Втрачений світ/1
| Втрачений світ пер.: Микола Іванов Розділ I. Героєм можна бути скрізь |
Розділ II. Поспитайте щастя в професора Челенджера ▶ |
|
Справді-бо містер Гангертон — її батько — був найнетактовніша в світі особа — якийсь пухнатий, пелехатий, неохайливий кокаду; добряча, але надзвичайно самозакохана людина. Якби що й могло відштовхнути мене від Ґледіс, то хіба лише перспектива придбати такого тестя. Він, напевно, був переконаний, що я вчащаю до них тричі на тиждень з єдиною метою порозкошувати його товариством і зокрема поговорити з ним про біметалізм. Доречі, в останньому питанні містера Гангертона вважали за великий авторитет.
Того вечора я протягом години, а то й більше, уважно слухав, як він цекотав про погані гроші, що витискають хороші; про умовну вартність срібла; про знецінення рупії та про справедливі вексельні курси.
— Уявіть собі, — із завзяттям пискнув він, — що всі борги зненацька примушують сплатити й сплатити негайно. Що ж, за сучасних умов, станеться тоді?
Я, розуміється, відповів, що для мене це позначатиме цілковиту руїну. А він схопився з стільця, дорікнув мені завждишньою моєю легковажністю, що унеможливлює провадити зо мною будь-які поважні розмови, і побіг убиратись для масонських зборів.
Нарешті ми з Ґледіс лишились на-самоті. Настав рішучий момент. Цілий вечір я почував себе, як той салдат напередодні битви, і хитався між надією перемогти та острахом перед поразкою.
Вона сиділа мовчки, і її гордий, делікатний профіль виразно визначався на тлі червоної завіси. Яка була вона гарна! І яка далека. Ми були друзяки, давні, щирі друзяки. Та ніколи не міг я вийти поза рямця приязні, що однаково могла б існувати між мною й першим-ліпшим моїм товаришем — репортером з „Газети“; приязні відвертої, щирої, але цілком позбавленої тілесности. Моя свідомість мимоволі повстає проти жінки, занадто відвертої зо мною. Для чоловіка то не дуже похвально, коли жінка поводиться з ним, як з товаришем. Там, де виникає статеве чуття, неминучо виникають і полохливість, і замішання — спадщина старих розпусних часів, коли кохання та насильство зчаста йшли поруч. Нахилена голова, очі, що уникають дивитись на вас, уривчастий голос, обличчя, що тіпається, — ось що, а зовсім не відвертий погляд та щира відповідь, правлять за непомильні відзнаки любощів. Я переконався цього навіть протягом свого короткого життя, а, може, успадкував те переконання як расову пам'ять, що її ми звемо інстинкт.
Ґледіс посідала всі жіночі чесноти. Мабуть, декому вона здавалася холодною й нечулою, але то було абсолютно невірно. Ніжно-брунатна, майже орієнтального кольору шкіра; чорноблискове волосся; величезні імлисті очі; трохи дебелі, а проте чудові губи — в неї були всі прикмети пристрасної вдачі. А втім, мушу признатись, мені до цього часу ні разу не пощастило вивести ту вдачу на явність. Ну, то нехай буде що буде, але я мав скінчити нарешті з непевністю і сьогодні ж увечері довести справу до краю. Вона, що правда, могла відмовити мені, та краще вже бути відкинутим коханцем ніж визнаним братом.Занісшися думками аж онкуди, я саме збирався зламати ніякову, довгу мовчанку, коли на мене критично зиркнули двоє карих очей, і гордовита голівка захиталася з дружнім докором.
— Я передчуваю, що ви хочете освідчитись, Неде, і дуже прошу не робити цього. Я волію, щоб між нами все лишалося як і передніш.
Я присунув свого стільця трохи ближче.
— Але як довідалися ви, що я збираюсь освідчитися? — спитав я, глибоко здивований.
— Хіба ж жінки не знають цього? Ви думаєте, хоч одну з нас освідчення захопило розполохом? Тільки, слухайте, Неде, у нас із вами були такі хороші, приятельські відносини. Яка шкода, що доводиться псувати їх! Невже ж вам не до вподоби, коли молодий чоловік і молода жінка розмовляють одне з одним так спокійно, як оце розмовляли ми з вами?
