціяльний комунікат[1]:

„По причині приїзду до Відня Президента Української Національної Ради д-ра Евгена Петрушевича і державного секретаря д-ра Василя Панейка, відбулися наради збору членів Української Національної Ради, пробуваючих у Відні, під проводом Президента д-ра Евгена Петрушевича в днях від 9. до 17. грудня 1919.

Наради розпочав Президент д-р Евген Петрушевич своїм звітом, по чім д-р Василь Панейко представив справу статута для Східної Галичини. Відтак на підставі отсих звітів переведено дебату про наше теперішнє державно-правне становище та в сій дебаті всі бесідники згідно ствердили, що однодушним змаганнєм всего українського народа, без ріжниці партій і областий, є: сполученнє всіх українських земель в одній самостійній і суверенній українській державі; — що натомість всяке розділюваннє українських земель та прилучуваннє їх частин до инших держав уважають шкідним для українського державного права, як також взагалі для будучности українського народу, — та що Українці Західної Области хочуть ділити долю з Придніпрянською Україною і з нею разом злучитися в тій державно-правній формації, яку виборе собі український нарід в отсій світовій війні.

Супроти послідних подій постановлено заложити рішучий протест проти деклярації пп. Андрія Лівицького і тов. у Варшаві в справі зречення Східної Галичини в користь Польщі.

Дальше вирішено внести державно-правне застереженнє проти предложеного Найвисшою Радою Мирової Конференції в Парижі статута для Східної Галичини.“

Згаданий протест проти варшавської деклярації місії УНР з 2. грудня 1919. внесено з датою „Відень, 11. грудня 1919.“ і з підписом д-ра Евгена Петрушевича як Президента Української Національної Ради[2]. Провідною думкою протесту є твердженнє, що місія УНР у Варшаві, проти волі її галицьких членів і після виходу їх з місії, не має права складати заяв що до Східної Галичини. Основна точка протесту звучить:

„Іменем Західної Области Української Народньої Республики, себ-то Східної Галичини та Північної Буковини має право заявлятися правосильно тільки її власне лєґальне представництво та її власна лєґальна власть, які істнують до сьогодня та своїх прав у нічию користь ніколи не зрікалися, зваживши, що постановою репрезентаційно-законодатного тіла Західно-Української Народньої Республіки, а іменно Національної Ради з дня 3. січня 1919., як і постановою Директорії Української Народньої Республики з дня 19. січня 1919. тільки заповіджено евентуальну злуку обох українських Республик, застерігаючи рівночасно сими актами виразно, що, аж до часу скликання всеукраїнських установчих зборів законодатну власть на території Західно-Української Народньої Республики, себ-то на території Східної Галичини та Північної Буковини виконує Національна Рада, а екзекутивну власть правительство тої ж Республики, установлене Національною Радою та перед нею відповідальне. Згідно з сим може правосильно заявлятися що до території Західно-Української Народньої Республики та що до її відносин, а зокрема що до границь супроти Польщі тільки згадана Національна Рада та установлене нею правительство Західно-Української Народньої Республики.

Становище повисше відповідає теж принціпіяльно дотеперішньому становищу Найвисшої Ради Аліянтів у Парижі, яке так названу Східну Галичину вважає як окрему державно-правну одиницю“.

Коли в справі зречення Галичини місією УНР в користь Польщі збори членів Української Національної Ради заняли таке ясне становище, то становище зборів у справі переходу галицької армії до Денікіна офіціяльний комунікат покрив тайною.

В дійсности за тою тайною крилася орієнтація більшости національно-демократичних політиків на той шлях, який промостила галицька армія. Свідчать про се самі наради[3], свідчить політичний напрям „Українського Прапора“[4] і свідчить передовсім дальша акція Панейка в Парижі, до якої він, очевидно, мусів дістати уповажненнє в Відні.

2. Український Національний Комітет у Парижі. Діяльність Панейка після приїзду з Відня до Парижа зазначилася на зверх двома актами: 1) виступленнє з Делєґації Української Народньої Республики і заложеннє окремої Делєґації Західно-Української Народньої Республики як заступництва Галичини перед Мировою Конференцією[5]; 2) участь в заложенню „Українського Національного Комітету“ як „представника й оборонця національних інтересів України перед міжнароднім політичним світом“[6].

