III. НА ГОРСЕЛЬСЬКОМУ ВИГОНІ

Я знайшов величезний натовп, душ двадцять, що оточували яму, де лежав циліндер. Я вже описував вище вигляд тої велетенської маси, що лежала тепер в землі. Торф та пісок з камінцями були обпалені, мов від вибуху. Безперечно, що тертя від падіння було причиною пожежі. Гендерсона й Оґілві тут не було. Мабуть, вони помітили, що зараз нічого не можна було зробити, й пішли собі до Гендерсона в хату снідати.

З самого краю ями сиділо душ п'ять хлопців, гойдаючи своїми ногами й шпурляючи каміння в велетенську масу, поки я не заборонив. Після того, як я поговорив з ними, вони почали бавитись у „квача“, бігаючи взад і вперед між купками глядачів.

Серед глядачів було два самокатники, один робітник-садівник, що деколи робив у мене, дівчина з дитиною на руках, м'ясник Ґреґ з малим хлопцем і два чи три лайдаки та прислужники при грі в опуку, — що звичайно тинялися біля залізничної станції. Майже ніхто не розмовляв. Мало хто з простого народу в Англії мав сяке-таке поняття про астрономію. Більшість із них спокійнісенько собі розглядали столоподібний кінець циліндра, що був у тому самому стані, як Гендерсон і Оґілві його там залишили. Як видко, багато з тих, що сподівались побачити купи обгорілих трупів, розчарувалися, коли подивилися на цю неживу Річ. Поки я був там, дехто пішов геть, а дехто прийшов. Я сповз у саму яму, і мені здавалося, що я почув легкий рух під ногами; але верх уже безумовно перестав крутитися.

Дивовижність цієї Речі стала лише тоді цілком мені очевидна, коли я близько підійшов до неї. З першого погляду вона справді не більше вражала, як перевернена фура або дерево, що впало поперек дороги. Навіть і того менше, коли приглянутись. На вигляд вона була мов якась заржавіла напівзакопана газова труба. Потрібно було певне наукове виховання, щоб зауважити, що сіра луска цього набою не мала в собі ознак звичайного кисеню, і біло-жовтий метал, що блищав із щілини між покришкою й циліндром, мав якийсь незнайомий відтінок. „Надземне“ не мало ніякого значіння для більшости глядачів.

В той час для мене було вже зовсім ясно, що ця Річ прибула до нас з плянети Марс; лише я вважав це за неймовірне, щоб вона містила в собі якісь живі створіння. Я гадав, що відкручування могло бути автоматичне. Всупереч Оґілві, я все ще вірив, що на Марсі живуть люди. Мій розум заповнявся фантастичними думками про можливі рукописи в циліндрі, про труднощі, що можуть постати при перекладі їх, чи знайдемо ми там монети, взірці і т. ін. Все таки для цього всього циліндер був занадто великий. Мені кортіло якнайхутчіш побачити циліндер відчиненим. Коло одинадцятої години, сповнений такими думками, я пішов назад додому в Мейбері, бо нічого особливого покищо не передбачав; але мені було важко взятися до роботи над моїми абстрактними дослідами.

Після обіду загальна картина дуже помітно змінилася. Ранішні газети раптом зворушили Лондон непомірно-великими рядками: „Вістка, одержана з Марса“, „Дивовижні звістки з Вокінґу“ і т. далі. В додаток телеграма Оґілві до Astronomical Exchange схвилювала всі обсерваторії в трьох королівствах.

На дорозі біля пісчаної ями скупчилося з півдесятка легких бричечок з Вокінзької станції, один фаетон з Кобгема і навіть одна великопанська карета; крім того, тут було чимало самокатів. На додаток великі гурти людей, не зважаючи на південну спеку, прийшли пішки з Вокінґу й Чертсі; отже зібрався великий натовп людей, серед якого впадали в вічі дві чепурно одягнені пані.

Була страшенна спека, на небі ані хмаринки, жадного подуву вітра; єдина тінь була та, що падала від рідких сосон.

Пожежу навколо потушили, траву притоптали, але земля в напрямі до Отершову була чорна, а далі видко було, як стовпи диму здіймалися вгору. Моторний крамар марципанник з Кобгема вислав свого сина з тачкою, навантаженою зеленими яблуками й імбірним пивом.

Наблизившись до краю ями, я знайшов тут з півдюжини людей: Гендерсон, Оґілві і висока білява людина з імени, як я довідався згодом, Стент — з королівського Астрономічного Товариства, з кількома робітниками, озброєними лопатами й рискалями. Стент давав указівки своїм чистим, дзвінким голосом. Він стояв на циліндрі, що тепер уже значно прохолов; по його червоному, вкритому потом обличчі видно було, що його щось дратувало.

Велика частина циліндра була вже відкопана, хоч його нижчий кінець все ще був під землею. Оґілві, побачивши мене серед натовпу цікавих над ямою, покликав униз і попрохав піти до лорда Гілтона, хазяїна поля.

Натовп зростав і ставав за серйозну перешкоду при відкопуванні, особливо дітвора. Треба було поставити легкий паркан чи загороду, щоб стримувати людей. Оґілві сказав мені, що час-від-часу все ще можна було почути дуже слабенький шум всередині циліндра, але робітникам ніяк не щастило відкрутити верх, бо не було за що вхопитися.

Покришка циліндра, як видко, була неймовірно груба, і можливо, що ті ледве чутні звуки походили від галасливого гармидера всередині циліндра.

Я був дуже радий зробити те, що він хотів, і опинитись отак поміж привілейованих глядачів усередині будованої загороди. Лорда Гілтона я не застав дома, але мені сказали, що його сподівалися з Лондону з шестигодинним потягом, що йде з Ватерлову; через те, що було тільки чверть після п'ятої, я пішов додому, напився чаю і вийшов зустрічати його на станцію.