Воля (часопис)/1920/4/«Суверенність» радянської України
| ◀ Північно-Чорноморська Спілка | Воля. Том 4 Листи з України I. «Суверенність» радянської України (Дм. Ів.) |
Вражіння з подорожі ▶ |
|
|
Дм. Ів. |
На другому засіданню мирових делєґацій між Польщею і Росією в Минську було прочитано телєґраму Чічеріна до Данішевського, в якій стверджувалось, що Українська Радянська Республика в дійсности не є частиною російської.
Питання про „суверенність“ радянської України викликало жвавий обмін думок на шпальтах як польської, так і української преси.
Одні, як і польська делєґація, заявляють, що їм нічого невідомо про незалежність Української Радянської Республики; другі, як „Вперед“ і „Громадська думка“, захоплюються цією суверенністю і поспішають співати осанну…
Кому?
Звичайно Москві, яка ніби то вважає радянську Україну за суверенну державу… Ну а фактично, чи й справді є ця суверенність; і коли є, то в чому вона виявляється?
Для тих, хто жив на Україні підчас панування большевиків (а автор цих рядків жив увесь час), „суверенність“ України — не є новиною. Ще торік, після розгрому українським селянством реакційних банд Денікіна, московські комуністи, не почуваючи під собою міцного ґрунту, шукали тих шляхів, які-би привели до порозуміння з українським селянством.
Бо ще торік, коли стіхійна хвиля селянських повстань залила своїм полумям весь терен України, і коли запитували у селян: Через що ви б'єте денікінців? — вони відповідали:
— Через те, що вони грабують нас і йдуть проти України!
Коли-ж у відповідь на це їм ставилось нове питання:
— А большевики хиба не грабують; хиба вони не проти України?
Селяне відповідали: поки вони б'ють денікінців — нам по-дорозі; ми їм помогатимем; про Україну-ж, кажуть, що большевики її вже визнали — буде незалежною, а коли буде не так, то ми й большевиків битимемо!
Московські большевики, які знали, що йти старими русіфікаторськими шляхами на Україні не можна, взяли це на увагу і, аби задовольнити національні почуття українського народу, вони урочисто оголосили „суверенність“ Української Радянської Республики.
В чому-ж полягала ця „суверенність?“
А в тому, що Україна мала свій уряд, який, між иншим, було призначено з Москви, бо ні Раковського, ні Затонського, ні Мануїльського, ні Петровського український народ не обирав і влади на Україні їм не доручав.
Далі українська мова була оголошена рівноправною з московською. Навіть був проєкт орґанізації окремої української армії, але головне командування мусіло бути спільне і для Росії і для України. Фінанси — те-ж спільні. Народне господарство те-ж спільне. Коротче кажучи, ця урочисто юридично оголошена суверенність Української Радянської Республіки — на ділі, в життю, коли почались комісарські пояснення та додаткове росшіфровування, звелась до дуже куцої „автономії“…
Товарообмін, яким хотіли привабити до себе українського селянина, полягав у тому, що на Україну хмарами посилались комуністичні аґітатори, транспортами везлась московська аґітаційна література, а з України вивозили: хліб, сало, муку, цукор, шкіру, лікарів і ліки…
Формування української армії було відложено через те, що той настрій, який панував на Україні, був не на користь большевикам; а окремий український уряд занімався тим, що намагався перевести в життя те, що накреслювала централістична Москва. Спільність фінансів, народнього господарювання та військового командування пояснювалась тим, що пролєтаріат мусить мати єдиний фронт. Авангард революційного фронту є Москва, тому і центром мусить бути Москва…
Ось та казуїстіка, якою большевики прикривали свій червоний імперіялізм в „суверенній“ Україні.
Але „революційна машкара“ приваблювала тільки здалеку… Там, далеко за межами України її „суверенність“ лоскатала революційне почуття західного пролєтаріяту… Лунало гучне „слава“ революційному авангарду, а не Україні…
Була суверенна Україна. А українські банки зачинялись, українські кооперативи націоналізувались, українські діячі арештовувались.
