Галичина в рр. 1918–1920/XIV
| ◀ Розділ XIII. Міжсоюзна комісія для заключення перемиря між Польщею й Україною | Галичина в рр. 1918–1920. III. Часть. На Мировій Конференції Розділ XIV. Українська акція перед Найвисшою Радою |
Розділ XV. Рішення Найвищої Ради в справі Східної Галичини ▶ |
|
Тепер ми кождого дня ждали заповідженого запрошення на засіданнє комісії для підписання перемиря.
Та замість сього почали ходити про справу перемиря всякі трівожні вісти.
Після того, як ми вже приняли проєкт комісії, Шульгин на засіданню Делєґації 15. мая подав до відомости, що Фрайденберґ[1] каже, що в французьких кругах переконані, що Українці не хотять перемиря, і тому радить подати до Комісії заяву про нашу готовість до заключення перемиря.Таку заяву подано 16. мая. Я був сьому противний, бо не бачив потреби ще раз заявляти те саме, що ми перед трьома днями заявили на засіданню Комісії. Одначе Панейко настоював на потребі такої заяви і її подано.
Очевидно, причиною незаключування перемиря були не ми, а Поляки. Про їх опір приходили відомости з кругів Мирової Конференції. Такі самі відомости приносила преса з Варшави. Та ми числили на те, що Найвисша Рада не допустить, щоб Поляки відкинули її власний проєкт, і заставить їх його приняти.
Одначе минав день за днем, а запрошеннє до підписання перемиря не приходило. Зате з кругів Мирової Конференції приходили поголоски, що з перемиря взагалі нічого не буде. А рівночасно преса приносила польські воєнні комунікати, які доносили про все нові успіхи „польської контр-офензиви, спровокованої українською офензивою.“
1. Нота з 21. мая. Серед таких обставин Делєґація УНР на повнім засіданню 20. мая рішила для вияснення справи звернутися до Мирової Конференції з отсею нотою:
Париж, 21. мая 1919.
До Його Ексцелєнції Пана Президента Мирової Конференції в Парижі.
Ексцелєнціє!
Делєґація Української Республики, післана до Парижа на Мирову Конференцію Директорією і правительствами обох частий Української Республики (Україна Східна і Україна Західна) має честь переслати вам отсю деклярацію:
Побіч головної задачі, яку нам доручено: осягнути визнаннє Української Республики державами антанти, ми мали місію дипльоматичним шляхом спинити імперіялістичну інвазію Поляків, заключити українсько-польське перемирє, щоб кинути всі наші сили проти російського большевизму, який напав на наші східні границі. Від чотирох місяців працюємо в сім дусі і стверджуємо з жалем, що наші зусилля були безуспішні. На Україну, яка знемагає в боротьбі з большевиками, нападають Поляки, які під покришкою боротьби з большевиками дістали від держав антанти матеріяльну і моральну поміч. Ясною цілю польської інвазії є окупація української землі взагалі і в першій мірі Східної Галичини, Пємонту відродження і найповажнійшої операційної підстави проти російського большевизму.
Щоб осягнути сю ціль, Поляки знехтували зазив Найвисшої Ради з 19. марта, який закликав їх спинити ворожі кроки протії Українців, — зазив, який наше правительство приняло; знехтували далі рішеннє комісії для українсько-польського перемиря, виложене в проєкті з 12. мая, на який Українці так само згодилися.
Замість приступити до заключення перемиря, Поляки розпочали дуже енерґічну офензиву проти Українців. Своїм поведеннєм Поляки, які належать до союзних націй і з сеї причини тішаться особливою опікою великих держав антанти, дали ясний доказ не тільки свого легковаження для принціпів проголошених антантою, але навіть для формальних рішень Мирової Конференції.
Таким чином Делєґація Української Республики в Парижі знаходиться перед конечністю поставити собі питаннє: Чи держави антанти мають волю і змогу спинити польську офензиву? Чи вони не є байдужі до українського народу, який напружує останні сили проти своїх неприятелів, що грозять йому зі всіх боків, і проти анархії?
