Галичина в рр. 1918–1920/XVI
◀ Розділ XV. Рішення Найвищої Ради в справі Східної Галичини | Галичина в рр. 1918–1920. III. Часть. На Мировій Конференції Розділ XVI. Проєкт статута для Східної Галичини |
Розділ XVII. Відношеннє між обома правительствами. Між орієнтаціями на Польщу і Москву ▶ |
|
1. Відданнє справи статута для Східної Галичини Підкомісії для польських справ. Між одним і другим повідомленнєм про рішеннє Найвисшої Ради в справі Східної Галичини, 3. липня, в саме полудне, Сидоренко одержав від Ґенерального Секретаріяту Мирової Конференції отсе письмо:
„Париж, 3. липня 1919.
В доповненню свого повідомлення з 2. с. м. Ґенеральний Секретаріят Мирової Конференції має честь довести до відомости Української Делєґації, що се не є українське питаннє, тільки внутрішній статут Східної Галичини, яким має занятися сьогодня Підкомісія польських справ. Тому проситься Делєґацію заступити себе сьогодня в 4. годині в міністерстві закордонних справ делєґатами, приналежними до Східної Галичини, себ-то уродженими і замешканими в сій провінції.“
Перше, що при одержанню сього письма звернуло увагу, було те, що воно покликалося на попередне письмо з 2. с. м. якого одначе ані сам Сидоренко ані секретаріят Делєґації не одержав.
Збентежений сею справою, — бо ходило о засіданнє, яке мало відбутися того самого дня в 2 годині по полудни, — Сидоренко попросив на нараду Панейка, мене, Вітовського і секретаря Антона Петрушевича.
Перше всего — де могло подітися письмо Ґенерального Секретаріяту Мирової Конференції з попереднього дня? Сидоренко питає Панейка, чи він, як віцепрезидент Делєґації, не відібрав припадково того письма.Панейко відповідає: „Ні. Одначе я знаю про сю справу, бо мені вчера сказали про се устно в міністерстві. Я заявив, що ми в нарадах Підкомісії не візьмемо участи. Опісля, прийшовши до дому, я написав таку саму заяву і вислав“.
Після сього почалася нарада про саму справу. Загальна думка була, що Делєґація не може взяти участи в нарадах Підкомісії з отсих причин:
Приділеннєм справи Східної Галичини до Підкомісії для польських справ Найвисша Рада зазначувала, що вона справу Східної Галичини вважає приналежною до комплєксу польських справ. Натомість заперечувала Найвисша Рада державну приналежність Східної Галичини до Української Народньої Республики і взагалі звязок між справою Східної Галичини і українським питаннєм — і тим що зазначувала се виразно словами („се не є українське питаннє, тільки внутрішній статут Східної Галичини“), і тим, що допускала на засіданнє тільки членів Делєґації—Галичан. Се значило, що Найвисша Рада відмовляє Делєґації УНР як заступниці Української Народньої Республики права заступати Східну Галичину, а тільки признає членам Делєґації—Галичанам право представляти українське населеннє Східної Галичини[1].
Тільки що-до тактики Вітовський висловив думку, що шкода, що Панейко своїми заявами, устною й письменною, передрішив справу, бо чи не ліпше було би явитися на засіданнє Підкомісії, побачити про що ходить, і устно зазначити й умотивувати становище Делєґації[2].
Та рішати справу тактики було запізно, бо коли Панейко вислав уже заяву, що Делєґація не візьме участи в нарадах Підкомісії, то Сидоренкови, до якого було звернене нинішнє письмо Ґенерального Секретаріяту Мирової Конференції, оставалося тільки дати так само письменну відмову.
Панейко обіцяв прислати копію своєї заяви, щоб обі заяви були згідні, одначе не прислав.
Заява, яку вислав Сидоренко, звучала:
Париж, 3. липня 1919.
в Парижі.
У відповідь на Ваше запрошеннє з 3. липня взяти участь в засіданню Підкомісії для польських справ в справі внутрішнього статута Східної Галичини Делєґація Української Республики має честь Вас повідомити, що з огляду на те, що Східна Галичина не є частю Польщі, тільки автономною провінцією незалежної і суверенної Української Республики, Делєґація бачить себе приневоленою здержатися від участи в нарадах згаданої Підкомісії.
Г. Сидоренко, Президент Делєґації Української Республики“.2. Акція Панейка й Томашівського. Письмо Ґенерального Секретаріяту Мирової Конференції з 2. липня 1919. не пропало, тільки опинилося в актах окремого бюра Панейка і Томашівського, — як се видно в публікації про Східну Галичину, виданої париською Делєґацією Західно-Української Народньої Республики[3].
Се письмо звучить:
„Париж, 2. липня 1919.
Ґенеральний Секретаріят Мирової Конференції має честь повідомити Українську Делєґацію, що Підкомісія для польських справ студіює тепер гіпотезу прилучення Східної Галичини, з провізоричного титулу, до Польщі, при чім Східна Галичина мала би мати як найширшу автономію і її мешканці мали би опісля право рішити про свою долю.
Підкомісія була би щаслива знати погляди Української Делеґації на се питаннє і вислухати її завтра, в четвер, 3. липня, в 4 годині по полудни в міністерстві закордонних справ.“[4]
Та сама публікація повідомляє також про акцію Панейка й Томашівського, як представників галицького правительства, перед Підкомісією в справі статута для Східної Галичини. Звідси довідуємося ось-що:
„Українська Делєґація Галичини повідомила Конференцію, що в принціпі готова взяти участь в працях над провізоричним статутом і просила дати їй змогу попередньої комунікації між Делєґацією й національним правительством, як також відложити наради над статутом в Комісії аж до хвилі, коли наступить ся виміна думок між Делєґацією і правительством.
На нещастє шеф Делєґації, який був рішив особисто порозумітися з правительством, зустрів стільки формальних перешкод, що не міг вибратися в дорогу, як тільки дуже пізно, а тимчасом Комісія для польських справ, яка дістала порученнє виробити проєкт статута, з як найбільшим поспіхом скінчила працю в тіснім співробітництві в польською Делєґацією, заки ще могли прийти докладні інструкції для Української Делєґації. Коли представники українського населення явилися 21. серпня перед сею Комісією і предложили національні бажання в справі статута, президент Комісії заявив: ‚Сі панове приходять запізно, статут уже викінчений і ми не можемо в нім нічого сущного зміняти‘.
