Втрачений світ/13
| ◀ Розділ XII. Жаско було в лісі | Втрачений світ пер.: Микола Іванов Розділ XIII. Цієї сцени я ніколи не забуду |
Розділ XIV. То була справжня перемога ▶ |
|
Бралось до ночі, коли на просторій рівнині під моїми ногами з'явилася самотня постать індіяна — єдиної нашої надії на спасіння. Я пас його очима, доки він не зник у зафарбленому в рожевий колір вечірньому тумані, що прослався між далекою річкою і мною.
Уже зовсім поночі повернувся я до нашого сплюндрованого табору. Останнє, що я бачив, був червонуватий блиск Замбового огнища. То була єдина світла точка в цілому світі внизу, так само як і в моїй засмученій душі. А, проте, тепер я почував себе краще. Мене заспокоювало те, що я спромігся надіслати листи. Хоч що б тепер з нами не сталося, наші імена не загинуть разом із нашими тілами, а залишаться назавжди зв'язані з наслідками нашої праці.
Моторошно було подумати про ночівлю в цьому бездольному таборі. Ще небезпечніш — спати серед хащів. Треба вибирати те або інше. З одного боку, розважливість радила мене пильнувати, з другого — природа запевнювала, що пильнувати я не спроможний. Я стеребкався був на джинґове дерево, та на його рівному стовбурі не було жодного вигідного сука, і я, безперечно, впав би й скрутив собі в'язи, заледве почав би дрімати. Випадало злазити на землю й обмірковувати, що ж його робити. Нарешті, я затулив вхід до табору, запалив у трьох кутках його огнища, цупко повечеряв і заснув товстим сном. Пробудок був незвичайний і вельми приємний для мене. Раннім рано, коли тільки починало займатись на день, чиясь рука лягла мені на плече. Прокинувшись і простягши руку по рушницю, я видав крик радости — в холодному, сірому світанку, навколюшках коло мене побачив я лорда Джона!
То був він, а разом із цим то був і не він. Я залишив його спокійного, коректного, чепурно вдягненого. Тепер, блідий, з блудними очима, він ледве зводив дух як людина, що довго й прудко бігла. Його худорляве обличчя було подряпане й закривавлене; вбрання — пошматоване; капелюх — зник. Я здивовано дивився на нього, але він не дав мені часу поставити йому бодай би одне запитання. Говорячи, він у той час же нестямно перекидав усі наші пожитки.
— Мерщій, хлопче, мерщій, — гукав він. — Не можна гаяти й секунди. Беріть рушниці; обидві. Я візьму дві інші. Тепер — усі патрони, скільки поназбираєте. Напхайте повні кешені. Трохи їстивного. Вистачить і півдесятка бляшанок. Так. Не розпитуйте й не замислюйтесь. Рушаймо, або ми пропали.
Ще в півсні, нічого не розуміючи, я опинився в лісі, де як навіжений побіг слідом за ним. Під пахвами в мене були рушниці, а в руках — різні їстивні запаси. Він дерся крізь колючки та тереня, аж доки не заглибився в саму гущавину хащів.
— Сюди, — промовив він захекавшись. — Тут, я думаю, ми в безпеці. Вони, певно, прийдуть до табору. То буде їхня перша думка. Це мусить уразити їх.
— Що це таке? — спитав я, ледве зводячи дух. — Де наші професори? І на кого ви чекаєте?
— Люди-мавпи, — скрикнув Рокстон. — Боже мій, що то за тварюки. Не підносьте голосу — в них довгі вуха й бачучі очі, але, скільки я можу судити, ніякісінького нюху. Тим то, мені здається, вони нас і не викриють. Та де це ви були, мій голубе? Ви щасливо уникли нашої долі.
Кількома фразами я пошепки розповів про свої пригоди.
— Погано, — зауважив лорд, почувши про динозавра та про яму. — Для курорту тут місце не підхоже. Га! Та я, знаєте, доки ці чорти не схопили нас, і уявлення не мав про тутешні можливості. Одного разу мене полонили людожери-папуаси, але проти цієї банди вони — справжні джентльмени.
— Як воно все трапилося? — спитав я.
