Володар/Про нові володарства, які треба здобувати чужими силами і щастям

VII.
ПРО НОВІ ВОЛОДАРСТВА, ЯКІ ТРЕБА ЗДОБУВАТИ ЧУЖИМИ СИЛАМИ І ЩАСТЯМ
Ті, що лиш при помочі фортуни з звичайних громадян стають володарями, осягають це з малими труднощами, але вдержуються з великими. На свому шляху не натрапляють на ніякі перепони, бо вони летять, мов на крилах. Та всі ці турботи зявляються пізніше, коли вже там усадовилися. Це ті володарі, що дістали державу або при помочі гроша, або з ласки того, що цю державу їм дає. Таке сталося багатьом у Греції у містах Йонії і Гелєспонту, де Дарій, для своєї безпеки і слави, посадив своїх володарів. Таке було і з тими цісарями, що з звичайних людей, через здеморалізованих вояків, доходили до влади. Ці володарі звичайно опираються на волі і щасті тих, що зробили їх великими, а ті обі речі є найнестійніші і найхимерніші. Ці володарі не вміють і не можуть утриматися на тому щаблі: не вміють, бо хто не є людиною великого розуму і прикмет, той не потрапить командувати; не можуть, бо не мають військових сил, які були б їм віддані і вірні. Врешті, держави що творяться зненацька, як усі інші речі природи, які родяться і швидко ростуть, не можуть мати таких звязків і коріння, щоб їх не змів перший буревій. Отож ті, — як сказано, — що зненацька стали володарями, не мають стільки сприту, щоб уміти затримати те, що їм фортуна дала, ані щоб створити згодом ті підстави, які інші мали вже передтим, поки стали володарями. На ці оба способи — як стати володарем шляхом сприту і фортуни, хочу навести два приклади, що скоїлися за нашої памяті, а це — Франческо Сфорца і Чезаре Борджя. Франческо Сфорца чесним способом і великою мужністю став із приватної людини дукою міста Міляно. Заки став дукою, мусів поконати великі труднощі, але вдержався дуже легко. З другого боку Чезаре Борджя, прозваний звичайно — дука Валєнтіно, здобув державу через щастя свого батька і разом із ним втратив її, хоч робив усі заходи, які повинна робити розумна і спритна людина, щоб закріпитися у державі, яку здобули для нього зброя і щастя інших. Бо — як уже сказано вище — хто заздалегідь не кладе підстав, той при великому сприті мігби створити їх пізніше, хоч твориться їх тоді з невигодою для архітекта і з небезпекою для будинку. Отож, як приглянемося цілому поступованню дуки, то побачимо які могутні підстави поклав він для своєї майбутньої потуги; про ці підстави, думаю, не буде тут зайвим говорити, бо я й не знавби які кращі вказівки дати новому володареві, як не приклади вчинків Валєнтина. Бо як його способи й не принесли йому успіху, то в цьому не була його вина, а саме доля поставилася до нього з такою крайною злосливістю. Олександер VI, хотячи зробити свого сина великим дукою, мав багато труднощів у теперішності й у майбутньому. Перше, не бачив спромоги зробити його володарем якоїсь держави, щоб не була вона державою Церкви. А змагаючи відірвати якусь державу від Церкви, знав, що дука міста Міляно і Венеціянці не погодилися б на те, бо вже Фаенца і Ріміні були під зверхністю Венеціянців. Крім того, бачив, що збройні сили Італії, особливо та, якою він мігби покористуватися, були в руках тих, що мусіли лякатися могутности папи. Саме тому й не міг він на ці сили рахувати, бо всі вони були в руках Орсініїв і Кольоннів та їх сторонників. Отож, треба було зрушити той лад і довести до безладдя у державах Італії, щоб деякими частинами їх безпечно заволодіти. Це прийшло йому легко, бо Венеціянці, яких спонукали інші приязни, покликали в Італію Французів. А цьому він не тільки що не спротивився, а ще й сприяв, уневажнюючи перше подружжя короля Людовика. Тож, увійшов король в Італію при помочі Венеціянців і за згодою Олександра VI. Ледви увійшов у Міляно, а вже папа мав од нього військо для здобуття Романьї, яку здобув страхом королівського імени. Коли дука здобув Романью й побив Кольоннів, тоді зауважив, що як схоче посуватися вперед, то матиме на перешкоді дві речі: перша, це його ж військо, яке видалося не дуже вірним йому; друга, це воля Франції. Тобто, лякався, щоб військо Орсініїв, яким користувався, не покинуло його й не тільки не перешкаджало йому у здобуванні нових земель, а щоб не забрало у нього вже здобуті. Того ж самого потерпав і з боку короля. Щодо Орсініїв, то вже мав на це доказ, як то по здобутті Фаенци, коли він напав на Больонью, тоді вони в тому