Володар/Ніккольо Макіявеллі, Передслово

by Ніккольо Макіявеллі

◀ Від перекладача

Володар Ніккольо Макіявеллі Ніккольо Макіявеллі, Передслово (Дмитро Донцов)

Ніккольо Макіявеллі, Шляхетному Льоренцові Пєра Медічі ▶

Нью-Йорк: 1976

НІККОЛЬО МАКІЯВЕЛЛІ

Мало є таких людей, щоб їх так завзято лаяли й ненавиділи як Ніккольо Макіявеллія. І то на протязі чотирьохсот років від його смерти: це доказ його небуденної цивільної відваги й гостроти думки. Його ненавиділи ті, що застосовували його методу на практиці, бо здирав їм маску з шумливих фраз; його ненавиділи ліберали, гуманітаристи й народолюбці всілякої масти, струсі з головою під крилом. А лиш пара ентузіястів мала відвагу віддати належне великому патріотові уярмленої і розшарпуваної Італії.

Великий ідеаліст і тверезий реаліст не міг дочекатися рівного відношення до себе. Папа Павло IV умістив його „Іль Прінчіпе” на індекс, але Сикст V, кажуть, не розставався з цією книжкою… Єзуїти в Інґольфштадті спалили її автора in effigie, бо бачили в його науці зернята протестантизму. Але ніхто так не розпитувався у його „підручнику” для пануючих, як заприсяжені вороги протестантизму — Катерина Медічі й Карло V. Його, теоретика „макіявеллізму”, осудив практичний макіявелліст Фридрих Великий у своїй книзі „Антимакіявеллі”. Герольд нової „гуманітарної” доби, старий цинік Вольтер не терпів Макіявеллія, воліючи Катерину II та її пенсію, але Руссо звеличував його під небеса. А Фіхте, що мав погорду до очевидної реальности, захоплювався фльорентинським реалістом. Це мусіла бути велетенська постать, якщо й однодумці, розглядаючи її з ріжних боків, бачили, кожен, що іншого перед собою. Таким велетним був Макіявеллі. Чотиристалітній потік людської історії, що плив повз нього, не тільки не знищив цієї постаті, але й не ушкодив підмурівка, на якім стоїть вона з своєю книжкою у руках. Я бачив його статую у Фльоренції і зупинився перед нею, мов укопаний, заки перечитав підпис під нею. Ніби й нічого надзвичайного, але в цілій його фіґурі — чоло, плечі — роззіллята несамовита впертість думки, над якою — вичувалося — безсилий був сам час. Щось, що триває як не вічно, то довше від усякої моди, від хвилинних „теорій”, „напрямків” — „течій”. Ніколи наука Макіявеллія не була така актуальна, як тепер.

Сторозтерзана, під пятою французьких, еспанських і німецьких ландскнехтів лежала його Італія. Орди північних „варварів” моцувалися між собою за посідання цієї скупаною в південнім сонці землі стародавної культури. Сіяли розбрат і діяли підкупством, насильством, отрутою і мордом. У нього, що бачив це, у нього, що згадував давні часи римської слави, прокидалося тривожне й болісне питання: Як могла його країна так зледащіти, щоб усе це зносити? Як із великого колись народу могла зробитися така моральна розквась? І далі — яким способом може піднестися з цього стану Італія? І тут він звертається у своїх думках до вимріяного „визволителя”, який виведе країну з вавилонського полону, — у словах, що печуть, мов гарячий присок:

„Вже пора, — пише він, — щоб Італія по таких довгих терпіннях уздріла, нарешті, прихід свого визволителя. Не можу висловити з якою любовю, з якою жадобою помсти, з якою ніжністю і якими сльозами зустріли б його ті землі, які стільки витерпіли від чужинецького заливу. Які міста зачинили б перед ним свої брами, яке населення відмовило б йому послуху? Який Італієць не віддав би йому поклону? Бо кожен уже має досить панування варварів!”.

Так писав той „цинік”. Той факт, що його головний твір — Іль Прінчіпе — наскрізь просякнений одною-однісенькою думкою — про визволення Італії — надає йому характер рідкісної монолітности. Відповідною є й мова твору — проста, стисла, чесна і мужня, яка не соромиться говорити ані про мету, ані про засоби, щоб її осягнути і яка й досі є предметом чеснотливого обурення філістрів.