Час від часу для коордінування праці наїзжав Троцький…
Транспорт знищувався, фабрики ставали, цукроварні руйнувались, збіжжа з суверенної України вивозилось до Москви, панував терор.
Полумя повстань бурхливою хвилею проносилось по широким ланам України і, мов хвилі на морі, то піднімалися з ревом, то знову падали.Це було торік. Тепер знову заговорили про суверенність… І знову, де-хто, не подивившись у святці, лізе на дзвіницю, дзвоне і співає „осанна“. Через що саме? А через те, що кожний суверенність розуміє по своєму…
Про те, як її розуміли большевики, ми вже сказали…
Правда, то було торік… Може тепер инакше?… В газеті „Україна“ ч. 127 находимо таке повідомлення:
„Московський „Совнархоз“ (Рада Народнього Господарства) видав гострий наказ, аби не тільки зібраний хліб, але все без винятку, чим богата Україна, без всяких проволочок вивозити в бази „центральних губерній“. Наказ має характер військового. Не тільки продовольчі комісаріяти, а й ріжні „Губпродкоми“ (Ґуберські продовольчі комітети), „Опродкомгуби“ (Окружні продовольчі комітети) і т. д., повели шалену аґітацію як через спеціяльних аґітаторів (вони-ж і надзвичайні уповноважені по вивозці), так і через відозви та художні плакати“. Як бачимо з цього „Україна суверенна“, а накази йдуть із московського Совнархоза. Селянин, звичайно, не дуже поспішає виконувати ці накази і відповідає на них, як і торік, повстанням. Не дарма-ж бо київська ґазета „Большевик“ з приводу наказу Московського Совнархоза про вивіз урожаю в бази „центру“ Московщини в статті „Куркуль піднімає голову“, розбираючи причини повстань, пише: „Все-ж хліб буде наш! Не дамо вмерти з голоду братній Москві. Кожний Українець — маленький Петлюра, якого треба нищити без розбору“.
І дійсно московські окупанти нищать.
В 138-му числі „України“ в інформаціях про Одесу читаємо: „Банки всі ліквідовано, гроші з них вибрано. Всі крамниці взято на учот. В ночі на перше серпня большевиками заарештовано всіх членів „Правління Українських Кооперативів“, а кооперативи закрито. Відомого кооператора п. Шемета заарештовано ще в початку травня. Большевики силкуються утворити центральний кооператив на Московщину й Україну, бо українські кооперативи називають буржуазними і контр-революційними. За 2. вересня в „Українському Слові“ ч. 3. находимо: „Похід совітського уряду проти українських національних інстітуцій.
Ті, що приїздять з Київа, оповідають, що большевики повели там зараз енерґійну війну проти всіх українських національних орґанізацій. Раковський вважає найбільшими ворогами совітського режіму: Український Червоний Хрест, кооперативи, та культурно-просвітні установи, в яких працює більше 50-ти тисяч української інтеліґенції, складаючи одну міцну орґанізацію, що подібне на державу в державі. Український Червоний Хрест має в своїм роспорядженню більше лікарів, ніж український совітський уряд. Українські культурно-просвітні установи ведуть широку просвітню роботу своїми видавництвами, бібліотеками, виставами, національними хорами — цілком незалежну від совітського уряду і, розуміється, не большевицького духу. Що до українських кооперативів, то вони тримають в своїх руках весь товарообмін краю і реґулюють відносини між містом та селом. Вони користуються довіррям селян і мають в своїм роспоряджені — з одного боку продукти, а з другого — величезний кредіт. Совітський уряд вже розпочав війну проти них“.
Що такий похід дійсно ведеться, підтверджують відомости й инших ґазет.
Не кращі відомости про суверенну радянську Україну знаходимо і в пресі румунській.
