Візник Геншель
Ґергарт Гауптман
пер.: Антін Крушельницький

Четвертий акт
Львів: Українсько-руська видавнича спілка, 1899
 

Той сам покій, що в трех перших актах. Ніч, досить ясне місячне сьвітло паде крізь вікно. Покій порожний. Від подїй четвертого акту минуло кілька днїв.

В коморі заблимало сьвітло; по кількох хвилинах виходить відтам Геншель із сьвічкою у бляшанім лїхтари в руках. Має на собі шкуряні штани, ноги в патинках. Йде поволи аж до стола, озираєть ся нерішучо позад себе та до вікна, потім кладе сьвітло на столї та сам сїдає при вікнї. Тут підпирає бороду рукою та дивить ся на місяць.

ГЕНШЛЕВА
кличе з комори.

Чоловіче! Чоловіче! Що там робиш? — Знова там снуєш ся.

Просто одягнена зазирає до середини.

Де-ж ти? Ходи спати! Тепер пора спати! Завтра не зможеш знов злїсти з постелї! Знова лежати менш як старий мішок, а на оборі піде всьо до гори ногами.

Так як є просто одягнена, виходить з комори та зближаєть ся збентежена та стрівожена до Геншля.

Що ти робиш, га?

ГЕНШЕЛЬ.
— — — Я?
ГЕНШЛЕВА.

Чого сидиш так та не обізвеш ся анї словом?

ГЕНШЕЛЬ.

Придивляю ся хмарам.

ГЕНШЛЕВА.

Нї, нї, гей люди, та-ж тут можна цїлком здуріти. Хотїла би я лише знати, чого він там шукає в горі. А то мордівня тепер ніч-у-ніч. Чоловік не може вже мати цїлком спокою. — Що-ж ти там все бачиш? Та скажи хоч одно слівце.

ГЕНШЕЛЬ.

— Вони є там горі.

ГЕНШЛЕВА.

Тобі снить ся може, га? Слухай Вільгельм, просни ся! Лягай до ліжка та виспи ся вже раз! — Там горі є лише хмари та більше нїщо.

ГЕНШЕЛЬ.

Хто має очі, той бачить — !

ГЕНШЛЕВА.

А хто здурів вже, той тратить розум.

ГЕНШЕЛЬ.

Я не здурів.

ГЕНШЛЕВА.

Та я не кажу сього. Але як ти так поводити меш ся далї, то можеш іще здуріти.

Вона прозябла, надягає кафтаник та розгортає гачком попіл у печі.
ГЕНШЕЛЬ.

Яка година?

ГЕНШЛЕВА.

Чверть на другу.

ГЕНШЕЛЬ.

Ти чи не перевісила годинник? Бо він висїв все коло дверий.

ГЕНШЛЕВА.

Що-ж тобі приходить до голови! Та-ж він висить там, де все висїв.

ГЕНШЕЛЬ
встає.

Піду на хвилю до стайнї.

ГЕНШЛЕВА.

Йди спати, бо інакше нароблю крику. Що ти маєш робити тепер у стайнї? Ти повинен лежати в ночі у ліжку!

ГЕНШЕЛЬ
стоїть спокійно та дивить ся на Ганну.

Де Ґуста?

ГЕНШЛЕВА.

Чого хочеш? Вона-ж лежить у ліжку та спить. Чого ти виїздиш вічно із сею дївчиною? Їй нїчого не станеть ся. Я-ж не роблю їй нїчого злого.

ГЕНШЕЛЬ.
Їй нїчого не станеть ся. Вона пішла спати. Вона лягла в сам час спати. - Ґуста, а не Берта!
ГЕНШЛЕВА
плаче сильно та замикає собі уста фартухом.

Я тїкаю геть, я не лишу ся тут більше.

ГЕНШЕЛЬ.

Йди спати, йди! Я надійду також. Сльози вже не поможуть тепер більше. Хто тут винен, Бог один знає. Ти не порадиш. Не потрібуєш плакати. — Бог тай я; ми оба знаємо се.

Замикає двері.
ГЕНШЛЕВА
відчинює їх злобно назад.

Пощо їх замикаєш, я не дам замкнути себе!

ГЕНШЕЛЬ.

Я сам не знаю, пощо їх замок.

ГЕНШЛЕВА.