Просьби українських делєґатів познакомитися з текстом проєкту не узгляднено, коли рівночасно Поляки мали змогу впливати на ріжні партії статута. Що більше, аж 20. падолиста Найвисша Рада установила дефінітивний текст статута, після чого його подано до відомости польського правительства і задержано в тайні перед Українською Делєґацією. Вона довідалася про статут аж з польських часописів, які оголосили його в цілости.“[5]
В тій самій публікації подана „заява галицько-українських делєґатів в справі провізоричного статута Галичини“ з 23. серпня. Вона звучить:
„Являючися, згідно з бажаннєм Ґенерального Секретаріяту Мирової Конференції, перед Комісією, якій поручено виробленнє провізоричного статута для Східної Галичини, ми підносимо в імени народу Західної України торжественний протест проти кривдячого трактування нашого краю Мировою Конференцією.
Проти всякого принціпу справедливости і самовизначення Українці, одні між народами Австро-Угорщини, не дістали ніякого задоволення з національного й політичного становища; крім того поділені між три сусідні держави, без питання їх про се, ідуть вони на зустріч ще темнійшій будучности ніж було їх положеннє перед війною.
Всупереч формальним обітницям, що ніякий довершений факт не вплине на рішення Конференції, польська й румунська окупації української території знайшли у Союзників не тільки апробату, але й дійсну поміч, а терористичний режім, виконуваний особливо в Галичині над українським населеннєм, користується повною толєранцією.
Серед таких обставин, щоби скоротити муки нещасного українського народу, ми годимося, в конечній обороні, взяти участь в нарадах над провізоричним реґуляміном для Східної Галичини, на основі рішення Найвисшої Ради з 25. червня, долучаючи отсю заяву: що не можемо взяти моральної і політичної відповідальности за вислід кооперації, як тільки під отсими умовами:
1. Статут не повинен ніяким способом, ані формою, ані духом, нарушити основних принціпів рішення Найвисшої Ради, себ-то провізоричного характеру реґуляміну, самовизначення народу і автономії краю в переходовім періоді.
2. Повинна бути збережена територіяльна інтегральність українських частий Галичини і Буковини.
3. Власне право громадянства (indigenat) повинно бути взяте за підставу всіх політичних прав.
4. Дата й умови плєбісциту повинні бути означені в самім статуті.
5. Ріжниця між Галичиною й Польшею підчас обовязуючої сили статута повинна бути означена на-зверх.
6. Корінне населеннє краю не повинно бути обовязане служити в польській армії.
7. Евентуальна компетенція влади Польщі в де-яких областях публичного життя Галичини повинна бути ясно означена в статуті.
8. Ґубернатор Галичини має бути української народности і Сойм буде мати весь вплив на його назначеннє.
9. Оголошеннє статута буде зроблене разом з ґарантійним актом для забезпечення повного виконання статута“.[6]
І так Панейко і Томашівський вже в справі участи Української Делєґації в нарадах Підкомісії для польських справ над статутом для Східної Галичини рішили піти своїм власним шляхом і відсунути від сеї справи всіх инших членів Делєґації УНР, як Придніпрянців так і Галичан.
Тому письмо Ґенерального Секретаріяту Мирової Конференції з 2. липня 1919. не дійшло до рук президента Делєґації УНР, а опинилося в окремім бюрі Панейка і Томашівського; тому Панейко на нараді Делєґації з 3. липня 1919. сказав, що дав уже відмовну відповідь, щоби таку саму відповідь дав також президент Делєґації УНР і сею відповідю відсунув Делєґацію від всякої дальшої участи в сій справі; тому Панейко не прислав Сидоренкови своєї заяви, яку обіцяв прислати, щоб обі заяви були однозгідні.
А при тім усім не мав відваги сказати: „Я думаю, що тільки я маю право рішати сю справу і тому зроблю те, що вважаю за відповідне, а Вам до сього нема ніякого діла“, — тільки все затаював, говорячи неправду, — він, віцепрезидент одноцільної Делєґації Української Народньої Республики і член Державного Секретаріяту Західної Области УНР, якого обовязував акт з'єдинення з 3. січня 1919.
Коли стало відомо, що Делєґація УНР відмовилася від участи в нарадах над статутом для Східної Галичини, в українських політичних і урядових кругах уважали се помилкою, за яку обвиняли Делєґацію УНР і передовсім президента Сидоренка.
Тепер, на основі документів, оголошених Делєґацією Західно-Української Народньої Республики, треба ствердити, що та вина паде передовсім на того, хто затаїв перед президентом Делєґації УНР і цілою Делєґацією письмо Ґенерального Секретаріяту Мирової Конференції з 2. липня і передрішив рішеннє Делєгації, заявляючи, що він уже дав відмовну відповідь.
Якби затаєне письмо було відоме Делєґації і якби справу обмірковано на основі того письма, спокійно, без напруження, викликаного пропажею письма, маючи на обміркуваннє доволі часу, — Делєґація по всій правдоподібности була би рішила піти на нараду. Адже в письмі говорилося, що Підкомісія тільки „студіює гіпотезу“ провізоричного прилучення Східної Галичини до Польщі і хоче „знати погляди Делєґації на се питаннє“. По всій правдоподібности Делєґація була би рішила піти висловити свої погляди, — як се і пропонував Вітовський, хоч він знав тільки друге письмо, яке без першого робило вражіннє різкої обиди української єдности і державности.
Думаю, що й тоді річевий успіх не був би більший від того, який осягнули Панейко і Томашівський своєю акцією. Але моральний успіх був би в кождім разі ліпший. Делєґацію УНР Підкомісія певне не була би „викинула за двері“, як се зробила з ними („сі панове приходять запізно“), і була би урядово повідомляла її про всі рішення.
Що-до річевого успіху, здається мені, українська участь в Підкомісії не була би змінила справи. Вже історія перемиря доказала, що Найвисша Рада слухала тільки Польщі. Те саме доказала опісля історія статута для Східної Галичини. Хоч він був вироблений без нашої участи, а при участи Поляків, отже як вислів волі Мирової Конференції, на яку впливали тільки польські бажання, Найвисша Рада взяла його назад, як тільки польське правительство запротестувало проти нього.3. Проєкт статута для Східної Галичини. Після підготовних праць Підкомісії для польських справ Найвисша Рада на засіданню 20. падолиста 1919. приняла проєкт договору, який мав бути заключений між союзними і принятими до союза державами і Польщею в справі Східної Галичини. Сей проєкт звучить:
Головні союзні і приняті до союза держави, а саме: Злучені Держави Америки, Бритійська імперія, Франція, Італія й Японія,
бажаючи покласти кінець нещасному конфліктови, який від довшого часу нищить Східну Галичину, та бажаючи завести в сім краю правліннє, яке запоручало би по змозі автономію краю і забезпечувало би особисті, політичні й реліґійні свободи його населення,
думаючи, що Польща, на думку головних союзних і принятих до союза держав, є тепер найліпше кваліфікована, щоб завести свобідне і правильне правліннє в Східній Галичині, та бажаючи в сій ціли заключити договір,
назначили своїх уповновласнених: (тут мали би прийти імена)
які, після виміни своїх повновластий, признаних за добрі і формальні, уложили отсі умови:
Артикул 1. Головні союзні і приняті до союза держави дають Польщі — а вона приймає — мандат орґанізувати й адмініструвати підчас 25 літ низше означену часть давних австрійських провінцій Галичини й Буковини, яка творитиме автономну територію Східної Галичини.
