Бо прийде, прийде час. Покинеш поле й луки,
І віллу, і садок, де Тибр тече мутни́й —
І на усі скарби пожадливії руки
Наложить спадкоємець твій.
І чи в достатку жив, а чи, не мавши дому,
Тяжким судилося шляхом тобі іти, —
Кінець однаковий: Плутонові грізному
Роко́ваний на жертву ти.
І всі ми будем там. Надійде мить остання
І в човен кине нас, як діждемо черги,
І хмуро стрінуть нас довічного вигнання
Понурі береги.
Tu ne quaesieris, scire nefas, quem mihi quem tibi
Finem Di dederint, Leuconoe; nec Babylonios
Tentaris numeros, etc.
Lib I, Od 12.
Пархоме! Не мудруй, ворожки не питай,
Як довгий вік прокаратаєш:
Що викувала вже зозуля, — поживай.
А більше… шкода, що й бажаєш!
Хоч всіх ти упирів збери і знахорів,
Хоч покумайся ти з відьма́ми:
Ніхто не скаже нам, так як-би ти хотів,
Що доля завтра зробить з нами.
Чи доведеться ще на панщині робить?
Чи до снаги вже обробився?
Нащо, про що тобі над цим чуприну гріть!
Дурний, дурний! а в школі вчився…
Терпи! за долею, куди попхне, хились,
Як хилиться од вітру гілка.