Люди завернули тобі голову. Відповідять вони колись за се, що наговорили тобі. Я дбала про твою дївчину як про свою власну. Вона із сього певно не умерла би. Але мертвої я не можу воскресити. Хто раз має умерти, той мусить умирати. Не можна його спинити, він мусить відійти. А Ґуста все була до нїчого, ти знаєш се так добре як і я. Чого ти питаєш ся все та дивиш ся на мене так, як би я зробила їй не знати-що.

ГЕНШЕЛЬ
недовірчиво.
I се може бути! І се не є неможливе.
ГЕНШЛЕВА
не тямить ся вже.

Най би мінї се був хто сказав тодї, — я пішла би радше за прошеним хлїбом. Нї, нї, люди. Коби я була знала се скорше. І такі річи треба слухати спокійно. Та-ж я хотїла йти! Хто задержав мене, га? Хто затримував мене всїми силами у сїй хатї? Я була би найшла для себе заробок. Я не журила ся нїраз, працювати можу. Але ти мене сам не пустив. Тепер маю за се. Тепер мушу терпіти.

ГЕНШЕЛЬ.

Може бути, правда, що мусиш терпіти. — Що-ж робити?

Замикає знова двері.
ГЕНШЛЕВА.

Відчини, Вільгельм! Інакше буду кричати о поміч.

ГЕНШЕЛЬ.

Пст, тихо! Ти чула? Хтось ходить по коритарі. Йде до балїї з водою. Чуєш, як плескаєть ся? Стоїть, та миєть ся.

ГЕНШЛЕВА.

Ти! Чоловіче! Тобі снить ся! Балїя ось тут.

ГЕНШЕЛЬ.

Ну, ну! Я знаю вже! В мене не вмовиш нїчого. Хто знає, той знає…

Пристрасно.

Більше не кажу нїчого. — Ходи, ходи, підемо спати. Час подасть раду…

Коли він іде до комори, Геншлева отвирає тихо двері та вириваєть ся швидко на двір.
ГЕНШЕЛЬ
здоймає з рами дверий від комори батіг.

Се моє старе трієсцьке бичівно. Відки воно лише взяло ся тут. Я не бачив його більше як рік. Воно куплене іще за часів небішки старої.

Слухає.

Що думаєте? Розумієть ся. Ну, цїлком природно. Нїщо! — Хоч навіть. А чому-ж би нї. Добре! Я знаю вже, що зроблю. Не буду замикати ся. Ти дай також спокій.

Відчиненими дверми увійшов Зібенгар; він дає знаки Вермельскірхови, що йде за ним і Геншлевій, аби лишили ся. Він є цїлком одягнений, лише замісь ковнїрця має на шиї шовкову хустину. Вермельскірх має на собі шляфрок.

ЗІБЕНГАР.

Добрий вечір, пане Геншель! Що? Ви не спите іще. Ви не здорові, що? Може вам що бракує?

ГЕНШЕЛЬ
дивить ся здивований добру хвилю на нього.

Я не можу якось спати. Взяв би я собі що на сон, коби знати що. Не знаю сам, що мінї стало ся. Бог знає, що дїєть ся тут.

ЗІБЕНГАР.

Скажу вам щось старий приятелю: Лягайте тепер спокійно до ліжка, а завтра рано пришлю лїкаря. Ви мусите тепер справдї поважно щось з собою зробити.

ГЕНШЕЛЬ.
Лїкар не зможе мінї вже анї раз помочи.
ЗІБЕНГАР.

Сього ви не кажіть, побачимо іще. Доктор Ріхтер розумієть ся на своїй річи. Моя жінка не спала цїлими тижнями; болїла її голова, мало не трісла. В середу взяла порошок, тепер спить цїлу ніч як забита.

ГЕНШЕЛЬ.

Ба ба, ну ну, може бути! Мінї було би добре, як би я міг спати. — Чи панї може справдї хора?

ЗІБЕНГАР.

Ах, ми всї якось не свої. Коби вже минув той понедїлок, то всьо уложить ся знова.

ГЕНШЕЛЬ.

Ви передаєте може в понедїлок новому ґосподареви?

ЗІБЕНГАР.

Так, я думаю, що до понедїлка упораємо ся. А тимчасом є тілько роботи з тим писанєм та відбиранєм інвентарів, що я майже не розгортаю ся. Чуєте, Геншель, лягайте спати. Одного се гризе, другого те. Житє не є забавкою. А як вам що ходить по голові, не беріть собі сього так дуже до серця.

ГЕНШЕЛЬ.