Не знаходячи в державах антанти реальної й успішної помочи, якої ми все сподівалися для нашої окрівавленої вітчини, ми доводимо до Вашої відомости, що в таких обставинах вважаємо безцільним оставати довше в Парижі.
Г. Сидоренко, президент Делєґації Української Республики. Д-р В. Панейко, віцепрезидент. Олександер Шульгин, Арнольд Марголін — делєґати. Д-р Михайло Лозинський, Полковник Дмитро Вітовський, надзвичайні делєґати для українсько-польського перемиря.Над сею нотою була в Делєґації жива дискусія. Панейко, який виступив з ініціятивою вислання ноти, домагався, щоб нота була ультимативна: коли Найвисша Рада не спинить польської офензиви, то Делєґація виїздить з Парижа. Придніпрянцї заявилися проти такого ставлення справи. В кінці прийшло до компромісу, який знайшов вислів в останнім уступі ноти.
2. На Найвисшій Раді 21. мая. Висше подану ноту вислано 21. мая рано.
Того самого дня коло 2. години по полудни Делєґація дістала з бюра Вільзона телефонічне запрошеннє на конференцію, яка мала відбутися в урядовім будинку Вільзона в 4. годині по полудни.
Ще перед висланнєм висше поданої ноти Делєґація робила заходи одержати приняттє у Вільзона. Чи се приняттє було вже перед тим рішене, чи приспішила його нота, годі ствердити.
Делєґація пішла на се приняттє в такім складі, в якім підписала ноту, — з виїмком Марголіна, якого не можна було на час повідомити. Як перекладач анґлійської мови пішов Білик.
Аж на місци переконалися ми, що нас запрошено на засіданнє Найвисшої Ради, яку тоді за для її складу називали Радою Чотирох. На засіданнє явилися: Вільзон, Лойд Джордж, Клємансо і Сонніно (як заступник неприсутного в Парижі Орлянда). Явилася також комісія для українсько-польського перемиря під проводом Боти.
Наради велися по анґлійськи через нашого перекладача. Отворив їх Вільзон, а опісля вів їх весь час Лойд Джордж.
Вільзон: Ми покликали Вас, щоб почути від Вас виясненнє положення в Галичині, яке прибрало дуже острі форми. Нам се спричиняє великий біль і ми хочемо сю справу полагодити. Сподіємося, що Ви нам поможете. Прошу Вас, щоби хтось з Вашої делєґації пояснив справу і поставив потрібні предложення.
Сидоренко дякує антанті за прихильність до України. Українській нарід з'єдинився і хоче жити у власній державі. Одначе на нього напали з одного боку Поляки, з другого російські большевики. Сподіємося, що антанта поможе нам зберегти самостійність. З Поляками хочемо згоди і наша делєґація згодилася на перемирє. Одначе перемиря доси не заключено і Поляки руйнують нашу землю. В кінці заявляє, що докладнійше представить справу Панейко.
Панейко говорить про утвореннє Західно-Української Народньої Республики, про польський напад і війну з Поляками, про з'єдиненнє з Великою Україною.Тут перериває Лойд Джордж, який уже весь час ставить питання.
Лойд Джордж: Яке є відношеннє Українців до большевиків?
Панейко: Большевики є ворогами України.
Лойд Джордж: Отже ви маєте проги себе з одної сторони Поляків, з другої большевиків?
Панейко: Так.
Лойд Джордж: Яка є ріжниця між польською й українською мовою?
Панейко поясняє й опісля переходить до ріжниць між російською й українською мовою.
Лойд Джордж: Я власне хотів про се запитати. — А які є реліґійні відносини на Україні?
Панейко поясняє.
