Втрачений світ/3
| ◀ Розділ II. Поспитайте щастя в професора Челенджера | Втрачений світ пер.: Микола Іванов Розділ III. Він — абсолютно неможлива особа |
Розділ IV. Це, і справді, найнезвичайніша в світі річ ▶ |
|
Страхам або надіям мого приятеля не судилося справдитись. Зайшовши в середу до редакції „Природи“, я знайшов там листа з штемпелем із Західнього Кенсінгтона. На конверті, письмом, що нагадувало загороду з колючого дроту, було надряпано моє ім'я. Самий лист складено в таких виразах:
|
„Енмовр Парк. Сер, я вчасно одержав ваш лист, де ви виявляєте себе прихильником деяких моїх теорій, що до речі зовсім не потребують ні вашої, ні чиєїсь іншої прихильности. Торкаючись моїх праць у галузі дарвінізма, ви вжили слова „міркування“. Мушу звернути вашу увагу на те, що це слово, застосоване до таких важливих питань, набуває характеру образи. Дальші рядки переконали мене, що ви прогрішилися не зловмисне, а через свою неосвіченість та нетактовність. Ви цитуєте окрему фразу з моєї промови, і не видно, що не зрозуміли її. Гадаю, що не добрати в ній сенсу може тільки людина дуже низького розумового рівня. Проте, в разі ви бажаєте мати додаткові пояснення, я згодний прийняти вас у призначений вами час, дарма, що всі відвідачі та візити мені остогидли. Щодо переробки моїх поглядів, за яку ви пишете, то маю повідомити, що я не звик міняти своїх думок після того, як всебічно обґрунтую їх. Прийшовши, ви ласкаво покажете конверт з цього листа моєму служникові Остінові; йому доручено не пускати до мене нахабних пройдисвітів, які звуть себе „журналісти“. З пошаною Джордж Едвард Челенджер“. |
Коли я одержав листа, було вже майже пів на одинадцяту, але таксі приставило мені до Кенсінгтону своєчасно. Будинок, біля якого ми спинилися, мав величний портик, і всі вікна в ньому були завішані важкими запонами, що вказували на чималі статки того жахного професора. Двері відчинила якась чудна, сухорлява, смаглява особа, невиразного віку, в темній пілотській куртці й у брунатних шкіряних гетрах. З часом я довідався, що то був шофер, який виконував обов'язки втеклого льокая. Він з голови до п'ят обміряв мене допитливим поглядом своїх голубих очей.
— Чекають? — спитав суб'єкт.
— Чекають.
— Дістали запрошення?
Я показав конверта.
— Гаразд. — Він, здавалося, був небалакучий. Коли я йшов слідом за ним, мене несподівано спинила якась невисока на зріст жінка, що вийшла в коридор з дверей нібито їдальні. То була жвава, моторна кароока леді. Скидалася вона більше на французку ніж на англійку.
— Хвилиночку, — сказала леді. — Заждіть, Остіне. Зайдіть, прошу, сюди, сер. Дозвольте спитати, чи бачилися ви з моїм чоловіком колись давніш?
— Ні, мадам, не мав такої чести.
— Тоді я мушу заздалегідь перепросити вас. Він — абсолютно неможлива особа, абсолютно неможлива. Тепер я попередила вас, І ви будете поводитись із ним обачніш.— Це дуже люб'язно з вашого боку, мадам.
— Як побачите, що він починає лютувати, виходьте мерщій з кімнати. Не сперечайтеся з ним. Багато хто постраждав уже через це. Кінець-кінцем виходить всенародній скандал, що вводить у неславу мене й усіх нас. Сподіваюся, ви не говоритиме з ним про Південну Америку?
Я не міг збрехати жінці.
— Боже мій! Це ж найнебезпечніша тема. Я певна, ви не поймете віри жодному слову з того, що він оповідатиме. Тільки не кажіть йому цього, бо інакше він розлютується в край. Удавайте, що вірите, і тоді все буде гаразд. Майте на увазі, що сам він вірить собі. Цього ви можете бути певні. Чеснішої людини не було ще ніколи. Ну, ідіть, а то збудите в ньому підозру проти себе. Побачите, що становище загрозливе — дійсно небезпечне, — подзвоніть і тримайтеся, доки я не прибіжу. Я здебільшого можу вплинути на нього, навіть коли він розпалиться.
По цих підбадьорливих словах леді передала мене мовчазному Остінову, що підчас нашої короткої розмови, мов брондзова статуя, чекав коло їдальні. В кінці коридора були двері. Ми постукали. В кімнаті хтось заричав, і я опинився віч-на-віч із професором.
