Вина і кара/Часть VI/VIII
| ◀ VII | Вина і кара пер.: Михайло Подолинський Часть шеста VIII |
Епільоґ, I ▶ |
|
Коли він увійшов до Зоні, вже починало смеркати. Цілий день Зоня переждала його в страшнім неспокою. Вона ждала разом з Дунею. Тая прийшла до неї ще раненько, нагадавши вчерашні слова Свидригайлова, що Зоня „про те знає”. Не будемо передавати подробиць розмови і сліз обох женщин, і наскільки зійшлися вони між собою. Дуня з сих відвідин по крайній мірі винесла одну потіху, що брат буде не сам: до неї, Зоні, до першої прийшов він зі своєю сповідею; в ній шукав він людини, коли йому людини стало треба; а вона піде за ним, куди пішле доля. Вона і не питала, бо знала, що се буде так. Вона гляділа на Зоню навіть з почестю і зразу аж трівожила її сим почесним чувством, з яким до неї відносилась.
Зоня готова була майже аж заплакати: вона, противно, уважала себе негідною хоч би тільки глянути на Дуню. Прекрасний образ Дуні, коли тая поклонилась її з такою уважливістю і з поважанням, як вони у першій раз бачились у Раскольнікова, від тої хвилі на віки остався в душі її як одна з найкращих і недосягнених згадок в її життю.
Дунечка наконець не витерпіла і оставила Зоню, щоби дожидати брата в його мешканню; її заєдно здавалось, що він туди перше прийде. Оставшись сама, Зоня таки зараз стала мучитись від страху при думці, що може бути дійсно він покінчить самогубством. Того самого боялась і Дуня. Але обі вони цілий день на переміну переконували одна другу всіми доводами про те, що сего бути не може, і були спокійнійші, поки були разом. Тепер же, як тільки розійшлись, одна та друга почали про одне те лиш думати. Зоня пригадала собі, як вчера Свидригайлов сказав її, що у Раскольнікова дві дороги — Сибір або… Вона знала дотого ще його гордість, завзяття, самолюбство і зневіру.
— Та невже-ж тільки малодушність і боязнь смерти можуть наклонити його жити? — подумала вона наконець в розпуці.
Сонце тимчасом вже забиралось спочивати. Вона сумно стояла перед вікном і пильненько гляділа крізь него, — але в отсе вікно була видна лиш одна бокова, небілена стіна сусідного дому. Наконець, коли вже вона дійшла до рішучого переконання, що нещасний відбере собі життя, — він увійшов в її кімнату.
Радісний крик вирвався з її груди. Однакож поглянувши уважно в його лице, вона відразу сполотніла.
— Ну, так! — сказав усміхаючись Раскольніков. — Я за твоїми хрестами, Зоню. Адже сама ти мене на перехрестя посилала; що-ж тепер, як дійшло до діла, і налякалась?
Зоня в зачудованню гляділа на него. Дивним показався її сей тон; холодна дрощ перебігла по її тілі, та тільки через мінуту вона догадалась, що і тон і слова ті, все було удане. Він і говорив навіть з нею, глядячи якось в кут і начеб уникаючи поглянути її просто в лице.
— Я, бачиш, Зоню, розважив, що так будь що будь буде вигіднійше. Тут заходить ще одна річ… Тільки довго би розповідати, та і нічого. Мене лиш, знаєш, що сердить? Мені досадно, що всі ті дурні, звірячі пики обступлять мене зараз, будуть балушити просто на мене свої сліпаки, завдавати мені свої дурні питання, на котрі треба буде відповідати, — будуть вказувати пальцями… Тьфу! Знаєш, я не до Порфіра іду; надоїв він мені. Я радше до свого приятеля Пороха пійду, то-то здивую, то-то ефекту в своїм роді досягну. А треба би бути холоднійшим; надто вже я горячковий зробився в останній час. Чи віриш: я перед хвилею нагрозив сестрі трохи не кулаком за те тільки, що вона обернулась у послідний раз поглянути на мене. Свиньство такий стан! Ех, до чого я дійшов! Ну, що же, де-ж хрести?
Він був мов би сам не свій. Він не міг устояти одної мінути, ні на однім предметі не міг скупити уваги; думки його перескакували одна через другу. Він заговорювався; руки його злегка дрожали.