Так ґазета „Ізбинда“ від 4. серпня в замітці під заголовком — „Терор на Україні“ — повідомляє: По відомостях, які надійшли сюди з-за Дністра, большевики улаштовують там „тиждень постачання“, протягом якого всі зобов'язуються зголосити для Москви велику кількість збіжжя. Чорні села, тоб-то ті, які сприяють Петлюрі, караються найгострійшими карами, які тільки може вигадати большевицький так званий закон. Через те ціла Україна є зараз величезним полем війни. На цілому просторі ведеться перемінна боротьба між червоноармейськими бандітами і озброєнним селянством, яке не хоче засуджувати себе на смерть віддачою збіжжя Москві. В містах можна щоденно бачити, як розстрілюють людей, які обвинувачуються за службу Україні. Села, що противляться мобілізації й реквізіціям, большевиками паляться“.Ось ті документи, яких можна було-би привести безліч і з яких кожний з окрема свідчить про те, що на ділі ніякої суверенности немає, що є Москва і окупований нею край.
А петроградський диктатор Зінов'єв так той навіть і проговорився. В „Харьковському Комуністі“ про Україну він пише:
„Повна дезорґанізація тила, не виконування декретів центра (то-б то Москви? Д. І.), стремління провінції обминути всякого підлягання і стати незалежною — ось в чім траґізм положення на Україні“.
Взагалі, хто пожив серед большевиків, той добре знає ціну всяким їх декляративним обіцянкам. На них вони не скупляться. Це є один із самих улюбленних тактичних большевицьких методів: пообіцяти одно, а робити друге…
Тому-то віддаля большевизм здається таким лагідним… А поблизу — його рожеві кольорі хутко зникають. І перед очима встає жахлива дійсність. Яка ця дійсність, можна собі уявити хоч-би по-тому, що большевицький хміль починає виходити навіть із таких голов як Винниченко. Чи не він рвався з Відня до московського Інтернаціоналу?… Чи не він, сидячи у Відні і слідкуючи відтіля, далеко від терена боротьби „суверенної“ України з суверенною Москвою, складав гімни большевикам! І що-ж? 1-го вересня в Станиславов прибув з Київа студент п. С. Ч. В розмові з співробітником „Українського Слова“ цей студент між иншим сказав слідуюче: „На днях в Київі був Винниченко. В українських колах він зустрів дуже холодний прийом. Сам він теж в балачках казав, що не так він уявляє собі радянську Україну, як побачив у дійсности“ („Укр. Слово“ ч. 5. від 4. вересня).
Не так собі уявляють російський большевизм і всі ті, хто знайомиться з ним по ґазетним відомостям та по розмовам в кавярнях. Їм звідти видко тільки одне — революційний колір червоних прапорів; тим-же, хто побував і в Росії і на Україні, добре відомо, що під цими прапорами майже немає революційного змісту, що ними прикривається нечуванний в світі бандитизм і страшний по своїй надлюдській жорстокости червоний московський імперіялізм. В свій час Москва декларувала самостійність і Естонії, і Литви, і Азербейджану… І що-ж ми побачили на практиці? Про „суверенність“ Азербейджанської республики вичерпуючий матеріял дали делєґати від цієї республики, які приїздили на конференцію в Спа і які подали аж дві ноти. В нотах оповідається про обставини, що привели до окупації Азербейджану російськими большевиками. Спершу вони обіцяли незалежність Азербейджану, але одразу-ж міцно наложили свою руку на край і тримають його терором. Вони розстрілюють міністрів, політиків, інтеліґенцію і реквізують все, що можливо, забираючи останні запаси у населення. Все вивозиться в Москву. Все населення повстає проти них, відмовляючись коритися московському імперіялізмові. Делєґація просить союзників помогти Азербейджану вирватись з під цього ярма.
