Розділ XX.
Під прапором Незалежної Галицької Республики.

Вислідом майже піврічного побуту Диктатора в Парижі й Льондоні було дефінітивне установленнє напряму дальшої політики галицького правительства. Воно рішило перестати звязувати справу Галичини зі справою Великої України, усунутися від участи у всеукраїнських — як самостійницьких так і федералістичних — комбінаціях і заступати тільки справу Галичини.

Опираючися на тім, що сен-жерменським договором (арт. 91) Австрія зреклася права суверенности над Галичиною в користь держав антанти та що держави антанти рішеннєм з 25. червня 1919. віддали Галичину під окупацію Польщі, зобовязуючися пізнійше дати населенню Галичини змогу виконати право самовизначення, — галицьке правительство рішило виступити перед державами антанти з домаганнєм, щоб вони усунули з Галичини польську окупацію і дали краєви змогу уладити своє життє як Незалежна Галицька Республика[1].

Приїхавши з Парижа до Відня, Диктатор перевів орґанізацію правительства, яке розвиває діяльність в висше зазначенім напрямі.

Осідком правительства є Відень.

Що до відносин між правительством і краєм, то українське громадянство окупованої Польщею Галичини признає правительство законною владою краю. Тільки українська соціяльно-демократична партія, яка еволюціонує в напрямі радянської проґрами, поборює орієнтацію правительства на буржуазну антанту, протиставляючи їй орієнтацію на міжнародню соціяльну революцію. Одначе се її становище є настільки невиразне, що не можна рішуче сказати, чи означає воно неґацію правительства як законної влади краю, чи тільки опозицію проти правительства.

1. Орґанізація правительства. Законною основою орґанізації правительства є „розпорядок Диктатора Західно-Української Народньої Республики з 25. липня 1920. про орґанізацію Уряду для виконування Державної Влади в Західно-Українській Народній Республиці в часі трівання повновластий Диктатора“.

Сим розпорядком утворено „Уряд Диктатора“ (арт. III), зложений з відділів: 1. для закордонних справ. 2. для фінансів, торговлі і промислу, 3. для справ преси і пропаґанди, 4. для справ внутрішніх, судівництва, просвіти, віросповідань, рільництва, почт і телєґрафів, шляхів та публичних робіт. На чолі кождого з сих чотирох відділів стоїть „Уповажнений Диктатора“. Його функції відповідають функціям давнійшого державного секретаря, одначе без самостійности й відповідальности державного секретаря. „Уповажнений Диктатора“ є урядовцем, який сповняє свої функції по вказівкам і за відповідальністю Диктатора. Дальше входить в склад „Уряду Диктатора“ утворена давнійше „Війскова Канцелярія Диктатора“, яка сповняє функції державного секретаріяту війскових справ. В кінці належить сюди також президіяльна канцелярія Диктатора[2].

„Розпорядок Диктатора Західно-Української Народньої Республики з 30. серпня 1920. про виконуваннє Уповажненими атрибутів Державної Влади в часі неприсутности Диктатора в осідку Уряду“ покликає на час неприсутности Диктатора Колєґію Уповажнених, яка повинна обмірковувати й вирішати всі важнійші справи. До участи в нарадах Колєяії може Диктатор покликати також инші особи з рішаючим або дорадним голосом. Від рішень Колєґії виключені справи найвисшого війскового проводу, справи законодатні і рішення про зміну принятого Диктатором політичного напряму.

Хибою оряанізації Уряду Диктатора треба вважати, що він не опирається на ніякий громадянський орґан, а є урядом самодержавним. Очевидно, годі на еміґрації творити парлямент, але все-таки з політичної еміґрації, між якою є чимало членів Української Національної Ради, далося би утворити відповідний громадянський орґан для співпраці з урядом.

Сю хибу, здається, відчуває й сам Диктатор, який у нотах до держав антанти ніколи не виступає як Диктатор, тільки як Президент Української Національної Ради. Видно, Українська Національна Рада є на його думку більшим авторитетом для держав антанти, ніж Диктатура.

