Воля (часопис)/1920/4/Вражіння з подорожі
| ◀ «Суверенність» радянської України | Воля. Том 4 Вражіння з подорожі (Подорожній) |
Казенні діти ▶ |
|
|
Подорожній. |
Що торкається економичного становища окремих міст, місцевостей і країн мого шляху, то воно було дуже ріжнобарвне.
Врожай на Вкраїні в минулому році був надзвичайно гарний, і большевики в червні вже підраховували, що їм цей врожай дасть. Але Петлюра з одного боку, а Денікін з другого примусили большевиків одійти за межі хліборобних ґуберній, і реалізація врожаю робилась не большевиками. Сказати „реалізація“ врожаю, це значить сказати не те, що відповідає дійсности, бо реалізації, як такої, майже не було: селянство, забравши хліб до своїх рук, зовсім не виявляло бажання реалізувати його. Навіть потреби армії Денікіна задовольнялись переважно шляхом реквізіції, і навіть не селянського хліба, а хліба з бувших „совхозів“, цеб то: з належних маєтків, в котрих совітська влада орґанізувала державне господарство, — хліб, з якого селяне при першій нагоді прибирали до своїх рук.
Одначе в деяких маєтках, особливо на Катеринославщині, Харьківщині, та в Таврії, хлібом „совхозів“ заволоділи бувші власники маєтків, котрі поспішили цей хліб як найшвидче реалізувати.
До їх послуг було багато експортерів, серед яких найбільш енерґійно виявила себе орґанізація Росіян і „Малоросів“ під головуванням п. Демченка, відомого київського діяча, здобувшого епітет Американця, яка орґанізація, маючи осідок в Італії, зробила надзвичайно добрі ґешефти з експортом українського хліба.
Але, порівнюючи, за кордон вивезено хліба дуже мало і взагалі реалізовано його дуже небагато.
Сподіватись, що большевики зможуть вивезти багато хліба до Росії, теж нема підстав, бо перше, селянство цупко тримається за свій хліб, розуміючи його сучасне значіння, а друге — большевики не мають засобів для транспортування, бо, залізниці перебувають в надзвичайно поганім становищі; а крім того — зайняті транспортуванням армій та військових грузів. Це приводить до висновків, що хліба зараз на Україні є досить багато, але надзвичайно радіти з цього приводу нема великої рації, бо, на великий жаль, нема підстав сподіватись, що на біжучий рік будуть засіяні всі поля на Україні. Відомий харківський професор Анциферов з цього приводу ще в листопаді почав бити трівогу, посилаючись на те, що селянство дуже мало засіяло озимини і дуже мало впорало на ярину. В цьому я переконався при подорожі з Харьківа до Новоросійська, де навколо залізниці лежать великі площі нез'ораних полів, коло 90% загальної площі. Чи теж саме є у Київщину та Полтавщині, сказати не можу, бо підчас моєї подорожі поля тут були покриті снігом. При розмовах з селянами з'ясувалось, що селянство взагалі не має великої охоти засівати багато землі, бо, потерпівши великі збитки від реквізіцій большевиків, денікінців та ріжних повстанців, воно лічить за краще сіяти стільки, щоб лише забезпечити потреби в харчових продукціях власного господарства.
Фабрична промисловість на Україні була взагалі в дуже поганому становищу, хоч уряд „добрармії“ і вживав деяких заходів до поліпшення цього становища.
Працювали більш менш нормально лише деякі цукроварні, головно фабрична промисловість України. Працюючих цукроварень налічувалось коло ста, це б то, коло 50% їх загальної кількости. Ці цукроварні рахували переробити коло 50% своєї нормальної кількости буряків, і таким чином, Україна мала б, коло 25% нормальної кількости цукру; цеб то, коло 25.000.000 пудів.
Але врешті ці надії не справдились, бо перше, дуже рано випав сніг (коло 15. жовтня ст. ст.), який засипав буряки в землі, а друге — військові події не дали можливости переробити й ті буряки, які вже були викопані, бо при відході добровольців цукроварні майже скрізь руйнувались, цукор розграбовувався військовими частинами, робітники по части втікали самі, а по части мобілізувались відступаючими добровольчеськими частинами…
Друга фабрична промисловість, горільчана, по думці деникінського уряду, повинна була негайно одновитись, для чого уряд видав величезні позички власникам гуралень. Але ці позички пропали марно, бо власники гуралень, забравши сотні урядових мілійонів і дивлячися на настирливе посування большевиків, вирішили краще втікати до Ростову і звідсіль закордон, ніж витрачати гроші на свої гуральні.