Сам Панейко представляє справу заложення „Українського Національного Комітету“ ось як[7]:

„Коли на склоні 1919. року, після кількакратних (почавши від мая 1919.) заяв представників Петлюри про ‚desinteressement‘ в справі Східної Галичини, було ясно, що нічого Галичанам робити в петлюрівській делєґації; коли крім того всім стало очевидним, що наша тіснійша вітчина Галичина, як і инші західні українські землі, єдино тільки тоді може числити на ратунок від загину в польськім ярмі, коли повстане могуча східно-европейська федерація; коли стало й певним, що хоч би й повстав тай якийсь час вирвався з польської ласки якийсь український вазальний ‚буфер‘ коло Винниці чи Бердичева, то він своєю безсмертністю тільки припечатав би нашу безнадійність; коли, одним словом, нашим обовязком було вибирати з двох лих менше, — тоді зголосився до одного з членів тутешньої галицької української делєґації бувший секретар гетьмана, п. Моркотун, людина певне не більше ‚реакційна‘ від переважної частини представників ‚соціялістичного‘ ‚уряду‘ Петлюри і не більше ‚обмосковлена‘ ніж добра половина т. зв. свідомих Українців. П. Моркотун мав широкий плян: з усіх проти-петлюрівських і небольшевицьких українських елєментів зорґанізувати загально-українську політичну орґанізацію на засаді з'єдинення цілої української етноґрафічної території в українську державу, сфедералізовану з Московщиною й иншими державами, які виникли на розвалинах царської Росії. Нашій делєґації предложив п. Моркотун вступити в склад пропонованої ним загально-української національної ради. Предложенню сьому я рішуче спротивився з мотивів не засадничо-політичних, а з тактичних і з особистих. Тільки що довшім опорі згодився я, щоб засновано — не якусь національну раду, а скромний приготовчий комітет, тай щоб у склад його вступила не делєґація, а хиба поодинокі її члени. Все те під категоричною умовою, що ініціятор придбає для справи в часі найкоротшім придніпрянських українських діячів відомих українських партій, з відомими в українстві іменами. Поки се не станеться, комітет мав остатися неуконституованим (назначено тільки секретаря) та виявляти з себе незвязані сходини чи наради, а не дійсну орґанізацію. Таких нарад було всего кілька на початку сього (себ-то 1920.) року — переважно без моєї участи. Згодом Галичани здержалися від тих нарад взагалі, а незабаром, ще хотячи далі піддержувати фікції, ми всі формально з комітету виступили.“

Першим політичним виступом „Українського Національного Комітету“ було повідомленнє француського правительства, представництв усіх держав у Парижі і визначних політичних ґруп і осіб про своє заложеннє і своє ідейне обличє. Се повідомленнє, зроблене в формі листа й долучених до нього документів, звучало:

„Париж, 5. січня 1920.

Ексцеленціє!

Маю честь переслати Вам при сім деклярацію Українського Національного Комітету, який утворився в Парижі 19. грудня 1919., як також витяг з деклярації, зложеної Галицькою Делєґацією ґр. Тишкевичеви, президентови з'єдиненої Української Делєґації.

Будьте ласкаві, Ексцеленціє, приняти вислови мого високого поважання.

За Президію: Томашівський.“

Долучена до сього листа деклярація Українського Національного Комітету звучить:

„Париж, 19. грудня 1919.

Політична кріза, яку переходить тепер Україна, покликала до життя по-за границями краю новий орґан української ідеї: Український Національний Комітет. Його утвореннє є льоґічним вислідом отсих фактів: по-перше теперішня Українська Делєґація, після виходу делєґатів галицьких і де-яких делєґатів російської України, перестала репрезентувати правдиві почування і змагання української нації; по-друге Директорія і її правительство, з одного боку нарушивши принціп інтеґральности української території і з другого вступивши в союз з російськими большевиками, втратили політичне й моральне право, щоб їх уважати за українську національну владу. До хвилі, коли буде утворене нове правительство Східної України і правильна закордонна українська репрезентація, Український Національний Комітет вважає себе покликаним бути тимчасово представником і оборонцем національних інтересів України перед міжнароднім політичним світом.

Своє віроісповіданнє бачить Український Національний Комітет у повнім воскресенню України в етноґрафічних границях, з'єдиненої в федеративній формі з могучою Росією.