Лойд Джордж: Я не висловлюю своєї думки ані нічого не передрішаю, але допустім, що Україна не була би самостійною державою, то з ким ви хотіли би бути: з Польщею, чи з Росією? Панейко: На се питаннє важко відповісти. Ми, як кождий нарід 20. століття, змагаємо до повної державної самостійности.
Лойд Джордж ще раз повторяє те саме питаннє, застерігаючися, що він сим нічого не хоче передрішати, і просить о конкретну відповідь.
Сидоренко: Говорити про приєднаннє України до Польщі просто смішно, бо Поляки числять 20 міліонів, а Українці 40 міліонів. Отже як може великий нарід бути приєднаний до малого? Що-до Росіян, то вони не хотять союза з нами, тільки хотять по трупах нашого народу відбудувати давню Росію.
Лойд Джордж: Незалежно від того, що станеться з Україною, чи Галичина за всяку ціну хоче бути з'єдинена з Україною?
Всі українські дєлєґати: Так.
Лойд Джордж: Чи є між Вами делєґати з Галичини?
Білик вказує на Панейка, Лозинського і Вітовського.
Лойд Джордж, звертаючися до членів Ради Чотирох: Отже вони не хотять мати нічого спільного з Польщею.
Лойд Джордж: Чи ви бажаєте спинити бої з Поляками?
Панейко: Так. Ми хочемо всі свої сили звернути проти большевиків.
Лойд Джордж: Одначе чи війско вас послухає? Чи воно, коли-б Поляки спинили бої, не використає сього для офензиви проти Поляків?
Панейко: Наша армія, утворена на основі правильної мобілізації, вповні здисциплінована і слухає правительства.
Лойд Джордж: Отже коли-б з Поляками по було війни Ваша армія успішнійше билася би проти большевиків?
Панейко: Очевидно.
Лойд Джордж, звертаючися з усмішкою до инших членів Ради Чотирох: На се повинен би звернути увагу Клємансо.
Лойд Джордж: Чи ви добре обходитеся з Поляками?Панейко оповідає про автономію для національних меншостий і зокрема стверджує, що українське правительство в Галичині само закликало Поляків до участи в Національній Раді.
Лойд Джордж до Вільзона: Я хотів би ще запитати про воєнні жорстокости.
Вільзон: Ті обвинувачення такі загальні, що не можна їм надавати особливої ваги.
Лойд Джордж: Що ще маєте сказати?
Панейко просить про як найшвидше спинення боїв і заключеннє перемиря.
Вільзон дякує українським делєґатам за участь і замикає засіданнє.
3. Приняттє у Клємансо 22. мая. На Найвисшій Раді Клємансо, який сидів поруч Панейка, вдався з ним в розмову, підчас якої Панейко попросив, щоби Клємансо його приняв. Клємансо назначив приняттє на слідуючий день в 2·30 год. по пол. в своїм міністерстві війни. Коли ж після конференції Сидоренко звернувся до Клємансо з просьбою назначити приняттє для Делєґації, Клємансо попросив на висше означений час Делєґацію.
Делєґація вибралася в тім самім складі, що на Найвисшу Раду, також з Марголіном.
Розмова почалася запитаннєм Панейка, що зарядила Найвисша Рада в справі спинення боїв у Галичині. Клємансо відповів, що Найвисша Рала зажадала від Пілсудського пояснення, чому він веде далі війну, а також пригадала, що армія Галлєра була післана до Польщі під умовою, що не піде на галицький фронт. Найвисша Рада — закінчив Клємансо — рішила довести до спинення боїв.
Шульгин почав розмову про потребу визнання Директорії і підмоги для неї. Клємансо завважив між иншим, що Петлюра „майже большевик“, на що Шульгин реаґував широким поясненнєм.
Марголін представив положеннє Жидів в українській державі, збиваючи обвинувачення уряду Петлюри в погромах.
В кінці Панейко ще раз вернув до польської справи, вказуючи, що „велика Польща“ в концепції антанти й особливо Франції буде слабою Польщею, і просив дозволу передати в сій справі меморіял, на що Клємансо очевидно згодився.