Як по крутійській публіцистиці наших часів візьмеш до рук маленький томик Макіявеллія, то маєш вражіння моряка, що з вузького й крученого заливу — виплив на повне море. Ні смороду пристані, ні бруду набережних, лиш гострий вітер і безмежна даль; нічого, щоб спинювало очі, що шукають простору; нічого, щоб заваджало повними легенями черпати свіже повітря.

Перед вами відразу відкривається широкий світ, такий складний, а в суті речі такий простий і такий однаковий — тепер і пів тисячі років тому. Ті самі сили, що й тоді, діють у нім і тепер, помимо нашої „цивілізації” і „культури”. Все тут просто і — до жахливости — ясно. Ні „поступу справедливости і гуманности”, від якого самочинно розпадаються кайдани, ні „обєктивного бігу подій”, перед яким — береженого Бог береже! — ліпше, як перед автом скікнути в рівчак. Єдина пружина всього, що є і стає — творча людська воля.

„Я знаю, — пише Макіявеллі, — багато думає, що справи цього світу наперед означені долею або Призначенням так, що люди не можуть нічого змінити на свою користь… Отже, нема що дуже тими речами займатися, а ліпше залишити їх на волю долі”. Але автор „Володаря” не зовсім погоджується на цю думку. Та ж нам дана свобідна воля! „Нехай і правда, що щастя рішає про одну половину наших учинків, але бодай другу половину залишає воно нашому діянню”. Щастя — це скажений, рвучкий струмок, що в час повені затоплює усе довкола. Але ж, чи це означає, що людська воля безсила проти нього? „Так само і з щастям-долею: її сила дається в знаки лише там, де проти неї не повстає організована людська сила, а доля звертає свою караючу десницю лише в той бік, де вона знає, що там нема укріплених берегів, ні гребель, щоб її стримати. І як ви хочете ближче приглянутися Італії, — теренові, де найгірше лютує доля, — то побачите, що це якраз і є те поле, де нема твердих берегів, ані міцних гатей. Коли б вона була укріплена людською відвагою, як Німеччина, Еспанія, або Франція, то не принесла б нам ця повінь стільки нещасть, або може й навідала б зовсім інші країни”.

Людська відвага — це той двигун, що панує навіть над фатум, над непоборною гелленською „Мойрою”; ось, та сила, що здвигне на ноги й таку прибиту націю, як тогочасна Італія. Правда, інколи „фортуна варіябіліс” повертається до нас обличчям і тоді ми говоримо про „усміх долі”, про „сприятливі обставини”, про сонценосного Ормузда, особливим завданням якого є визволяти народи і якого треба лише вичікувати. Але для автора „Володаря” не багато важать ці „обставини”. Не вони є тією вагою, що перехиляють терези історичних моментів у той чи другий бік; не вони спричинилися, між іншим, і до перемоги діла Мойсея, Кира, Ромуля й Тезея, що вивели свої народи на нові шляхи. „Вистачить перестудіювати їх чини й життя, щоби побачити, що доля дала їм лише нагоду” — виконати їх замір: зєднати народ і повести за собою. Можливо, що без цієї нагоди на марно пішли б усі чесноти великих людей, але без упертости, без волі кількох одчайдушних, найліпша нагода залишилася б невикористаною. Очевидно, що й найбільше завзяті одиниці є ніщо без маси; нічого не вдіяв би Кир, якби не натрапив на „Персів незадоволених пануванням Мідійців”. Але без творчої волі „героїв”, що вміють „командувати”, „підтримувати дух народу” і гуртувати його коло себе, — неволя лишилася б неволею. Не було таких доказів, які цьому апологетові свобідної людської волі могли б присвоїти ідею всевладного „призначення” чи „щастя-долі”, якої треба або пасивно виглядати — коли нема „нагоди” — або втікати перед нею, мов перед непогамованою повенню. Але й тут — ніщо в ньому не було вибухом, а все — уважність, метода й теорія, припис. Поведе за собою нарід не кожний „герой”: ані запал, ані сама добра воля не вистачать. Провідником, — якого уважають за „мінливого, плохого, легкодуха й нерішучого”, юрба гордитиме. Цих хиб треба вистерігатися, „мов підводних скель”, а натомість бути „великодушним, сміливим і сильним”, привчати підвладних до думки, що „розпорядки — провідника — є невідкличні та що ніхто не сміє й мріяти одурити його або змусити його змінити його думку”.