Комітет, який матиме за задачу занятися розграниченнєм, збереться за пятнайцять днів після того, як сей договір увійде в силу. Сей комітет складатиметься з 6 членів. Пятьох назначать союзні і приняті до союза держави й одного Польща. Рішення прийматимуться більшістю голосів; в крайнім випадку рішатиме президент. Обі договірні сторони обовязані приняти те рішеннє.
А) На Заході: Від точки, де давня границя між Австро-Угорщиною й Росією сходиться зі східною адміністраційною границею громади Белзця, і в напрямі на південний захід, та сама адміністраційна границя. Далі адміністраційна границя між політичними повітами Чесановом на заході і Равою Руською на сході. Далі, в напрямі на південний захід, адміністраційна границя між політичними повітами Чесановом і Яворовом, перетинаючи кут, утворений коло села Липовця, лінією, яка має бути означена на терені в віддаленню коло 2 кільометрів на північ від сеї місцевости. Далі, в напрямі на південь, адміністраційна границя між повітами Ярославом і Перемишлем на заході і Явором, Самбором, Старим Самбором на сході. Далі, в напрямі на південь аж до вигнення в віддаленню одного кільометра в напрямі на південний схід від точки 519 (Радич), адміністраційна границя між політичними повітами Добромилем і Старим Самбором. Звідси, в напрямі на південний захід аж до вигнення сеї границі коло 15 кільометрів на південний захід від Хирова і в віддаленню коло … від Хирова і 2 кільометри на південний схід від точки 733, лінія має бути означена на терені, перетинаючи залізничий шлях Хирів—Самбір в околиці 2 кільометрів на схід від Хирова. Звідси здовж лінії водного ділу між басейнами Стрвяжа і Дністра. Далі, в напрямі на південь аж до точки зустрічи з чесько-словацькою границею в околиці коло 2 кільометрів на південь від точки 1325 (Галич), адміністраційна границя між політичними повітами Добромиль і Ліско на заході і Старий Самбір і Турка на сході; одначе ся границя відхиляєть ся від названих розграничень в двох точках, які мають бути означені на терені, а саме: а) там, де адміністраційна границя звертається на захід від дороги з Хирова до Лютовиск, так, щоби ся дорога остала в цілости на польській території, б) коло місцевости Бібрки, так, щоб ся місцевість остала на польській території.
Б) На південнім заході: Від висше означеної точки до точки зустрічі з границею Буковини давня границя між Галичиною й Угорщиною, точка 1655, яка в Карпатах є спільною точкою між басенани рік Віссо й Черемош і спільна точка трьох границь: Галичини, чесько-словацької держави й Румунії.
В) На південнім сході: Від висше означеної точки, в напрямі на північний схід, аж до точки зустрічі границь політичних повітів Городенки і Снятина, коло 11 кільометрів на південний схід від Городенки, давня границя між Галичиною й Буковиною. Звідси, в напрямі на північний схід, аж до точки, яка має бути вибрана на березі Дністра, коло 2 кільометри від Заліщик, лінія, яка має бути означена на терені і яка йде через точки 239, 312. Звідси, аж до точки, де давня границя між Австро-Угорщиною й Росією звертається на північ, коло 3 кільометри на захід від Жванця, головний біг Дністра в низ ріки.
Г) На сході й півночи: Від висше означеної точки над Дністром аж до точки зустрічі зі східною адміністраційною границею громади Белзця давня границя між Австро-Угорщиною й Росією.
Артикул 2. Польща обовязується виконувати мандат під контролею Союза Націй і на умовах, означених в сім договорі.
Рада Союза Націй матиме після 25 літ право задержати, зревідувати або змінити статут означений в сім договорі.
Артикул 3. На час правління, установленого сим договором, міжнародні договори й конвенції, які є заключені або мають бути заключені з Польщею, будуть примінені так само до Галичини.
Артикул 4. Дипльоматичні і конзулярні аґенти Польщі заступатимуть за границею інтереси громадян Східної Галичини.
Артикул 5. Всі свободи приватного й публичного характера, всі політичні права і права застережені для меншостий, забезпечені в Польщі польськими законами, будуть забезпечені в Східній Галичині. Зокрема буде запоручена як найповніша реліґїйна свобода. Греко-католицький обряд користуватиметься тими самими правами що римо-католицький.
Артикул 6. Польща обовязується, що закони, примінювані в Східній Галичині про свободу зборів, товариств, слова і преси числитимуться з особливим правліннєм території і забезпечуватимуть населенню як найширші свободи, згідні з удержаннєм порядку і зі збереженнєм постанов сього договору.
Артикул 7. Польська й українська (ruthène) мова будуть признані в рівній мірі урядовими мовами в Галичині і матимуть ті самі права.
Не пересуджуючи ґарантій, забезпечених меншостям артикулом 8-им, кожда громада чи муніципальність матиме право рішати, чи в публичних заведеннях початкової шкоди мають учити польської чи української мови, чи обох.
В области публичної науки в середних і висших заведеннях і з застереженєм постанови артикулу 13-го законодатна власть належатиме до Сойму Східної Галичини, передвидженого в артикулі 10-ім.
При призначуванню публичних фондів для трьох ступнів школи буде переведений справедливий поділ між школи з польською викладовою мовою і школи з українською викладовою мовою.
Артикул 8. Постанови договору заключеного 28. червня 1919. між Високими Договірними Сторонами примінюються в Східній Галичині і будуть інтерпретовані таким способом: 1. обовязки, які сей договір накладає на Польщу, будуть обовязувати також власти Східної Галичини, в міру їх компетенції; 2. запоруки, які проголошує сей договір у користь етнічних меншостий проти польської більшости, обовязують також у випадку, коли більшість є українська.
Артикул 9. Не буде вільно переводити в Східній Галичині ніякої систематичної кольонізації кольоністами спровадженими з по-за границь краю.
Артикул 10. В Східній Галичині буде сойм, який буде зложений з одної палати, вибраної загальним тайним голосуваннєм в пропорціональною репрезентацією. Право голосування будуть мати без ріжниці оба поли.