4. Лист до Боти і його відповідь. Коли сам факт приняття на Найвисшій Раді хід конференції наповнили нас де-якими надіями, то приняттє у Клємансо ті надії знов розвіяло. Ми знали, що се значить „жадати вияснення“ там, де тільки рішучий приказ з загрозою репресій міг би помогти. Було ясно, що Найвисша Рада не думає про рішучий виступ проти Поляків.
Тепер ходило про се, щоб автентично вияснити, як стоїть справа перемиря. В сій ціли я й Вітовський звернулися через секретаря нашої делєґаціі до Боти з просьбою про приняттє. На се дістали відповідь, що треба просьбу письменно умотивувати, бо можливо, що покажеться потреба скликання Комісії. Тоді ми вислали 24. мая до Боти лист, в якім, представивши коротко наші змагання до перемиря і польську офензиву, заявили, що хочемо особисто представити йому вагу справи і довідатися, як стоїть справа з перемирєм.
На сей лист прислав Бота на моє імя таку відповідь:
British Delegation.
Paris, 26. мая 1919.
Пане!
Маю честь потвердити одержаннє Вашого листа з 24. мая і в відповідь на нього повідомити, що справа установлення перемиря на польсько-українськім фронті є тепер в руках Ради головних союзних держав. Тому, що проєкту перемиря, предложеного Комісією для перемиря, Поляки не приняли, мандат Комісії скінчився і справа перейшла до Ради для такого рішення, яке вона в даних обставинах уважатиме відповідним.
В огляду на висше сказане я не можу бачити користи з розмови, ані не думаю, щоб така розмова в теперішній хвилі була вказана.
Я, очевидно, роблю, що можу, щоб осягнути так дуже бажане спиненнє боїв.
Ваш повний пошани Louis Botha.
5. Нота з 27. мая. Тепер ми вже мали автентичне виясненнє: Поляки відкинули проєкт перемиря, мандат Комісії для перемиря скінчився і справа перейшла на рішеннє Найвисшої Ради.
З огляду на се Делєґація поручила мені й Вітовському звернутися до Найвисшої Ради з отсею нотою:
Париж, 27. мая 1919.
До Його Ексцелєнції
в Парижі.
Ексцелєнціє!
Державний Секретаріят Західної України, опираючися на депешу Найвисшої Ради з 19. марта, вислав нас переговорювати про умови українсько-польського перемиря при помочи Союзників і заключити його на основі згоди.
Що-до нас, ми зробили все можливе, щоб заключити перемирє. Перед Комісією ми заявили, що приймаємо предложений нам проєкт. Хоч сей проєкт третину нашої території віддає під польське панування, ми згодилися на нього, думаючи, що Мирова Конференція при дефінітивнім визначенню українсько-польських границь учинить нам справедливість і з'єдинить усі українські землі в одну незалежну державу. Одначе наша згідливість нічого не помогла.
Ведучи з нами переговори, Поляки рівночасно розпочали проти нашої армії офензиву, яка продовжається з успіхом для них.
Бачучи, що справа заключення перемиря, не вважаючи на те, що ми проект приняли, затягається, ми звернулися 24. с. м. з письмом до п. ґенерала Боти, просячи в нього приняття для вияснення справи. На се ми одержали від нього відповідь з 26. с. м., де він каже, що Поляки не згодилися на проєкт Комісії, через що її мандат вигас і тепер справа перемиря знаходиться в руках Найвисшої Ради.
З огляду на се маємо честь звернутися до Найвисшої Ради з отсим представленнєм:
Польська офензива проти нашої армії розпочалася на основі ухвали польського сойму як відповідь на проєкт перемиря, предложений комісією. Се стверджують всі відомости з польських жерел.
Коли польські повідомлення додають, що се Українці попередили польську офензиву і тим викликали її, то се тільки викрут для оправдання перед Мировою Конференцією.