Демос? Так, це була його Італія, про визволення якої він думав уперто й систематично. Але Демос не є стійкий, нездібний до методичного і тривалого зусилля; він здатний на запал, що спалахує раптовно й нагло гасне, як його не підтримувати силою. Цю силу, в усіх її формах, поручав автор кожному, хто почував себе здатним стати на чолі руху. Без застосування цієї сили тяжко обійтися „реформаторам”. Переконання, намова? Всі ці методи прегарні, коли ходить про те, щоб щось зрушити з місця, але — не щоб утримати в безперервнім напруженні розплутану енерґію. Так уже створена людина, що всякий новий порядок завсіди зустрінеться з упертим спротивом прихильників старовини — що є природно — і лише з „слабою обороною тих, які вийшли б добре на нових порядках”. Байдужість останніх є випливом страху або недовіря: плебс до всього мусить доторкнутися рукою, щоб пізнати — добре воно чи зле. Тому то з двох метод — грозьбою чи просьбою, Макіявеллі стає на бік першої. „Коли для переведення своїх замірів вони — реформатори — уживають просьби, тоді усе в них іде шкереберть; коли ж вони зуміють силою привести інших до послуху, тоді рідко їх підприємство кінчиться безуспішно”. Він не видумує, він покликається на історичні факти і старанно збирає їх. А в своїх теоріях здобувається інколи на жорстокі дотепи… Він не є проти пророків, бо вони захоплюють народ. Але з історії він знає, що „всі пророки узброєні — досягали свого; ті ж, що йшли голіруч — гинули. Історія його часів і наступних та й досі не заперечила цього твердження. Досить згадати з одного боку імена — Магомета, Кальвіна, Лютера, Торквемаду і Леніна, а з другого — Савонаролю, Сервета, Бабефа і Керенського. „Народи, — пише він, — з природи речі є мінливі, легко їх в чімось переконати, але тяжко в цім переконанні утвердити їх”. Отож, треба справу так поставити, щоб „утримати в їх вірі віруючих і змусити до віри недовірків”. Це дасться зробити тільки силою. Минуле вчить нас, що „Мойсей, Кир, Тезей і Ромуль ніколи не зуміли б вимогти довшого пошанівку до своїх законів, якби вони не були узброєні”. Так просто, без пустословія, розвязує Макіявеллі заплутану проблему — як зробити, щоб абстрактна ідея стала конкретним фактом? Треба, щоб вона здобулася не тільки на ідеалізм примусу; щоб знайшла в собі відвагу переступити від Колісею до інквізиції, і від тюремних закамарків царату — до революційного трибуналу.

Жорстока теорія? Але що це таке жорстокість? Жорстокість — добро воно чи лихо „залежно від доброго чи лихого ужитку, який із неї робиться”; чи вона провадить до шляхетної мети, чи ні? „Коли приходиться роздумувати над рятунком рідного краю, тоді громадянина не повинні стримувати ніякі розважання про справедливість чи несправедливість”. Гуманність, льояльність — це прекрасні речі, але в країні утопії, в ідеальній суспільності, не в громаді живих людей, які не є ангели. „Багато дехто вимріював собі — ідеальні — республіки або монархії, яких ніхто й ніколи не бачив”, наказуючи нам такі правила поведінки, ніби ми вже тепер жили в цім царстві утопії. „Але від способів, якими тепер ми живемо, до тих, якими повинні жити так далеко, що ні один із тих, які вивчатимуть лиш ці останні спроби, — ніколи не устоїться, тільки згине. Людина, яка завзято змагатиме бути доброю в середовищі лихому, кінчить тим, що остаточно гине”… Суто „макіявеллістичне” розумування, яке доводить до гістерики всіх аматорів прекрасних засад ідеальних „соціялістичних республік”, „трудових монархій” і „міжнародніх братерств”.