нападі байдуже ішли до бою. А щодо короля, то його вдачу пізнав тоді, коли, здобувши князівство Урбіно, напав на Тоскану, а король примусив його занехати цей задум. От тоді дука й постановив не бути вже більше залежним від фортуни і зброї інших. І в першу чергу, в Римі ослабив партію Орсініїв і Кольоннів. Усіх їх сторонників, яких мали між аристократією, прихилив до себе, роблючи їх своїми прибічниками; щедро забезпечив їх матеріяльно, вшанував їх, даючи їм, залежно від здібности, довірочні становища в урядах цивільних і військових. І так, у пробігу кількох місяців у їх душі вигасла всяка вірність своїм попереднім партіям і всі вони прихилилися до дуки. Після цього, вижидав нагоди, щоб, — розбивши передтим рід Кольоннів, — знищити Орсініїв. А нагода навинулася у слушний час і він нею покористувався як не можна було краще. Бо Орсінії, зауваживши запізно, що могутність дуки і Церкви була їх руїною, скликали на землях Перуджї зїзд у Маджйоне. Цей зїзд викликав повстання в Урбіно, заворушення у Романьї й безліч небезпек для дуки, які він поконав при помочі Французів. І коли привернув свою силу й авторитет, тоді, не довіряючи ні Франції, ні іншим чужим силам і не хотячи виступати проти них відкрито, вхопився підступу. І так умів заховати свої замисли, що Орсінії, за посередництвом пана Паульо, погодилися з ним; дука, стараючися прихилити Пауля до себе, не жалував нічого, щоб його запевнити, даючи йому одяги, гроші, коні. Так, що їх наївність спонукала їх у Сініґальї віддатися у його руки. Отож, знищивши цих противників, а їх сторонників зробивши своїми приятелями, дука поклав дуже добрі підвалини під свою потугу, маючи всю Романью і князівство Урбіно, і прихиляючи до себе всі ті народи, які вже почали засмаковувати і розкошуватися добробутом. А тому, що цей випадок гідний уваги і щоб його й інші наслідували, то не хочу його поминути. А саме: зараз коли дука зайняв Романью, якою, як він бачив, володіли немічні пани, які скоріше обдирали своїх підданих, ніж сприяли їх добробутові й тим самим були радше причиною їх розєднання, і що в тій провінції було стільки злодійств, грабіжництва й усяких інших непорядків, тоді дука рішив, що треба дати їй новий уряд, аби ту провінцію довести до спокою й до слухняности. На це настановив там жорстокого і жвавого мессера Реміра Д'Орко, якому віддав повну владу. Цей у короткому часі довів провінцію до спокою й до зєдинення, зазнавши через це великої слави. Пізніше дука рішив, що така сувора влада вже безпотрібна; до того потерпав, щоб її не зненавиділи, то в середині провінції настановив під предсідництвом однієї найвизначнішої особи окремий трибунал, у якому кожне місто мало свого представника. А знаючи, що минулі суворості викликали проти нього ненависть, то, хотячи успокоїти настрої населення і прихилити його зовсім до себе, він хотів доказати населенню, що як і була допущена деяка жорстокість, то в цьому винен не він, а шорстка вдача міністра. При цій нагоді, якось уранці, наказав розтяти його на двоє й так залишити біля стовпа, до якого був привязаний разом із закривавленим ножем, що служив до сумної екзекуції, на майдані міста Чезена на загальне видовище. Жорстокість цього видовища рівночасно вдоволила народ, але і здивувала. Та вертаймося до речі. Отож, коли дука почув свою потугу й побачив, що він частинно вже забезпечений перед небезпекою, тоді узброївшися на свій лад і частинно знищивши ті війська, які, по сусідству, могли його турбувати, а хотячи йти по нові здобутки, мусів рахуватися з Францією, бо знав, що король, який запізно спостеріг свою похибку, не стерпить його намірів. І тому почав шукати нових приятелів та провадити подвійну гру з Францією, коли вона увійшла в неапольське королівство, щоб прогнати еспанців, які облягали Ґаету. Його намір був — забезпечитися щодо них. Це було б йому й швидко вдалося, якби був довше жив Олександер VI, Ось, так підходив він до теперішніх справ. А щодо справ майбутнього, то в першу чергу він побоювався, щоб новий папа не був його ворогом і щоб не захотів одібрати в нього того, що дав йому Олександер VI. Проти того хотів забезпечитися чотирьома способами: перший — винищити увесь рід панів, яких обдер на те, щоб не лишити цієї нагоди папі; другий — прихилити до себе всю римську аристократію, щоб нею могти, як сказано, держати папу у віжках; третій — зробити Колєґію якнайбільше