Діяльність Уряду Диктатора проявляється перше всего в области закордонної політики. При кождій відповідній нагоді звертається він до держав антанти з нотами й меморіялами, в яких домагається вирішення справи Галичини; крім того подає до відома держав антанти факти насильства польської окупаційної влади над українським населеннєм Галичини.

В обороні незалежности Галичини Уряд Диктатора може виказатися дипльоматичними успіхами, про які низше.

2. Договір між державами антанти й Польщею в Спа. Лінія Керзона. Що держави антанти уважають справу Галичини невирішеною, про се говорить договір, заключений між державами антанти й Польщею в Спа 10. липня 1920. В сім договорі Польща приняла умови, під якими держави антанти піднимають посередництва в війні між Польщею й совітською Росією. Про справу Галичини говориться в 2. і 3. точці договору, які наводимо в цілости:

„2. Вислати повновласників на конференцію, яка в можливо найблизшім часі має відбутися в Льондоні і в якій братимуть участь делєґати Польщі, совітської Росії, Фінляндії, Литви і Латвії під протекторатом Мирової Конференції, яка буде намагатися до справедливого мира між Польщею та її европейськими сусідами. Представники Східної Галичини будуть також допущені в Льондоні до представлення їх справи на конференції.

3. Приняти рішення Найвисшої Ради в справах литовського союза, будучности Східної Галичини, тешинського питання та договору, який має бути заключений між Данціґом і Польщею“.

В звязку з сим договором анґлійський міністер закордонних справ льорд Керзон вислав 11. липня 1920. зі Спа до правительства совітської Росії депешу з предложеннєм перемиря, в якій перший раз оголошено східні границі Польщі, установлені Найвисшою Радою 8. грудня 1919. Від сього ся гранична лінія одержала назву лінії Керзона[3].

Правительство совітської Росії на анґлійське предложеннє не згодилося. Конференція в Льондоні не відбулася і справа Галичини остала далі непорішена. Одначе поставленнє справи Галичини в договорі в Спа свідчить, що змагання галицького правительства мають міжнародню підставу.

3. Справа Галичини на мирових переговорах в Ризі між Польщею і совітською Росією й радянською Україною. Коли в вересні 1920. в Ризі почалися переговори між Польщею і совітською Росією й радянською Україною про перемирє і прелімінарний мир, прибула сюди „Уповажнена Делєґація Української Національної Ради Східної Галичини і її уряду“ в такім складі: голова — д-р Кость Левицький, члени — Ернест Брайтер, д-р Лука Мишуга, д-р Осип Назарук[4]. Задачею делєґації було: „не брати участи в конференції з Поляками й большевиками навіть в разі запросин, тільки на місці слідити хід нарад і в разі потреби внести протест проти вирішування галицької справи“.

Справу Галичини піднесла на сих переговорах делєґація совітської Росії й радянської України, яка на засіданню 24. вересня 1920. покликуючися на право самовизначення, поставила як основу мира отсі домагання:

„1. Негайне святочне затвердженнє незалежности і суверенности Польщі й Росії і визнаннє незалежности України, Литви, Білоруси і Східної Галичини.

2. Як Польща так і Росія мусять зараз, відповідно бажанням інтересованого населення, признати ті державні національні заступництва, які істнують у кождій з тих держав (сойм, парлямент або радянські з'їзди).

Зі свого боку совітські республики узгляднюють, що в Східній Галичині ще нема совітської орґанізації, тому вони годяться допустити в сім краю плєбісцит не на основі совітських принціпів, себ-то голосування тільки робітничого населення, але на основі звичайного міщансько-демократичного принціпу.“

На заяву польської делєґації, що справа Галичини не належить до переговорів, бо Галичина ніколи не належала до Росії, совітська делєґація згодилася на се польське становище і в прелімінарнім договорі, підписанім 12. жовтня 1920., приняла граничну лінію між Польщею з одного і совітською Росією й радянською Україною з другого боку, означену так, що українська Галичина разом з иншими західними землями України на захід від лінії, яка є продовженнєм ріки Збруча на північний схід, остали по польськім боці.