Польські виборчі закони будуть примінювані при виборах до Сойму Галичини, при збереженню висше поданих постанов.
Артикул 11. Сойм буде скликати ґубернатор, передвиджений в артикулі 19-тім; ґубернатор могтиме так само відложити сойм, проголосити замкненнє сесії або розвязати сойм.
Сойм матиме що-року дві звичайні сесії.
Артикул 12. Сойм Східної Галичини буде видавати закони в отсих справах:
- 1. Виконуваннє публичного культу.
- 2. Публична освіта.
- 3. Публична опіка.
- 4. Публична гіґієна.
- 5. Шляхи регіональні, комунальні і віцинальні, разом з залізничими шляхами, які мають місцевий інтерес.
- 6. Всі заохоти до хліборобства, торговлі і промислу, разом з зарядженнями для улекшення кредиту, закупна і продажі, для розвитку уживання нових технічних засобів, для підпирання винаходів і дослідів.
- 7. Примінюваннє загальних законів про уживаннє вод на ірриґацію або для добуття моторової сили.
- 8. Примінюваннє загальних законів про орґанізацію й адміністрацію громад, міст і повітів.
- 9. Податки на власний рахунок Східної Галичини.
- 10. Земельні питання.
- 11. Всі инші справи, що-до яких Сойм Польщі признає йому компетенцію.
Сойм Галичини що-року ухвалить на предложеннє ґубернатора буджет урядів, відповідаючих справам, які належать до його компетенції.
Артикул 13. Кождий закон ухвалений Соймом, президент Сойму передасть ґубернаторови, який силою своєї власної власти може в одномісячнім реченци від передачі наложити на нього ‚veto‘. Се право ‚veto‘ погасне, коли в реченци одного року після його виконання Сойм на ново ухвалить той сам закон більшістью двох третин.
При законах про публичну науку в середніх і висших школах ‚veto‘ ґубернатора буде абсолютне.
Коли одначе законоподатне рішеннє в земельній справі, спинене через ‚veto‘ губернатора, буде в реченци одного року наново ухвалене Соймом більшістью двох третин, сю справу польське правительство негайно предложить Раді Союза Націй. Вона більшістью голосів рішить про дальшу акцію і зарядження відповідно до того, що вважатиме корисним і вказаним в даних обставинах.
Артикул 14. Член Сойму не може бути ніяким способом переслідуваний або пошукуваний з приводу промов, поглядів або голосування в Соймі або в комісіях.
Член Соїму підчас сесії не може бути арештований або переслідуваний перед карними трибуналами, як тільки за дозволом Сойму, з виїмком випадку горячого вчинку.
Арештуваннє члена Сойму або слідство проти нього буде завішене на час цілої сесії, коли Сойм сього зажадає.
Артикул 15. Сойм установить сам свій реґулямін. Він вибиратиме свого президента і своє бюро.
Найвисший трибунал у Львові, передвиджений в артикулі 27-ім, рішатиме про реклямації, звернені проти важности виборів до Сойму.
Артикул 16. Виборці Східної Галичини братимуть участь у виборах до Сойму Польщі. Для сього польські закони про вибори до сього Сойму розтягатимуться на Східну Галичину з тим застереженнєм, що на сій території має бути задержане пропорціональне представництво.
Посли, вибрані в Східній Галичині, не будуть брати участи в Соймі Польщі в нарадах над законодатними справами того рода, в яких має компетенцію Сойм Східної Галичини.
Постанови сього артикулу зможуть бути піддані ревізії на основі спільної згоди польського правительства і міністерства Східної Галичини.
Артикул 17. Сойм Польщі матиме право законодатної власти для Східної Галичини в усіх справах, які не підлягають компетенції Сойму Східної Галичини.
Артикул 18. До Ради Міністрів Польщі належатиме один міністер без портфелю, назначений шефом польської держави з-поміж мешканців Східної ГаГаличини, і він буде представляти сей край.
В кождім польськім міністерстві будуть зорґанізовані окремі бюра для справ Східної Галичини з компетенцією займатися сими справами.
До польської Ради Міністрів буде приділений високий український (ruthène) урядовець, щоби служити їй радою в справах, які відносяться спеціяльно до Українців (les Ruthènes) і до греко-католицького обряду.
Артикул 19. Виконуюча власть в Східній Галичині буде віддана ґубернаторови, якого буде назначати і відкликати шеф польської держави.
Артикул 20. Ґубернатор дбатиме про вдержанннє порядку і публичної безпечности. Він забезпечуватиме виконуваннє законів, ухвалених Соймом Польщі і Соймом Східної Галичини.
Артикул 21. З застереженнєм права ‚veto‘, передвидженого в артикулі 13-ім, ґубернатор оголошуватиме закони, ухвалені Соймом Східної Галични, в реченци одного місяця від передачі йому ухваленого закона президентом Сойму.
Артикул 22. Справами приналежними до Сойму Східної Галичини згідно з артикулом 12-тим управлятимуть міністри, назначені ґубернатором і відповідальні в сих справах перед Соймом. Сойм означить число, функції і плати сих міністрів.
Артикул 23. Справами, які не належать до Сойму Східної Галичини, управлятимуть шефи урядів підчинені ґубернаторови.
Артикул 24. Акти ґубернатора, які відносяться до справ, передвиджених в артикулі 12-тім, мають бути контрасиґновані відповідальним міністром, за виїмком декрета ‚veto‘.
Артикул 25. Ґубернатор назначатиме публичних урядовців. Одначе закон польський або галицький, відповідно до випадку, зможе приписати инший спосіб назначування низших урядовців. Такий закон зможе також означити умови, вимагані для допущення до сього чи иншого уряду.
Урядовці для урядів, які відповідають справам, передвиженим в артикулі 12-тім, будуть назначувані на предложеннє відповідального міністра.
Артикул 26. Здібність до публичних урядів не може бути в принціпі залежна, ні правно ні фактично, від раси, реліґії чи мови.
Урядовці, з конечними виїмками, мають бути рекрутовані зі Східної Галичини. Зарядженнями ґубернатора, виданими на предложеннє шефа даного уряду або відповідального міністра, відповідно до випадку, можуть бути означені уряди, які будуть зарезервовані виключаю для кандидатів, що походять зі Східної Галичини або відповідають умовам, означеним в тих зарядженнях.
При виборі урядовців, при рівних даних, треба числитися з чисельною важністю ріжних національних ґруп.
Артикул 28. Судді Східної Галичини, з виїмком тих, для яких буде принята виборна система, будуть назначувані шефом польської держави на предложеннє ґубернатора. Вони будуть неусувальні і не можуть бути усунені як наслідком рішення трибуналу у Львові, який буде урядувати як найвисша дисциплінарна Рада маґістратури.
