Володар/Про тих, що злочином дійшли до володарства

VIII.
ПРО ТИХ, ЩО ЗЛОЧИНОМ ДІЙШЛИ ДО ВОЛОДАРСТВА

Мені здається, що не можна поминути двох способів, якими приватна людина доходить до влади, — а яких не можна приписати ні щастю, ні спритові, — хоч про один із тих способів можна б обширніше говорити там, де буде мова про республику. А ці два способи такі: коли доходиться володарства шляхом злочинним і ганебним або коли приватна людина при помочі інших громадян стає володарем своєї батьківщини. Говорючи про перший спосіб, пояснюю його двома прикладами: один старинний, другий сучасний. Не буду входити в оцінку вартости цих прикладів, бо думаю, що вони вистачать тому, хто буде примушений у потребі їх наслідувати. Сицилійський Агатокл не лише з приватної людини, але з низького і подлого стану, став королем Сиракуз. Був він син гончаря. І завсіди, на всіх щаблях своєї карієри вів злочинне життя. Та свої злочини єднав із такою відвагою духа й тіла, що, вступивши до війська, від ступня до ступня дійшов до того, що став претором Сиракузи. Укріпившися на цьому становищі, постановив собі стати володарем і насильно й без зобовязань до інших держати те, що йому було признане зовсім добровільно. В цих своїх намірах порозумівся з картагінцем Гамількаром, що тоді зі своїм військом перебував у Сицилії, Якось, уранці, Агатокл зібрав народ і сенаторів Сиракузи, неначе б то він мав розглядати справи, що торкалися республики. На умовлений знак його вояки кинулися на сенаторів і на найбагатших із народу та й усіх їх вимордували. По їх смерти він захопив і вдержав у тому місті найвищу владу без ніякого спротиву громадян. І хоч Картагінці двічі розбили його, а врешті й облягли, то він не тільки оборонив своє місто, але, — лишивши одну частину своїх людей для оборони міста, — з другою пішов походом на Африку. В короткому часі увільнив Сиракузу від облоги і довів Картагінців до крайної необхідности помиритися з ним, задоволитися Африкою, а Сицилію лишити йому. Кожен, хто приглянувся б чинам і відвазі Агатокла, не побачив би в них нічого, або дуже мало такого, щоб можна приписати щастю. Бо він, як сказано вище, не при чиїйсь помочі, а через здобуття військових ранг, отриманих серед тисячі невигод і небезпек, дійшов до володарства і вдержався на нім відважними й небезпечними заходами. Бо ще не можна назвати похвальним учинком убивати своїх громадян, зраджувати приятелів, бути бузувіром, безмилосердним, безреліґійним: цими способами можна здобути володарство, але не славу. А як візьмемо під увагу відвагу Агатокла, як він умів кидатися в небезпеку й виходити з неї, чи величність його духа, як він умів терпіти й поконувати всі супротивності, то не бачимо чому б ми мали ставити його нижче від якого б це не було іншого великого полководця. Проте, його звірська жорстокість і нелюдськість, безліч його злочинств не позволяють на те, щоб його виславляти, як інших великих людей. То ж не можна приписувати щастю або чесноті те, що він виконав без одного і без другої. За наших часів, за папства Олександра VI, Оліверотто да Фермо, який іще в дитинстві остався сиротою, виховувався у материного дядька, що звався Джіованні Фольяні, який віддав його у молодому віці до війська під команду Паоля Вітеллія, щоб, відбувши цю службу, дійшов до якогось вищого військового ступня. По смерти Паоля служив він під командою його брата Вітелльоцція. І за вельми короткий час, — тому, що був здібний та сильний тілом і духом, — став одним із перших у його війську. А тому, що уважав за ганьбу бути наймитом чужому, задумав зайняти Фермо при помочі деяких громадян міста, яким було дорожче поневолення їх батьківщини, ніж її воля, і при помочі Вітеллєска. Він написав до Джіованнія Фольянія, що, перебуваючи стільки років поза родинною хатою, хотів би прибути й побачити його і своє місто та трохи розглянутися по своїй батьківщині. А тому, що