Галичина в рр. 1918–1920/XV
| ◀ Розділ XIV. Українська акція перед Найвисшою Радою | Галичина в рр. 1918–1920. III. Часть. На Мировій Конференції Розділ XV. Рішення Найвищої Ради в справі Східної Галичини |
Розділ XVI. Проєкт статута для Східної Галичини ▶ |
|
1. Рішеннє Найвисшої Ради з 25. червня. В кінці Найвисша Рада заговорила. 27. червня одержала Делєґація УНР від Генерального Секретаріяту Мирової Конференції отсе повідомленнє:
Париж, 26. червня 1919.
Ґенеральний Секретаріят Мирової Конференції має честь переслати Українській Делєґації в залученню текст рішення, принятого 25. червня Найвисшою Радою союзних і принятих до союза держав.
Се рішенне зателєґрафовано того самого дня до Варшави, щоби міністер Франції повідомив про нього польське правительство, а війскові представники союзників у Польщі українське правительство.
25. червня 1919.
Щоби забезпечити особи й маєток мирного населення Східної Галичини проти небезпек, які їм грозять від большевицьких банд, Найвисша Рада союзних і принятих до союза держав рішила уповажнити сили Польської Республики вести свої операції аж по ріку Збруч.
Се уповажненнє в нічім не пересуджує рішень, які Найвища Рада прийме опісля, щоб управильнити політичний статут Галичини.
2. Протест Делєґації УНР. Проти сього рішення Делєґація УНР на повнім засіданню ухвалила запротестувати отсею нотою:
Париж, 2. липня 1919.
До Його Ексцелєнції Пана Президента Мирової Конференції
в Парижі.
Ексцелєнціє!
Делєґація Української Республики на Мирову Конференцію в Парижі одержала повідомленнє про рішеннє, приняте 25. червня Найвисшою Радою союзних і принятих до союза держав в справі Східної Галичини. З приводу сього рішення, яке уповажняє сили Польської Республики вести свої операції аж по ріку Збруч, Делєґація має честь зложити Вам отсю заяву:
Рішеннє Найвисшої Рази не означає побіди Справедливости і Права.
Український нарід Східної Галичини, який творить дуже поважну більшість на сій споконвічній українській землі, міг, безперечно, не тільки на основі Права і Справедливости, але також на основі принціпів держав антанти, проголосити, після розпаду Австро-Угорщини, свою незалежність і з'єдиненнє з Українською Республикою, утвореною цілим українським народом.
Польська Республика, підносячи свої нічим неоправдані претенсії до Східної Галичини і йдучи війною на Українську Республику для зреалізування тих претенсій, нарушила право українського народу.
Українське правительство, довіряючи принціпам проголошеним державами антанти, сподівалося, що ті держави, беручи на себе задачу безсторонного судді в сій війні Поляків проти Українців, заявляться проти польського анексіонізму і стануть в обороні права самовизначення українського народу.
Українська Делєґація стверджує, що так не сталося.
Комісія ґенерала Бертелємі заставила Українців 24. лютого заключити завішеннє оружя в хвилі, коли польська армія, обложена у Львові Українцями, знаходилася в великій небезпеці.
Та сама комісія предложила 28. лютого проєкт перемиря, який не тільки оставляв Полякам части української землі, заняті польською армією, включно зі Львовом, але також віддавав їм великі области з нафтовими багатствами в околиці Дрогобича, які знаходилися в українських руках.
Ясна річ, що таке сторонниче рішеннє не могло бути приняте українським правительством. Та все таки воно далі вірить в справедливість антанти і жадає слушнійшого рішення.Українське правительство послухало зазиву Найвисшої Роди і заявило готовість заключити завішеннє оружя. Одначе Поляки не пішли за його приміром і продовжали операції.
Тепер вияснюється причина їх поведення. З одного боку їх військове положеннє поправлялося наслідком заключення перемиря з Чехами і з Німцями і наслідком близького прибуття армії Галлєра до Польщі. Отже вони могли сподіватися завоювання цілої Галичини. З другого боку вони були певні, що їх непослух Найвисшій Раді нічого їм не пошкодить та що осягнені здобутки остануть при них, бо Найвисша Рада їх затвердить. Так і сталося.
