Війна світів (1929)/1/5
| ◀ Циліндер відкручується | Війна світів пер.: Григорій Піддубний Тепловий промінь |
Тепловий промінь на Кобгемській дорозі ▶ |
|
|
Якесь зачарування паралізувало всі мої члени після того, коли я побачив, як марсіяни вилізали з цього циліндра, що переніс їх із їхньої плянети на нашу Землю. Я все стояв на колінах у ялівці, втопивши свій погляд в окіп, за яким вони приховалися. В мені відбувалася боротьба між жахом і цікавістю.
Я не насмілювався піти назад до ями, хоч почував непереможне бажання заглянути в неї. Я почав переходити з місця на місце, шукаючи вигідної точки для спостереження і ввесь час поглядаючи на піскові купи, що ховали цих нових гостей. Раптом у повітрі проти сонця, що заходило, майнули якісь чорні й тонкі линви, мов пужална або наче полапки октопуса[1], і знову сховалися назад, а далі поволі колінце за колінцем вистромлювалася тонка складна жердина з приточеним до вершка круглим диском, що крутився хитким рухом. Що могло б там діятись?
Більшість глядачів збилася в купку, — одні на дорозі до Вокінґу, а інші в напрямі до Кобгему. Напевно й вони переживали ту саму внутрішню боротьбу, що й я. Кілька осіб були недалеко від мене. Я підійшов до одного з тих людей, — що, як я завважив, мешкав в сусідстві зо мною, хоч його ім'я мені невідоме, — і обізвався до нього. Та ледве чи це був час для виразної бесіди.
— Що за бридкі звіри! — говорив він. — Що за бридкі звірюки! — повторював він без перестанку.
— Ви бачили чоловіка в ямі? — запитав я, але не дістав ніякої відповіді. Ми замовкли знов і так, стежучи кілька хвилин, стояли поруч і, як мені здавалося, знаходили в товаристві один одного якусь утіху. Потім я змінив своє місце й став на маленькому горбочку, що давав мені змогу бути вище на якийсь ярд над рівнем вигону, і коли після того обернувся, то мій сусід уже подався до Вокінґу.
Захід сонця перейшов у присмерк, але все ще нічого нового не трапилося. Далеко від мене, ліворуч, на дорозі до Вокінґу юрба, здається, зростала, і я вже чув її невиразний гомін. Маленький гурток людей у напрямку до Кобгему вже розійшовся. З ями не було чути ніяких познаків руху.
Мабуть, це якраз і надало натовпу відваги; а крім того, гадаю, нові глядачі з Вокінґу також помогли відновити спокій.
В усякому разі з наступом пітьми в піскових ямах почався повільний, безперервний рух, що набирав ще більшої сили від того, що навколо циліндра панувала непорушна вечірня тиша. Вертикальні чорні постаті подвоє й потроє то потроху насувалися до ями, то знову зупинялися, оточуючи її, таким чином, неправильним півколом, що от-от замкнеться своїми гострими кінцями. Я теж і собі почав наближатись до ями.
Потім я бачив, як один візник разом з іншими сміливо пішов до ями, і почув тупіт кінських копитів та скрипіння коліс. Я бачив, як хлопець покотив тачку з яблуками. Потім, на віддаленні тридцяти ярдів від ями, з'явився на дорозі з Горселю маленький чорний натовп людей, а один, що йшов спереду натовпу, махав прапорцем.Це була депутація. Відбулася спішна нарада, і, зважаючи на те, що марсіяни, всупереч їхній огидній зовнішності, очевидно, були інтеліґентні створіння, постановили вислати до них депутацію з сигналами й тим показати, що ми — теж інтеліґентні.
Прапорець потроху наближався, гойдався вправо та вліво й тріпотів. Було дуже далеко, щоб розпізнати когонебудь, але після я довідався, що Оґілві, Стент і Гендерсон також брали участь у тій спробі зав'язати зносини. Ця маленька купка, поступаючи наперед, втягнула в середину лінію майже замкненого тепер кола людей, і кільканадцять невиразних чорних постатей ішли за натовпом на деякій віддалі.
Раптом спалахнула смуга вогню, і світлозелений дим пішов з ями трьома окремими звоями, що один за одним полинули просто вгору в спокійному повітрі.
Цей дим або, краще сказати, полум'я — було надзвичайної яскравости; глибоке блакитне небо над нами й імлиста просторінь засадженого чорними соснами рудуватого поля, в напрямі Чертсі, здавалося, темнішало щоразу, як ці звої вилітали з ями; ставало ще темніше, коли вони зникали. В той самий час ясно почулося слабе шипіння.