Красно вам дякую, пане Зібенгар, простїть мінї всьо лихе, прошу вас. Бувайте мінї здорові враз із своєю жінкою!

ЗІБЕНГАР.

Та-ж ми побачимо ся завтра знова, Геншель. Дякувати не маєте мінї нї раз за що. Ми робили собі ріжні прислуги, від коли ми стали сусїдами. Се скінчило ся, тут нема що казати; але ми були приятелями тай не сумнїваю ся, що і лишимо ся ними.

ГЕНШЕЛЬ
йде нїмо кілька кроків до вікна та визирає крізь нього.

— — — — Таке то, мій пане! Час не стоїть анї хвилї. Каролько також не навідував ся до нас нїколи. …Що тут говорити! Ваша таки правда. Хлопець не міг би навчити ся нїчого доброго. Передше воно виглядало інакше.

ЗІБЕНГАР.

Геншель, я тепер не знаю, що ви думаєте.

ГЕНШЕЛЬ.

І ви не зайшли також нїколи до хати… Вже буде таки три чверти року.

ЗІБЕНГАР.

Я мав за богато на голові останнїми часами.

ГЕНШЕЛЬ.

Передше то ви як-раз в таких разах заходили. Нї, нї, я знаю, тай ваша таки правда. І всїх людий правда. Я вже не можу притягнути до себе громади.

ЗІБЕНГАР.

Геншель, випічнїть собі тепер.

ГЕНШЕЛЬ.

Нї, нї, ми можемо тепер троха про се поговорити. Бачите, я у всїм винен; я знаю, що я винен і кінець на сїм. Але заки я оженив ся, я думаю, заки я взяв Ганну, то вже зачало ся і так легонько… Так поволи йшло що-раз гірше. Кістяне бичівно переломило ся мінї на двоє. Потім пригадую собі се іще цїлком точно, переїхав я свойого пса, найлїпшого, якого я лише мав. Потім пали мінї один по однім три конї, між ними красний оґер за три сотки талярів. Нарештї умерла мінї жінка. Я добре замітив се і погадав собі, що всьо на мене завзяло ся. Але коли вже і моя жінка зійшла зі сьвіта, то була справдї у мене хвиля, коли я собі подумав, ну, тепер вже буде може досить. Вже не можна мінї більше забрати. Бачите, а таки стало ся! Не хочу вже цїлком згадувати про Ґусту. Втратить чоловік жінку, втратить і дитину. Але нї: на мене заставлено сильце, а я влїз в нього сам.

ЗІБЕНГАР.

Хто-ж заставив на вас сильце?

ГЕНШЕЛЬ.

— — — Може чорт, а може хто иньший. Се певна річ, що мушу вдусити ся.

Хвиля мовчаня.
ЗІБЕНГАР.

Але-ж се нещаслива ідея…

ГЕНШЕЛЬ.

Нї, нї, не перечу сьому анї раз! Я став лихий, лише я тут не винен. Я якось так попав у сей вир. Про мене, може й я винен. Хто знає!? Треба було уважати лїпше. Чорт не спить! Бо я йшов все лише простою дорогою.

ЗІБЕНГАР.

Геншель, ви сам собі воріг! Побиваєте ся з привидами, що не істнували нїде та нїколи. Чорт не зробив вам нїчого. Анї ви не попали у нїяке сильце, анї нїхто не дусить вас. Та-ж се всьо дурницї! Се небезпечна уява.

ГЕНШЕЛЬ.

Побачимо, можемо іще підіждати.

ЗІБЕНГАР.

Скажіть мінї вже раз щось певного. Побачите, що нїчого не знаєте. Ви анї лихі, чи як там кажете, анї не маєте нїякої вини на сумлїню.

ГЕНШЕЛЬ.

Я знаю се лїпше.

ЗІБЕНГАР.

Ну, яка-ж се вина?

Хвиля мовчаня.
ГЕНШЕЛЬ.

— Тут стояло ліжко, там лежала вона на ньому, там я прирік їй. Я прирік їй тай зломив слово.

ЗІБЕНГАР

Що ви прирекли?

ГЕНШЕЛЬ.

Та-ж ви знаєте! — — — Я зломив слово — тай всьо пропало. Тодї всьо скінчило ся. Я вже програв. — — — Бачите: Тепер вона не може найти спокою.

ЗІБЕНГАР.

Ви говорите про свою небішку жінку?