Артикул 29. Кари проголошені трибуналами Східної Галичини будуть виконані в Східній Галичині.
Артикул 30. Шеф польської держави матиме право помилування осіб, засуджених трибуналами Східної Галичини.
Артикул 31. Особливий фінансовий лад для Східної Галичини буде установлений польським законом згідним з постановами сього договору.
Артикул 32. Маєтки, положені в Східній Галичині і приналежні давнійше до австрійського правительства, до коронного краю Галичини або до австрійської корони, як також маєтки, положені на сій території і приналежні з титулу приватного права до давної суверенної родини Австро-Угорщини, передаються Польщі під умовами, передвидженими в артикулі 204-тім мирового договору між Високими Договірними Сторонами й Австрією, і Польща забезпечить їх адміністрацію.
Артикул 33. Маєтки вже тепер призначені для публичної установи, збережуть се призначеннє. В будучности їх не можна буде відняти від сього призначення як тільки в правних формах і за згодою власти, яка управляє тою установою.
Підчас правління, установленого сим договором, маєтки, передвижені в артикулі 32-ім, не можуть бути продані ані обтяжені тягарами, які розтягалися би по-за час сього правління. В випадку, коли б згідно з артикулом 2-им установлено новий статут, умови, які розтягалися би по-за той час, утратять правну силу в три роки після установлення нового статута, коти підчас сього реченця не будуть виразно потверджені. Одначе ся постанова не буде ніякою перешкодою розпоряджати сими маєтками з огляду на переведеннє земельної реформи або праць признаних загально-користими.
Постанови сього розділу не пересуджують в нічім заряджень союзних і принятих до союза держав що-до сих маєтків на випадок, коли б Східна Галичина в цілости чи в части була відділена від Польщі.
Артикул 34. Приналежности до домен і маєтків призначених для публичних установ будуть адміністровані згідно з постановами артикулів 32-ого і 33-ого; що-до них заведеться рахунок, який має бути управильнений на випадок і в хвилі, коли б згідно з артикулом 2-им установлено новий статут Східної Галичини.
Артикул 35. В випадку, коли б де-які публичні установи, яких тягар спадав би на Галичину, обтяжували в Польщі державний буджет, польська законодатна влада означить відповідну часть доходів з загальних податків, побираних в Східній Галичині, і передасть її до буджету Східної Галичини.
Артикул 36. Буджет Східної Галичини обниматиме:
1. В видатках: Видатки на справи, передвижені в артикулі 12-тім.
2. В доходах: а) часть доходів з загальних податків означену згідно з артикулом 35-тим; б) дохід з додатків до загальних податків, яких висоту означить Сойм Східної Галичини.
Артикул 37. Польське правительство забезпечить сплату довгів, які на основі артикулів 199-ого і 200-ого мирового договору між Високими Договірними Сторонами і Австрією мають обтяжити територію Східної Галичини. На випадок, коли б ся територія в цілости або в части була відділена від Польщі, припадаюча на неї часть тих довгів буде означена згідно з принціпами висловлених в артикулі 199-ім згаданого договору.
Артикул 38. Законодавство про війскову службу, обовязуюче в Польщі, Польща зможе примінити в Східній Галичині, з застереженнєм, що так утворений континґент творитиме окремі одиниці, які в часі вира стоятимуть у ґарнізонах Східної Галичини, а в часі війни будуть до розпорядимости польського правительства для оборони національної території.
Артикул 39. Аж до зібрання Сойму ґубернатор Східної Галичини буде управляти територією, держачися постанов сього договору.
В справах, які на основі сього договору належать до компетенції польського Сойму, польські закони будуть заведені в Східній Галичині проголошеннєм яубернатора. В справах, які належать до компетенції Сойму Східної Галичини, будуть примінювані без нового проголошення закони й розпорядки, які обовязували 28. липня 1914.
Ґубернатор видасть потрібні зарядження для заведення адміністрації. Він означить число міністрів і їх функції і так остане аж до відмінної постанови Сойму.
Ґубернатор видасть потрібні зарядження, щоби Сойм Східної Галичини, під умовами, передвидженими в артикулі 10-тім, був вибраний як найшвидше і таким способом, щоб міг зібратися найпізнійше в реченци 9 місяців після введення в життє сього договору. Ґубернатор має забезпечити свободу виборів, держачися постанов артикулу 6-ого, і приступити до негайного скликання Сойму.
Цілий лад, установлений розділами I–VI сього договору, функціонуватиме від хвилі зібрання першого Сойму. Обовязкова військова служба не може бути заведена в Східній Галичині перед сею датою.
Артикул 40. Ніхто з мешканців Східної Галичини не може бути непокоєний чи переслідуваний з приводу свого політичного становища від 28. липня 1914. до введення в життє сього договору.
Сей договір, зредаґований француською, анґлійською й італійською мовою, якого француський текст буде обовязуючий на випадок ріжниці думок, буде ратифікований. Він увійде в законну силу рівночасно з мировим договором з Австрією. Місцем зложення ратифікацій буде Париж. Держави, яких правительства мають осідок по-за Европою, могтимуть обмежитись повідомленнєм правительства Француської Республики через свого дипльоматичного представника в Парижі, що їх ратифікація довершена, і в сім випадку зможуть передати ратифікаційну грамоту, коли се буде можливе. Француське правительство вручить усім підписуючим державам копію протоколу про зложеннє ратифікації.
Дано в Парижі, дня . . . . . . 1919., в однім примірнику, який остане зложений в архівах правительства Француської Республики і якого автентичні експедиції будуть вручені кождій з підписуючих держав.“
Як уже було зазначено, Найвища Рада не подала навіть сього проєкту до відомости Делєґації Західно-Української Народньої Республики. Ся делєґація запротестувала проти нього тільки на основі часописних відомостий.
Приступаючи до оцінки проєкту статута для Східної Галичини, треба перше всего установити становище, з якого має виходити ся оцінка.
Зі становища незалежности Східної Галичини як Західно-Української Народньої Реєпублики і її з'єднання з Великою Україною проєкт статута — незалежно від його вмісту — треба осудити як насильство над волею українського народу й відкинути, не входячи в оцінку окремих постанов.
Тому оцінка проєкту статута мусить виходити зі становища, з якого виходила Найвисша Рада при укладанню статута. А саме виходила вона з свого рішення з 25. червня 1919., в якім обіцяла Східній Галичині на переходовий час „автономію території“ і „політичні, особисті й реліґійні свободи мешканців“ при Польщі, а опісля „виконаннє права самовизначення“.