Проґрама Українського Національного Комітету, як також поклик до земляків, будуть оголошені незабором.

Ґенеральний Секретаріят Українського Національного Комітету, під дирекцією п. д-ра Кирила Білика, знаходиться в Парижі, 5 bis, rue Henri-Martin.

Білик, ґенеральний секретар.“

Другим документом була заява Панейка про виступленнє з УНР[8] Делєґації.

Наведені документи зовсім не відзначаються тою політичною скромністю, яку опісля Панейко хотів зробити основною рисою Українського Національного Комітету.

Назва „Український Національний Комітет“ — „Comité National Ukrainien“[9] зовсім нічого не говорить про те, що се має бути тільки „скромний приготовчий комітет“. Так само з тих документів не видно, що Комітет остав „неуконституований“, а навпаки, факт, що Комітет мав не тільки президію, але й ґенеральний секретаріят під дирекцією окремого ґенерального секретаря, говорив про те, що Комітет представляє викінчену орґанізацію з великим бюрократичним апаратом.

Та й політичні аспірації Комітету, як се видно в його деклярації, не були такі скромні. А саме, він відмовляв права Директорії, правительству і париській делєґації Української Народньої Республики виступати як влада і репрезентація українського народу і вважав себе покликаним сам вступити в те місце і бути „представником і оборонцем національних інтересів України перед міжнароднім політичним світом“.

І справді Комітет через російське посольство (Маклакова) в Парижі робив у француського правительства заходи, щоб його признано офіціяльним представником України за кордоном[10].

Ініціятиву заложення Комітету Панейко приписує Моркотунови[11]. Та Моркотун був тільки аґентом російського посольства. Отже треба приняти, що плян заложення Комітету вродився і перейшов підготовну стадію як вислід переговорів Панейка з російськими протибольшевицькими кругами в часі перед виїздом Панейка на забори членів Української Національної Ради до Відня. Тут він мусів одержати апробату своєї діяльности, коли, приїхавши з Відня, негайно приступив до заложення Комітету. Що заслугу заложення Українського Національного Комітету треба приписати делєґації Західно-Української Народньої Республики себ-то Панейкови і тов., се ясно видно зі слів самого Панейка, який признає, що Комітет заложено аж тоді, коли він згодився, щоби в його склад увійшли члени галицької делєґації. Їх значіннє при заложенню Комітету стале ясне, коли візьмемо на увагу признаннє Панейка, що між членами Комітету не було ані одного придніпрянського українського діяча відомих українських партій, з відомим в українстві іменем. З Придніпрянців були в Комітеті тільки обмосковлені українські урядовці з часів Скоропадського[12]. Українську політичну марку давали Комітетови тільки члени галицької делєґації; навіть президію Комітету репрезентував Томашівський.

Ідейне обличє Комітету ясно характеризується заявою, що він „своє віроісповіданнє бачить у повнім воскресенню України в етноґрафічних граніцях, з'єдиненої в федеративній формі з могучою Росією“.

Як Комітет розумів сю „федеративну форму“, про се говорить оголошена пізнійше його проґрама[13]:

„1) Хотячи висловити волю широких мас українського народу і пригадуючи боротьбу, яку вів український народній рух проти царського централізму, Комітет змагає до утворення республиканського, демократичного, федеративного режіму в будучій великій могучій Росії.

2) З'єдиненнє всіх українських земель під спільним місцевим урядом. З'єдинена Україна є частю єдиної федеративної Росії. Маючи примір в Америці, Анґлії й Німеччині, Український Національний Комітет вірить твердо що федерація Росії підпиратиме не ослабленнє, але скріпленнє могучости і повний розвиток всіх місцевих сил Великої Росії.

а) Приймаючи конституанту цілої Росії і постійний репрезентаційний орґан, зложені з представників народностий і автономних провінцій, Комітет обороняє право України мати місцевий сойм.
б) Місцева адміністрація ведена місцевим міністерством.
в) Єдина армія, фльота, політика внутрішня, фінансова народня, сцентралізована й ведена орґанами цілої Росії.
г) Знесеннє всякої митової системи, яка розділяла би федеративні провінції російської держави.

3) Повна рівність всіх народностий, які населяють Україну.

4) Урядова мова в цілій державі російська; для внутрішніх відносин, для судів і для шкіл на Україні російська мова має ті самі права, що українська.