Таке саме його відношення до війни. „Всяка неминуча війна є справедлива, і милосердна є зброя, де нема надії, як тільки на неї”. І знову гуманісти казали: війна є аморальна, тобто — несправедлива; але він твердив: інколи війна є неминуча, тобто — справедлива. Два бігуни людської думки. Два світовідчування. Яким насильством над законами життя, якою аморальністю, яким сухим, абстрактним логіцизмом несе від перечуленого толстоївства, а якою пристрастю пульсують гарячі слова „сухого” фльорентійського логізанта. Дезертири окциденту, що моляться до Ґанді й Таґора, гукають про „звірство”, про „зоологічні” чесноти, яких „модерна” і „гуманна” людина приняти не сміє. Макіявеллі не лякається слів. Його володар — синонім провідника — „конечно повинен уміти вести себе як людина і як звір. Власне, того учили старі письменники, коли оповідали, як то Ахиля та інших князів виховував кентавр Хірона…, щоб зазначити, що як їх учитель півлюдина-півзвір, то й вони повинні єднати в собі дві натури, бо ні одна не могла б довго обійтися без другої. Прикмети лева і лиса повинен мати володар: першого, щоби боронитися проти вовків, другого проти сітей. „Коли б люди були добрі, — скромно зауважує автор, — то це правило було б не на місці, а що вони є лихі, то що іншого лишається нам, щоб зарадити їх напастям?”.

Не треба хибно розуміти чеснот, що їх пропагує Макіявеллі. Він охоплює життя у його цілості. Сила там, де її треба, але й зєднання симпатії народу це конечна передумова тривалости влади володаря. Конспірації, які легко збороти, стають непоборними, „коли нарід є проти володаря і його ненавидить”. І в цім правилі немає ніякої суперечности з попередніми теоріями Макіявеллія. Ганнібаль і Чезаре Борджя виріжнялися своєю жорстокістю, але першого шалено любили його вояки, а другого підвладні за те, що „його жорстокість упорядкувала, обєднала, спацифікувала Романью і збудила до нього довіря”. Так само й імператор Север, який „гнобив нарід, але міг щасливо правити завдяки приязні вояцтва і деяким блискучим прикметам, за які здивовані народи подивляли його”. Ці приклади наводить автор. А ми могли б додати до них добродушного Людвика XVI, що скінчив на ешафоті, і миролюбного Карла X скиненого з трону — з одного боку, а з другого — тирана і „різника” Наполеона, що й досі, як і за життя, є предметом обожування у людей… Макіявеллі ліпше визнавався на таємницях збірної психології, ніж теперішні народолюбці. Ці останні воюють арґументом абсолютности моралі. Мораль є єдина, вона й не може бути подвійна — одна в приватнім, а друга в суспільнім житті. Звичайне розумування філістрів. Ніколи приватна людина не сміє накидати правила поступування коллєктивові, бо він має свої закони. „Треба зрозуміти, — читаємо у „Володарю”, — що володар, особливо ж новий, не може послуговуватися всіма чеснотами, якими звичайна одиниця здобуває собі імя чесної людини, бо дбаючи за збереження держави, він із конечности мусить інколи чинити проти вірности, милосердя, гуманности і реліґії… „Не віддалюватися від доброго, коли це можливе, не лякатися злого, коли це потрібне”.

Макіявеллія обвинувачували за його прихильність до поганства. А я думаю, що в його моралі скривається більше духа християнської науки, яка велить рвати всі особисті привязання во імя божої правди, аніж, наприклад, у справді звірячій — креатурній — проповіді яснополянського мудреця, який посилав до чорта всі суспільні звязки, державу, церкву, націю, аби лиш не дістав нагнітка на мізиннім пальці „Іванушка Дурачок”.

Недавно, Ферреро перестерігав нас — на досвіді війни, — щоб ми не дали себе заколисувати казками про райські часи, про вічну справедливість і мирний розвій нашої цивілізації. „Вічне минуле” з його переворотами і непевністю завсіди стане перед нами, як у 1914 і в пізніших роках, у хвилині, коли ми того найменше будемо сподіватися. Цього самого учив Макіявеллі. Не будувати нічого на „нормальному” бігу подій. Не „нормальне”, а „ненормальне” — нормальне! Треба бути готовим на все, вчить він, і його слова звучать як поезія невсипущого чування, як свист батога над стомленими спинами рабів. „Мудрий володар повинен зараджувати не тільки актуальним небезпекам, а й тим, що надходять. Бо лише бачучи їх здалека, можна їм зарадити… Не пізнавши ж їх заздалегідь, дасте їм змогу лише збільшитися, а тоді вже нема на них ліку”. Приглядатися до тенденції розвою суспільних явищ, а не до їх даної форми, — ось який глибший змисл оцих слів Макіявеллія. Цей „реаліст”, із очима впяленими у факти, ніколи не дивився на те, що є, лише на те що стається; зовсім інакше, ніж деякі модерні реалісти, які бють поклони перед усім існуючим — хоча б воно вже завтра мало завалитися, — а ніколи не підгледять зросту нового аж доти, доки воно не закриє собою сонця.