Так само неправдиве є твердженнє Падеревського, що Поляки побили большевиків на галицькій території. Невжеж Поляки розпочали офензиву проти української армії, щоб тим легше побити большевиків? Українська армія стоїть на дорозі з Галичини до большевиків. Знищити українську армію чи се значить боротися проти большевиків чи йти з большевиками, — на се нехай відповість Найвисша Рада.
Дальша заява Падеревського, що польська армія знайшла в нашім краю розбійницькі банди, а не армію, — се вже не викрут, а негідна клевета. Ся клевета проти армії, яка від шести місяців серед найбільших недостач бореться героїчно на два фронти, обороняючи вітчину з одного боку від Поляків, з другого від большевиків, не є ділом чесного противника. Благородний побідник не стане так зневажати побідженого неприятеля.
Проти сеї заяви Падеревського покликаємося на всі комісії антанти, які, звиджуючи наш край, були повні признання для дисципліни нашої патріотичної армії.
Що ся армія подалася під натиском чисельно сильнійшої польської армії, се нічого дивного. Польща одержала від антанти все: моральну поміч через приняттє Польщі до союзних держав, воєнний матеріял і навіть війско: армію Галлєра, яка скріпила польські сили не для боротьби з большевиками, а для окупації української землі. Навпаки український нарід не дістав від антанти ніякої помочи, ні моральної ні матеріяльної. Отже не можна дивуватися, що після шести місяців завзятої боротьби на два фронти, коли всі засоби вичерпалися, українська армія уступає перед Поляками, заосмотреними в усе антантою.
Ми не хотіли війни проти Поляків. Ми проголосили наше право національного самовизначення і почали його здійснювати на землі безсумнівно українській.
Ми були й є переконані, що поступаємо згідно з великими принціпами національної справедливости, проголошеними від імени антанти президентом Вільзоном: що народи, позбавлені національної незалежности і поділені між більше держав, повинні дістати змогу свобідно рішати про себе, з'єдинитися й означити свою долю, що народами не можна торгувати як предметами і поневолювати їх.
Ми не наставали на права Польщі. Згідно з принціпами, проголошеними президентом Вільзоном, ми вповні признали права польського народу до незалежности і відзискання всіх земель безсумнівно польських.
Се Поляки вчинили замах на права нашого народу і напали на нашу землю, до якої не мають ніякого права, бо факт завоювання якоїсь землі перед століттями і пануваннє над нею силою не творить права перед Мировою Конференціею, яка проголосила принціпи національної справедливости. Те, що Поляки творять тепер у Галичині, суперечить тим принціпам. Польська армія руйнує нашу землю. Нашу інтеліґенцію й селян польські власти масами розстрілюють. Нашу національну культуру систематично нищать. Навіть реліґії нашого народу завойовники не шанують: церкви замикають, духовенство арештують. Президент Падеревський оправдує ті факти тим, що — мовляв — польські власти не виступають проти безборонного населення, а проти бунтівників і бандитів. Се правда, що польські власти від давна привикли вважати бунтівником кождого Українця, який противиться польському пануванню. А що в українськім народі ніхто — від дитини до старця — не годиться на польське ярмо, то польські власти хотять насильством вщепити в них любов і привязаннє до Польщі. Рівночасно польський сойм ухвалює дефінітивну анексію Східної Галичини до Польщі. А ухвалюючи анексію, сей сойм має смілість твердити, що його політика не є імперіялістична.