Зоня мовчаливо виняла з ящика два хрестики, кипарисний і мідяний, перехрестилась сама, перехрестила його і наділа йому на грудь кипарисний хрестик.
— Се отже символ того, що хрест беру на себе, хе! хе! І, правда, я до сеї пори мало страдав! Кипарисний, то є простонародний; мідяний, се Лизаветин, собі береш, — покажи но! Так на ній він був… в ту мінуту? Я знаю також подібні два хрести, срібний і образок. Я їх скинув тоді старушці на грудь. От би ті тепер, справді, ті би мені і надіти… Та втім, я лиш говорю, а про діло забуду; розсіяний я якось!… Бачиш, Зоню, — я іменно по те прийшов, щоб тебе повідомити, щоб ти знала… Ну, от і все… Адже я тілько по те і прийшов. (Гм, а я думав, що більше скажу). Адже ти і сама хотіла, щоб я пішов, ну, от і буду сидіти в тюрмі і сповниться твоє бажання, ну, чого-ж ти плачеш? І ти також? Перестань, буде того; ох, як мені тяжко-важко.
Йому справді зробилось страх тяжко на душі; серце його стиснулось на неї глядячи.
— Отся то, отся то чого? — думав він про себе, — та що я їй? Чого вона плаче, чого виправляє мене, як мати, або Дуня? Нянька буде моя!
— Перехрестись, помолися хоч раз, — дрожачим несмілим голосом попросила Зоня
— О, радо, скільки тобі хочеться! І з чистого серця…
Йому хотілось однакож сказати щось инше.
Він перехрестився кілька разів. Зоня вхопила свою хустку і накинула її на голову. Се була зелена хустка, мабуть тая сама, про котру згадував тоді Мармеладов, „родинна”. У Раскольнікова блиснула про те думка, але він не запитав. Дійсно, він вже сам почав міркувати, що він страшно розсіяний і якось вже надто погано затрівожений. Він настрашився того, його відразу поразило і те, що Зоня хоче виходити разом з ним.
— Що ти! Ти куда? Оставайся! Я сам! — закричав він в малодушній досаді і, трохи не розізлившись, пішов до дверий. — І пощо тут цілої свити! — бурмотів він виходячи.
Зоня осталась серед кімнати. Він навіть і не попращався з нею, він вже забув про неї; оден гіркий і ворохоблячий сумнів закипів в його душі:
— Та чи конечно, чи конечно усе те має бути? — ще раз подумалось йому, коли ступав він долі сходами. — Чи не задержатись би і знов усе переіначити… і не ходити?Але він все таки ішов. Він скоренько відчув оконечно, що нічого собі завдавати питання. Вийшовши на вулицю, він пригадав, що вона осталась серед кімнати в своїй зеленій хустці, не сміючи ворухнутись від його викрику, і остановився на хвилинку. В ту саму хвилю напрасно одна думка ярко озарила його, — начеб ждала, щоб поразити його оконечно.
— Ну длячого, ну пощо я приходив до неї тепер? Я їй сказав: за ділом; за яким же ділом? Ніякого цілком і не було діла! Повідомити же, що іду; так що-ж? Яка потреба! Люблю, чи що я її? Адже ні, ні? Адже що лиш відігнав її, як собаку. Хрестів чи що мені в самім ділі від неї захотілось? О, як низько упав я! Ні, — мені сліз її, сліз треба було, мені перестрах її бачити треба було, глядіти, як серце її болить і розривається! Треба було хоч про що небудь зачіпитись і зволічи, на людину подивитись! І я смів так на себе надіятись, так маячити про себе, нищій я, нікчемний я нездара, підлий!
Він йшов по набережнім каналу і недалеко вже оставалось йому. Але дійшовши до моста, він пристанув і відразу завернув на поміст, на бік, і перейшов на Сінну.
Він жадно оглядався направо і наліво, вдивлювався з напруженням в кождий предмет, і ні на чім не міг скупчити уваги; усе вимикалось.