Як деякі володарі нарікають на долю, яка позбавила їх держави, то не мають слушности: завинило їх ледарство. „Бо думали вони, під час довгого миру, що обставини ніколи не можуть змінитися, як ті, що під час погоди не можуть думати про бурю”, в надії, що хтось їх витягне з біди. Тимчасом, „не треба ніколи заколисувати себе надією, що інші тебе врятують, бо такого ніколи не буває”… Правда, не завсіди треба випереджувати події наосліп, стрімголов. Усе диктують обставини, а коли методи не пристосовані до обставин, тоді підприємство не вдається. Але, — гадає Макіявеллі, — все ж „ґвалтовність більше помагає, ніж обережність, бо доля це жінка”. Як бачимо, то в порівнанні з цим „зимним” фльорентинцем сучасні сентиментальні „поступовці” мають жабячу кров. Таким самим є він у всіх своїх творах, у „Володарю”, так само як і в „Історії Фльоренції” чи в інших. У 1378 фльорентинський нарід зробив революцію, з розбиванням вязниць, пожежами тощо, але — мучений сумнівами і страхом — зупинився на півдорозі. І Макіявеллі дає своїм зревольтованим землякам раду, як завсіди розважну, ясну і логічну: він радить їм продовжувати в тім самім дусі: „ви не повинні лякатися ні закидів совісти, ні ганьби, бо ніколи нема ганьби для переможців, яким способом вони не перемогли б. Люди пожираються взаємно, а доля слабого погіршується з кожним днем. Ужиймо ж сили, коли нам на те позволяє нагода… Признаю, що цей проект є смілий і небезпечний, але коли люди є у кігтях конечности, тоді відвага стає розсудливістю“…

Навів я це тут, щоби підкреслити погляди Макіявеллія взагалі, а зокрема, щоб показати які дурні є закиди, що він був апологетом тиранії, единовладства і що давав приписи монархам як „гнобити народ”. Він говорив про князя так само, як міг говорити про республіку. „Країна, — писав він, — не може стати ані зєднаною, ані цвітучою, якщо вона не скориться якомусь одному родові уряду, чи то монархічного, чи республиканського”. Для нього існував лише культ загалу, який хоче взяти свою долю у свої руки при помочі відважного кондотієра, чи сам — усе одно, аби тільки була вона гідна влади і не вносила до розвязання простих справ тиранію слів, яка заслонює такі прості й такі ясні речі… Сам казав, що рівночасно навчав „князів” як стати „тиранами”, а нарід „як проти них боронитися”. Вичислював способи, якими володар може успішно ставити чоло повстанню і способи, яких треба уживати для успіху народнього руху проти володаря. Безмежно наївним був би той, хто доглянув би в тім нелогічність. Макіявеллі установлював методи поступовання для всякої сили, — князь, нарід, — яка хоче прийти до влади або при ній утриматися. А кожна з тих сил може бути нині — в нападі, завтра — в обороні, і навпаки. Він студіював найвлучніші потягнення у політичних ґамбітах, а при тім не забував, що той, хто нині грає білими — нападає, — завтра може грати чорними — боронитися.