Погляньмо, як Найвисша Рада додержала своєї обітниці.
Пічнемо з означення території Східної Галичини. Означуючи границю Східної Галичини від Польщі, Найвисша Рада не держалася етноґрафічного принціпу, тільки якихсь близше невідомих мотивів вигоди для Польщі.
Українська національна територія тягнеться далеко на захід на лівім березі Сяну. Тимчасом Найвисша Рада повела границю (Східної Галичини від Польщі так, що значна полоса української землі на схід від Сяну, на його правім березі, має належати до польської держави (повіти Чесанів, Ярослав, Перемишль, Ліско). Сю українську землю проєкт статута віддавав раз на все під Польщу, не питаючи волі українського населення[7].
З рішення Найвисшої Ради з 25. червня 1919. можна було вносити, що Східна Галичина тільки на якийсь короткий переходовий час одержить автономію при Польщі, після чого матиме змогу виконати право самовизначення.
Тимчасом проєкт статута віддавав Східну Галичину під управу Польщі аж на 25 літ, а при тім відбирав їй право самовизначення. Після 25-літньої польської управи на основі мандату Найвисшої Ради під контролею Союза Націй не населеннє Східної Галичани мало би рішати про дальшу долю краю, тільки Рада Союза Націй мала би право „задержати, зревідувати або змінити статут“. Коли ж взяти на увагу, що годі передвидіти, що станеться за чверть століття, то проєкт статута для Східної Галичини віддавав властиво сей край Польщі.
І так територію Східної Галичини проєкт статута обкраював, право самовизначення їй видбирав. Погляньмо, яку давав він їй автономію.Законодатну власть в автономній Східній Галичині проєкт статута ділив між автономічний галицький сойм і державний польський сойм.
Галицький сойм мав бути однопалатний, вибраний „загальним тайним головуваннєм з пропорціональною репрезентацією“. По-за тим польські виборчі закони мали б примінюватися також при виборах до галицького сойму.
Сі неясні постанови про основи виборчого права до галицького сойму треба вважати дуже небезпечними. Автори проєкту розуміли під „suffrage universel“ безперечно загальне, рівне і безпосередне виборче право. Та через те, що рівність і безпосередність виборчого права не зазначені в проєкті „expressis verbis“, польське правительство могло би ухилятися від обовязку завести не тільки загальне, але також рівне і безпосередне виборче право. Сього треба боятися особливо тоді, коли б реакція в Польщі знесла рівність і безпосередність виборчого права до польського сойму. Тоді польське правительство могло би покликатися на те, що при виборах до галицького сойму мають примінюватися польські виборчі закони.
Функціонуваннє галицького сойму мало би бути залежне від ґубернатора, який скликає сойм, відкладає його наради, замикає сесію і має право сойм розвязати, Сі постанови суперечать сучасним поняттям про потребу унезалежнення законодатної власти від виконуючої. В галицьких відносинах дали би вони польському правительству змогу насильства над галицьким соймом.
Компетенцію галицького сойму означував артикул 12-ий. Вистане переглянути тих 11 точок сього артикулу, щоб переконатися, що вона дуже незначна. Тільки точки: 1) виконуваннє публичного культу, 2) публична освіта і 10) земельні справи — мають справді державне значіннє. Все инше, се справи, які належать звичайно до низших самоуправних установ. Важна ще точка 9) побір податків на властний рахунок Східної Галичини, та вона при автономії є конечна, отже самозрозуміла.
Одначе те, що артикул 12-ий давав в висше наведених справах державного значіння, відбирав артикул 13-ий, який містить постанови про „veto“ ґубернатора Східної Галичини проти законів ухвалених галицьким соймом. В справах публичної освіти „veto“ ґубернатора є абсолютне, значить, воно уневажнює закон, ухвалений соймом. А в земельних справа „veto“ ґубернатора має той наслідок, що хоч сойм ухвалив би вдруге той сам закон приписаною більшістю двох третин, то ся ухвала не стає законом, тільки справа йде на розгляд Ради Союза Націй, яка має повну свободу рухів, отже не тільки може ухвалений закон затвердити або відкинути, але взагалі видати всякі зарядження в сій справі.
Таким чином в двох справах, шкільній і земельній, які мають державне значіннє і при тім особливо важні для збереження і скріплення українського характеру краю проти польонізаційних змагань польської держави, галицький сойм у своїй законодатній діяльности був би спараліжований.За виїмком справ, вичислених в артикулі 12-тім, всі инші справи на території Східної Галичини належали б до компетенції польського сойму.
Участь Східної Галичини в полагоджуванню сих справ проявлялася б тим способом, що населеннє Східної Галичини брало б участь в загальнодержавних виборах до польського сойму. Так вибрані східно-галицькі посли не брали б участи в нарадах і ухвалах польського сойму в справах, які для Східної Галичини полагоджував би галицький сойм. Значить, Східна Галичина брала б участь в польськім соймі не як окрема автономічна територія (прим. через делєґацію галицького сойму), тільки як часть польської держави.
Таким чином всі справи справді державного значіння, як законодавство про права і обовязки громадян, законодавство цивільне і карне, комунікація, промисл, торговля, фінанси, орґанізація держави, закордонна політика і т. д. — мав би полагоджувати для Східної Галичини польський сойм. В тих усіх справах Східна Галичина не мала би автономії, тільки являлася би частю польської держави.
Коли законодатну власть в Східній Галичині все таки поділено між автономічний галицький сойм і державний польський сойм, то виконуюча власть в Східній Галичині належала би в цілости до польської держави, яка виконувала би її через ґубернатора, якого призначує начальник польської держави. Як урядовець польської держави ґубернатор Східної Галичини був би відповідальний на основі польської конституції. Супроти конституції Східної Галичини він являвся би абсолютним, невідповідальним виконавцем волі польської держави.
Тільки незначні обмеження сього абсолютизму ґубернатора містили артикули 22-ий, 24-ий і 25-ий. А саме справами, які по думці артикула 12-ого належали до компетенції галицького сойму, мали кермувати галицькі міністри, відповідальні перед соймом, який рішає про їх число, функції і плату, одначе призначувані ґубернатором. Але найвисша виконуюча власть в справах, в яких законодатна власть належала до галицького сойму, не належала би до галицьких міністрів, тільки до ґубернатора, а міністри мали би тільки контрасиґнувати акти ґубернатора. Урядовців для своїх ресортів також не призначували би галицькі міністри, тільки ґубернатор на предложеннє міністра.