прихильною до себе; четвертий — захопити у свої руки стільки влади, що коли б його батько помер, то він сам міг би устоятися перед першим напором. Із тих чотирьох задумів, іще до смерти Олександра VI перевів три, а четвертий — майже. Бо з панів, яких ограбив, повбивав стільки, скільки лиш дісталося до його рук, а дуже мало хто з них встиг урятуватися; римську шляхту прихилив до себе, а в Колєґії мав великий вплив, А щодо нових здобутків, то вже задумав був стати володарем Тоскани, а вже володів Перуджією і Пйомбіном, Пізу ж узяв під свій протекторат; зайняти її — залежало тільки від нього, бо не рахувався вже з Францією; не мусів уже оглядатися на неї, від якої Еспанія відібрала королівство Неаполь. Задля цього усі інші намагалися добути його приязнь. Після цього Люкка і Сієна уступили би йому зараз, подекуди з ненависти до Фльорентійців, а подекуди зо страху. Для Фльорентійців тоді уже не було б ради. Коли б йому було тоді удалося те, що вдалося того самого року, в якому вмер Олександер, то був би здобув таку силу й повагу, що вдержався б незалежним від щастя і зброї чужих, сам у своїй потузі і мужності. Та по пяти роках, коли він витягнув шаблю, умер Олександер і залишив йому дійсно сильну державу тільки в Романьї; у всіх інших уся його влада висіла в повітрі, а він сам лишився поміж двома дуже сильними ворожими військами, ще й до того смертельно недужий. Та мав він у собі стільки завзяття і стільки сили духа, так добре знав, коли людей треба прихилити до себе, а коли їх згубити, такі сильні були підстави, які поклав за такий короткий час, — що коли б не був мав усі ті війська проти себе, або коли б був здоровий, то напевно перемігби був усі труднощі. А що його підстави були добрі, то це бачимо з того, що Романья вижидала його більше як місяць; а в Римі, де перебував напівживий, почувався певним: хоч вернулися туди Бальйоні, Вітеллі й Орсіні, то не важилися виступати проти нього. Правда, не міг зробити папою того, кого хотів, але ж міг не допустити до вибору того, якого не хотів. Та якби — коли вмирав Олександер — він був здоровий, то все пішло б легко. Того дня, коли вибрали Юлія II, він сказав мені, що подумав про все, що могло статися по смерти батька й на все найшов раду, лиш одного не взяв під увагу, що в хвилині смерти батька буде й він глядіти смерті увічі. Отож, зібравши всі ті діла дуки, я не мігби його гудити. Навпаки, мені здається, що треба, як це я й зробив, поставити його як зразок для наслідування усім тим, що при помочі щастя і зброї інших дійдуть до володарства. Бо він, маючи великий розум і далекойдучі наміри, не міг управляти інакше. Цим намірам став на перепоні лише короткий вік Олександра і його власна недуга. Тому, хто уважає необхідним у свому володарстві новому забезпечитися перед ворогами, добути собі приятелів, перемогти силою чи підступом, викликати серед народу любов і страх, мати послух і пошану серед війська, знищити тих, які можуть і мусять тебе напастувати, відновити старий устрій, бути суворим і любленим, великодушним і щедрим, розпустити невірне військо, а створити нове, вдержувати таку приязнь королів і князів, щоб добродійства чинили йому з приємністю, а напастувати вагалися, — той, хто все те схоче робити, не знайде ніде найсвіжіших прикладів як у чинах дуки Валєнтіна. Лише одно можна йому закинути: що допустив на папський престіл Юлія II. У цьому випадку вибір його був невлучний. Бо, як уже сказано, як не міг перевести вибору папи, якого хотів, то мігби був не допустити, щоби папою став той, якого не хотів. Ніколи не повинен був погодитися на вибір папи з тих кардиналів, яким він зробив кривду, або зпоміж тих, які ставши папою, могли його боятися. Бо люди шкодять зо страху, або з ненависти. Ті, яким він зробив кривду, між іншими, були кардинали церкви Сан Пєтро ін Вінколі: Кольонна, Сан Джіорджіо, Асканіо. Усі інші, дійшовши до понтифікату, мусіли б його боятися, крім кардинала Де Руан і еспанців: ці з уваги на звязки і зобовязання, а той маючи за собою потугу Франції. Отож, дука, найперше, повинен був зробити папою еспанця. Не можучи зробити цього, повинен був погодитися на кардинала Де Руан, а не на кардинала зі Сан Пєтро ін Вінколі. Бо хто думає, що можні під впливом нових добродійств забувають старі зневаги, той помиляється. Тому й дука схибнув у цьому виборі, який став причиною його остаточної руїни.