ДЖЕНАРО. Моя мати.

ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Твоя мати, твоя мати! О, Дженаро! Так ти дуже любиш твою мати?

ДЖЕНАРО. Але-ж разом з тим я її ніколи не бачив. Це повинно здивувати вас. Отже, не знаю, через що, мені хочеться довіритись вам. Я повідаю вам те, чого ще нікому не казав, навіть моєму побратимові, Мафіо Орсіні. Може це трохи чудно довірятися так зовсім чужій людині, але мені здається, що ви для мене не зовсім чужа людина. — Я капітан, що не знає своєї родини. Мене виховав калябрійський рибалка й я думав, що то мій батько. У той день, коли мені стало шіснадцять років, той рибалка сказав мені, що він не є мій батько. Через якийсь час приїхав один сіньор і убрав мене, як лицаря, після чого поїхав, не піднявши забрала од свого шолому. Іще трохи згодом якийсь таємничий чоловік, увесь у чорному, приніс мені листа. Я розгорнув його. То писала до мене моя мати, моя мати, якої я не знав, яку я уявляв собі у мріях доброю, ласкавою, ніжною, гарною, як от ви, — моя мати, яку я любив усіми силами моєї душі! Цей лист повідомляв мене, не називаючи ніякого імени, що я високого походження й що моя мати дуже нещаслива. Бідна мати!

ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Добрий Дженаро!

ДЖЕНАРО. З того дня я зробився лицарем авантурником, бо вважаючи себе уже чимсь по походженні, я хотів бути чимсь і по зброї. Я сходив усю Італію, але де-б я не знаходився, першого дня кожного місяця мене одвідує той самий посланець. Він дає мені листа від матері, одбірає мою відповідь і зникає. Він не каже мені нічого й я не говорю до нього, бо він глухий і німий.

ДОНА ЛЮКРЕЦІЯ. Так ти нічого не знаєш про твою родину?

ДЖЕНАРО. Я знаю, що в мене є мати, що вона нещасна й що я віддав-би своє життя на цьому світі, щоб побачити її сльози, й усе моє життя на тому світі, щоб побачити її усмішку. От і все.