Правда, коли брати відповідальність галицьких міністрів перед соймом у новочасному розумінню, то виконуюча власть ґубернатора в справах, які належать до компетенції галицьких міністрів, являлася би тільки формальністю, бо кождий акт ґубернатора потребує для правної важности контрасиґнатури міністра. Одначе в галицьких відносинах, з огляду на те, що в инших, багато важнійших справах виконуюча власть належала в повноті ґубернаторови, роля галицьких міністрів була би тільки підрядна.
Крім ґубернатора ще два особливі урядовці польської держави оставалися би в звязку з виконуючою властю в Східній Галичині: 1) В Раді міністрів польської держави мав представляти Східну Галичину міністр без портфелю, призначений начальником польської держави з-поміж мешканців Східної Галичини. 2) Крім того до ради міністрів польської держави мав бути приділений „високий український урядовець“ як дорадник в справах, що відносяться до української народности і гр.-кат. обряду.
На призначеннє ґубернатора Східної Галичини, міністра для Східної Галичини в польській Раді міністрів і „високого українського урядовця“ при польській Ралі міністрів Східна Галичина як автономічна територія не мала би ніякого правного впливу. Отже два перші були би по правилу Поляки, а третій — такий Українець, який припав би до вподоби польському правительству.
Окрему увагу треба звернути на ролю згаданих обох представників Східної Галичини в польській Раді міністрів. Отже Східну Галичину як автономну провінцію заступав би міністер без портфелю, який — як уже зазначено — був би, очевидно, Поляк, бо проект статута не постановляє про його народність нічого, оставляючи вільну руку голові польської держави. А український нарід, отже переважаючу більшість населення Східної Галичини мав би заступати в польській Раді міністрів тільки „високий українськи урядовець“, який мав би тільки дорадний голос.
Справа війскової орґанізації полагоджена на стільки корисно для краю, що континґент, рекрутований в Східній Галичині, мав творити окремі одиниці, які в часі мира мали стояти гарнізоном в краю. Зате некорисна була постанова, що війско Східної Галичини мало оставати в розпорядимости польського правительства без ніякого автономічного впливу краю та на випадок війни польське правительство може його ужити для оборони „національної території“. Неясно означене понятє „національної території“ польське правительство інтерпретувало би, очевидно, так, що тут ходить про територію польської держави, і примушувало би галицьке війско проливати кров в інтересах Польщі.
Судейська власть в Східній Галичині належала би так само, як і виконуюча, до польської держави. Східна Галичина творить, що правда, під оглядом судівництва окрему провінцію з Найвисшим Трибуналом у Львові, одначе законодавство про орґанізацію суду сеї провінції не належало би до компетенції галицького сойму. Тим самим належало би воно до компетенції польського сойму. Суддів Східної Галичини назначував би на пропозицію ґубернатора начальник польської держави.
Йдучи за рішеннєм Найвисшої Ради з 25. червня 1919., треба окремо згадати про політичні, реліґійні й особисті свободи, які повинен би запоручити населенню Східної Галичини проєкт статута. Найліпшою запорукою тих свобід було би, коли б край мав таку повну автономію, що міг би сам про них рішати. Одначе так не є. Про сі свободи говорив проєкт статута передовсім в артикулах 5–9, далі в артикулах 10-ім (виборче право до галицького сойму), 16-ім (виборче право до польського сойму) і 26-ім (здібність до публичних урядів). Всі сі артикули мали переважно характер рам, які мали виповнити польське законодавство і адміністрацію. Стилізовані вони так, що на їх основі польська держава могла окружати особливою опікою польську меншість і давити українську більшість.
Артикул 7-ий виразно постановляв в користь польської меншости, що польська мова як урядова є рівнорядна з українською.
Корисним для української більшости був тільки артикул 9-ий, який забороняв кольонізацію Східної Галичини позакраєвим елементом.
До всіх висше вказаних хиб проєкту статута для Східної Галичини долучається основна хиба недостачі ґарантій перед нарушеннєм автономії краю польським правительством.
Контрагентами договору, яким Польща обовязується управляти Східною Галичиною на основі статута, були з одної сторони союзні і приняті до союза держави, з другої Польща. Орґаном союзних і принятих до союза держав, який мав контролювати, чи Польща зберігає статут, був Союз Націй. Одначе щоби та контроля була дійсна й успішна, треба, щоби Східна Галичина могла сама виступати перед Союзом Націй в обороні своєї автономії. Тому, хоч статут не признавав Східній Галичині в области закордонної політики ніякої автономії і віддавав дипльоматичне і конзулярне заступництво Східної Галичини Польщі, — то все таке повинен би був зробити бодай сей один виїмок і признати Східній Галичині заступництво при Союзі Націй для береження своєї автономії перед нарушеннєм з боку польського правительства.
Через те, що такого заступництва проєкт статута Східній Галичині не признав, в практиці було би так, що Польща як повноправний член Союза Націй своїх впливом параліжувала би всяку контролю, яка мала би за ціль оберігати автономію Східної Галичини. А що Східна Галичина не могла би сама виступати перед Союзом Націй в обороні своєї автономії і та оборона залежала би виключно від ініціятиви самого Союза Націй, то при відповіднім укладі сил і настрою в Союзі Націй Польща могла би в Східній Галичині правити як сама захоче.
Се — в нормальних обставинах, себ-то, коли Союз Націй справді стане орґаном, здатним до виповнювання тих задач міжнародньої політики, для яких його покликано до життя.
Але може статися й так, що за якийсь час не буде ні союза „союзних і принятих до союза держав“, які виступали як співконтрагенти Польщі в проєкті договору про Східну Галичину, ні Союза Націй. Тоді Польща могла би просто закритися тим, що нема співконтрагента, проти якого вона обовязана додержувати договір, — і анектувала би Східну Галичину.
Щоби сьому запобігти, треба би, щоби Східна Галичина була при договорі співконтрагентом, без якого волі договору не можна змінити.
В кінці насувається питаннє, що сталося би після 25-літнього періоду польської управи, коли б тоді не було Союза Народів. Справа була би ясна тільки тоді, коли б Польща супроти Східної Галичи як співконтрагента обовязалася зарядити виконаннє права самовизначення.Словом, ґарантії автономії Східної Галичини на час під управою Польщі вимагали би, щоби Східну Галичину признано бодай в обмеженій мірі підметом міжнароднього права (становище співконтрагента при заключуванню договору з Польщею і заступництво перед Союзом Націй).
Розглянувши проєкт статута для Східної Галичини, треба ствердити, що автономія, яку їй хотіла признати Найвисша Рада, така обмежена, що зовсім не відповідає тому становищу, яке повинна би мати Східна Галичина, коли вона має задержати свою окремішність і в кінці визволитися з-під залежности від Польщі. З правним становищем швайцарських кантонів, німецьких держав, американських чи австралійських стейтів навіть нема що тої автономії порівнувати. А одначе Східній Галичині належалося би становище більше незалежне, відповідно до тимчасового характеру її залежности від Польщі!
