Воля (часопис)/1920/4/Північно-Чорноморська Спілка
| ◀ «Злоба» дня | Воля. Том 4 Північно-Чорноморська Спілка (М. Кушнір-Якименко) |
«Суверенність» радянської України ▶ |
|
|
М. Кушнір-Якименко. |
Пильно та уважно приглянувшись до тої збройної боротьби, яка безперестанно вже три роки відбувається на сході Европи, — ми констатуємо, що найбільш активну силу та енерґію в боротьбі проти російсько-большевицького імперіалізму та комуністичних соціяльно-економічних експеріментів виявили ті новоутворені держави, які знаходяться на північному побережжі Чорного моря.
Ще з осени 1917 р., коли російські комуністи тільки роспочинали свої заходи по утворенню Совітської Росії, ці держави роспочали уже боротьбу за свою волю. І вже тоді робились спроби, щоб цю боротьбу проти совітського походу на південь Східньої Европи оперти на певний військово-політичний союз України та тих державних терріторій, які заснували були Південно-Східний Союз (Дон, Кубань, Терщина і т. д.).
Так, Ґенеральний Секретаріат У. Н. Р. в листопаді 1917 року розіслав ноту до всіх новоутворених держав, на яку була одповідь Південно-Східного Союзу. Робилися і инші заходи.
На жаль, події розвивались таким швидким темпом, що було неможливо провести в життя цей цілком необхідний для спільної боротьби союз проти большевицької інвазії на південь.
Українські керуючі чинники спробували врятувати Українську Державність при допомозі Німеччини, а в звязку з цею політичною лінією тимчасово занепала і ідея спілки причорноморських держав.
Правда, за часів гетьманщини на Україні — Донська та Кубанська Республика одержали од гетьманського уряду та Німців допомогу для боротьби проти большевиків — і згодом обидві ці республики стали вільними від російських комуністичних насильників — але одночасно з цим в силу ріжних причин попали в залежність від російських монархичних елєментів, які на чолі з Денікіним під гаслом боротьби з Совітською Росією незабаром роспочали порядкувати самовільно як на Дону так і на Кубані.
Отже тут є до певної міри аналогія: Україна, звільнившись від большевиків, стала центром для правих російських кол в їх намірах по відбудованню Росії, чому сприяла і політика гетьманського уряду, а Дон і Кубань дали можливість помимо своєї волі роспочати на широку скалю реставраційну політику Денікіну і Ко.Одначе дальніші події розвивалися ріжно. Українське суспільство виступило активно проти гетьманщини, і спроби Росіян утворити при допомозі держав Антанти з України центр по боротьбі з Совітською Росією не вдалися.
Українські народні маси на протязі одного місяця ліквідували гетьманщину, і Україна стала знову вільною Республикою на чолі з Директорією.
Донські ж та кубанські керуючі кола, рахуючись з страшною небезпекою з боку большевиків, примушені були тимчасово миритись з тою реакційною кликою, яка зібралась коло „Добровольчої армії“, хоч правда уперто і безперестанно боролись за свою державність і в міру сил не дозволяли Денікіну втручатись в свої внутрішні справи.
Результати одначе були однакові.
Директорія Української Народньої Республики, позбавлена, підтримки з боку Антанти, не витримала боротьби на три фронти — і Україна була окупована большевиками, Поляками та „денікінцями“. Дон та Кубань протримались значно довше, але Денікін же своєю реставраційною політикою та реакційним режимом втягнув Донців та Кубанців в військові операції проти України і викликав таке невдоволення в народніх масах поміж селянством і козацтвом, як на Україні, так на Дону і Кубані, при якому годі було вести успішні операції проти Совітської Росії, бо у нього не було ніякого спокою в тилу, а та хвиля повстань, яка відбулася в кінці 1919 р., остаточно підірвала силу Денікіна, як в тилу так і на фронті.
В результаті 1920 рік приніс повну перевагу большевикам, і всі ці три держави — Україна, Дон і Кубань знаходяться нині під їхньою окупацією. Таким чином, ідучи ріжними шляхами на протязі трьох років — вони прийшли одначе до однакової недолі.
