Втрачений світ/2
| ◀ Розділ I. Героєм можна бути скрізь | Втрачений світ пер.: Микола Іванов Розділ II. Поспитайте щастя в професора Челенджера |
Розділ III. Він — абсолютно неможлива особа ▶ |
|
Мені завжди подобався Мек-Ардл, старий буркотливий, згорблений од постійного сидіння редактор „Газети“. Думаю, що й я був йому до вподоби. Звичайно, головну ролю в конторі відогравав Бомон. Але Бомон пробував у розрідженій атмосфері олімпійських високостей і звідти розпізнавав тільки речі розміром не менші за міжнародню кризу або падіння міністерства. Подеколи ми бачили, як у самотній величі він простував до своєї святині, і очі йому дивились кудись у далечінь, а думки ширяли над Балканами чи над Перською затокою. Він був понад і поза нами. Мек-Ардл підлягав безпосередньо йому, і в усіх наших справах ми звертались до Мек-Ардля. Коли я ввійшов у кабінет до нього, старий кивнув мені головою і зсунув окуляри далеко на свою лисину.
— Ну, містер Мек-Меловне, скільки я чув, ви працюєте добре, — промовив він з приємним шотляндським акцентом.Я подякував.
— Вибух у вугільних копальнях вийшов у вас чудово. Не гірше була й пожежа в Саусворкі. Безперечно, маєте хист описувати. Що ви хотіли мені сказати?
— Хотів просити вас зробити мені ласку.
Він, здавалося, оторопатів і уникав дивитись на мене.
— Та-та-та! А в чім річ?
— Чи не думаєте ви, сер, що ви могли б одрядити мене кудись, давши серйозне доручення від газети? Я робитиму якнайстараніш і привезу вам гарний звіт.
— Яке саме доручення маєте ви на оці, містер Меловне?
— Таке, щоб, виконуючи його, я зазнав би багато пригод і раз-по-раз ризикував. Запевняю вас, я зроблю все якнайкраще. Що воно буде трудніш, то більше воно мені підійде.
— Вам ніби то кортить умалити собі віку.
— Ні, я хочу виправдати своє існування.
— Бігме, містер Меловне, це щось таке занадто… занадто пишне. Боюся, що час для таких екзальтацій тепер уже минув. Наслідки отих „спеціяльних доручень“ здебільшого не оплачують витрат на них і, головне, такі доручення можна давати тільки людині з ім'ям, що користається довір'ям публіки. Великі білі плями на мапах уже позаповнено, і на землі нема більше місця для романтики. А, проте, чекайте, — сказав старий і несподівано всміхнувся. — Білі плями на мапах звели мені на мисль одну думку. Що, якби викрити одного шахрая — сучасного Мюнхавзена — і вивести його на світ? Ви можете довести, що він брехун, бо він, і дійсно, бреше. Га, хлопче? Оце так було б здорово. Як воно вам здається?
— Куди завгодно, що завгодно — мені однаково.
На кілька хвилин Мек-Ардл занурився в міркування.— Інтересно, чи пощастить вам сприятелювати з тим суб'єктом, або бодай би поговорити з ним, — промовив він нарешті. — Ви, здається, маєте талан викликати до себе симпатію. Може, то тваринний магнетизм; може, притяжна сила юности — не знаю. Тільки я зазнав цього на собі самому.
— Ви дуже ласкаві, сер.
— Отже, чому б не поспитати вам щастя з професором Челенджером з Енмоур Парка?
Думаю, що вигляд у мене став трохи розгублений.
— Челенджер! — скрикнув я. — Професор Челенджер, знаменитий зоолог. Це він розтрощив щелепу Блянделові з „Телеграфу“.
Редактор зловісно всміхнувся.
— Так що? Хіба ж ви не шукаєте пригод?
— Але пригод ділового характеру, сер.
— Іменно. Я не думаю, щоб він завжди був такий нестриманий. Може, Бляндел потрапив до нього в неслушний час; мабуть, не зумів підійти до нього. Вам, сподіваюся, пощастить більше, та й поводитиметесь із ним ви тактовніш. Це, я певний, саме про вас, і для „Газети“ буде корисно.
— А я, як на те, нічого не знаю за професора, — сказав я, — і пригадую його ім'я тільки в зв'язку з процесом Бляндела.
— У мене єсть деякі матеріяли для вас, містер Мек- Меловне, бо я цікавлюся професором уже не перший день. — Він узяв з полиці клапоть паперу. — Ось відомості про нього; я прочитаю вам.