— Не знаю, Ґледіс. Я, бачите, можу розмовляти спокійно і з… і з начальником станції… — не уявляю собі, чому саме спав мені на думку цей урядовець; але він таки виступив на кін, і ми обоє весело розсміялися… — та розмови з начальником станції мене ані трохи не задовольняють. Я хотів би, щоб мої руки обіймали вас, ваша голівка лежала в мене на грудях, і, о, Ґледіс, бажав би…
Побачивши, що я лагоджусь продемонструвати деякі з своїх бажань, Ґледіс скочила з стільця.
— Ви попсували все, Неде, — мовила вона. — Як вільно та любо почуваєш себе, доки не станеться таке. Яка шкода. Невже ви не вмієте стримувати себе?
— То ж не навмисне, — захищався я. — Це — сама природа. Це — кохання.
— Може, коли кохання — обопільне, воно й виходить інакше. Я, принаймні, ніколи не відчувала його.— Але мусите відчувати. З вашою вродою, з вашим серцем… О, Ґледіс, ви створені для любощів. Ви мусите покохати.
— Треба чекати, щоб любов зродилася.
— Чому вам не покохати мене, Ґледіс? Чи то моя зовнішність стає на заваді, чи що інше?
Обличчя їй трохи проясніло. Вона простягла руку — що то за ласкавий і доброзичливий був жест! — відхилила назад мою голову і, осміхнувшися, задумливо подивилась мені просто в очі.
— Ні, не те, — промовила вона нарешті. — Ви з природи людина не зрозуміла, і я можу одверто сказати вам, що річ тут не в тому. Причина лежить глибше.
— Моя вдача?
Ґледіс суворо хитнула головою.
— Що мені робити, щоб поліпшити її? Сідайте й побалакаймо. Ні; я, правда, більше не буду. Сідайте тільки.
Вона запозирливо глянула на мене, і той погляд припав мені до душі куди більше ніж уся її чистосердна довірливість. Скільки ще в нас примітивного та звірячого, коли подивишся не крізь рожеві окуляри. А, може, то тільки мені так здається. В усякому разі Ґледіс сіла.
— Ну, а тепер скажіть, чого мені бракує?
— Я кохаю іншого, — призналась вона.
Досталось і мені скочити з стільця.
— Нікого зокрема, — усміхнулась Ґледіс, побачивши вираз на моєму лиці. — Це лише ідеал. І я, думаю, ніколи не здибаюся з чоловіком, що відповідав би йому.
— Розкажіть мені про нього. На кого він скидається?
— Він дуже схожий на вас.
— О, як це мило з вашого боку. Скажіть же, що єсть у нього і чого немає в мене. Хто він? — член товариства тверезости, вегетаріянець, літун, теософ, надлюдина? Я спробую стати ним, Ґледіс, аби ви сказали мені, що саме вам у ньому подобається.
Така пружність моєї вдачі викликала усмішку на її устах.
— Перш над усе я гадаю, що мій ідеал не казав би такого, — одмовила вона. — Це — людина твердої, суворої вдачі, і він не піддався б примхам якоїсь дурненької дівчини. Але передусім він мусить буди людина, що вміє діяти, хоче орудувати і, не лякаючись, дивитиметься смерті в очі. Людина великих вчинків і з незвичайним минулим. Я покохала б не чоловіка, а здобуту ним славу, бо слава та відбивалася б і на мені. Згадайте Річарда Бертона. Читаючи написану його дружиною біографію, я розумію, чому вона так любила свого чоловіка. А леді Стенлі! Чи читали ви останній чудовий розділ книжки про мандрівки її дружини? Ось якого чоловіка може обожнювати жінка. Через нього-бо вона стає велика й сама, вшанована від усіх як приводниця його геройських вчинків.
Ґледіс була така чарівна в своєму надпориві, що я за малим не зламав коректного тону нашої розмови. Проте, мені пощастило опанувати себе.
— Адже не можуть всі бути Стенлі та Бертони, — арґументував я. — До того ж не завжди єсть і нагода. Я, принаймні, ніколи не мав нагоди, а якби вона мені трапилася, я неодмінно спробую використати її.