В місцях, які я щойно зацитував, знаходиться суть „макіявеллізму”, його відношення до світа, до людей, до подій. Так повинен поступати кожен, хто хоче збороти долю, а не улягти їй; так повинен поступати володар, що хоче опанувати „щастя”, підвладних і ворогів; так повинна поступати нація, що хоче станути на ноги. Про націю, передусім, про її визволення думав він, це була його idée fixe. У цю єдину мету мав він вдивлені очі. А у своїм розумуванні був геніяльно простий, заглядаючи в ядро речі, здираючи з понять дурні етикетки слів, що їх наліплюють боягузи. Взагалі, магія великословности не гіпнотизувала його. Вела його безстрашна його логіка, ніколи не впадав він у чистий вербалізм, як багато з його противників. Головні його вказівки були — хотіти бачити ясно й мати відвагу, До „новочасних мудреців” мав погорду, як до всіх словоблудів і філістрів, що своє недолузство і прагнення спокою закривали гарними фразами. Холодна одвертість і дрібязкова спостережливість мішалися в нім із пристрасним запалом фанатика в оцінці метод поступовання, подій і людей. На останніх дивився він тверезими очима правдивого політика, який не хоче мішатися з „плебсом”, але й знає, що без нього нічого зробити не дасться. Це була вища точка погляду того ідеаліста, про якого говорив Шіллєр, що він „денкт фон дер Меншгайт зо ґросс, дас ер дарібер ін Ґефар коммт ді Меншен цу ферахтен”. І навіть із найбільш „цинічних” його приписів ніколи не визирає прижмурене око блазня, ані хитрість дрібного дурисвіта — що має себе за політика — лише вдумливий погляд лікаря перед тяжкою операцією. Ранке сказав, що Макіявеллі дав своїй нації отруту, яка при розпачливім стані його країни була єдиним ліком. За ці слова хай відповідає німецький історик. Але, в кожному випадку одно є певне, що автор „Володаря” записав народові… кінську курацію, яка, мабуть, єдина могла поставити на ноги хирлявий організм.

Ніхто як він не мав такого несамовито-прозорого і жорстоко-логічного погляду на дійсність, обдерту з усіх оман, якими оздоблюють її слабодухи, що не сміють дивитися в її жахливе обличчя. Ніхто як він, людина ледового розуму, не був одержимий такою пасією — опанувати ворохобну дійсність, скорити її собі — в теорії і навчити як перевести його поради на практиці. Він учив володарів штуки поступовання, але багато дечого навчиться уважливий читач із його творів, чого він не говорить: методи досліду над фактами суспільного життя, правильної оцінки відношення між „героями” і „юрбою”, між волею і матерією, — маса питань, якими й тепер постійно займаються соціологи і політики. Крім того, у найглибшій таємниці свого єства був він, мабуть, естетом, бо дивився на життя як на поле для „метчу”, розріжняючи на кім лише „добрі тяги” і „злі тяги”, ті що ведуть до виграної і ті, що кінчаються поразкою. Усім тим, що обурюються „аморальністю” макіявеллізму і його проповіди в наші „гуманні часи”, хай відповість знаний сучасний італійський соціолог, Вільфредо Парето: „Яке велике є неуцтво деяких наших сучасників, які й не є у спромозі оцінити ваги питання, що його вистудіював Макіявеллі, а якому вони протиставлять сентиментальні й етичні теревені, позбавлені всякої наукової вартости: а тим часом, із смішною претенсіональністю уявляють вони себе обізнаними в політичних і соціяльних науках”.

Ці „учені” добре зробили б, якби замість Толстих, Франсів, Шовів, Таґорів, Марксів і Декобрів, Еренбурґів та Ґорких та їх українських епігонів, що з побожною облудою підлещуються найнижчим інстинктам маси, — перестудіювали твори великого фльорентинця. Може його „кєнтаврська” філософія випростувала б їх зігнутий хребет, навчила відріжняти людність від людськости, а ідеалізм від її ідеалізування.

З вдячністю згадуємо цього „амораліста” і його культ держави, читаючи в наших, що „ ренність держави належить вже до історії”, що „ідея суверенності! неморальна, неможлива й абсурдна”, що стреміти до своєї держави це „ненаукова утопія”. З вдячністю згадуємо його аксіому, що власна держава без власного війська нічого не варта, читаючи панегірики „українській” радянській державі. З приємністю читаємо його пересторогу, що „кожен, хто основує свою державу, мусить памятати, що всі люди є лихі, та що при першій нагоді дадуть вони вам це відчути”, — читаючи утопії наших учених про „союзи трьох Русєй” або про „солідарність пролєтаріяту”. Читаючи в Макіявеллія навіщо переможець осаджує кольоністів на завойованій території, — „Володар” розд. III, — то маяченням півголовків видадуться нам голоси тих, що тішаться з большевицько-жидівської кольонізації України. Згадуючи його перестороги проти „небезпек, які формуються”, — пригадуємо, як це, мов горох об стіну, розліталися об голови наших політиків перестороги проти грядучого ворога — цілої московської суспільности, бо в нас тоді „боролися” тільки з царатом. Читаючи його максиму — числити тільки на себе, а ніколи на любов підвладних або противника, встають у памяті надії наших „політиків” на „добре й широке серце московської демократії”, на „змягчення крутого серця царату”; згадується їх „безхитрісна і простодушна” віра в переміну вовка на ягня, в те, що в Московії „не фізичною силою доведеться здобувати свої права”. — Читаючи в нього, що політик ніколи не повинен бути „мінливим і нерішучим”, — встає перед очима ціла хмара політичних хамелєонів і ціла чехарда наших „програм”. — Читаючи — „назагал, люди судять очима… Кожен бачить те, що ти з себе удаєш, а дуже рідко хто пізнається на тім хто ти справді є”; читаючи, що „простак привязує вагу лише до позорів”, — то пригадується безліч наших „простаків” від політики, які бачили не правдиві цілі української політики, скажім, большевиків, лише ті прекрасні гасла, якими вони ті цілі закривали, а в які наші „простаки” так „простодушно вірили”…