На території війська Донського та на Кубані фабрична промисловість була в кращому становищі, бо тут більш довгий час не було військових боїв і де-що вже налагодилось. Крім того, тут недалеко від вугільного джерела і від залізного сирівцю і ріжних півфабрикатів. Але сказати, щоб тут справа йшла досить добре нема рації, бо загальне становище було надзвичайно погане. Наприклад, у Ростові, від якого до вугільних копалень три кроки, пуд вугля коштував більше 100 рублів і, крім того, цього вугля трудно було достати. На копальнях Донецького басейна вугля були досить великі запаси, але цей вугіль чогось не мав охоти йти туди, де в ньому була пекуча потреба! Це виправдувалось, звичайно, відсутністю транспортових засобів, але дехто, хто стояв близько до справи, тримався иншої думки і лічив, що не так тут перешкаджає відсутність транспорту, як небажання власників копалень спровадити запаси вугілля, міняти цю досить реальну цінність на таку непевну цінність, як денікінські паперові гроші.
Тут же, у Ростові, зібралось дуже багато представників від міських, земських та урядових установ півдня України, які мали завданням закупити для цих установ величезні партії вугілля і транспортувати його до своїх країв.
Справа ця йшла дуже добре… для нанів представників, бо з вуглям можна було зробити багато добрих ґешефтів. Наприклад, можна було, маючи наряди на купівлю та транспортування вугля, цей вугіль купити по твердій ціні і погрузити на пароплав. Пароплав міг відпливти і в морі направитись не туди куди треба було везти вугіль: не в Одесу чи Миколаїв, наприклад, а куди небудь у Констанцу, або що.
У Ростові ходили чутки, що на цій справі де-хто дуже добре заробив. Взагалі в денікінськім царстві люде, причасні до влади, або ті, котрі користувались ласкою влади, заробляли дуже добре, так заробляли, що заткнули за пояс всі попередні режими в цім відношенню. Дійшло до того, що одне відомство платило хабарі другому, про що говорилось прилюдно, без всякого сорому. Відомий російський публицист Олександер Яблоновський з цього приводу умістив в „Донской Рѣчі“ громового фелєтона, але „писатель пописываетъ, а читатель почитываетъ“!…
В Новоросійську йшла надзвичайно інтенсивна торгівля з закордоном, бо закордон дбав про інтереси „півдня Росії“ і задовольняв її потреби, постачаючи сюди таки речі, за якими давно скучали деякі верстви населення, а саме: вина, коняки, колонську воду, парфуми, ріжну галантерію, і т. и., і вивозячи звідсіль збіжжа, шкіри, вовну і т. и. Далі, в чорноморських портах — Керчі, Теодозії, Ялті, Севастополі, економичне життя йшло своїм особливим шляхом. Тут, здається, війна найменьше зруйнувала промисловий апарат; тут, завдяки бувшій боротьбі між гетьманським та кримським урядами, при якій гетьманський уряд не допускав вивозу з Крима на Україну, залишилось чимало деяких продуктів; природа не поскупувала дати нову кількість цих продуктів, особливо тютюнових та рибних; і Кримці, користуючись нагодою, поспішали ліквідувати як можна більше товарів. Капітани добре розуміли своє становище, особливо капітани кораблів добровольчої влади; і добре заробляли. Закордонні купці теж не дрімали і поспішали забрати що тільки можна було; тим паче, що, як взяти на увагу курси валют, то такої дешевизни, яку вони мали тут, не можно було знайти на цілім світі.
В Одесі, підчас мого там перебування, майже вся фабрична промисловість завмерла, бо фабриканти дбали вже не так про свої підприємства, як про закордонні візи.
Торгівля йшла досить жваво, бо за час панування денікінської влади закордонні купці встигли полагодити з Одесою досить добрі відносини, постачаючи сюди теж саме, що і в Новоросійськ, при чому багато річей галантерейного виробництва (ножики, ножниці, гребінці, дитячі виграшки, і т. и.) носили на собі сліди виробництва ґерманського, хоч ні один ґерманський пароплав не прибув до Одеси.
Купці, особливо багаті, поспішали ліквідувати свої запаси, очевидно, побоюючись, що большевики, коли займуть Одесу, можуть досить неприємно обійтись з їх крамом. Гроші зникли з ринку, а багато товарів, про істнування яких ніхто й не догадувався, великими партіями виринули на ринок і шукали покупця. Охочих до купівлі, крім кооперативних орґанізацій, майже не було, а кооперативні установи охоту мали, але „купила“ зовсім не мали.Банки обмежили видачу з біжучих рахунків до 3000 руб. на тиждень; але й цеї суми не могли аккуратно виплачувати, бо державний банк не встигав надрукувати потрібної кількости грошей.
При таких умовинах я залишив Одесу.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах.
|