— Це було зовсім ранком. Наші вчені приятелі ще тільки потягалися. Не починали навіть своїх суперечок. Зненацька на нас линувся дощ з мавп. Вони падали як яблука з дерева. На мою думку, вони зібралися на дерево, коли було ще темно. Я вистрілив і влучив одному з них у живіт, та не встигли ми отямитись, як опинилися на землі. Я назвав їх мавпами, але в їхніх руках були дрючки та каміння. Вони ґерґотали про щось поміж себе і, нарешті, пов'язали нам стелюхами руки. Таких тварин, скільки я мандрую, мені ніколи не доводилось бачити. Люди — мавпи! та це ж якраз та ланка між людьми та мавпами, якої досі бракувало. Бодай би її бракувало завжди! Вони унесли кудись свого пораненого товариша — кров з нього юшила як з свині — і посідали круг нас. На обличчях їхніх я бачив смерть. Вони — здорові хлопці, з людину завбільшки, тільки значно дужчі. У них чудні, немов скляні, сірі очі під червоними кущастими бровами. Отак от сидять вони собі та ґерґочуть і ґерґочуть. Челенджер — не боягуз, а тут і він звомпив. Він крутився й звивався, щоб звестись на ноги, гукав до них і вимагав, щоб вони кинули свої дурниці. Я думаю, він з несподіванки трохи з'їхав з глузду, бо лаявся і кляв їх наче навіжений. Якби то було товариство його улюбленців-журналістів, навряд чи він мордувався б більше.
— Що ж зробили вони потім? — спитав я, захоплений дивною історією, яку Рокстон оповідав мені пошепки, раз-у-раз пильно роздивляючись навкруги і не пускаючи з рук рушниці.
— Я думав, що нам прийшов кінець. Але замість того все раптом змінилося. Вони поґерґотіли ще трохи, а тоді один з них підвівся й підійшов до Челенджера. Ви, може, сміятиметесь, мій голубе, але, слово чести, то були справжні близнюки. Я й сам не повірив би цьому, якби не бачив на власні очі. Людина-мавпа — їхній ватаг — був той самий Челенджер тільки червоний. Він мав усі гарні зовнішні прикмети нашого друга, але всі вони були, сказати б, підкреслені. Короткий тулуб, широченні плечі, могутні груди, відсутність шиї, рудувато-червона хвиляста борода, кущасті брови, грізний погляд; одне слово, повний каталог. А коли людина-мавпа став поруч із професором і поклав йому на плече свою лапу, схожість була разюча. Самерлі реготався, як божевільний, і сміявся аж до сліз. Людини-мавпи й собі реготалися, — якщо можна назвати так їхнє гемонське кудкудакання, — а тоді схопили й потягли нас лісом. Вони не доторкнулися ні до рушниць, ні до набоїв, — певно, мали їх за щось дуже небезпечне, — зате забрали з собою все їстивне, що було на видноті. Ми з Самерлі подряпалися трохи дорогою, — бачите, які в мене одяг та шкіра? — вони ж бо тягли нас по простій лінії крізь кущі та терні. Їм же, з їхньою ніби чиненою шкірою, то й не боліло. Щодо Челенджера, то з ним було зовсім інакше. Четверо людей-мавп посадовили його собі на плечі, і він виступав як римський імператор. А що це таке?
Десь неподалеку щось цокало неначе кастаньєти.
— Вони ідуть! — сказав мій компаньйон, заряджаючи свою ґвинтівку. — Заряджайте й ви свої, мій голубе. Не думаєте ж ви, що ми живі віддамось їм до рук? Це — звук, що його вони завжди видають у збудженому стані. Ну, та вони збудяться ще більше, коли захочуть захопити нас. Чуєте ви їх тепер?
— Вони вже десь дуже далеко.