Як згадаємо що він писав про „варварів” і почуття, які його тоді хвилювали, — то якими дурними видаються нам проповіді „культурників” проти „шовінізму”. Як читаємо, що для „суспільности нездеморалізованої не шкодять ніякі заворушення і розбрат, а для здеморалізованої нінащо придадуться найкращі установи”, — то згадується наш наївний культ форми правління й уперте ігнорування справи морального оздоровлення нації… Як читаємо його протести проти тієї фальшивої інтерпретації реліґії, яка „обезсилила світ і віддала його на поталу лайдаків”, що нам треба реліґії, яка найвищу чесноту бачила б у „великості душі”, — то усвідомлюємо собі який сучасний, який жахливо сучасний є учитель Чезаря Борджя.

Врешті, як читаємо в наших учених, що „погляди, які Макіявеллі висловив про політику… не відповідають нашим переконанням… та йдуть у розріз із найголовнішими постулятами культури”, що „наш погляд на відношення політики до моралі діяметрально противний” та що „наше становище до геніального фльорентинця наскрізь неґативне”; що в політиці ми маємо стреміти лиш „до світла правди й до ясної майбутности”, маючи за зброю „щирість, взаїмне довіря”, „розуміння не лише власних, але й чужих потреб”, відношення „навіть до суперника як до друга”, — то хочеться вовком вити з заздрости, що Італія мала одного Макіявеллія замість соток наших „учених”.

Характеристичне, що в приватнім своїм житті Макіявеллі зовсім не був „макіявеллістом”. Мужньо зносив вигнання, не понижуючися перед противником, без каяття, яке є звичаєм шляхетних антимакіявеллістів. Тверезий до крайньої межі, він кохався в поезії. Автор „Володаря” рівночасно пише комедію „Мандрагора”. „Макіявеллі, — читаємо в Ґабрієля Бріне, — який мріяв над поезіями, вмів любити. Один із його листів, писаний коли вже мав він пятдесятку, показує нам його захопленого правдиво молодечою пристрастю і ніжністю”.

Його книга — геніяльний підручник не тільки для володаря, а й узагалі для провідника, що прагне загнуздати ворохобну дійсність; для людини високої амбіції, яка ставляє на першім пляні загал і себе, як післанця ідеї. Його книга втаємничує в аркани суспільного життя, навчаючи що робити, щоб не бути розтоптаним…

Його ненавидять ось уже чотириста років — без усякої шкоди для його популярности і для правильности його блискучої аналізи реальної дійсности. Ненавиділи, як каліки того, хто каже їм відкинути костурі й іти власними ногами.

В нашу добу розпаношення радикально-соціялістично-ліберальних доктрин; у добу, коли чеснотою є заколисувати себе приємними, але шкідливими оманами, а „неморальним” є здирати з них маски, представляючи світ таким, яким він є, — переклад клясичного твору Макіявеллія є більше, ніж на часі…

Д-р Дм. Донцов

 

БІБЛІОГРАФІЯ

Le Prince.
Discours sur Tite-Live.
L'Histoire de Florence.
Vilfredo Pareto, Traité de Sociologie générale. 1919, Paris.
С. Дністрянський, „Нова наука про державу”.
В. Панейко, „Зєдинені держави Східньої Европи”.
М. Шаповал „Револ. Соціялізм на Україні”.
Бочковський „Національна справа“.
В. Винниченко „Відродження нації“.
Доц. д-р Іван Мірчук, „Етика а політика“.