Челенджер сидів на верткому кріслі перед величезним столом, заваленим книжками, мапами та діяграмами. Коли я ввійшов, він із своїм кріслом повернувся до мене. Глянувши на нього, я остовпів. Я був готовий стрінутись із незвичайною людиною, але те, що я вздрів, перевершило всі мої сподіванки. Перше, що вражало в ньому, були його розміри й показна фігура. Такої величезної голови я не бачив ні в кого. Його циліндер, якби мені заманулося накласти його на себе, напевне вкрив би всю мою голову та плечі. Його квітнуче обличчя й чорна лиснюча борода, що буйно кучерявилася на потужних грудях, нагадували асирійських биків. Навпаки, волосся на голові мав він рівне, і довгі пасма його облямовували високе могутнє чоло. З-під буйних чорних брів владно й насмішкувато дивились на вас ясні сіро-блакитні очі. Крім цього над столом височили широченні плечі, верхня частина тулубу з добру діжку завбільшки, а на столі лежали здоровезні, вкриті довгими чорними волохами руки. Оце все і низький, гуркотливий, як громування, голос запали мені в серце з найпершого ж погляду на знаменитого професора Челенджера.
— Ну? — мовив він, нахабно дивлячись на мене. — Далі що?
Деякий час я, очевидно, мусив був дурити його, бо інакше побачення наше на тому й скінчилося б.
— Ви дозволили мені потурбувати вас, сер, — сумирно відповів я, подаючи йому конверта.
Челенджер винув з шухляди мого листа й поклав його на стіл перед собою.
— А, ви той молодий чоловік, що не розуміє звичайної англійської мови. Мої загальні висновки, проте, ви все ж таки, здається, ласкаво поділяєте.
— Цілком, сер, і абсолютно, — погодився я в захваті.
— Ну, дуже радий. Це ніби то серйозно зміцнює моє становище; як ви думаєте? Ваші солідні літа й ваш статечний вигляд надають подвійної ціни вашій підтримці. Зрештою ви виглядаєте ні гірше, як череда віденських свиней, що спільне рохкання їх ображає мене не більше ніж розрізнені силкування британського бульдога, — і він зирнув на мене як на наявного представника цієї останньої тварини.
— Вони, скільки я чув, неподібно трималися на конгресі, — зауважив я.— Будьте певні, що я не дам собі в кашу наплювати і зовсім не потребую ваших симпатій. Дайте мені стати спиною до стіни й залиште самого, сер; і тоді старий Челенджер почуває себе якнайкраще. А тепер, сер, давайте якомога скоротімо вашу візиту. Вам вона, певно, не дуже приємна, а мені — невимовно набридла. Ви, здається, хотіли були дістати від мене додаткові пояснення до деяких тверджень, висунутих у моїх тезисах.
Він просто йшов до цілі, і ухилитись од відповіді було трудно. А я мусів вести свою гру далі та чекати слушнішого моменту. Може, далі становище моє полекшає. Невже ж мій ірляндський розум зрадить мене саме тепер, коли він мені такий потрібний? Пара сіро-блакитних очей прошила мене гострим поглядом. — Ну, чого ж ви мовчите? — рикнув він.
— Я тільки студент, — удаючи з себе дурника, відповів я. — Не більше, можу сказати, як початкуючий учень. Але мені здається, що до Вейсманової теорії ви поставились занадто суворо. Хіба ж роботи останнього часу не ствердили деяких його тез?
— Які роботи? — із загрозливою лагідністю спитав він.
— Ну, та всі роботи. Правда, я не насмілився б назвати висновки з них безперечними, але загальний напрямок сучасної наукової думки…
Він нахилився до мене із заклопотаним виглядом.
— Ви, я думаю, не будете заперечувати, — сказав він, загинаючи пальця, — що черепний індекс єсть чинник константний?
— Звичайно, — притакнув я.
— А телегонія ще й досі викликає сумнів?
— Натурально.
— І що первісна плазма відмінна від партеногентичного яйця?— Авжеж! — скрикнув я, захоплений своєю власною сміливістю.
— Ну, і що ж це все доводить? — приязним, закрадливим тоном спитав професор.
— І справді, що ж воно доводить, — промимрив я.
— Хочете я скажу? — воркотав він.
— Дуже прошу.
— Воно доводить, — гримнув професор, притьмом розпалюючись, — воно доводить, що ви — найзухваліший ошуканець у цілому Лондоні — підлий, плазовитий газетяр, що в його знань не більше як і порядности.
Він звівся на рівні ноги, і очі йому розжеврілись як у божевільного. Не зважаючи на напружене становище, я встиг помітити, що він — маленький на зріст, бо голова його ледве сягала до мого плеча. То був Геркулес, що вся міць його зосереджувалась у тулубі та в голові.