ГЕНШЕЛЬ.

Ба що-ж, про неї саму говорю. — Вона не може найти спокою в гробі. Вона приходить та вертаєть ся і все не має спокою. — — — Чищу конї, то й вона стоїть там. — Беру сито зі скринї з вівсом і бачу, як вона сидить за дверми. — Хочу йти до ліжка в коморі, а вона лежить у ньому та дивить ся на мене. — Вона перевісила мінї годинник, вона пукає до стїни, вона шкробає по вікнї. Вона кладе мінї палець на груди, а я душу ся, не можу віддихати. Нї, нї, я знаю се. Такі річи мусить чоловік пережити, заки зрозуміє їх. Сього не можна розказати. Я вже пережив їх щось, можете мінї повірити.

Хвиля мовчаня.
ЗІБЕНГАР.

Геншель, крайне моє слово. Зберіть всї свої сили до купи; станьте відразу на обі ноги. Йдїть до лїкаря та порадьте ся його. Подумайте собі: »Я хорий, я дуже хорий«, але проженїть геть сю мару. Се уяви мізку, се привиди.

ГЕНШЕЛЬ.
Так говорили ви також і тодї. Се, або щось подібного говорили ви.
ЗІБЕНГАР.

Може бути, я годжу ся зі сим. Що ви тодї зробили з подружєм, то було ваше щастє, ви мали до сього право. Тут нема що говорити про гріх та вину.

Входить Вермельскірх.
ВЕРМЕЛЬСКІРХ.

Геншель, ходїть-но до мене. Засьвітимо собі ґаз і грати-мемо в карти. Напємо ся пива, або що схочете та закуримо собі іще нашу люльку. Най-но прийдуть раз іще духи. За дві годинї маємо білий день, потім випємо каву та поїдемо на прохід. Се мусить скінчити ся вже раз до чорта, ви мусите бути нарештї знов тим старим Геншлем.

ГЕНШЕЛЬ.

Може бути. Можемо спробувати.

ВЕРМЕЛЬСКІРХ.

Ну, то далї.

ГЕНШЕЛЬ.

— До вас я не піду вже більше.

ВЕРМЕЛЬСКІРХ.
Ігі, що там, старі річи знов витягаєте. Та-ж се всьо було лише непорозумінє! Всьо вияснило ся вже. Не пускаю вже Гауфе нїколи більше. Той дурень справдї все пяний. За горячо скаже коли яке слово. Одним вухом слухати, другим випускати. Так треба робити, я роблю так все.
ГЕНШЕЛЬ.

Се було би таки найлїпше. Ваша правда. Але нї — до пиварнї я вже не зайду нїколи більше. Я буду богато їздити, думаю, може хиба не будуть ходити за мною всюди. А тепер добра-ніч вам! Я хочу спати також.

ЗІБЕНГАР

А може би ви, Геншель, пішли на гору до мене? У мене сьвітить ся іще, в канцеляриї напалено, там заграємо собі в трійку, я й так ледви чи лягати-му спати.

ГЕНШЕЛЬ.

Так, так, ми могли би се зробити. Я й так давно вже не грав у карти.

ГЕНШЛЕВА.

Так, так, йди на гору; ти й так не можеш спати.

ГЕНШЕЛЬ.

Я не йду, розумієш, що?

ГЕНШЛЕВА.

Ну, як ти тут лишиш ся, тодї я піду. Хто знає, що ти іще задумаєш в ночі. Ти зачинаєш знов бавити ся ножем. Так, так, він робив се вчера. Чоловік непевний вже свойого житя.

ГЕНШЕЛЬ
Анї думаю йти на гору. Він перший порадив мінї се зробити, а потім перший погордив мною.
ЗІБЕНГАР.

Геншель, я не погорджував вами нїколи. Ви наскрізь чесна людина, не вговорюйте в себе нїяких дурниць. Судьба пробує нераз чоловіка. Але треба її знести, хоч то не так легко. Ви захорували, але ви все таки лишили ся чесним чоловіком; за се я кладу руку в огонь.

ГЕНШЕЛЬ.

Най буде се й правда, пане Зібенгар. — Добре, говорім про що иньшого. Не ваша тут вина, я говорив все так. Шурин? Ну, його не можу осудити також. Знає він, бачить ся, відки дізнав ся про се. Вона десь ходить по людях та розказує неодному. Вона є всюди — раз тут раз там. У брата мусїла бути також.