Се факти, які без сумніву стверджують, що польська політика знаходиться в суперечности не тільки з основними провідними принціпами антанти, але також з її заявами. Держави антанти проголосили для всіх народів право самовизначення, — Поляки хотять завоювати і анектувати українську землю. Комісії держав антанти для польсько-українського спору (комісія Бертелємі, комісія Боти) заявили, що антанта зовсім не буде числитися з мілітарними фактами, довершеними одною чи другою стороною без уповажнення антанти, — польський сойм використовує завоюваннє Східної Галичини для анексії. Комісія для перемиря вказала на велику відповідальність за продовження війни стороною, яка не згодиться на перемирє, — Поляки зовсім не злякалися сеї відповідальности і на проєкт Комісії для перемиря відповіли інвазією на нашу землю.Ми прибули до Парижа в переконанню, що Найвисша Рада вчинить нам справедливість, спинить польську інвазію і таким чином уможливить нам обороняти нашу державу від російських большевиків.
Поведеннє Поляків заставляє нас звернутися до Найвисшої Ради з просьбою про приняттє. Свідомі нашої відповідальности перед нашим правительством і нашим урядом, хочемо знати, чи можемо на основі уповажнення Найвисшої Ради запевнити наш нарід, що він буде оборонений перед польською інвазією та що Поляки дістануть приказ відступити за лінію, означену Комісією, і направити всі шкоди і втрати, спричинені польською інвазією.
Надзвичайна Делєґація Державного Секретаріяту Західньої України для українсько-польського перемиря: Д-р Михайло Лозинський, товариш державного секретаря закордонних справ. Полковник Дмитро Вітовський.
6. Нота з 29. мая. Далі мала переконати Найвисшу Раду про слушність нашої справи отся нота:
Париж, 29. мая 1919.
в Парижі.
Не вважаючи на повторювані заходи, Українська Делєґація в Парижі доси не одержала змоги безпосередних і правильних зносин з правительством, яке заступає, в ціли одержування інструкцій. Її зносини з правительством мусять послугуватися припадковими кур'єрами.
Маючи в руках документи, яких автентичнїсть не може бути подана в сумнів, користаю з сього, щоб установити певні факти, які відносяться до українсько-польського конфлікту. Сі факти, як се можете ствердити, доповнюють і потверджують усе те, що Українська Делєґація в Парижі вважала за обовязок подати Вам устно й письменно до відомости, а навпаки показують, як мало довіря треба мати до польських заяв.
Сі факти, які знаходимо в залученім листі, виказують:
1. Тверде бажаннє Українців заключити угоду з Поляками, виявлене від 19. марта до 11. мая 1919. чотирма конкретними предложеннями перемиря;
2. Мовчанку Поляків супроти трьох перших предложень і офензиву на всім галицькім фронті в відповідь на четверте предложеннє;
3. Неактивність української армії на українсько-польськім фронті аж до дня (половина мая), коли почалася польська офензива;
4. Активність тої самої української армії на большевицькім фронті, на якім вона приготовляла широку офензиву в области Поділя. Сю офензиву мали вести на півночи (Волинь) частини ґенерала Осецького, на півдні (на Проскурів) галицько-українські частини;
5. Неможливість офензиви проти большевиків для українських частин, бо і галицькі частини і частини Осецького були здесятковані польською офензивою;
6. Тільки інтервенція галицько-української армії перешкодила злуці большевицької армії російської з угорською.
З сих фактів виходить, що українське правительство не тільки словами, але й ділами доказало, що воно веде завзяту боротьбу проти большевизму, і навпаки, що Поляки, під видом боротьби проти большевиків, реалізують свої імперіялістичні наміри на чисто українській території і десяткуючи українську армію, працюють мимовільно для большевицьких плянів.
Г. Сидоренко, президент Делеґації Української Республики.
У відповідь на се поясненнє ми з Вітовським з поручення Делєґації вислали отсю ноту:
Париж, 6. червня 1919.
в Парижі.
22. мая 1919., підчас послухання у президента Мирової Конференції, Українська Делєґація була повідомлена, що Найвисша Рада зажадала від ґенерала Пілсудського пояснення причин польської офензиви проти армії Західної України.