Українське правительство даром поновляло свої предложення завішення оружя. — Поляки їх відкидали.
Назначеннє комісії для польсько-українського перемиря не мало ніякого впливу на хід подій. Комісія предложила обом сторонам проєкт перемиря, який Українці приняли, одначе Поляки відкинули.
В усіх заявах представників антанти Українцям усе говорено, що рішеннє антанти опиратиметься на принціпах справедливости і не числитиметься з довершеними фактами.
Президент Комісії для українсько-польського перемиря, ґенерал Бота, звернув увагу обох сторін на особливу відповідальність, яку стягнула би на себе та сторона, яка не приняла би перемиря і вела би далі війну проти волі антанти.
Отже Поляки не приняли перемиря і вели далі війну. Одначе Найвисша Рада в своїм рішенню з 25. червня зовсім не потягнула їх до відповідальности. Вона не тільки приняла довершений факт їх окупації, але ще уповажнила Поляків вести операції аж по ріку Збруч, себ-то заняти цілу Східну Галичину.
Найвисша Рада поясняє своє рішеннє тим, що польська окупація має за ціль „забезпечити особи й маєток мирного населення Східної Галичини проти небезпек, які їм грозять від большевицьких банд.“
Українська Делєґація твердить, що українське правительство все забезпечувало особи й маєток мирного населення на території Східної Галичини, на якій розтягалася його власть.
Українська Делєґація твердить, що на території Східної Галичини, на якій розтягалася власть українського правительства, це було ніколи ніяких більшовицьких банд, тільки все панував повний порядок.
Українська Делєґація твердить, що Директорія Української Республики, при дуже визначній помочи Державного Секретаріяту Західної України, була єдиною запорою для російських большевиків у їх поході на захід.
Українська Делєґація твердить, що власне армія Західної України, побивши большевиків над Збручем, перешкодила їх звязкови з большевиками Угорщини.
Українська делєґація твердить, що українське правительство вже тоді, коли Поляки розпочали офензиву проти Східної Галичини, відкинувши проєкт перемиря, — відкинуло запрошеннє большевицького правительства з предложеннєм завішення оружя.
Всі сі факти показують, що власне українське правительство і армія й особливо українське правительство і армія Східної Галичини творили одиноку запору проти большевизму, та що Поляки, атакуючи західно-українську армію тоді, коли вона була занята боротьбою з большевиками, показалися союзниками большевиків.
Ми твердимо, що навіть тепер, коли-б Поляки дістали від Найвисшої Ради приказ уступити зі Східної Галичини, яку займають, українська армія змогла би вдержати порядок в краю.
Ми твердимо в кінці, що „большевицькі банди“ зовсім не загрожують Східній Галичині, бо українська армія відносить поважні успіхи в боротьбі з большевиками і випирає їх що-раз далі на схід.
Коли є яка небезпека для осіб і маєтку мирного населення Східної Галичини, то тільки зі сторони польської окупації.
Польсько-українська боротьба за Східну Галичину має кількасотлітню історію. Польща, завоювавши сей український край, весь час проявляла і проявляє доси змагання спольщити його, придавлюючи український елємент. З другої сторони український нарід за весь час польського панування старався відзискати незалежність.
Поділ Польщі і заняттє Галичини Австрією не поклали кінця сій польсько-українській боротьбі, особливо, що австрійське правительство стало протектором Поляків проти Українців. Підчас останніх 50 літ польсько-українська боротьба зростала в міру того, як наближуємося до найновійших часів.
Галицькі вибори, де на приказ польських властий лилася кров українських селян; великі аґрарні страйки українських селян проти польських великих земельних власників; боротьба за загальне виборче право до австрійського парляменту і галицького сойму, яка з українського боку проявлялася широкими масовими рухами і обструкцією в соймі, з польського — крівавими репресіями; боротьба за заложеннє українського університету, де так само лилася кров; убійство намісника Галичини, польського графа Андрія Потоцкого, Українським студентом Мирославом Січинським; вкінці страшні переслідування Українців, священиків, інтеліґенції, селян, по вказівкам польських властий підчас останньої війни між Австрією й Росією, — всі сі факти достаточно виясняють характер польсько-українських відносин.