— Невеличкий загін — то ще нічого; але я боюся, що вони порозсилали вивідачів шукати нас по цілому лісі. Ну, та я не закінчив ще мого сумного оповідання. Незабаром вони привели нас до свого міста — щось із тисяча халупчинок, з хмизу та листя, в западині у лісі коло краю плята. Звідси до них — милі чотири. Брудні тварини заляпали мене всього своїми пальцями, і, мені здається, що я ніколи вже не буду чистий. Вони пов'язали нас не згірше за найкращого пакувальника, поклали рядком під дерево, ногами вгору, і настановили вартувати нас здоровезну звірюку з києм у руці. Кажучи: „ми“ і „нас“, я маю на оці Самерлі й себе. Челенджер сидів собі на дереві та споживав горіхи та ананаси так ніби ціле своє життя не робив нічого іншого. Мушу сказати, що він кидав овочі й нам, а потім своїми власними руками зняв нам пута. Шкода, ви не бачили, як він із своїм близнюком сидів на гільці й виспівував басом: „Дзвоніть старі дзвони“. Музика, хоч яка б вона була, здається, викликає в них гарний настрій. Сміхота та й годі! Проте, нам, ви сами розумієте, було не дуже весело. Челенджер міг робити все, що йому заманеться, а щодо нас, то вони додержували твердої лінії. Нас заспокоювало тільки те, що ви — вільні й не дасте загинути нашим архівам.
А тепер, мій голубе, ви здивуєтеся ще більше. Ви, казали, бачили сліди людей, огнища, пастки й усе таке інше. Нехай! А ми бачили й самих людей. Миршавий нарід, заляканий, затурканий. Здається, люди живуть на одній половині плята — там, де ви вгледіли печери; а люди-мавпи посідають цю половину, і між ними з-правіку точиться кривава боротьба. Так стоїть справа, скільки я міг збагнути. Позавчора люди-мавпи взяли в полон з дванадцятко тубільців і привели бранців до себе в місто. Ви, напевно, ніколи не чули такого ґвалту. Тубільці були маленькі, червоні людці, вибиті та понівечині так, що ледве пересували ноги. Двох із них люди-мавпи рішили ранком у найжахливіший в світі спосіб: одному з них просто видрано з плеча руку. Але людці, як виявилося — молодці, і жоден з них ані писнув. Ми до таких видовиськ не звикли, і нас за малим не знудило. Самерлі знепритомнів, а Челенджер ледве втримався на ногах… Їх нібито вже не чути. Як по-вашому?
Ми уважно прислухались, але в лісі лунали самі пташині співи.— Я думаю, вам здорово пощастило, мій голубе, — вів Рокстон далі. — Гонитва за тубільцями захопила їх цілком, і вони забули про вас. Інакше вони неодмінно завітали б по вас до нашого табору і неодмінно впіймали б і вас. Безперечно, як ви й казали, вони пантрували за нами з дерева і знали, що повинен бути ще один. Проте, тимчасом їх цікавили тільки тубільці. Ось чому сьогодні ранком вас розбудив я, а не ціле військо мавп. Далі довелося нам бачити ще й не такі жахливі речі. То був якийсь кошмар. Пригадуєте ви скелет американця, крізь який проріс бамбук? Він лежав саме під мавп'ячим містом, звідки вони скидають униз своїх бранців. Я думаю, як пошукати, то там знайдеться сила таких скелетів. У них на верхів'ї плята єсть щось на кшталт площі для парадів, і на ній одбувається справжня церемонія. Один по одному шугали бідні хлопці в повітря, а потім летіли вниз; которі розбивалися на гамуз, а которі настромлювались на бамбук. Мавпи страшенно цікавились цим і щоразу нахилялись униз подивитись, в який саме спосіб загинув бідолаха. Четверо тубільців було скинуто, і бамбук проштрикнув їхні тіла немов дротик кружало масла. Не дивно, що між ребрами скелета нещасного американця ріс бамбук. Видовисько було жахливе, але воно немов заворожило й нас. Ми всі й собі цікаво дивилися, як вони пірнають під скелю, хоч кожен розумів, що дійдеться і йому ряд плигати вниз.