ВЕРМЕЛЬСКІРХ.

Хто мав би ходити по людях? Нїхто про се не думає. Про цїлу ту історию люди давно вже забули.

ГЕНШЕЛЬ.

Се лишить ся вже на минї, хоч би там крутити не знати як. Знає вона вже як забрати ся до дїла. Вона є всюди, вона вговорить се у кождого. А хочби люди і замовчали та не кусали мене зі всїх боків як собаки: га, — се вже не поможе, се лишить ся вже на минї.

ЗІБЕНГАР.
Геншель, ми не уступимо ся скорше, аж вибєте собі се з голови. Мусите успокоїти ся цїлком.
ГЕНШЕЛЬ.

Та-ж я при умі, я цїлком спокійний.

ЗІБЕНГАР

Ну, красно, будьмо цїлком щирі. Бачите тепер, як ваша жінка жалує того, що стало ся. Кельнер забрав ся вже за всї гори, не побачите вже його нїколи на очі. Кождий може пошпортати ся, най буде, хто хоче. Тепер цїлком просто подайте собі руки. Поховайте, що треба поховати, та примиріть ся.

ГЕНШЕЛЬ
до Ганни.

Про мене, руку можу тобі подати. За те, що ти збила ся з дороги, най тебе судить там сам Пан-Біг. Я не хочу тебе тут більше судити. — Коби лише… я думаю з Ґустою… коби лише знати щось рішучого.

ГЕНШЛЕВА.

Забийте мене тут на місци, коли хочете. Най паду трупом у сїй хвилї, як я звела із сього сьвіта Ґусту.

ГЕНШЕЛЬ.

Та я кажу, що се лишить ся вже при минї. Ну, завтра зможемо говорити далї. Заки переговоримо се, уплине іще чимало води.

ВЕРМЕЛЬСКІРХ.

Затопіть но собі добре у печі, зваріть собі горячої кави. По дощі вказуєть ся вже сонце. Таке то й між сопругами. Без бурі нема подружжя. Але по дощі росте всьо сто разів лїпше. Головна річ: лю-лї, лю-лї…

Робить такий рух, якби колисав дитину на рамени.

Мусите старати ся о се.

Плеще шутливо Геншля по плечах.

Старий любить такі річи дуже. Постарайте ся та справте собі таку забавку. До сто чортів, Геншель! Такий хлоп як ви, що-ж може бути лекшого. Добра-ніч вам.

ЗІБЕНГАР.

Всьо змінить ся, лише відважно.

ВЕРМЕЛЬСКІРХ.

Лише все зі зимною кровю, тримати ся тепло.

Зібенгар та Вермельскірх виходять.
ГЕНШЕЛЬ
йде поволи до дверий, та хоче їх знова замкнути.
ГЕНШЛЕВА.

Не замикай!

ГЕНШЕЛЬ.

Про мене. Що ти там робиш?

ГЕНШЛЕВА,
що стоїть коло печі, схоплюєть ся як передше.

Таж бачиш. Хочу запалити!

ГЕНШЕЛЬ
сїдає пригноблений коло стола.

Про мене, засьвіти навіть лямпу.

Відсуває шуфляду стола.
ГЕНШЛЕВА.
Чого там шукаєш?
ГЕНШЕЛЬ.

Нїчого…

ГЕНШЛЕВА.

То засунь її.

Йде до нього та засуває шуфляду.

Хочеш збудити іще Берту?

Хвиля мовчаня.
ГЕНШЕЛЬ.

В понедїлок він йде вже. Лишимо ся самі.

ГЕНШЛЕВА.

Хто йде в понедїлок?

ГЕНШЕЛЬ.

А Зібенгар. Хто знає, як то буде з новим.

ГЕНШЛЕВА.

Новий богач, — не буде ссати тебе.

ГЕНШЕЛЬ.

Ганно, одно з нас мусить уступити! З нас обоїх. Так, так. Не диви ся так на мене. Одно з нас, не інакше.

ГЕНШЛЕВА.

Я маю забирати ся? — Хочеш мене прогнати геть?

ГЕНШЕЛЬ.
Покажеть ся ще, хто мусить забирати ся. Може я, а може ти. — Як би я забрав ся… знаю добре, що ти не будеш журити ся сим. Даєш собі раду з фірманкою як і хлоп. — Але як кажу: не про се йде.
ГЕНШЛЕВА.