Нові докази принесла теперішня війна між Поляками й Українцями.
Поляки голосять цілому світови про жорстокости українських вояків. Делєґація Української Республики як найенерґічнійше протестує проти тих тверджень. Одначе треба зазначити, що обвинувачення Поляків проти українських вояків свідчили би про ненависть, яку має український нарід проти Поляків і яка доводила би його до тих жорстокостий.
З другої сторони Поляки не скривають, що їх поведеннє супроти українського населення Східної Галичини не знає милосердя. Чи не на се винайшли вони „большевицькі банди“ в Східній Галичині, щоб оправдати свої жорстокости?
Для польської окупації всі способи є добрі, щоби знищити український елємент. Українські орґанізації, товариства, школи, церкви замкнені. Українська преса здавлена. Українських селян, священиків, інтеліґенцію масами розстрілюють або кидають до вязниць або замикають в таборах для інтернованих. Коротко кажучи, все українське життє знищено. Чи се так Поляки охороняють особи й майно мирного населення Східної Галичини?
Делєґація Української Республики стверджує, що Найвисша Рада своїм рішенням з 25. червня віддала українське населеннє українського краю під пануваннє його найбільшого ворога, який має тільки одну ціль: винищити український елємент, щоби сей край став дійсно польським.
„Се уповажненнє — говорить Найвисша Рада при кінці свого рішення — в нічім не пересуджує рішень, які Найвисша Рада прийме опісля, щоб управильнити політичний статут Галичини“.
Ся обіцянка ніяк не може вдоволити українського народу. Вона не охороняє його перед терористичним режімом, який завели тепер польські власти, ані не дає йому ніякої запоруки на будуче.
Маючи на увазі теперішнє рішеннє Найвисшої Ради, яке виходить зовсім на користь Поляків, український нарід має всі причини думати, що й дальші рішення Найвисшої Ради йтимуть в тім самім напрямі.
Одначе якби Найвисша Рада і змінила в будучности своє становище, хто направить моральні й матеріяльні шкоди, нанесені українському народови польською окупацією?
Допустім, що Найвисша Рада зарядить опісля плєбісцит. Попереджений довгим періодом польської окупації і польського режіму, який дише тільки терором і бажаннєм знищити український елємент всіми способами воєнного стану — чи сей плєбісцит дав би всі запоруки і висловив би дійсну волю населення?
На основі всего висше сказаного Делєґація Української Республики заявляє ось-що:
Рішеннє Найвисшої Ради в справі Східної Галичини нарушує територіяльну суверенність Української Республики, віддаючи часть її території під польську окупацію.
Се рішеннє нарушує право самовизначення українського народу і санкціонує довершений факт польської окупації.Се рішеннє віддає український нарід в руки його історичного ворога і засуджує українську землю на польонізацію.
Се рішеннє важко ображує національні почування українського народу, бо нема важчої образи для гідности народу як віддати його під вороже чужинецьке пануваннє.
Се рішеннє засуджує населеннє Східної Галичини, без ріжниці народности й реліґїї, на найбільшу недолю, бо під польською окупацією край не зможе успокоїтися, тільки стане полем що-раз завзятійшої боротьби, яка мусить його довести до повної руїни й анархії.
Проти сього рішення Делєґація Української Республики підносить в імя Права і Справедливости перед Найвисшою Радою союзних і принятих до союза держав і перед Мировою Конференцією найторжественнійший і найрішучійший протест.
Делєґація Української Республики, яка мала за ціль осягнути на Мировій Конференції визнаннє суверенности й незалежности Української Республики, обнимаючої всі українські землі, заявляє, що український нарід не може приняти того рішення та що він усіми способами оборонятиме незалежність і цілість своєї держави. Тому Делєґація Української Республики не бере ніякої відповідальности за події, які можуть наступити.
Г. Сидоренко, президент Делєґації Української Республики. Надзвичайні делєґати для українсько-польського перемиря: Д-р М. Лозинський, товариш державного секретаря закордонних справ Західної України. Полковник Дмитро Вітовський.