Але цього не сталося. Вони залишили шестеро тубільців на сьогодні, а нас, скільки я розумію, на заїдок. Челенджер, може, і викараскався б, але ми з Самерлі не мали жодних шансів. Їхня мова наполовину складається з мигів, і второпати її не важко. Я уклав уже собі в голові маленького плана. Для мене було ясно, що користи з Самерлі не може бути ніякої, та й з Челенджера не більше. Скоро професори сходились докупи, між них заходила сварка з-за клясифікації отих червоних діяволів, що полонили нас. Один казав, що це — тип яванського дріопітекуса, а другий доводив, що їх можна однести тільки до відмини пітекантропуса. По-моєму, це — просто божевілля й підлота. Але я спостеріг дещо, з чого ми могли скористатися. Перше — люди-мавпи на рівному місці не можуть бігати так швидко як ми. У них занадто короткі та криві ноги і заважкі тулуби. Челенджер — і той міг би дати наперед кілька ярдів на сотню найкращим їхнім бігунам, а ми з вами були б там чемпіони. Подруге, вони не мали жодного уявлення про рушниці. Мені навіть здається, що вони не зрозуміли, в який спосіб поранив я їхнього товариша. Якби тільки ми спромоглися здобути наші рушниці!
Прокинувшись з цією думкою сьогодні ранком, я добре стусанув у живіт нашого вартового, звалив його з ніг і кинувся до табору. Там, як ви знаєте, я знайшов і рушниці, і вас. Ось моя історія.
— А професори? — здивовано спитав я.
— Мусимо повернутись і визволити їх. Взяти їх з собою я не міг. Челенджер на той час сидів на дереві, а Самерлі був украй знесилений. Мені лишалося тільки бігти по рушниці і згодом спитатись урятувати наших учених. Правда, мавпи, щоб помститись, могли зараз же їх знищити. Челенджера, ще може, вони й ужалували б, а за Самерлі я не ручуся. Ну, та його вони однаково рано чи пізно знищать. Цього я абсолютно певний. Значить, моя втеча не погіршила справи. Тепер ми повинні за всяку ціну визволити їх, а для початку — побачитись із ними. Набирайтеся ж духу, мій голубе, бо так або інак, але ще перед вечером вам доведеться сьогодні ж улізти в халепу.Я хотів наслідувати лорда Джона — його уривчасту мову, його коротенькі, образні речення, його півгумористичний, півбайдужний тон. Та він народився провідцею. За часів небезпеки його енергійні маніри ставали ще енергійніші, мова — ще швидша, його очі випромінювали полум'я, його Дон-Кіхотові вуси тремтіли від задоволення. Його тягло до небезпеки; він смакував у драматичному боці авантур; в смертельній загрозі вбачав один із видів спорту — гру з долею та смертю, де за ставку було життя, — і все це робило його неоцінитним компаньйоном. Якби не природне хвилювання за наших друзів, то я відчував би радість, що беру участь у такій пригоді. Ми саме підводились, збираючись вилізти з хащів, коли на плече мені лягла рука Рокстонова.
— Ідуть! — прошептав він.
З того місця, де ми лежали, видко було, як під зеленим склепінням дерев проходив цілий загін людей-мавп. Вони йшли низкою на своїх кривих ногах, згорбившися, подеколи торкаючись руками землі й увесь час крутили головою на всі боки. Були вони на зріст футів п'яти або шости, мали довгі руки й широченні груди. У багатьох з них були в руках дрючки, і здаля вони скидалися на незграбних, волохатих людей. Одну мить я бачив їх зовсім ясно, а потім вони зникли між дерев.
— Почекаймо ще! — сказав лорд Джон, що намірявся вже був стріляти. — Мусимо лежати спокійно, доки вони не кинуть шукати нас. Тоді ми спробуємо пробитись до їхнього міста й заскочити їх розполохом. Пождімо ще годинку, та тоді й вирушимо.
На дозвіллі ми розпечатали одну з наших бляшанок і підживились сніданком. Лорд Джон від вчорашнього ранку з'їв лише кілька овочів і тому накинувся на консерви як зголодніла людина. Перед тим як одходити ми, щоб одзначити свій притулок і полекшити в дальшому повернення до Форту Челенджера, поробили зарубки на деревах. Мовчки проплазувавши між кущами ми добулися нарешті до краю плята, неподалеку від того місця, де був наш перший табір. Тут ми спинилися, і Рокстон познайомив мене з подробицями свого плану.
