Війна світів (1929)/1/4
| ◀ На Горсельському вигоні | Війна світів пер.: Григорій Піддубний Циліндер відкручується |
Тепловий промінь ▶ |
|
|
Сонце вже заходило, коли я вернувся на поле. Багато людей поспішало до Вокінґу, один чи два чоловіки йшли назад. Юрба біля ями збільшилася й стояла густою масою двісті-триста осіб, виділяючись на лимонно-жовтому небосхилі. Було чути кілька голосів і здавалося, що біля ями зчинилася якась метушня. Дивні картини промайнули в моїй голові. Наблизившись, я почув Стентів голос:
— Назад, назад!
Хлопчик пробіг повз мене.
— Воно рухається! — встиг він кинути, — відкручується, все відкручується!.. Мені це аж ніяк не подобається. Я йду додому.
Я пішов до натовпу. Там було справді не менше двохсот людей, що штовхалися й спиралися один на одного, а між ними дві чепурно одягнені пані борсалися не гірше за інших.
— Він падає в яму! — скрикнув хтось.
— Назад! — кричать знову голоси.
Натовп похитнувся, і я почав за допомогою ліктів пробивати собі дорогу.
Кожний, здавалося, був страшенно схвильований. Я чув особливий придушений звук із ями.
— Слухайте! — крикнув Оґілві, — поможіть мені стримати цих йолопів. Ми таки й досі не знаємо, що там в тій чортовій бочці.Я побачив молодого парубка — здається, крамарчука з Вокінґу, що стояв на циліндрі й силкувався видряпатися з ями, куди вштовхнула його юрба.
Покришка циліндру відкручувалася з середини. Вже виступило коло двох футів блискучої винтової нарізки. Хтось скочив на мене, і я ледве не полетів на верх шруба. Я обернувся і, мабуть, у той момент покришка циліндру впала з брязкотом на гравій. На хвилину кругляста печера здавалася зовсім чорна. Сонце, ховаючися за обрій, кидало свої проміння прямо мені в очі.
Гадаю, що кожний сподівався побачити, як з циліндра вирине людина, — може, дечим і не похожа на земних людей, але все ж у найважніших рисах — людина. Принаймні я сам так думав. Але, зазирнувши, я відразу побачив, як усередині в пітьмі щось ворушилося сіро-хвилястими рухами, одно над одним, і потім я побачив два світлих диски, подібні до очей. Потім щось схоже на маленьку сіру гадюку, завтовшки в ціпок, стрибнуло з середини кубла і, звиваючися в повітрі, закрутилося, посуваючись просто на мене… — після того ще одне…
Раптовий мороз охопив мене всього. В повітрі позад мене почувся голосний крик жінки. Напівобернувшись і не зводячи своїх очей з середини циліндру, з якого один по одному видиралися полапки, я став пхатися назад від краю ями. Я бачив, як здивування на обличчях людей навколо мене почало змінятися у вираз невимовного жаху. Чутно було невиразні вигуки з усіх боків. Почався загальний рух назад. На самому краю ями все ще змагався крамарчук. Я лишився сам і бачив, як на другому боці ями народ тікав геть, і Стент між ними. Я глянув на циліндер знову і мене пронизав непереможний жах. Я стояв скам'янілий, витріщивши очі.
Великий сіро-круглястий тулуб, розміром, може, з ведмедя, повільно й важко підводився з циліндра. Коли він випростався, і світло упало на нього, він заблищав, немов вогка шкіра. Двоє великих чорно-кольорових очей пильно дивилися на мене. Він був круглий; мав щось схоже на обличчя. Під очима був рот, безгубі краї якого ворушилися, дрижали й випускали слину. Тіло збігалося й конвульсивно знову випростувалося й пульсувало. Кволий додаток — помацок ухопився за край циліндра, а другий загойдався в повітрі.
Той, хто не бачив живого марсіянина, ледве може уявити їхній дивовижно жахливий вигляд. Чудернацький, з загостреною верхньою губою рот, що скидався на V, брак брівних горбків і підборіддя під загостреною нижньою губою, безперестанне тремтіння цього рота, купа помацків, мов у Ґорґони, шумливе дихання легенів у чужій атмосфері, очевидна важкість і болячість в рухах, завдяки більшій притяговій силі землі, і понад усе — надзвичайна гострота величезних очей, — це все разом творило вражіння, близьке до нудоти. Олійно-рудава шкіра скидалася на опеньок, а в незграбній розрахованості повільних рухів було щось невимовно страшне. Навіть з першої зустрічі, з першого погляду мене охопили огида і страх.
Раптом страхіття щезло. Воно вивалилося через край циліндра й гепнулося в яму з чвоканням, схожим на падіння великого пакунка зі шкірою. Я чув, як пролунав характерний басовий крик, і тої ж хвилини друге створіння, схоже на перше, похмуро з'явилося в глибокому отворі відтулини.
Тут скам'янілість мого жаху пройшла. Я обернувся й якнайхутчіш кинувся до першої купки дерев, що стояли від ями, може, на сто ярдів, щокроку спотикаючись і падаючи, бо я не міг одвернути своє лице від тих потвор.
Там, між кількома молодими соснами й вічнозеленими кущами, я зупинився, важко дихаючи, і став чекати дальших подій. Вигін навколо піскових ям був усіяний народом, що, так само як і я, стояв у напівзачарованім жахові; люди очей не зводили з цих створінь чи, краще б мовити, з купки піску й дрібного каміння, що стирчала на краю ями, де вони залягали. Потім з поновленим жахом я побачив, як якесь чорне кругле тіло смикалося над самим краєм ями. Це була голова того крамарчука, що туди впав; на західньому гарячому небосхилі вона маячила, мов чорна куля. Ось він підніс своє плече й коліно вгору, але, здається, посковзнувся назад, бо знову видко було лише саму голову. Зненацька він зник, і мені здавалося, мов би ледве чутний стогін досяг мого вуха… Я відчув хвилеве бажання піти й допомогти, але жах переміг.
Все потім зробилося незриме, заховане в глибокій ямі між пісковими купами, що їх навернуло при падінні циліндра. Дивне видовище стало б перед очима того, хто прибув би сюди з Вокінґу або Кобгему: розпорошена сила людей — сотня осіб або й більше — стояла великим неправильним колом, в рівчаках, за кущами, біля воріт і загороди, майже нічого не кажучи один одному, — або вигукували нервовими схвильованими голосами й важко витріщали очі на купи піску. Тачка з холодними трунками, покинена в полі, якось з-чудернацька самітно стреміла на червоному небосхилі, а між пісковими ямами тягнувся ряд залишених возів і карет, біля яких коні, годуючись із торб на мордах, били копитами землю.