5) Вся земля селянам. Признаннє довершеного факту підчас аґрарної революції і законодавство про означеннє і поділ землі між селян. Збереженнє принціпів індивідуальної власности (хутори) з означеннєм максімум земельної власності.

6) Комітет бачить запоруку мира в Східній Европі і єдиний спосіб, щоб уникнути її збольшевичення, в солідарній політиці всіх Славян.

Зі славянського становища ґерманізація України є небезпекою, усуненою тепер, яка одначе на будуче не втратила свого небезпечного характеру.

7) Боротба проти большевизму, так само, як проти сепаратизму, які є рухами деструктивними і протисуспільними.“

Ся програма ясно говорить, як Комітет розуміє „федерацію“ України з Росією. Одним словом: „Единая, федеративная т. е. усовершенствованная недѣлимая Россія![14]

Зараз після заложення Комітету окрема делєґація в складі Моркотуна, Панейка і Томашівського явилася на засітанню російського т. зв. „Совѣщанія федеративныхъ правительствъ“, щоб потифікувати йому заложеннє Комітету і просити о протекторат. Після зложення заяви делєґації, Савінков від імени „Совѣщанія“ дякував їй за те, що вона „в кінці стала на певний політичний шлях і надалі піде поруч з Росіянами в боротьбі зі зрадниками вітчини — сепаратистами“[15].

Яке значіннє для російських протекторів „Українського Національного Комітету“ мала участь членів галицької делєгації в Комітеті, видно з голосів російської преси.

І так „Cause Commune“ (ч. 78 з 10. січня 1920.) писала, що заложеннє Комітету є „наслідком переходу галицьких частин до Денікіна“.

„Россія“[16] ось як оцінила перехід галицької армії до Денікіна і участь членів галицької делєґації в „Українській Національнім Комітеті“:

„Тепер і сей останній розділ, який істнував між галицько-російським населеннєм[17], треба віднести до історії. Момент переходу галицького війска на сторону добровольчеської армії був моментом кінцевого обєднання всіх галицьких сил що до політичної орієнтації. Представник галицького війска заявив з приводу сього переходу співробітникови ‚Одесскихъ Новостей‘, що сей перехід ‚зовсім відповідає настроям і бажанням як вояків і команди галицького війска, так і широких кругів галицького населення, яке давно змагає до зближення з близьким йому по крови й духу російським народом‘. Після сього наступив вихід членів галицько-української делєґації зі складу місії ґр. Тишкевича і заява її представника, яка потверджує змаганнє всего галицького населення до злуки з Росією. Для характеристики настрою я міг би навести слова одного з визначних представників українського руху в Галичині, який недавно заявив, що при виборі між Великою Польщею і Великою Росією сторонники українського руху в Галичині без вагання заявляються за Велику Росію навіть в тім випадку, коли б та Росія не була Росією демократичною, а Росією 1876. року (рік видання акту Юзефовича про обмеженнє прав малоросійської мови)“.

Коли Панейко і тов. в Парижі з цілим розмахом кинулися в обійми Москалів, у Відні „Український Прапор“ почав обережно підготовляти українське громадянство до нової орієнтації. І так в ч. 38 з 23. грудня 1919. помістив він кореспонденцію з Парижа п. н. „Важні переміни у Парижі“, якої автор Т., доносячи про виступленнє Галичан з Делєґації УНР, заповідає, що також де-які Придніпрянці збираються виступити з Делєґації УНР і далі пише: „В звязку з сим утворився тут „Український Національний Комітет“, зложений із заступників усіх українських земель, який репрезентуватиме провізорично цілість української справи перед політичним світом.“ В ч. 5 з 20. січня 1920. „Український Прапор“ помістив висше подану програмову деклярацію „Українського Національного Комітету“, пропускаючи одначе уступ про з'єдиненнє України з Росією. Видно, в Відні боялися відкрити правдиве політичне обличє Комітету.

