Пархоме! Не мудруй, ворожки не питай, Як довгий вік прокаратаєш:
Що викувала вже зозуля, — поживай. А більше… шкода, що й бажаєш!
Хоч всіх ти упирів збери і знахорів, Хоч покумайся ти з відьма́ми:
Ніхто не скаже нам, так як-би ти хотів, Що доля завтра зробить з нами.
Чи доведеться ще на панщині робить? Чи до снаги вже обробився?
Нащо, про що тобі над цим чуприну гріть! Дурний, дурний! а в школі вчився…
Терпи! за долею, куди попхне, хились, Як хилиться од вітру гілка.
Чи будеш жить, чи вмреш, Пархоме, — не журись: Журись об тім, чи є горілка!…
Як є, так при на стіл! частуй та й сам кругляй Чи нам, Пархоме, треба скілки?
Та вже-ж чи вкорочать свій вік, то вкорочай В шинку над бочкою горілки.
От, ми базікаєм, а час, мов віл з гори Чухра, його не налигаєш.
От скільки-б до цеї ми випили пори. Так ти-ж буцім не дочуваєш.
Ну-ж! цуп останню ти гривняку з капшука, Поки стара пере ганчірки;
Бо вже — як вернеться, то думка, бач, така, Що помремо ми без горілки
5/XI 1827 р.
|