не думав про ніщо більше, як про здобуття слави, то, щоб його громадяни бачили, що він не збивав байдиків, прагнув увійти до міста з парадою, в супроводі сотні кіннотників його приятелів і служби. Просив, щоб Джіованні Фольяні розпорядив аби громадяни Ферма прийняли його з почестями, бо це прийняття принесе пошану не лише йому, Олівероттові, а й виховникові його, тобто, Фольянієві. І Джіованні зробив усе, щоб громадяни Ферма прийняли з почестями його свояка. Оліверотто розгостився у його хаті, де, по кількох днях коли він обдумав необхідні пляни до свого злочинного наміру, улаштував великий бенкет. На нього запросив Джіованнія Фольянія і знатних громадян Ферма. Коли скінчився бенкет та інші забави, які звичайно бувають на бенкетах, Оліверотто хитро почав поважну розмову про могутність папи Олександра, і його сина Чезаря та про їх діла. До цієї розмови приєдналися Джіованні та інші. Несподівано, Оліверотто піднявся і сказав: треба бути обережним і треба перейти в затишніше місце, щоби про ці речі говорити. І пішов до однієї кімнати, а за ним Джіованні та інші громадяни. Ще не встигли вони зайняти місця, а вже з захованих кутів вискочили вояки й помордували Джіованнія та інших. Після цього злочину Оліверотто сів на коня, вихром пігнав і в палаті обляг найвищу раду. Рада зо страху мусіла стати йому послушна і створити уряд, головою якого він проголосив себе. А тому, що всі невдоволені, які могли йому шкодити, вигинули, то він, увівши новий цивільний і військовий устрій, зумів укріпитися. Таким робом, упродовж одного року свого володарства, він не лише став безпечним у місті Фермо, але й грізним усім своїм сусідам. І було б важко його повалити, як і Агатокла, якби не дав себе одурити Чезареві Борджя. Це було тоді, коли в Сініґальї, як сказано вище, Чезаре взяв підступом Орсїніїв і Вітелліїв. От тоді, в рік після батьковбивства, Оліверотто був схоплений і задушений разом із Вітелльоццом, його учителем у відвазі і злочині. Дехто міг би дивуватися, як це могло бути, що Агатокл, чи хтобудь до нього подібішй, по безлічі зрад і жорстокости міг жити довго й безпечно у своїй батьківщині, міг боронитися перед зовнішними ворогами, а його громадяни ніяких змов проти нього не робили. Тоді ж багато інших через свою жорстокість не вміли вдержати держави навіть у час миру, не говорячи вже про непевні воєнні часи. Думаю, що це залежить від того, чи жорстокість є добре чи зле ужита. Добре використані жорстокости можемо назвати ті — коли про зло можна говорити як про добро — які виконуються єдиний раз із необхідності, щоб забезпечитися; яких пізніше не повторяється, а використовується як можна найбільше для добра підданих. Зле використані є ті, яких із початку є мало, але які з часом, замість меншати, зростають. Ті, що держатимуться того першого способу, можуть при помочі Бога і людей принести своїй державі деякий хосен. Як зробив Агатокл. Для інших, неможливо вдержатися. От, томуто треба знати, що займанець, здобуваючи якусь державу, мусить усі необхідні жорстокості виконати за одним махом, щоб до них не вертатися щоденно, не вертаючися до них, забезпечити собі людей і прихилити їх до себе добродійствами. Хто робить інакше, чи це з боягузства, чи за злою радою, примушений безперервно держати в руці ніж і ніколи не може опертися на своїх підданих. Бо піддані з причини безперервних і свіжих кривд не можуть мати до нього довіря. Бо кривди мусять бути зроблені всі нараз, бо що коротше їх відчувається, то менше дошкулюють. Добродійства треба робити потрішки, щоб краще їх засмаковували. А понад усе володар мусить жити зі своїми підданими так, щоб ніякий випадок, злий чи добрий, не викликав у нього зміни до них: бо коли бурхливі часи тебе примусять, тоді вже немає часу чинити людям зло, — а добро, яке ти зробиш, не принесе тобі хісна, бо скажуть: силуване. І ніякого признання воно тобі не принесе.