Представивши історію заложення, особистий склад, політичну програму і протекторів „Українського Національного Комітету“, треба сказати, що участь членів галицької делєґації в Комітеті, в якім з Придніпрянців не було ані одного свідомого Українця, тільки обмосковлені аґенти російського протибольшевицького табору, означала удар в ідею державної незалежности України. В хвилі, коли все національно свідоме громадянство Великої України крівавилося в боротьбі за державну незалежність України, члени галицької делєґації дали свою політичну марку орґанізації, заложеній російським протибольшевицьким табором для боротьби з „українським сепаратизмом“. При сім треба взяти на увагу, що зробили се представники галицького правительства саме тоді, коли те правительство протестувало проти якого-небуль вмішування Великої України до справи Галичини. Те, що місія УНР варшавською деклярацією зреклася Галичини в користь Польщі, галицьке правительство пятнувало як національний злочин. Як же назвати те, що рівночасно члени галицької делєґації в товаристві Моркотуна і тов. зрікалися державної незалежности Великої України в користь „єдиної федеративної Росії“, присягаючися поборювали „український сепаратизм“ як „ворога вітчини“?!

В січні 1920. приїхав до Парижа Диктатор Західно-Української Народньої Республики. До його приїзду „Український Національний Комітет“ привязував велику вагу. Сподівалися, що він дасть апробату дотеперішній діяльности галицької делєґації в Комітеті і завершить справу урядовою заявою, що правительство Західно-Української Народньої Республики змагає до відбудування „єдиної, федеративної Росії“, до якої повинні бути прилучені й українські землі бувшої Австро-Угорщини.

Одначе замість того наступила кількамісячна мовчанка про „Український Національний Комітет„, а опісля заяви, якими галицьке правительство відхрещувалося від всякої спільності з ним.

При кінці мая 1920. Панейко уступив зі становища голови галицької Делєґації в Парижі.

Через місяць „Український Прапор“ (ч. 38 з 4. липня 1920.) приніс офіціяльний комунікат з заявою, що „ні галицька делєґація як така, ні її поодинокі члени не мають нічого спільного з т. зв. „Українським Національним Комітетом“ у Парижі, який є приватною орґанізацією і складається виключно з Наддпіпрянців“.

В слідуючім числі (ч. 39 з 11. липня 1920.) „Український Прапор“ помістив висше згаданий „Лист до Редакції“ Панейка, який, що правда, ослабляв попередню заяву, бо стверджував участь членів галицької Делєґації в заложенню „Українського Національного Комітету“, одначе при тім повідомляв, що всі члени галицької делєґації вже з Комітету виступили.

В кінці й сам Диктатор уважав за вказане урядово виректися всякої спільности з „Українським Національним Комітетом“.

В відозві „До війска Галицької Землі“ — з датою „В серпні 1920“ і підписом „Диктатор Західної України Д-р Евген Петрушевич“[18] — він, обговоривши справу переходу галицької армії до Денікіна, заявляє:

„В звязку з сим всім підносять ріжні темні духи, що я вирікся справи самостійности України. Як доказ сього наводять, що де-які представники Галицького Уряду в Парижі (яких я зрештою, обнимаючи владу, вже застав й опісля приняв їх уступленнє) мали разом з російськими кругами орґанізувати в Парижі спілку для злуки України з Московщиною. Правдою є тільки те, що представники Галицького Уряду в Парижі пробували утворити підготовчий Комітет для наладнення порозуміння з деякими російськими кругами, що той Комітет навіть неуконститувався і що по моїм приїзді в Париж ту розпочату справу понехано вже в першій половині січня 1920.“

Чи все те було так, як говориться в наведених урядових заявах, читач має нагоду переконатися з поданих документів. В кождім разі треба ствердити, що правительство Західно-Української Народньої Республики в кінці виреклося всякої спільности з „Українським Національним Комітетом“[19].

Сам Комітет, в складі потяженім ріжними обмосковленими „Малороссами“, під проводом Моркотуна, істнує далі й розвиває дуже живу протиукраїнську діяльність по вказівкам російських орґанізацій для відбудови передреволюційної Росії.