— Поки ми в гущавині лісу, ці свині мають над нами перевагу, — казав він. — Вони можуть бачити нас, а ми їх бачити не можемо. На чистому місці — зовсім інша річ. Там ми будемо пересуватися значно швидше як вони. Отже, нам треба триматися чистого місця. По краю плята дерев менше ніж де-інде. Це й буде лінія нашого наступу. Не поспішайте, будьте уважні і майте рушницю напоготові. А головне — не здавайтесь, доки у вас лишатиметься хоч один набій. Це — остання вам порада, мій голубе.
Доповзши до краю плята й глянувши вниз, я вздрів нашого славного чорного Замба, що сидів на камені й палив люльку. Багато віддав би я, щоб озвати його й розповісти про наше становище. Та цього було не можна — нас могли почути. В лісі, здавалося, кишіло людей-мавп. Круг нас скрізь лунало їхнє оригінальне ляскуче ґерґотіння. Тоді ми ховалися в кущі й деякий час лежали тихо. Посувалися ми дуже повільно, і минуло не менше як дві години, поки лорд Джон на мигах показав мені, що ми наблизилися до нашої цілі. Знаками звелівши мені лишатися на місці, він поліз наперед сам, і за хвилину повернувся. Обличчя йому тіпалося від збудження.
— Ходім! — згукнув він. — Ідіть мерщій. Сподіваюся, ми ще не запізнилися.
Я й сам тремтів од зворушення, коли, проплазувавши слідом за ним, спинився й поверх його плеча визирнув з-за куща на галявину, що лежала перед нами.Видовиська того я ніколи не забуду. Воно було таке химерне, таке неможливе! Я не знаю, чи спроможетеся ви уявити його собі, і гадаю, що за кілька років, якщо мені пощастить колись знову сидіти в Клюбі Диких та дивитись на набережну, я й сам не пойму собі віри. Певний, що тоді воно й мені самому здаватиметься кошмаром, маренням хворого на пропасницю. Запишу ж його, поки воно свіже ще в моїй пам'яті і коло мене, на росяній траві, лежить людина, яка може посвідчити, що я не брешу.
Перед нами простилалась широка простора поляна — у кілька сот ярдів завширшки, — вкрита зеленою травою та низенькою папорттю й обрямлена півколом дерев. На гілках були нагромаджені купи листя, що скидалися на величезні гнізда, або маленькі хатки. З отворів цих гнізд визирали і на вітах дерев сиділи безліч людей-мавп, судячи з їхнього розміру — самиці та дітваки. Вони утворювали декорацію сцени, на яку всі цікаво дивилися і яка притягла до себе й нашу увагу.
На чистому місці, біля самого краю плята юрмився натовп з кількох сотень цих потворних, червоноголових створінь. Деякі відзначалися своїми велетенськими розмірами, і на багатьох з них моторошно було дивитися. У них існувала певна дисципліна, бо ніхто не виходив з лав, у які вони вишикувались. Перед ними стояла невеличка купка тубільців — маленьких безволосих людей з червоною шкірою, що лиснилася наче брондза проти жаркого полуденного сонця. Поруч їх стояв високий на зріст, худорлявий білий, із скрученими назад руками. Він похнюпив голову, і вся фігура його виявляла жах і огиду. Помилитися тут було не можна. То була вугласта постать Самерлі.
Жалюгідну групу бранців оточував загін людей-мавп, що унеможливлював утечу. Трохи осторонь, на самому краї плята, я побачив ще дві постаті — надзвичайно оригінальні і за інших обставин — кумедні. Одна з них був наш колега — професор Челенджер. Шмаття сорочки звисали йому з плечей, але самої сорочки не було, і волохаті потужні груди вкривала йому тільки величезна борода. Він загубив свого капелюха, і волосся, що відросло за час наших мандр, безладно маяло круг його голови. Здавалося, одного дня було досить, щоб обернути найдосконаліший виріб сучасної цивілізації на найвідсталішого дикуна з Південної Америки. Попліч з ним стояв його пан — король людей-мавп. Як і казав Рокстон, то була достеменна копія Челенджера з тою лише відміною, що він був червоний, а не чорний, як професор. Та ж сама присадкувата, широка постать, ті ж таки важкі, широкі плечі, ті ж самі довгі, звислі наперед руки, така точнісінько блискуча борода, що змішувалась з волоссям на волохатих грудях. І тільки низький, спадистий лоб та плаский череп людини-мавпи різко контрастував із високим чолом і чудово розвиненим черепом європейця. Всіма іншими сторонами мавп'ячий король був якась недоречна пародія на нашого професора.