На сім місци вважаю за потрібне пояснити справу підписання сеї ноти. Через те, що на засіданню Найвисшої Ради так уважали на те, чи від імени Галичини говорять Галичани, — Сидоренко, Вітовський і я вважали за потрібне, щоб сю ноту, яка являлася відповідю Делєґації на таке важне рішеннє Найвисшої Ради в справі Галичини, побіч Сидоренка підписав також Панейко. Підпис Панейка вважали ми тим потрібнійшим, бо було відомо, що він висилає також сам ріжні ноти в галицькій справі. Отже ми хотіли, щоби з підписів на ноті було ясно видно, що вона є висловом становища цілої Української Делєґації, себто також її галицьких членів. Одначе Панейко рішуче відмовився, подаючи за причину, що се смішно виглядає, коли на ноті є більше підписів. Сей арґумент не переконував нас, тим більше, що Панейко підписував уже де-які попередні ноти то з Сидоренком то також і з иншими членами Делєґації. Не могучи заставити Панейка підписати ноту і не хотячи, щоб недостача підпису галицьких делєґатів на ноті могла дати привід до толків, що галицькі члени Делєґації не протестують проти рішення Найвисшої Ради, Сидоренко, Вітовський і я рішили всі три підписати ноту.
3. Повідомленнє з 11. липня про дальші рішення Найвисшої Ради. 12. липня Делєґація УНР дістала від Ґенерального Секретаріяту отсе повідомленнє:
Париж, 11. липня 1919.
в Парижі.
Продовжуючи своє повідомленнє з 26. червня в справі Східної Галичини, Ґенеральний Секретаріят Мирової Конференції має честь довести до відомости Пана Президента Української Делєґації, що Найвисша Рада союзних і принятих до союза держав приняла отсі рішення:
Польське правительство буде уповажнене утворити в Східній Галичині цивільну управу, після того, як заключить з союзними і принятими до союза державами договір, якого постанови мають по змозі забезпечити автономію території, як також політичні, реліґійні й особисті свободи її мешканців.
Сей договір опиратиметься на праві самовизначення, яке виконають в кінці мешканці Східної Галичини що-до своєї політичної приналежности; час, в якім се право буде виконане, буде означений союзними і принятими до союза державами або орґаном, на який вони можуть перенести ту власть“.4. Протест Делєґації УНР. Проти сього рішення Найвисшої Ради запротестувала Делєґація УНР отсею нотою:
Париж, 15. липня 1919.
в Парижі.
Делєґація Української Республики на Мирову Конференцію в Парижі має честь потвердити одежаннє повідомлення з 11. с. м. про рішеннє Найвисшої Ради, а саме, що „польське правительство буде уповажнене утворити в Східній Галичині цивільну управу“.
Покликуючися на всі свої попередні заяви в справі Східної Галичини, зокрема на деклярацію з 2. с. м., зложену з приводу рішення Найвисшої Ради, яким „сили Польської Республики уповажнено вести свої операції аж по ріку Збруч“, — Делєґація Української Республики має честь зложити отсю заяву:
I. Український нарід Східної Галичини, який творить більше ніж 70% населення сього краю, проголосив 19. жовтня 1918., в згоді з українським народом Буковини й Угорщини, через свою Національну Раду, зложену з послів до австрійського парляменту і до галицького та буковинського сойму, вибраних на основі загального виборчого права, і з делєґатів українських політичних партій, свою волю відділитися від усіх инших країв Австро-Угорщини.
1. падолиста 1918. Українська Національна Рада обняла власть в Східній Галичині і в инших висше означених українських землях і утворила з сих земель Західно-Українську Республику.
3. січня 1919. Українська Національна Рада рішила одноголосно з'єдиненнє Західно-Української Республики з Українською Республикою, утвореною на руїнах давної Росії, в одну державу.
22. січня 1919. на площі св. Софії в Київі, столиці Української Республики, торжественно проголошено з'єдиненнє обох Республик.
Таким чином Східна Галичина волею свого населення стала частю Української Республики.
II. Польська Республика, виступивши війною проти Української Республики з цілю завоювати Східну Галичину, де пануваннє польської бюрократії за часів австро-угорської монархії установлено тільки дякуючи династії Габсбурґів і австрійському правительству, — проявила нічим неоправдані імперіялістичні змагання, суперечні принціпам, проголошеним державами антанти, і тому заслугуючі на як найстрогійший осуд.