Часописи з 5. червня оголосили отсю відповідь ґенерала Пілсудського:
„Ґенерал Пілсудський, начальний командант польських сил, відповів Мировій Конференції, яка зажадала від нього пояснень про нову офензиву польської армії проти України, що се була в дійсности контрофензива, бо українська армія заатакувала перша“.
На основі інформацій, одержаних від Державного Секретаріяту Західної України, стверджуємо, що твердженнє ґенерала Пілсудського не є згідне з дійсністю.
Не тільки армія Західної України від 19. марта не зачинала ніякої офензиви, але ще більше, Державний Секретаріят більше разів предкладав спинити бої. Сі предложення, роблені в марті цвітни й маю 1919., остали без відповіди з боку Поляків.
Текст радіотелєґрами державного секретаря закордонних справ Панейка, післаної з Парижа 17. цвітня 1919. за посередництвом американської делєґації, з повідомленнєм, що президент Падеревський обіцяв не починати офензиви, і з порученнєм, щоб Державний Секретаріят предложив Полякам спинити бої, прибув до Станиславова 25. цвітня в дуже затемненім виді. Допускаючи, що ходить про перемирє, Державний Секретаріят 1. мая вислав на польський фронт парляментарів, щоб предложити переговори. Делєґати Державного Секретаріяту ждали даром 4 дні на польську відповідь.
7. мая Державний Секретаріят одержав повний текст згаданої депеші. Тоді українська Головна Кватира на порученнє Державного Секретаріяту звернулася 9. мая до польської команди з предложеннєм, що спинить бої, під умовою, що Поляки спинять їх так само. Поляки мали відповісти 14. мая.
Та замість відповіди Поляки розпочали 14. мая загальну офензиву.
Ґенерал Пілсудський називає сю офензиву контрофензивою, твердячи, що Українці заатакували перші.
Се твердженнє не є згідне з дійсністю. Те, що ґенерал Пілсудський хоче представити як українську офензиву, було тільки дуже підрядною місцевою операцією, виконаною трьома українськими батальонами коло Устрик для незначного поправлення фронту.
Сею операцією, наскрізь місцевою, Українці зовсім не зломили своїх зобовязань, бо вони обовязалися спинити бої тільки 15. мая під умовою, що Поляки зроблять те саме.
Як доносять польські комунікати з того часу, місцеві операції вели обі сторони.
Найліпший доказ, що польська офензива була рішена і приготовлена заздалегідь, а не була вислідом українських операцій, дають дебати й ухвали польського сойму від 11. до 15. мая, коли сойм не признав зобовязань Падеревського і рішив почати офензиву проти української армії.
Сі факти потверджує польська преса, яка славить польський ґенеральний штаб за підготовленнє і переведеннє офензиви. Ся преса зазначує, що польська офензива була порішена і всі потрібні зарядження були видані перед згаданою українською місцевою операцією; вона висловляє радість, що Українці тою операцією дали на щаєтє потрібний арґумент, щоб оправдати польську офензиву перед Мировою Конференцією.
Сей стан річий достаточно стверджує, що пояснення ґенерала Пілсудського не відповідають дійсности та що відповідальність за польську офензиву в Галичині паде тільки на Поляків.
Надзвичайна Делєґація для українсько-польського перемиря: Д-р Михайло Лозинський, товариш Державного Секретаря закордонних справ Західної України. Полковник Дмитро Вітовський.
8. Надія на невтралізацію Східної Галичини. Минав день за днем, тиждень за тижнем, з галицького фронту приносила парижська | преса що-раз чорнійші вісти, а Мирова Конференція все відкладала рішеннє. Тільки приношено інформації про ріжні пляни рішення, інформації, які то підносили настрій то прибивали його.