Описати це бере чимало часу, але врізалося воно мені в голову в кільки секунд. Нам треба-було багато про що подумати. Кінець драми наближався. Двоє людей-мавп витягли з купки одного тубільця й поволокли його до кручі. Король дав сигнала, піднісши руку. Вони схопили людину за руки та за ноги і, розхитавши, з жахливою силою жбурнули бідолашного в повітря над самою безоднею. Коли тіло зникло з очей, вся юрба за винятком сторожі кинулась до урвища. Впала коротка мовчанка. Потім розлігся оглушливий крик надпориву. Тварини плигали й крутилися, несамовито вимахуючи своїми довгими, волохатими руками й щось вигукуючи. Заспокоївшись, мавпи одійшли від краю плята і знову вишикувались у лави, як і передніш, чекаючи на нову жертву.
Прийшла черга й до Самерлі. Двоє вартових стиснули йому руки й поволокли наперед. Він розпачливо пручався, наче курча, якого збираються різати. Челенджер повернувся до короля й немов у нападі божевілля почав вимахувати перед ним руками. Людина-мавпа брутально відштовхнув його і похитав головою. То був останній рух, який він зробив свідомо. Лорд Джон вистрілив, і король як червоний лантух, незграбно опустився на землю.
— Стріляйте в натовп, синку, стріляйте! — кричав мій компаньйон.
В душі кожної людини єсть якісь незнані ще безодні глибини. Я з природи маю добрячу вдачу, і очі мої не раз одволожувались, коли я бачив пораненого зайця. А тут мене поняла жадоба крови. Я стріляв, заряджав рушницю, стріляв знову, і моя жорстокість завдавала мені великої втіхи та радости. З нашими чотирма рушницями ми вдвох із Рокстоном чинили жахливі спустошення. Обидва вартові, що тримали Самерлі за руки, лежали на землі, а він стояв, похитуючись як п'яний, не усвідомивши ще як слід, що дістав волю. Налякані люди-мавпи метушилися, не здаючи собі звіту, звідки та смертельна буря, що так безжально нищить їх. Вони ламали руки, жестикулювали, верещали й бігали, спотикаючись на своїх убитих товаришів. Нарешті всі вони з галасом подалися під захист дерев, покинувши на бойовищі силу трупів. На галявині лишилися самі бранці.
Швидкий розум Челенджерів зразу збагнув становище. Професор підхопив під руку Самерлі, і вони кинулися до нас. Двоє вартових хотіли були переслідувати втікачів, але впали під кулями лорда Джона. Ми побігли назустріч своїм приятелям і передали кожному з них по рушниці. Та Самерлі був такий знеможений, що насилу тягнув ноги. Незабаром люди-мавпи отямилися. Ховаючись за кущами, вони загрожували заскочити нам дорогу. Ми з Челенджером підтримували Самерлі під лікті, а Рокстон прикривав наш одступ, улучаючи в кожну голову, що витикалась з-за кущів. Милю чи дві тварюки бігли за нами назирцем, а потім кинули переслідувати, очевидно, пересвідчившись у нашій силі і не бажаючи більше наражатись на наші кулі. Добувшись нарешті до табору, ми озирнулися назад — нікого.
Так нам здавалося, але то була помилка. Ми ледве встигли зачинити колючі ворота в огорожі і, стиснувши один одному руки, простягтися на березі нашого ручайця, коли біля входу залунали притишені кроки й розляглися жалібні крики. Рокстон з рушницею в руках подбіг до воріт і відчинив їх. Розпластавшись на землі ниць, коло воріт лежали чотири маленкі червоні постаті бранців. Вони тремтіли з жаху і, здавалося, благали захистити їх. Проречистим жестом один з них показав на ліс, даючи на розум, що там на нас чегає небезпека. Далі, кинувшися наперед, він оповив руками ногу лорда Джона і притиснув до неї обличчя.