III. Найвисша Рада, запрошуючи своїм рішеннєм з 19. марта 1919. обі сторони заключити завішеннє оружя, заявила, що вона „є готова:
а) вислухати представлення територіяльних бажань обох сторін в сій справі;
б) посередничити в Парижі при делєґаціях українській і польській або через таке уповажнене представництво, яке сторони уважатимуть за потрібне вибрати, щоб завішеннє оружя перемінити в перемирє.“
IV. Заключеннє завішення оружя не наступило, бо польське правительство відкинуло предложення українського правительства, а Найвисша Рада не заставила польського правительства виконати рішеннє, яке сама ухвалила.
Заключеннє пережиря не наступило, бо польське правительство відкинуло проєкт перемиря, предложений обом сторонам міжсоюзною комісією і принятий Українцями, а Найвисша Рада не заставила Поляків приняти проєкт.
Представлення територіяльних бажань Українців що-до Східної Галичини Найвисша Рада но вислухала. Президент міжсоюзної Комісії для українсько-польського перемиря, ґенерал Бота, заявив українській делєґації підчас засідання Комісії 8. мая 1919., що Найвисша Рада рішила приступити до вислухання представлення територіяльних претенсій обох сторін тільки після заключення перемиря.
V. Рішеннє Найвисшої Ради з 19. марта 1919. відносилося однаково до обох сторін. Отже з сього можна було вносити, що Найвисша Рада держатиме з тою стороною, яка підчиниться тому рішенню, а потягне до відповідальности ту сторону, яка йому не підчиниться.
Одначе Найвисша Рада зсолідаризувалася з стороною, яка не підчинилася її рішенню з 19. марта 1919., і опираючися виключно на переговорах з Поляками, уповажнила польське правительство заняти Східну Галичину й утворити в ній цивільну управу.
VI. Відданнє Східної Галичині під окупацію й адміністрацію Польської Республики насилує волю українського народу Східної Галичини, який проявив бажаннє бути частю Української Республики, і є замахом на цілість Української Республики, якої автономною провінцією є Східна Галичина.
Відданнє Східної Галичини під окупацію й адміністрацію Польської Республики суперечить рішенню з 19. марта 1919., яке обіцювало українському народови вислуханнє представлення його територіяльних бажань в Східній Галичині і заключеннє перемиря між Україною й Польщею.
Відданнє Східної Галичини під окупацію й адміністрацію Польської Республики суперечить принціпам самовизначення народів, проголошеним антантою, бо про долю краю рішено не згідно з волею української більшости краю, але в інтересі польської меншости, віддаючи український край і нарід під пануваннє польської олігархії.
Відданнє Східної Галичини під окупацію й адміністрацію Польської Республики видає одну воюючу сторону, Українців, на поталу другої воюючої сторони, Поляків. Поляки використають свою власть, щоби по змозі знищити український елємент і забезпечити собі посіданнє краю. Польські практики в Східній Галичині аж до нинішнього дня, — як їх Делєґація Української Республики мала честь представити Мировій Конференції в ноті з 9. с. м. — ілюструють достаточно, хоч неповно, польське поведеннє.
Відданнє Східної Галичини під окупацію й адміністрацію Польської Республики унеможливлює українському народови виконаннє права самовизначення, передвиджене на будуче в останнім рішенню Найвищої Ради, бо польське правительство, маючи власть в Східній Галичині, ужиє всіх способів, щоб перешкодити самовизначенню українського народу. Під пануваннєм завойовника годі говорити про вільну волю завойованого.
VII. Делєґація Української Республики підносить тому в імени Української Республики й Українського народу найторжественнійший протест проти віддання Східної Галичини під окупацію й адміністрацію Польської Республики.
Делєґація Української Республики має честь заявити, що нема иншого способу рішити справу Східної Галичини, згідно з принціпом самовизначення, народів, проголошення державами антанти, і згідно з обітницями Найвисшої Ради, зробленими в рішенню з 19. марта 1919., як тільки: визволити Східну Галичину з-під польської окупації і дати Українському народові сього краю змогу виявити свобідно свою волю, себ-то змогу бути частю Української Республики, яка забезпечить найповнійші ґарантії національним меншостям.