— Нісенітниця! — гукав він, спираючись руками на стіл і нахиляючись наперед. — Все, що я казав вам, сер, — чистісінька нісенітниця з наукового боку. Невже ж ви думаєте, що вам по силі змагатись зо мною; вам з вашим курячим мозком? Ви думаєте, що ви всемогутні, ви — нікчемні перодряпи. Ви гадаєте, що, схваливши когось, ви виводите його в люди, а ганьблячи — можете звести з світу. Ми всі, мовляв, мусимо запобігати вашої ласки та шукати вашої підтримки. Той через вас дасть дуба, а інший уславиться. Плазуни, гробаки, я добре знаю вас! Ви перейшли край. Був час, коли вам одрізували вуха. Ви втратили почуття міри. Надулися як бальони. Я поставлю вас на належне місце. Ні, сер, не подолати вам старого Челенджера. Тільки він один і може завдати ще вам чосу. Він попереджав вас, перестерігав; а ви все ж таки прийшли. Це ваша власна провина. Штраф, сер! Платіть штраф! Ви ставили велику ставку і, здається мені, програли.— Слухайте сер, — застеріг я, відступивши до дверей і відчиняючи їх, — ви, звичайно, можете бути брутальним, коли це вам по душі. Та всьому єсть край. Ви не маєте права ображати мене.
— Не маю права! — він поволі наближався до мене, але притьмом спинився й сунув велетенські руки в кешені своєї, короткої як у хлопців, куртки. — Багато вас повикидав я з свого дому. Ви будете четвертий чи п'ятий. Три фунти п'ятнадцять шилінгів штука — ось пересічна ціна за вас. Дорогенько, та нічого не вдієш. А тепер, сер, чому б і вам не піти слідом за вашими товаришами? Думаю, не завадило б, — і він знову сунув на мене, ідучи на пальцях немов танцюриста.
Я міг би вискочити в коридор і зачинити двері на засув, але то був би ганебний вчинок. До того ж поволі й я почав розпалюватись. Попервах мені, і дійсно, було трохи ніяково, але тепер, після стількох образ, я вважив уже за покривдженого себе.
— Попрошу вас забрати геть ваші руки, сер. Я не дозволю цього.
— Дивись! — Його чорні вуси піднялись, і в роті блисконули міцні білі зуби. — Так не дозволите, кажете?
— Не крутіть дурника, професоре! — згукнув я. — Чого ви надієтесь? Я важу двісті десять фунтів. М'язи в мене як залізо. І щосуботи я граю у футбол в ірляндській команді Лондона. Я не з тих, що…
В цей самий момент він кинувсь на мене. Добре, що я заздалегодя відчинив двері, а то ми висадили б їх. Ми колесом провезлися по коридору, дорогою заплутались у якомусь стільці і разом із ним напрямлялись до виходу. Його борода потрапила мені в рота, наші руки перепліталися, наші тіла щільно притулились одне до одного, а той пекельний стілець крутився між наших ніг. Завбачливий Остін одчинив присіняшні двері, і ми клубком прокотилися вниз по сходах. Мені довелося бачити щось подібне у виконанні двох акробатів, і я думаю, вони мусили були довго вправлятись раніш, як навчилися робити такий номер без тілесних ушкоджень. Стілець розсівся на тріски, а ми опинилися в рівчаку на вулиці. Професор зірвався на рівні ноги і, відсапуючись як астматик, люто вимахував кулаками.
— Годі з вас? — прохрипів він.
— А ти, клятий бульдог, — скрикнув я і собі, підводячись з землі.
Ми були в запалі і безсумнівно не раз ще спиталися б щастя, якби на помогу мені не прийшла доля в особі полісмена із записною книжкою в руках.
— Що тут у вас трапилося? І як вам не соромно? — сказав полісмен. То була перша розумна фраза, яку я чув у Енмоур-Парку. — Ну, — повернувся він у мій бік, — в чім річ?
— Ця людина накинулась на мене, — поскаржився я.
— Ви накинулись на нього? — спитав полісмен.
Професор ледве зводив дух і не відповів нічого.
— Це вже не перший раз, — сказав полісмен і суворо похитав головою. — 3 такої ж нагоди вам довелося мати чимало клопоту місяць тому. Тоді ви підбили око молодому чоловікові. Будете ви позивати його, сер?
— Ні, — промовив я по деякому ваганні, — не буду.
— Як то так? — здивувався полісмен.
— Почасти тут і моя провина. Я силоміць вдерся до нього, хоч він і попереджав мене.
Полісмен закрив свою записну книжку.
— Сподіваюся, ви позбавите мене подібних вихваток у дальшому, — сказав він. — Проходьте, проходьте! — це стосувалося до хлопця з різниці, дівчинки та