— Чорт побирай! — скрикнув Рокстон, у замішанні крутячи свої вуси. — Що в біса робитимемо ми з цим народом? Підводься, хлопче, та забирай голову з моєї ноги.
Самерлі сидів і набивав тютюном свою люльку.
— Ми врятували їх, — сказав він. — Ви видерли нас усіх з пазурів смерти. Слово чести, то була добра робота.
— Надзвичайна! — гаркнув Челенджер. — Надзвичайна! Не тільки ми особисто, а вся европейська наука в цілому завжди дякуватиме вам за те, що ви для нас зробили. Не вагаючись скажу, що смерть моя або професора Самерлі дуже прикро відбилася б на історії зоології. Ви й наш юний друг зробили велике діло.
Він по-отецькому всміхнувся до нас, але европейська наука була б не помалу здивована, побачивши свого вибранця, свою красу та надію — з довгим скуйовдженим волоссям, з голими грудьми і в цьому дранті. Він сидів на землі, тримаючи між колінами одну з наших бляшанок і маючи в пальцях здоровезний кусень австралійського законсервованого м'яса. Чоловічок глянув на нього і ще щільніш притиснувся до ноги Рокстона.
— Не бійся, хлопчику, — пестячи маленьку, кошлату голову, сказав Рокстон. — Він не може спокійно бачити вас, Челенджере. І, далебі, це не дивує мене. Та ні ж бо, братіку, він тільки людина, така саме, як і ми всі.
— Серйозно, сер? — обурився професор.
— Це — ваше щастя, Челенджере, що ви трохи не подібні до інших. Якби ви не були так схожі на короля…
— Знаєте, лорде Джоне Рокстоне, ви забагато собі дозволяєте.
— Адже це — факт.
— Я попрошу вас, змінити тему. Ваші зауваження — недоречні й безтямні. Маємо подумати тепер, що робити з цими індіянами. На мою думку, якби знати де їхній дім, їх треба відвести додому.
— Тут немає ніяких труднощів, — вкинув я. — Вони живуть у печерах по той бік центрального озера.
— Наш юний друг знає навіть, де вони мешкають. Це, здається, не блигомий світ?
— Миль із двадцять буде.
Самерлі застогнав.— Щодо мене, то я туди напевно не доплентаюсь. Та й ті звірюки все ще не загубили наш слід. Я виразно чую, як вони квилять десь поблизу.
В темряві лісу, і справді, розлягалося оригінальне ляскання людей-мавп. Індіян знову поняв жах.
— Мусимо тікати, і тікати якнайшвидше, — сказав лорд Джон. — Ви будете допомагати Самерлі, мій голубе. Індіяни понесуть наш багаж. Ну, ходім, поки вони ще не вгледіли нас.
Менше ніж за півгодини ми були вже в нашому притулку між кущами. Цілий день у напрямі нашого старого табору лунали збуджені голоси людей-мавп, але жодна з них не підходила близько, і потомлені втікачі — і червоні, і білі — мали змогу добре виспатись. Ввечері, коли я дрімав у солодкому півсні, хтось торкнув мене за рукав. Я розплющив очі й побачив Челенджера, що навколішках стояв коло мене.
— Ви ведете щоденник усіх цих подій, містер Меловн, і, здається, думаєте оголосити його друком? — урочистим тоном спитав він.
— Я тут — тільки газетний репортер.
— О! Ви, може, чули невдалі дотепи лорда Джона щодо… щодо деякого… деякої схожости…
— Так, я чув.
— Зайве казати, що оголошення таких легковажних думок надзвичайно образило б мене.
— Я додержуватиму самої правди.
— Лорд Джон часто висловлює химерні гадки. Він ладен дати абсолютно нісенітне тлумачення цілком зрозумілому фактові пошани, яку нижчі раси завжди виявляють до тих, хто переважає їх силою або знанням. Ви стежите за ходом моєї думки?
— Уважно.
— Тоді я покладаюся на ваш такт. А мавп'ячий король, — додав він по довгій павзі, — все ж таки цікаве створіння. У нього дуже інтересне й тямуще обличчя. Ви помітили?
— Особа дійсно, незвичайна, — погодився я. І професор, заспокоївшися, знову ліг і заснув товстим сном.