Галицька делєґація ще з дороги (зі Штетіна) вислала 21. вересня 1920. до обох сторін в Ризі телєґрафічну заяву, якої головний уступ звучить:

„На підставі принціпу самовизначення народів уважаємо нашим правом і обовязком, як Делєґація Національної Ради Східної Галичини і її Уряду, застерегтися перед Вашою Конференцією проти вирішування державного становища Східної Галичини без нас, бо всяке рішеннє що до сеї території без згоди населення Східної Галичини зглядно Національної Ради як його лєґальної представниці було би знасилуваннєм права самовизначення, якого наше населеннє ніколи не стерпить.“

Приїхавши до Риги, галицька делєґація вислала 27. вересня 1920. до президії Мирової Конференції в Ризі ноту, в якій представивши утвореннє Західно-Української Народньої Республики заявляє:

„З сих причин всяке инше вирішуваннє державної долі Східної Галичини проти виявленої вже ролі населення було би ярким потоптаннєм загально-признаного права самовизначення народів.“

Під кінець конференції галицька делєґація вислала до неї 7. жовтня 1920. ще одну ноту, в якій, зазначивши, що вважає Польщу і совітську Росію й радянську Україну за некомпетентне форум до вирішування державної справи Східної Галичини“, заявляє:

„Коли ж підчас нарад Конференції Делєґація совітської Росії й України, визнавши державну незалежність Східної Галичини, піддалася напорови польської Делєґації та згодилася приняти в прелімінарнім мировім договорі таку демаркаційну границю, що Галичина припадає на захід від неї, то вважаємо нашим обовязком, як заступники лєґальної влади Східної Галичини, заложити отсим найбільш рішучий протест проти всякого, хоч би тільки тимчасового розпоряджування землею Східної Галичини чи зі сторони Польщі чи зі сторони Росії або України, бо всяке рішеннє в справі східно-галицької території без згоди представників Національної Ради Східної Галичини є ярким насилуваннєм права самовизначення населення сеї території. І тому таке вирішеннє не може мати ніякого значіння та його ніколи наш нарід за важне не признасть.“

Дальше нота згадує про становище держав антанти в справі Східної Галичини і заявляє, що „справа державної самостійности Східної Галичини в як найкоротшім часі повинна бути остаточно вирішена світовою конференцією“.

Крім сього делєґація Галичини разом з делєґацією Білої Руси оголосили 8. жовтня ноту: „До Всіх. Спільний протест делєґацій Білої Руси і Східної Галичини проти імперіялістичного захвату їх земель на основі ризького прелімінарного договору“.

4. Справа Галичини перед Союзом Націй. Підчас загальних зборів Союза Націй в Женеві в падолисті 1920. прибула туди делєґація Української Національної Ради, щоб підняти справу Галичини перед сим міжнароднім трибуналом. Делєґація відбула ряд конференцій з окремими членами Союза Націй і предложила свої домагання Союзови Націй в отсій ноті:

„Женева, 28. падолиста 1920.

До Високого Союза Націй!

В імя ідей справедливости і всесвітнього мира, які лягли в основу міжнароднього договору про установленнє Високого Союза Націй; в імя здійснення змагань до державної самостійности здібних правити собою, колись поневолених народів; в імя ратування життя українського народу Східної Галичини, який вимирає під насильною польською окупацією, — Українська Національна Рада, вибрана на основі загального права голосування переважаючою більшістю населення Східної Галичини, як одинока лєґальна репрезентація сього краю, звертається до Високого Союза Нації з представленнєм отсих своїх домагань:

I. Високий Союз Націй зволить признати Східній Галичині право національного самовизначення відповідно волі українського народу, як переважаючої більшости тамошнього населення, жити самостійним державним життєм, волі виявленій і реалізованій на протязі його історії та виконаній після розпаду Австрії реститууваннєм давної галицько-української держави на своїй національній території, яка має всі умови для державної самостійности. Незломність своїх змагань до свободи доказав український нарід оружною оборонною боротьбою перед заборчими посяганнями Польщі.

II. Високий Союз Націй зволить допомогти до можливо скорого здійснення сього права згідно з принціпом мира, проголошеним побідними державами, в ціли збереження життя українського народу на його галицькій землі та в інтересі привернення мирних відносин на сході Европи.