Як одно з нас мусить йти, так я радше заберу ся. Я маю іще в порівнаню з тобою досить сил. Тому заберу ся і нїхто не побачить мене вже більше! Конї, вози, річи, всьо твоє. Та-ж ти не покинеш рідньої стріхи. Тому то я піду і кінець!

ГЕНШЕЛЬ.

Не знати іще; побачимо.

ГЕНШЛЕВА.

Нема що богато говорити. Що стало ся, те стало ся.

ГЕНШЕЛЬ.
встає поволи з трудом та звертаєть ся до комори.

A Берта? Що-ж буде з дївчиною?

ГЕНШЛЕВА

Вона вертаєть ся до батька, до Квальсдорфу.

ГЕНШЕЛЬ
вже в дверех до комори.

Най буде й так! Завтра є також іще день. Всьо може змінити ся, як каже Зібенгар.

Вже в коморі.

Завтра буде воно цїлком інакше виглядати.

Хвиля мовчаня.
ГЕНШЕЛЬ
за сценою.
Берта знова пріє та пріє.
ГЕНШЛЕВА.

Най троха упріє, нїщо не шкодить! З мене також капає піт. Таке житє —

відчинює вікно.

— то радше не жити!

ГЕНШЕЛЬ.

Що ти там іще говориш? Я не розумію нїчого.

ГЕНШЛЕВА.

Лягай ухом до подушки та дай мінї спокій.

ГЕНШЕЛЬ.

А ти не лягаєш?

ГЕНШЛЕВА.

Та вже сьвітає.

Накручує годинник.
ГЕНШЕЛЬ.

Хто там накручує годинник?

ГЕНШЛЕВА.

Мовчи вже раз; як Берта проснеть ся, то не будемо вже спати знова. Буде ревіти знов пів години.

Сїдає при столї та підпираєть ся обома ліктями.

Найлїпше було би забрати ся геть.

ЗІБЕНГАР
зазирає до кімнати.
Я іще вертаю. Вже успокоїв ся ваш чоловік?
ГЕНШЛЕВА.

Аякже, троха, вже ляг спати.

Кличе.

Старий. Тату! — Вільгельм!

ЗІБЕНГАР.

Пст! Геншлева, дякуйте Пану-Богу. Тай самі лягайте.

Відходить.
ГЕНШЛЕВА.

А що–ж лишаєть ся иньшого? Спробую і я.

Йде до дверий від комори, стає тихо та підслухує з увагою.

Вільгельм! Тату! Та відізви ся! — — — —

Раз-у-раз з більшою трівогою.

Вільгельм! Може би ти не лякав мене. Думаєш може, не знаю, що ти іще не спиш! —

Все з більшою трівогою.

Тату! Кажу тобі…

Берта проснула ся та починає плакати.

Берто, май гадку, тихо! Дївчино, я не знаю, що там зрештою стало ся такого. — Вільгельм, Вільгельм!

майже кричить.
ЗІБЕНГАР

{{c|зазирає знов.} Панї Геншлева, що ви знов?

ГЕНШЛЕВА.

Кричу і кричу, а він не відповідає.

ЗІБЕНГАР.
Чи ви здуріли? Що-ж ви робите!?
ГЕНШЛЕВА.

Там так тихо. Там щось стало ся.

ЗІБЕНГАР.

Що? — — — —

Бере сьвічку та йде до дверий комори.

Геншель, ви вже вснули?

Йде до середини.
Хвиля мовчаня.
ГЕНШЛЕВА
не важить ся йти в середину.

Що там? — Що там? — Що стало ся такого?

Вермельскірх зазирає до кімнати.
ВЕРМЕЛЬСКІРХ.

Хто там в коморі?

ГЕНШЛЕВА.

Пан Зібенгар. — Там так тихо, нїхто не відповідає. — — —

ЗІБЕНГАР
вертає поквапно назад, блїдий як стїна та держить Берту на руках.

Панї Геншлева, возьміть собі дитину та йдіть на гору до моєї жінки.

ГЕНШЛЕВА
з дитиною на руках.

Пробі', що там стало ся?

ЗІБЕНГАР.
Дізнаєте ся іще в пору!
ГЕНШЛЕВА
здержаним зразу, потім роспучним криком.

Боже, він заподїяв собі щось.

Відходить з дитиною.
ВЕРМЕЛЬСКІРХ.

Йти по лїкаря?

ЗІБЕНГАР.

За пізно! Нїщо вже йому не поможе.