Серед такого настрою Панейко повідомив мене 22. червня, що треба як найшвидше зладити меморіял про польсько-українські відносини в Галичині за останні десятиліття. Поляки вказують на те, що сі відносини були що-раз гарнійші, що теперішня війна є тільки прикрим епізодом та що після заняття Галичини Поляками сей епізод швидко забудеться і українське населеннє з польським пануваннєм легко помириться. Сій польській арґументації треба протиставити дійсний стан річий. Треба зладити меморіял, який Панейко передасть тим кругам Мирової Конференції, з якими має звязки і які звернули його увагу на потребу такого меморіялу. Я негайно зладив такий меморіял[2] і 25. червня він уже стояв до розпорядимости Панейка.
23. червня приніс Панейко таку відомість: Про те, щоби Мирова Конференція признала дотеперішнє українське правительство Східної Галичини, нема мови. Найбільше виглядів має плян невтралізації Східної Галичини під протекторатом антанти. Член делєґації одної з антантських держав, який має голос в сій справі, хотів би мати від нас для своєї особистої інформації проєкт конституції для зневтралізованої Східної Галичини: маючи конкретний проєкт, він зможе успішнійше заступати справу. Ми зараз обміркували такий проєкт і зладили його.
Другого дня Панейко міг уже вручити його згаданому прихильному нам членови делегації одної з антантських держав.[3] Очевидно, проєкт роблений з таким поспіхом, не міг бути нічим особливим, тільки подавав загальний плян державного устрою Східної Галичини. Яким способом антанта мала би виконувати свій протекторат, сього питання проєкт не торкався.
Як показалося, всі ті наші „прихильники“ грали чисту комедію. В хвилі, коли Панейко доставляв їм згадані матеріяли, справа вже була передрішена.
——————
- ↑ Ще перед тим засіданнєм комісії, на якім нам предложено проєкт перемиря, вийшла в сій справі цікава розмова з французьким полковником Фрайденберґом, тим самим, що вів переговори з делєґацією Директорії в Одесі, поводячися проти неї крайне вороже й образливо.
Тепер, в Парижі, Марголін, Шульгин і Панейко стояли в близьких зносинах з Фрайденберґом і старалися, щоби французьке правительство як-раз під його проводом вислало свою місію на Україну. Говорили, що Фрайденберґ основно змінився і є тепер великим приятелем України, дає французькому правительству як найприхильнійші для української справи звідомлення і т. д.
В се нагле „наверненнє“ Фрайденберґа мені не хотілося вірити, і я викликав навіть раз на засіданню Делєґації довгу дискусію ва сю тему. Одначе віруючі у Фрайденберґа остали віруючими — бодай тоді.
10. мая Панейко й Щульгин предложили мені піти разом з ними до Фрайденберґа. Коли розмова зійшла на справу перемиря з Поляками, Фрайденберґ почав нас переконувати, що ми не повинні бути вимагаючі, бо Поляки знаходяться в такім положенню, що перемиря не потребують. Добре було би, як би вони хотіли згодитися хоч на ось яку лінію. І приступив до мани й показав нам менше більше таку лінію, яку опісля принято в львівськім договорі з 16. червня 1919. між Поляками й делєґатами Петлюри. Можливо, що таку лінію мали предложити комісії Поляки і Фрайденберґ хотів на нас вплинути, щоби й ми предложили таку лінію.
- ↑ Сей меморіял видало парижське українське пресове бюро п. н. „Notes sur les relations ukraino-polonaises en Galicie pendant les 25 dernières années (1895–1919).
- ↑ Опісля, коли підкомісія для польських справ радила вже над статутом для Східної Галичини і вислухувала ріжні інтересовані круги, між ин. також делєґацію галицьких москвофілів, Панейко, який, як уже зазначено, оставав у зносинах з російськими кругами, дав сей проєкт д-ру Дмитрови Маркову, бувшому ґалицько-москвофільському послови до австрійського парляменту, щоб він заступав його в підкомісії. З сього приводу Марков написав в одній в москвофільських газет в Америці глузливу статтю про українську політику.
Для характеристики внутрішніх відносин в Делєґації зазначу, що Панейко не тільки відмовився дати мені один примірник проєкту, але навіть не віддав мені мого власного рукопису.