III. До часу вирішення політичного становища Східної Галичини зволить Високий Союз Націй в імя людськости взяти в оборону український нарід Східної Галичини перед постійним вигублюваннєм, яке там переводить тепер супроти нього завойовницька Польща, і в тій ціли підняти заходи задля негайного усунення самовільної польської окупації сеї країни та відхилення небезпеки, щоби тимчасова адміністрація Східної Галичини була доручена Польщі, відвічному ворогови українського народу, що виявила повну нездібність до тої адміністрації.

IV. Високий Союз Націй зволить спричинити, щоби до того ж самого часу управа Східної Галичини була доручена владі, уконституованій місцевим населеннєм на основі чисельного відношення національности краю і була ведена під наглядом міждержавної комісії, як се було постановлено що до инших областий, яких дефінітивне політичне становище не було вирішене міжнародньою постановою.

V. Високий Союз Націй зволить допустити репрезентацію Української Національної Ради до заступництва населення Східної Галичини перед Високим Союзом, так, щоби воно мало змогу висловити свою волю и справі політичної долі свого краю.

Українська Національна Рада підносить отсі свої домаґання перед Високим Союзом Націй в тім переконанню, що вона буде вислухана перед всяким рішеннєм в справі Східної Галичини та що буде узгляднена воля українського народу, як переважаючої більшости, заселяючої сей край.

Д-р Евген Петрушевич, президент Української Національної Ради. Д-р Кость Левицький, Ернест Брайтер, Д-р Степан Витвицький, члени делєґації до Союза Націй“.

До сеї ноти додано меморіял з докладним представленнєм справи Галичини зі становища міжнароднього права і польського окупаційного режіму.

Вислідом сих заходів перед Союзом Націй було те, що Рада Союза Націй на сесії в Парижі в лютім 1921. розглянула на засіданню 23. лютого справу Галичини і приняла отсе рішеннє:

„1. Постанови мирового договору про права національних меншостий в Польщі не можуть бути примінені супроти Галичини, бо вона лежить по-за границями Польщі.

2. Постанови про виконуваннє мандатів і контролю Союза Націй над мандатарем не можуть бути примінені супроти Галичини, бо Польщу не наділено мандатом завести адміністрацію тої країни.

3. Не можна також прикладати до сього випадку приписів гаґської конвенції, бо в часі, коли була заключена та конвенція, Польща не істнувала як держава.

4. Польща являється тільки фактичним мілітарним окупантом Галичини, якої сувереном є держави антанти (арт. 91 договору в Сен-Жермен).

Тому Рада Союза Націй рішає предложені їй домагання що до правного становища Галичини і відносин в тім краю відступити Раді Амбасадорів“.

Се рішеннє Ради Союза Націй треба вважати великим дипльоматичним успіхом в заходах галицького правительства в ціли визволення Галичини з-під окупації Польщі. Воно, від імени держав антанти і невтральних, які складають Союз Націй, стверджує, що зі становища міжнароднього права Польща не має ніяких прав до Галичини, що вона є тільки фактичним мілітарним окупантом сього українського краю та що Галичина знаходиться під суверенністю держав антанти, до яких належить рішеннє про її долю.

Загальні Збори Союза Націй в вересні 1921 знов порушили справу Галичини, ухваливши, на внесеннє канадійського делєґата Дічерші, 27. вересня 1921 отсю резолюцію:

„Збори Союза Націй висловляють бажаннє, щоб Рада Союза звернула увагу Головних Союзних і принятих до союза Держав на корисність управлення в близькім часі правного положення Східної Галичини“.

5. Анґлійський прем'єр про правне положеннє Галичини. В тім самім дусі, що рішеннє Ради Союза Націй, означив правне положеннє Галичини Лойд Джордж на засіданню палати громад 6. липня 1921., відповідаючи на запитаннє льорда Роберта Сесіля.

Сю заяву Лойда Джорджа попередив дипльоматичний крок анґлійського правительства, яке при кінці червня 1921. через своє посольство в Варшаві звернулося до польського правительства з запитаннєм, на якій основі Польща заводить свою державну адміністрацію в Галичині, коли рішеннєм Найвисшої Ради з 25. червня 1919. їй дозволено тільки на мілітарну окупацію сього краю. На се запитаннє польське міністерство закордонних справ відповіло, що своє поясненнє справи подасть пізнійше.