На тім боці ями товпився з білим прапорцем на чолі маленький гурток чорних вертикальних постатей на чорній землі, що наче, побачивши ці дива, прикипіли на місці. Разом з тим, як зелений дим знімався, їхні обличчя освітлювалися блідозеленим сяйвом і знову меркнули, коли дим розвіювався.
Потім поволі шипіння перейшло в гудіння, — в довге, голосне й дике завивання. Тихо підвелася з ями горбата постать; здавалося, від неї й виходило хвилястими снопами світло.
Тої ж хвилини пасма справжнього полум'я, мов вибухи вогню, майнули в повітрі і врізалися в розпорошений гурток людей. Здавалося, незрима стріла вдарялася об них і вибухала білим полум'ям. Здавалося, що кожна людина миттю і раптом оберталася в огонь.
Потім я бачив при світлі тих самих вогняних стріл, як люди хиталися й падали, а інші, що йшли за ними, кинулися тікати.
Я стояв і, мов божевільний, дивився на все це, ніяк не можучи збагнути того, що це була смерть, яка перескакувала в тому недалекому гуртові від одної людини до іншої. Все це видавалося мені дивне і незрозуміле. Досить одної лише безшумної, сліпучої смуги світла, — і людина падала горілиць і лежала мертва, а коли незрима теплова стріла пройшла понад ними, сосни спалахнули полум'ям і запалали суцільним вогнем сухі кущі дроку. Далеко в напрямі Кнапгілу я побачив, як запалали яскравим полум'ям дерева, паркани й дерев'яні будівлі. Полум'я, мов в шаленому танку, гасало навкруги, — це була пекельна смерть і невблаганий меч.
Я помітив, як вогненні пасма, торкаючись кущів, запалювали їх і насувалися просто на мене. Безмежно переляканий, закам'янілий, я не міг ворохнутися. Я чув тріск огню в піскових ямах і раптове коняче іржання, що миттю й обірвалося. Далі, мов незримий, але до краю розпалений огненний палець простягся по траві між мною й марсіянами, і чорна земля по той бік піскових ям, вздовж усієї кривої лінії, лускотіла і курилася димом. Геть ліворуч від мене, десь на дорозі від станції Вокінґ до громадського вигону, щось упало із страшним тріском. З цього часу шипіння й гудіння припинилося, а чорний, схожий на церковну баню, стовп зник, повільно зсунувшись у яму.
Все скоїлося з такою неймовірною хуткістю, що я стояв нерухомий, приголомшений і засліплений блиском огню. Коли б смерть була косила скрізь, повним кругом, вона була б неминуче забила й мене в моїй непритомності. Але вона минула, помилувала мене.Ніч раптом огорнула все навкруги, жахлива, ще досі незнана. Хвилясте поле здавалося тепер темне до чорноти; крім шляхів, що блідо сіріли під глибоко-блакитним небом ранньої ночі, навкруги було темно і якось несподівано порожньо. Зорі вгорі гуртувалися в купки, а на заході небо ще було ясне, бліде і аж зелено-блакитне. Маківки сосон і дахи Горселю гостро зачорніли проти згарища, що мерехтіло на заході. Марсіян з їхніми приладдями зовсім не було видко, за винятком тої тонкої щогли, на якій танцювало їхнє дзеркало. Окремі дерева й клаптики кущів де-не-де курилися й ледве блимали; лише охоплені вогнем будівлі біля станції Вокінґ кидали вгору, в нерухому тишу вечірнього повітря гострі списи полум'я.
Крім цього та страшного здивовання, нічого більше не сталося. Маленьку купку чорних постатей з білим прапором зметено з лиця землі, і вечірньої тиші, як мені здавалося, майже не порушено.
Я відразу почув свою самотність серед цього темного вигону, безпорадність і беззахисність. Мов цегла з даху, мене вдарив раптом безмежний жах. На превелику силу я відвернувся од ями і, плутаючись по траві, побіг що було сили. Це був панічний жах не тільки перед марсіянами, але й перед темрявою й мертвою тишою навколо. Я так згубив владу над собою, що, біжучи, я нишком плакав, мов мала дитина. Я тікав, боючись глянути назад.
Пам'ятаю, що в мені зародилося якесь надзвичайне переконання, що я був іграшка, і що зараз же, коли я вже був майже в безпечності, ця таємнича смерть, здавалося, хутко, мов промінь світла, стрибне за мною з тої ями і заб'є на місці.
——————
- ↑ Октопус — морська тварина з вісьмома ногами-полапками та міхуватим тілом.