——————

  1. „Український Прапор“, ч. 1 з 6. січня 1920.
  2. „Український Прапор“, ч. 36 з 16. грудня 1919.
  3. Віденська „Боротьба“ (ч. 6 з 12. марта і ч. 7–8 з 3. цвітня 1920.) подала про наради звідомленнє, яке, хоч очевидно тенденційне, одначе не оставляє сумніву що до основної думки нарад: зневіри в самостійницьку ідею і орієнтації на протибольшевицьку Росію на плятформі федерації.
  4. Статті д-ра О. Назарука (ч. 3 з 15. січня 1920.), д-ра М. Левицького (ч. 4 з 16. січня 1920.), д-ра Л. Цегельського (ч. 5 з 20. січня 1920.), передруки з „Козацького Голосу“, орґану галицької армії, де ріжними способами доказується політична нешкідливість або навіть корисність переходу галицької армії до Денікіна й анальоґічної політичної орієнтації; далі підпираннє париської акції Панейка.
  5. Див. висше стор. 118–119.
  6. Про „Український Національний Комітет“ у Парижі оголосив я отсі статті: „Куди ідете? Відкритий лист до членів Української Національної Ради і Ради Державних Секретарів Західної Области УНР і до Українського Народнього Комітету в Злучених Державах Північної Америки“: (віденська „Воля“, т. I, ч. 7 з 14. лютого 1920.) — „Проґрама париського Українського Національного Комітету“ (львівський „Вперед“, ч. 127 з 3. червня 1920.). — „До характеристики політики Уряду Західної Области УНР“ (львівська „Громадська Думка“ ч. 135 з 11. червня 1920. — „Делєгація Уряду Західної Области УНР і Український Національний Комітет в Парижі“ (львівський „Вперед“, чч. 178, 179 і 180 з 3., 5. і 6. серпня 1920.). — „Український Національний Комітет у Парижі і галицьке правительство“ (львівський Вперед“, чч. 128 і 129 з 5. і 6. серпня 1921.).
  7. „Лист до Редакції“ — „Український Прапор“ ч. 39 з 11. липня 1920.
  8. Див. висше стор. 118–119.
  9. Польська орґанізація під анальоґічною назвою („Comité National Polonais“ — „Polski Komitet Narodowy“) вела підчас світової війни антантофільську політику в імени Польщі і була признана державами антанти законною репрезентацією Польщі.
  10. Варшавська „Українська Трибуна“, ч. 76 з 3. серпня 1921., стаття „Політичні авантурники“.
  11. Моркотун, приватний секретар гетьмана Скоропадського, появився весною 1919. в Парижі і спершу крутився коло української делєґації як співробітник члена д-ра Артима Галіпа, якому ніби-то помагав працювати для української справи в масонських кругах. Восени 1919. оголосив у російськім протибольшевицькім орґані Бурцева „Cause Commune“ заяву проти Петлюри як „зрадника Росії“ і від тоді став явно виступати як російський аґент.
  12. Товариш міністра внутрішніх справ Вишневський, Микола Могилянський, Цитович і ин.
  13. „Cause Commune“, ч. 95 з 15. мая 1920.
  14. Такою фразою схарактеризував значіннє федеративности для відбудови Росії в передреволюційних границях париський російський щоденний часопис „Россія“, один з горячих протекторів „Українського Національного Комітету“.
  15. Висшезгадана стаття в „Українській Трибуні“.
  16. Ч. 27 з 21. січня 1920., стаття „Голосъ Галичанина“, автор О. М., мабуть Осип Марков.
  17. Себ-то розділ на Українців, які хотіли з'єдинення Галичини з самостійною українською державою, і москвофілів, які хотіли з'єдинення Галичини з Росією в нередреволюційних границях.
  18. „Український Прапор“, ч. 46 з 29. серпня 1920.
  19. Одначе з другого боку треба ствердити, що від часу до часу між „Українським Національним Комітетом“ і галицьким правительством усе таки завважуться якісь тайні звязки.

    І так орган Комітету „La jeune Ukraine“ помістив у ч. 3–4 за падолист–грудень 1920. статтю „Le problème de la Galicie Orientale“, про яку редакція зазначила, що одержала її „з урядового жерела“.

    Знов „Український Прапор“ (який від ч. 45 з 22. серпня 1920. формально виступає як Орґан Уряду Преси і Пропаґанди Західно-Української Народньої Республики) помістив у ч. 27 з 9. липня 1921. комунікат „Український Національний Комітет і його політика“ з підписом Моркотуна. Правда, сей комунікат поміщений в рубриці „Надіслане“ з застереженнєм, що „за сю рубрику редакція не повідповідає“. Одначе в політичній пресі не водиться, щоб часопис, хоч би в анонсах, містив політичну рекляму політичних орґанізацій, які вважає шкідливими. Отже треба приняти, що редакція „Українського Прапора“ вважає „Український Національний Комітет“ корисним, коли містить йому рекляму.