Швидко після сього, на засіданню палати громад 6. липня 1921., льорд Роберт Сесіль звернувся до правительства з запитаннєм в справі Галичини, формулуючи його ось як:

„1. Який тепер правний стан Східної Галичини?

2. До якого міжнароднього тіла належить тепер ся справа?

3. Чи зроблено яку спробу, щоби запевнити вислів волі населення сього краю в будучім вирішенню його долі, згідно зі становищем занятим 25. червня 1919?

4. Чи є правдиві відомости, що Поляки творять там свої кольонії?“

На се запитаннє Лойд Джордж негайно відповів:

„1. Східна Галичина є тепер під війсковою окупацією Польщі, на основі рішення Мирової Конференції з 25. червня 1919.

2. Її дефінітивна приналежність досі не вирішена, одначе арт. 91-им ї сен-жерменського мирового договору перенесено права Австрії в роспорядимість держав антанти, так, що Найвисша Рада Мирової Конференції є компетентним тілом до того, щоб виконати се рішеннє.

3. Досі ще не піднято заходів для запевнення волі населення згідно зі становищем занятим 25. червня 1919.

4. Правдиві є також донесення, що Поляки приміщують свої кольонії на території Східної Галичини“.

Сею заявою анґлійський прем'єр хотів, очевидно, пригадати Польщі, що вона не має ніякої міжнародньо-правної основи вважати українську Галичину частю своєї держави та що доля сього краю залежить від держав антанти.

Та рівночасно заява Лойда Джорджа являється голосним обвиненнєм держав антанти. Бо коли вони приписують собі право вирішити долю Галичини, то чому її не вирішили, але спокійно приглядаються, як польська окупаційна влада вже два роки веде найстрашнійшу політику пімсти й винищення українського народу, щоб таким способом запевнити собі володіннє над сим українським краєм?



——————

  1. Нотою з 30. цвітня 1921. президент Української Національної Ради Д-р Евген Петрушевич предложив державам антанти проєкт „Основ державного устрою Галицької Республики“, домагаючися усунення польської окупації з Галичини й визнання незалежности краю в формі Галицької Республики.

    Для умотивування сього домагання Президія Української Національної Ради видала в червні 1921. публікацію „Pour l'indépendance de la Galicie. Pourquoi la Galicie ne doit pas faire partie de la Pologne“ (також українською мовою: „За державну незалежність Галичини. Чому Українська Галичина не може прийти під Польщу“). В сій публікації поданий також текст висше згаданого проєкта. Публікацію зладив автор сеї праці, що й зазначено на українськім виданню.

  2. Розпорядком з 1. серпня 1920. („Український Прапор“, ч. 43 з 3. серпня 1930.) назначив Диктатор: 1. Уповажненим для закордонних справ д-ра Степана Витвицького, 2. для фінансів, торговлі і промислу Волочимира Сінґалевича, 3. для справ преси і пропаґанди д-ра Костя Левицького, 4. для справ внутрішніх і т. д. Осипа Гапінчака. Директором війскової канцелярії є Ярослав Селезінка, директором президіяльної канцелярії Лев Петрушевич. Протягом 1921. в складі „Уповажнених Диктатора“ наступили такі зміни: Д-р Витвицький став головою місій в Парижі й Льондоні, Уповажненим для закордонних справ став д-р Кость Левицький, Уповажненим для справ преси і пропаґанди д-р Осип Назарук, Уповажненим для справ внутрішніх і т. д. — після уступлення Гапінчака — д-р Роман Перфецький. Крім Назарука, одного з провідників радикальної партії, ісі Уповажнені належать до трудової (нац.-дем.) партії.
  3. Див. висше стор. 161.
  4. Фактичні дані взяті з публікації: Українська Делєґація Східної Галичини в Ризі. Виданнє Уряду Преси і Пропаґанди Зах.-Укр. Нар. Республики. Відень 1920.