— „Челенджер, Джордж-Едвард. Народився в Лярзі року 1863. Освіта: Лярзька гімназія, Едінбурзький університет. Асистент при Британському Музеї, 1892 р. Старший асистент відділу порівняльної антропології 1893. Звільнений за занадто гострі кореспонденції в журналах. Одержав золотий медаль за зоологічні досліди. Член закордонних наукових установ — тут сила різних назв; щось пальців на два петитом — „Бельгійська асоціяція, Американська академія наук, Ля-Плята“ і таке інше, і таке інше. „Колишній президент Палеонтологічного товариства… Секція N Британської асоціяції“ і так далі. „Наукові праці: Нотатки про побудову черепа в калмиків. Нариси теорії еволюції хребтівців, і численні статті; в тому числі: Основні помилки теорії Вейсмана, що викликала жваві дискусії на останньому конгресі зоологів у Відні. Спорт: Прогулянки пішки. Член клюбу альпіністів. Адреса: Енмоур Парк. Кенсінгтон“.
— Ось, беріть собі. На сьогодні для вас в мене більш нічого немає.
Я сховав папірець у кешеню.
— Ще хвилиночку, сер, — промовив я, побачивши перед себе замісць червоного обличчя лису рожеву потилицю. — Мені все ж таки, не зовсім ясно, в яких справах мушу я інтерв'ювати цього джентльмена. Що, власне, він накоїв?
Переді мною знову з'явилося обличчя.
— Два роки тому він вирядився сам один в експедицію до Південної Америки. Повернувся звідти минулого року. Безсумнівно, Південну Америку він одвідав, але категорично відмовляється сказати, де саме був. Почав був оповідати про свої пригоди, але побачив, що йому не ймуть віри, і зачинився в своїй скойці наче слимак який. З ним, мабуть, і справді, трапилося щось незвичайне, а може, — і це ймовірніш — він просто незвичайний брехун. Єсть у нього кілька попсованих фотографій. Каже, що робив їх з натури. Став такий уразливий, що ображає кожного, хто насмілюється розпитувати його, і викидає з дому всіх репортерів. На мою думку, це небезпечний божевільний; він хворіє на манію величі і має деякий нахил до науки. Це якраз людина для вас, містер Меловне. Ідіть тепер і подивіться, що з ним можна зробити. Ви вже досить дорослий, щоб пильнувати самого себе, і маєте не абияку силу. Крім того вас захищатимуть наші закони про недоторканість особи.
Лукаве червоне обличчя знову обернулося в рожевий овал, облямований пухом. Авдієнція була скінчена.
Я пішов до Клюбу Диких, але перед тим, як уступити туди, сперся на баляси тераси Едельфі і, замислившись, втупив погляд у брунатну, масну від нафти ріку. На вільному повітрі моя голова завжди робить краще. Я видобув з кешені список подвигів професора Челенджера і ще раз перечитав його при світлі електричної лямпи. І раптом на мене спало надхнення. Газетний робітник бувши, я прекрасно зрозумів, що мені не пощастить зайти в зносини з вередливим професором. З другого, боку, скільки я довідався з коротенької біографії, він був фанатик науки. Чи не тут треба шукати його вразливого місця? Спробуймо.
Я ввійшов до клюбу. Дзиґарі тільки-но вибили одинадцяту годину. У великій залі було майже повно люду, а нові відвідачі все ще надходили. В кріслі проти коминка я побачив високого, худорлявого чоловіка. Коли я підсунув крісло до нього, він повернувся. То була найбільш потрібна мені тепер людина — Тарп Генрі з редакції „Природи“, що завжди радо допомагав усім своїм знайомим. Не гаячи часу, я зараз же зняв із ним розмову.
— Що відомо вам про професора Челенджера?
— Челенджер? — він насупив брови й прибрав вигляду суворого вченого. — Челенджер — це той, що наказав сім мішків гречаної вовни про свою подорож по Південній Америці?— Які там ще сім мішків?
— А як же. Він наблягузкав щось про чудернацьку, нібито відкриту ним там тварину, але згодом, здається, зрікся своїх слів. Принаймні не поновляв своїх химерних оповідань. Спершу він дав інтерв'ю представникові агентства Ройтера, але в наслідок того інтерв'ю зчинилась страшенна буча, і професор сам побачив, що забрехався. Це — скандальна історія. Знайшлося двоє чи троє, що поняли були йому віри, та він незабаром їх здихався.
— В який то спосіб?
— В дуже простий — своєю незносно-брутальною поведінкою. Знаєте старого Водлея з Зоологічного інституту? Так оцей бідний Водлей послав йому листа: „Завідатель Зоологічного інституту вітає професора Челенджера і матиме за честь для себе, якщо шановний професор ушанує своєю присутністю чергові збори членів інституту“. Відповідь була просто нецензурна.
— Чого ж ви не хочете навести її?
— Переказують, що зміст її був приблизно такий: „Професор Челенджер вітає завідателя зоологічного інституту і матиме за честь, якщо шановний колега піде під усі чорти“.
— Боже милий!