Отже нам здається, що вже на часі керуючим центрам цих держав спробувати повести боротьбу зі спільним ворогом не кожному з'окрема, а спільними силами, бо спроби України спертись на Польщу поки що також не дали значних реальних результатів, а заходи Врангеля знову втягнути Дон і Кубань, а також українських повстанців, в свою реставраційну політику також не усміхаються для Донців та Кубанців, як і для Українців, надією на волю та державність.
Союз цих трьох держав диктується цілком об'єктивними, як національно-державними так і соціяльно-єкономічними інтересами.
Перш за все констатуємо, що селянство і козацтво України, Дону і Кубані ніколи не мирилося і нині активно бореться проти большевицької окупації. Отже народні маси явно вороже відносяться до соціяльно-економічної політики большевиків і активно боряться за свою державність та економічну незалежність.
На Кубані маємо коло половини, а на Дону коло третини українського населення. Природні богацтва цих держав являються головною причиною постійної інвазії з боку Совітської Росії. Народне господарство цих країн цілком відмінне від російського. Приналежачи до Чорного та Азовського морів, ці держави мають всі данні до цілком незалежного від Росії економічного розвитку, їхні економічні інтереси будуть завжди суперечними незалежно від того чи иншого ладу в Росії і т. д.
Отже спільність інтересів національно-державних і економічних не тільки нині, а і в будучині вимагатимуть того чи иншого військово-економічного союзу цих держав, як в боротьбі проти Совітської Росії, так і в боротьбі з реставраційними планами Врангеля.Коли б цей останній дійсно визнав Суверенну Державність України, Дону і Кубані, то міг би і він також узяти участь нарівні з ними в боротьбі проти большевиків, але поскільки він поставив би своїм головним завданням увільнення власне російської етноґрафічної терріторії від большевицького панування і одмовився би від того реакційного режиму та політики, які він виявив в минулому році.
Нам здається, що така Північно-Чорноморська Спілка з України, Дону, Кубані а також Галичини, яка очевидно приєднається на певних умовах, як тілько прийде до того час, тільки і могла би установити на сході Европи тривалий мир та рівновагу. Ця спілка мала би до 60 міліонів населення, з якого коло 70% складали Українці, і могла завжди противопостати у всіх відношеннях тій Російській Державі, яка утвориться після повалення там большевиків. Економічно ця спілка має всі данні відродитись раніше Росії, а в звязку з цим раз на завжди була би усунута загроза економічної залежности від колишньої метрополії.
В силу ґеоґрафічних причин і в імя добросусідних відносин Причорноморська Спілка очевидно дала би можливість Росії в тій чи иншій формі право транзіту до чорноморсько-азовських портів, а поскільки то було би в інтересі обох сторін, заключила би з Росією такий економічний договір, який би був користний для обох сторін, але одначе як рівний з рівним.
Нам здається, що ні спроби большевиків, ні спроби Росіян анті-большевиків відновити колишню Росію ніколи не матимуть вже успіху. Од Росії вже одійшли Фінляндія, Польща, Естонія, Латвія, Литва, Грузія, Арменія — і напевно не лишаться ні Білорусь, ні Україна, ні Дон, ні Кубань, ні Азербейджан, а може і ще деякі терріторії. Таким чином Росія має увійти в свої етноґрафічні береги з населенням в 70 міліонів, включно з Сібіром і Туркестаном.
Коли скінчиться боротьба — важко сказати; очевидно тільки, що боротьба ще буде і буде провадитись дуже жорстоко, бо це борються новоутворені держави за свою національну волю і економічну незалежність против Росії, яка бажає відродитись економічно коштом своїх нових сусідів.
Отже в інтересах України є прихилити Дон і Кубань в цій боротьбі на свою сторону, щоб не повторилось того, як було в минулому році або тепер, коли Росіяне, як денікінці так і большевики, використовували військову силу Донців та Кубанців проти України, одночасно приневолюючи тих і других на Дону і Кубані.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|