Про пляни Совітської Росії, що до прикордонних держав, естонська преса пише так: „В істнуванню балтійських держав найбільшу ролю відіграють їх відносини з Совітською Росією. Йофе, представник Совітської Росії, досить виразно зазначив в розмові з одним із представників телєґрафного аґенства провідні лінії зовнішньої політики совітів. Їм потрібно знищити єдність між цими державами і підірвати їх довірря до союзників. Большевики звертають увагу на те, що вони визнають за цими державами більше прав, ніж їм постановлено дати версальським трактатом. Але це виглядає знов чудно, що Росія годиться на таке збільшення їх за свої власні кошти. Це є безумовно лише один з засобів пропаґанди. Тимчасом на Білорусії встановлено совітський лад. На Литві, з котрою тільки що заключено мир, червоне військо теж заведе цей лад на окупованих землях. І навіть, коли Литві пощастить позбутися окупаційного війська, завше там залишуться большевицькі орґанізації, що будуть вести партизанську боротьбу проти національного розвитку краю. В Ризі теж було знайдено таку терористичну орґанізацію, котра дуже енерґійно працювала. Ту-ж саму сістему Росія провадить що до Литви і Фінляндії. Відношення Росії до Естонії показало, як дивиться Росія на свої договори в випадку перемоги: і це мусять знати і пам'ятати всі“.А в першу чергу ті, хто й справді вірить в істнування суверенної Радянської України.
Ми не будемо зараз торкатися того терору, яким московські комуністи підкреслюють „суверенність“ України; про це ми напишемо окремо (в нашому розпорядженню мається богатий фактичний матеріял). В закінчення-ж своєї кореспонденції ми возьмемо видержку з 138. числа ґазети „Україна“, яка конспективно передає фактичний теперішній стан України: „Сотник І. К-н, який довгий час був на Україні і тільки тепер повернувся сюди[1], поділився з нами тими інформаціями про становище та настрої, які панують на нашій окупованній батьківщині. Кожному, передає сотник, хто в'їде на українську територію, мусить відразу кинутися в вічі та ворожність, з якою відноситься окупаційна московська влада до України та українського населення. Усюди гострий контроль, через це скрізь пригніченність і мертвеччина. Большевицька влада хоч і одмовилась насилувати наш народ заведенням комуни, все-ж відноситься і до селян і до робітників-Українців як до контр-революціонерів самостійників. Кожний прояв їх незадоволення вони гостро гнітуть. Большевики користуються кожною хвилиною, аби вивезти з України все, що попадається під руку. Влада большевицька відкидається народом, завданням якої є встримати народ терором, аби тим часом забрати необхідні продукти для Москви. Повстання не стихають. Українське військо користується великою популярністю, й ждуть його з тижня на тиждень. А до того селянами орґанізуються великі повстання, які з осени мають обняти всю Україну й знищити большевицьку владу. Для охорони залізниць від повстанців комуністи тримають на поготові на всіх узлових станціях і по великих містах України спеціяльні „батальони“. Пароплави, що курсують по Дніпру, охороняються пароплавними панцирниками. Хліб совітська влада наказує звозити до волостів, звідки 75% йде на червоних бандитів, а 25% на селянство та міське населення. Селяне наказу не сповнюють. На всьому ознака знущання й експльоатації. Населення абсолютно не визнає большевиків і держиться під жорстоким терором. Повстання розвиваються зараз на Припяті в повітах Радомисльськім і в околицях Чорнобиля. Проти повстанців, що оперують нижче Київа до Кременчуга і в Ольвіопольському повіті, вислано полк піхоти і кінний полк. Полки росташувались в Ольвіополі. Синєльніково і Павлоград в руках Махно“.
Як бачимо — „суверенна“ радянська Україна не дуже вдячна своїм московським приятелям. Бо „суверенність“ ця паперова і видумана виключно для закордонного вжитку.
В життю-ж, на ділі є Україна, яка окупована московськими наїздниками і яка збройною силою і на фронті (Східна Галичина) і скрізь по всій Україні у ворожому запіллю ось уже третій рік бореться за свою справжню незалежність і волю. І ця справжня народня Україна переможе і виборе собі право на суверенне істнування, незалежно навіть від того, як до неї ставиться зараз европейський дипльоматичний базар…
- ↑ Нам відомо, що сотник І. К-н повернувся до штабу Київської Дівізії, якою командує отаман Ю. Тютюнник. Д. І.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах.
|