— Але нагода єсть завжди. Вона скрізь коло нас. Одна з прикмет мого ідеалу — це те, що він уміє знаходити ту нагоду, і ви його потім од неї й не відірвете. Я його ніколи не бачила, а втім мені здається, що я знаю його здавна. Героєм можна бути скрізь, і нагода чекає тільки, щоб її підібрали. Геройські вчинки — справа чоловіча, а кохання жіноче — то нагорода за їхнє геройство. Пам'ятаєте молодого француза, що минулого тижня полетів на бальоні? Лютувала буря, але день вилету був призначений, і він полетів. Вітром його за двадцять чотири години віднесло на тисячу п'ятсот миль, і бальон упав десь у Росії. Оце — людина, що могла б бути моїм ідеалом. Подумайте про жінку, яка кохає його, і про те, як повинні заздрити їй інші жінки. Оце те, чого прагну і я: щоб мені заздрили з-за мого чоловіка.
— І я зробив би так, аби потішити вас.
— Але це треба робити не тільки на потіху мені. Ви мусили були зробити так, бо не могли б зробити інакше; бо така вже ваша натура, бо чоловік, що сидить у вас, мусить знайти вихід своєму геройству. Ось, наприклад, коли ви минулого місяця описували вибух у Віганських копальнях, хіба ви не могли спуститись туди сами й подати допомогу потерпілим, дарма що ризикували задихнутись у вуглекислому газі?
— Та я й спускався.
— Ви ніколи не казали мені про це.
— Не було про що розводитись.
— А я й не знала. — Вона глянула на мене з дещо більшою цікавістю. — Це було сміливо.
— Мусів спуститись. Ви ніколи не напишете доброго звіту, як не відвідаєте особисто місця пригоди.
— Що то за прозаїчний мотив! Ви розвіяли всю романтику, яка оповивала ваш вчинок. Ну, та, незалежно від мотиву, я дуже рада, що ви спускались у копальні. — І вона простягла мені руку, але так ласкаво та поважно, що я міг тільки нахилитись і поцілувати її. — Може, я й дурненька жінка з дитячими витівками, але вони настільки поняли мене, що здихатись їх я не можу. Якщо я одружуся колись, то тільки з якоюсь славетною особою.— А чому б вам і не одружитись! — скрикнув я. — Ви належите до жінок, що захоплюють чоловіків. Дозвольте мені спробувати, і побачите, до чого я здатний. Ви ж бо тільки-но казали, що ми мусимо сами знаходити нагоди виявити своє геройство, а не чекати, доки її сунуть нам у руки. Подивіться на Кляйва — клерк якийсь, а він завоював Індію. Свідчуся небом, припаде ще щось і на мою пайку!
Мій ірляндський запал викликав усмішку Ґледіс.
— Чому ні? — сказала вона. — У вас усі потрібні дані — молодість, здоров'я, сили, енергія. Мені було боляче вас слухати, а тепер… тепер я страшенно радію, що мої слова викликали у вас такий настрій.
— А коли б я зробив?..
Тепла оксамитова рука затулила мені рота.
— Годі вже, сер! Ще півгодини тому ви повинні були бути на вечірній роботі в своїй редакції; тільки мені забракло відваги нагадати вам про це. Може, іншим разом, коли ви здобудете собі якесь помітне місце в світі, ми й повернемось до сьогоднішньої розмови.
Ось як воно сталося, що одного туманного осіннього вечора я опинився в Кембервельському трамваї з розпаленим серцем і з рішучим наміром не чекати й дня, щоб учинити якесь геройство, гідне моєї коханої. Але чи був хтось на цілій просторій земній кулі, хто міг би передбачати, яких неймовірних форм набуде це геройство, або яким дивовижним шляхом ітиму я до нього?
Цей вступний розділ, подумають читачі, не має нічого спільного з дальшими оповіданнями. А втім без нього не було б і самого оповідання. Порвати, як то зробив я з усім своїм минулим, і поринути в таємниче, загадкове невідоме, де на тебе чекають великі пригоди й велика нагорода, здатний тільки той, хто вірить, що героєм можна бути скрізь, і той, хто докладає всіх зусиль, аби вчинити геройський вчинок. Уявіть собі, мене в редакції „Щоденної Газети“, куди я — зовсім незначна величина — прийшов того вечора з непохитною думкою стати героєм, гідним моєї Ґледіс. Чи то з безсердности, чи то з дитячої примхи зажадала вона, щоб я задля її звеличання наражав своє життя на небезпеки? Таке питання може постати в голові людини літньої, а не в палкого двадцяти трьохлітнього юнака, що його трусить пропасниця першого кохання.