Г. Сидоренко, президент Делєґації Української Республики.
5. Автентичний текст рішення Найвисшої Ради з 25. червня 1919.
В справі висше наведених рішень Найвисшої Ради, поданих до відомости Української Делєґації в Парижі урядовими письмами Ґенерального Секретаріяту Мирової Конференції з 26. червня і 11. липня 1919., приніс „Український Прапор“, орган Уряду преси і пропаґанди Західно-Української Народньої Республики, в ч. 11 з 19. марта 1921., важну відомість, а саме, що ті рішення в такій формі, в якій Ґенеральний Секретаріят Мирової Конференції подав їх до відомости Української Делєґації, не є автентичні. З донесення „Українського Прапора“ виходить, що повідомлення Ґенерального Секретаріяту Мирової Конференції вістять у собі дві части одного й того самого рішення Найвисшої Ради з 25. червня 1919. та що Ґенеральний Секретаріят Мирової Конференції в тих повідомленнях відступив від автентичного тексту рішення Найвисшої Ради з 25. червня 1919. Се донесеннє „Українського Прапора“ кидає характеристично світло на відносини на Мировій Конференції.
Автентичний текст рішення Найвисшої Ради з 25. червня 1919. — на основі інформації, одержаної правительством Західно-Української Народньої Республики — звучить:
„Найвисша Рада Мирової Конференції постановляє:
1. Що польське правительство уповажняється окупувати своїми війсковими силами Східну Галичину аж по ріку Збруч;
2. Що польському правительству дається уповажненнє ужити всі свої війскові сили включно з армією ґенерала Галлєра в ціли переведення сеї окупації;
3. Що польське правительство буде уповажнене завести цивільну адміністрацію в Східній Галичині, як заключить з головними союзними і принятими до союза державами умову, яка мусить запоручити по змозі автономію сеї території, як також політичну, реліґійну й особисту свободу населення;
4. Що та умова буде в останній інстанції опиратися на праві самовизначення населення Східної Галичини що-до його державної приналежности; час сього вирішення буде означений головними союзними і принятими до союза державами або тим орґаном, який вони до сього уповажнять;
5. Що проєкт тої умови має бути предложений польській комісії, але він буде підданий ревізії Редакційного Комітету.
6. Що польське правительство має бути повідомлене про висше наведені постанови і про уповажненнє до негайного ділання відповідно точкам 1) і 2).
7. Що війскові представництва головних союзних і принятих до союза держав у Польщі мають бути повідомлені про висше подані точки постанови.“
Порівнавши сей автентичний текст з повідомленнями Ґенерального Секретаріяту Мирової Конференції, побачимо, що текст, поданий в тих повідомленнях є неповний, инакше стилізований і містить різкі вислови (фраза про „большевицькі банди“).
6. Правне положеннє Східної Галичини зі становища міжнароднього права. Договором в Сен-Жермен (арт. 91) Австрія зреклася свого права суверенности над Східною Галичиною в користь держав антанти.
Доси одиноким правотворчим актом виконування права суверенности над Східною Галичиною державами антанти є рішеннє Найвисшої Ради Мирової Конференції з 25. червня 1919.
Правотворчу силу має тільки перша точка сього рішення, яка містить уповажненнє для польського правительства окупувати своїми війсковими силами Східну Галичину: друга точка відноситься до способу виконання першої.Третя і четверта точки сього рішення, які заповідають заключеннє договору між головними державами антанти і Польщею в справі Східної Галичини, не набрали доси правотворчої сили, бо такого договору доси не заключено.
Таким чином сувереном Східної Галичини являються держави антанти, а Польща являється тільки окупантом сього краю.
Дальші заяви орґанів держав антанти в справі Східної Галичини, а саме: т. зв. лінія Керзона, яка означає східні границі польської держави; договір між головними державами антанти й Польщею, заключений в Спа 10. липня 1920.; рішеннє Ради Союза Націй у справі Східної Галичини з 23. лютого 1921. і заява Лойда Джоржа в анґлійській палаті громад 6. липня 1921.[1] — тільки потверджують сей правний стан.
——————
- ↑ Про сі справи докладно далі.