— Думаю, що щось на зразок цього згукнув і Водлей, одібравши відповідь. Я пригадую його промову на зборах. Він почав її словами: „П'ятдесят років маю я зносини з науковим світом…“ Відповідь, можна сказати, вразила старого.
— Оце й усе, що ви знаєте про Челенджера?
— Як вам відомо, я бактеріолог з фаху, живу в своєму мікроскопі і не дуже цікавлюся тим, що дається бачити голим оком. Я — вартовий на кордоні Знаного, і мені буває якось моторошно, коли я спотикаюся з великим, брутальним, набридливим створінням. Я уникаю пліток, але за професора Челенджера чув тому, що він належить до категорії людей, яких не можна ігнорувати. Він і дійсно талановита людина — справжня електрична батарея, наснажена життєвою силою, а разом із тим страшенно сварливий, впертий, з якимись чудернацькими поглядами, і не визнає чемности та інших забобонів.
— Ви казали про чудернацькі погляди. В чім же вони полягають?
— Та в нього їх сила. Останній його пункт — це еволюційна теорія й теорія Вейсмана. З-за них він, кажуть, витримав цілу січу у Відні.
— Чи не могли б ви розповісти мені про це докладніш?
— Зараз ні, але в нашій бібліотеці єсть протоколи конгресу. Хочете, я проведу вас?
— Я саме їх і потребую. Мені доручено поінтерв'ювати цього суб'єкта, і я шукаю хоч якогонебудь приступу до нього. Ви надзвичайно люб'язно даєте мені зачіпку. Я пішов би хоч зараз же, якщо тепер не дуже ще пізно.
|
|
— Я попрошу перекласти їх мені англійською мовою, — звернувся я до мого провідника.
— Та це ж бо й єсть переклад.
— Тоді, може, я краще поспитався б щастя з оригіналом.
— Для новака воно, і правда, важкенько.
— Якби мені знайти хоч одну зрозумілу фразу, приступну для звичайного людського мозку. А, це нібито підійде! Здається, тут і я дещо второпав. Перепишімо її. Вона правитиме мені за першу ланку в моїй знайомості з страшним професором.
— Більше я вам не потрібний?
— Ні, ні. Я прочитаю вам лист — в ньому не буде ніякого приводу для сварки. Запевняю вас.
— Ну, гаразд. Ось мій стіл і стілець, а там — папір. Дозвольте мені бути вашим ценсором перед тим, як ви пошлете листа.
Довелося таки мені попрацювати. Але кінець-кінцем, не пишаючись, мушу сказати, послання вийшло не погане, і я, свідомий його високої якости, прочитав листа бактеріологу.
|
„Шановний професоре Челенджере, — починався лист, — скромний студент-природник, я довгий час з глибоким інтересом стежив за вашими міркуваннями щодо суперечки між дарвіністами та вейсманістами. Нещодавно мені випало відсвіжити свою пам'ять, перечитавши… |
— Ну, й ловко ж бреше! — пробурмотів Тарп Генрі.
….перечитавши вашу майстерну доповідь на Віденському конгресі. Ваші надзвичайно ясні та перекональні доводи являють собою останнє слово в цьому питанні. Між іншого я прочитав у вас таке: „Я рішуче заперечую проти нічим необґрунтованого й суто-догматичного твердження, ніби кожен організм єсть мікроорганізм, що повільно зміняв свою історичну будову в цілій низці поколінь“. Чи не здається вам, що після останніх досліджень ваша думка потребує деякої переробки? Чи не думаєте ви, що фраза ваша бренить аж надто категорично? Уклінно прошу вас зробити ласку й дозволити мені побачитись із вами, аби поділитись деякими думками, що їх я хотів би обговорити з вами особисто? З вашого дозволу я зайду до вас позавтра (в середу) об одинадцятій годині рано.
Прошу прийняти, сер, запевнення в щирій до вас пошані вашого покірного слуги.
Едварда Меловна“.
— Ну, як? — спитав я тріюмфуючи.
— Що ж, коли ваше сумління не протестує.
— До цього часу воно зносило все.
— Але чого вам треба?
— Мені треба добуватись туди. Бувши у його в кімнаті, я вже якось зорієнтуюся. Може, нарешті, я просто признаюсь. Як спортсмен він мусить зрозуміти моє становище і навіть почувати себе підлещеним,
— Отак пак, ще й підлещеним! Дивіться, щоб він вас не підлестив, і беріть із собою про всякий випадок кільчатий панцер або американське футбольне вбрання. Ну, на все краще! Відповідь, якщо він зволить відповісти, я зберігатиму для вас до середи. Він — запальчаста, небезпечна й лайлива людина, яку ненавидять всі, хто тільки має з ним справи. Студенти кепкують з нього, хоч наважуються на таку зухвалість дуже рідко. А взагалі, краще було б, якби ви ніколи й не чули за цього суб'єкта.