Положеннє Східної Галичини на основі проєкту статута представиться ще некориснійше, коли візьмемо на увагу політичний бік справи, а саме що між Польщею і Східною Галичиною велася би національна боротьба, в якій Польща змагала би до спольщення і анектування Східної Галичини, а українська більшість Східної Галичини до вдержання і скріплення українського характеру краю і до унезалежнення від Польщі. В сій боротьбі Польща, маючи такі широкі управнення в статуті для Східної Галичини й опертє в польській меншости краю, мала би позицію дуже корисну; зате така обмежена автономія не була би для українського народу Східної Галичини майже ніякою охороною.
Таким чином Найвисша Рада, укладаючи проєкт статута для Східної Галичини, не сповнила зобовязань, які взяла на себе що до Східної Галичини рішеннєм з 25. червня 1919. Віддаючи Східну Галичину аж на чверть століття під управу Польщі при дуже обмеженій і нічим не заґарантованій автономії і складаючи опісля дальшу долю сього краю не в руки населення, тільки в руки Союза націй, Найвисша Рада творила якраз корисні умови для підготовлення і переведення анексії Східної Галичини Польщею.
4. Протест Польщі і нове рішеннє Найвисшої Ради. Одначе й такий проєкт статута Східної Галичини викликав різкий протест Польщі. Посипалися протестуючі ухвали зборів, товариств, орґанізацій, корпорацій, міських рад і самого польського сойму і — як завершеннє всіх тих протестів — відмова польського правительства підписати договір.
Польща домагалася, щоб Найвисша Рада признала Східну Галичину частю Польщі та щоб автономія Східної Галичини як польської провінції була внутрішньою справою польської держави.
Найвисша Рада, як усе перед тим так і сим разом, не мала рішучости переперти проти Польщі навіть свою власну волю і уступила перед польським протестом. Правда не настільки, щоби сповнити польське домаганнє і прилучити Східну Галичину міжнародно-правним актом до Польщі, — тільки оставила справу договору з Польщею що до Східної Галичини в завішенню.Про се рішеннє, приняте на засіданню Найвисшої Ради 22. грудня 1919., повідомив президент Найвисшої Ради Клємансо, тодішній француський президент міністрів, француську палату послів на засіданню 23. грудня 1919.
Вказавши на те, що мирова конференція, маючи вирішати трудні справи, нераз приймала рішення, які опісля треба було змінити, Клємансо сказав, що до таких рішень належить також рішеннє про Східну Галичину. Се рішеннє викликало в Польщі невдоволеннє, що правда, не з Франції, але з антанти. В сам день від'їзду Клємансо до Льондона був у нього польський міністр закордонних справ Патек, який просив його старатися, щоб Найвисша Рада змінила своє рішеннє про Східну Галичину в дусі польських бажань. Клємансо обіцяв се зробити.
„Я — говорив Клємансо далі — поїхав до Льондона. Лойда Джорджа вважає де-кто ворогом Поляків. Ніщо не є дальше від правди. Він приятель Поляків, але він признає, що в Східній Галичині є багато Українців, і думає, що їх треба забезпечити. Ми довго дискутували. Та в день мого від'їзду я осягнув полагодженнє сеї справи, яка може видається малою, але є дуже важна, щоби кругом границь, які ми означили для Німеччини, установити точки опертя, потрібні для нашого супокою. Я був щасливий, що в останній хвилі Лойд Джордж мені сказав: ‚Я годжуся на Ваше предложеннє, можете предложити його конференції‘. Я вернув на конференцію. Я предложив текст, але не хотів, щоб він був ухвалений, не бувши перед тим післаний до Льондона. Лойд Джордж, на мою велику радість, відповів мені, присилаючи текст, ще ліпший від мого. Сей текст ухвалено вчера. Рішено, що артикул, яким Східну Галичину віддано Польщі титулом мандату, має бути ‚тимчасово завішений‘ (‚provisoirement suspendu‘) — се слова Лойда Джорджа, він їх сам написав — і пізнійше порішений.“
Через те, що проєкт статута для Східної Галичини Найвисша Рада рішила завісити, міжнародньо-правне положеннє Галичини остало надалі таке, як се виходить з рішення Найвисшої Ради з 25. червня 1919.
——————
- ↑ Як представників населення Східної Галичини слухала Підкомісія опісля делєґатів польських, жидівських і москвофільських. Очевидно, крім того польську державу заступала Делєґація Польської Республики.
- ↑ На сей закид передрішення справи Панейко, показуючи на мене й Вітовського, відповів: „Сі панове взагалі не мають тут нічого до говорення і я радив би їм бути скромнійшими, бо я маю уповажненнє мого правительства, на якого основі можу їх кождої хвилі викинути з Парижа.“ — Такого уповажнення він, очевидно, не мав і не міг мати.
- ↑ L'Ukraine Occidentale. Annexe: Documents choisis (Західна Україна. Додаток: Вибрані документи). — Публікація вийшла при кінці 1920. під редакцією виконуючого обовязки голови Делєґації д-ра С. Томашівського.
- ↑ Annexe, стор. 14.
- ↑ L'Ukraine Occidentale, стор. 60–61.
- ↑ Annexe, стор. 14–15.
- ↑ Границя між Польщею і Східною Галичиною, установлена Найвисшою Радою, творить часть т. зв. лінії Керзона, названої так від того, що про неї говориться в телєґрамі льорда Керзона до народнього комісаря закордонних справ Совітської Росії Чічеріна, висланій зі Спа 11. липня 1920. в справі перемиря між Польщею й Совітською Росією. По словам телєґрами є се „лінія установлена провізорично минулого року Мировою Конференцією як східна границя, внутрі якої Польща була би уповажнена завести польську адміністрацію. Ся лінія йде приблизно через отсі точки: Гродно, Ванівка, Немирів, Берестє Литовське, Дороговськ, Устилуг, на схід від Грубешова, Крилів, далі на захід від Рави Руської, на схід від Перемишля аж до Карпат. На північ від Гродна лінія, яку будуть держати Литовці, йтиме залізничим шляхом з Гродна до Вильни і звідси до Двинська“.
Сю східну границю Польщі установила Найвисша Рала 8. грудня 1919. Одначе доси ніякий акт міжнародного права не надав сій границі обовязуючої сили.
Тоді ж, 8. грудня 1919., Найвисша Рада рішила признати Польщі часть бувшої австрійської провінції Галичини, положену на захід від сеї лінії.