— От, за тиждень, за місяць мене повезуть куди-небудь в видних з далека арештантських каретах, по тім мості; як се я тоді подивлюся на отсей канал, — запамятати би те, — блиснуло у него в голові. — Осьде написано: Товариство, тут от і запамятати би се а, букву а, і поглядіти на неї за місяць, на те саме а: як то я тоді погляджу? Як я тоді подивлюсь? Як то тоді мені буде і що я тоді думати-му?… Боже, як се все мусить бути низьке, всі ті мої теперішні… журби! Але правда, усе те будь що будь, цікаве… в своїм роді… (ха-ха-ха! Про що я думаю!). Я дитиною роблюся, я сам перед собою фанфароную; ну чого я привстиджую себе? Фу, як друляються! Ось той черевань, — Німець мабуть, — що друлив мене: ну, чи знає він, кого друлив? Баба з немовлятем просить милостині; цікаве, що вона уважає мене щасливійшим від себе. А що, от би і дати їй дещо для куріозности. Ба пятак уцілів в кишені, звідки? На, на… візьми, матушка!— Най Бог тебе має в своїй опіці! — почувся плаксивий голос убогої.
Він вийшов на Сінну. Йому немило, дуже немило було стрічатись з народом, все-ж таки він ішов як-раз туди, де видно було як найбільше народу. Він дав би усе на світі, щоб остатись самому; та тільки він сам відчував, що ні одної мінути не годен перебути сам. В товпі дурачився оден пяниця: йому заєдно хотілось танцювати, але він заєдно падав. Його обступили. Раскольніков протиснувся крізь товпу, кілька мінут глядів на пяного і нараз коротко зареготався. Через мінуту він вже забув про него, навіть не бачив його, хоч і глядів на него. Він відійшов наконець, аж і не памятаючи, де він находиться; тільки коли дійшов до середини площі, з ним відразу зробилось щось особливше, одно чувство заволоділо ним напрасно, захопило його цілого — з тілом і душею.
Він відразу пригадав слова Зоні: „Іди на перехрестя, поклонись народови, поцілуй землю, бо ти і перед нею согрішив, і скажи цілому світови вголос: „я убійця!” Він цілий задрожав, пригадавши се. І до тої степени вже задавила його бездонна журба і трівога цілого сего часу, а особливо послідних днів, що він так і вскочив в можність сего цілющого, нового, повного чувства. Якимсь аж припадком воно до него нараз підступило: загорілось в душі одною іскрою і відразу, як вогонь, огорнуло цілого. Все разом в нім розмягчилось і близнули сльози. Як стояв, так і упав він на землю…
Він клякнув посеред площади, нахилився до землі і поцілував сю грязну землю з роскішю і щастям, він встав і поклонився другий раз.
— Але-ж то нажльопався! — завважав недалеко него оден парубок.
Озвався сміх.
— Се він в Єрусалим іде, бра' з дітьми, з родиною пращається, цілому мирови кланяється, столичний город Санктпетербург і його ґрунт цілує, — додав якийсь пяненький міщанин.
— Хлопчисько ще молодий! — докинув третий.
— З благородних! — завважав хтось там солідним голосом.
— Нині їх не пізнаєш, хто благородний, а хто ні.
Всі ті виклики і розмови здержали Раскольнікова і слова: „я убив”, що може бути готовились злетіти у него з язика, завмерли в нім. Але він спокійно виніс всі ті крики і не оглядаючись, пішов просто через переулок в напрямі до контори. Одна поява мелькнула перед ним дорогою, тільки він не здивувався її; він вже предчував, що так і повинно було бути. В той час, коли він на Сінній поклонився до землі другий раз, звернувшись наліво, на пятьдесять кроків від себе, він побачив Зоню.
Вона укривалась перед ним за одним з деревляних бараків, що стояли на площаді, значить отже вона товаришила цілому його сумному походови! Раскольніков відчув і зрозумів в отсю хвилю, раз на завсігди, що Зоня тепер з ним на віки, і пійде за ним хоч на край світа, куди би його не кинула доля. Ціле серце його перевернулось… тільки, — от він вже і дійшов до рокового місця…
Він доволі сміло увійшов на подвіря. Треба було вийти на третій поверх.
— Поки що ще вийду, — подумав він.
Загалом йому здавалось, що до рішучої хвилі ще далеко, ще богато часу остається, про не одно ще можна передумати.
Знову те саме нехарство, ті самі шкаралупи на стрімких сходах, знову двері мешкань отворені наостіж, знову ті самі кухні, з котрих несе сопух і чад. Раскольніков з тої пори тут не був. Ноги його терпли і угиналися, все-ж таки ішли. Він задержався на хвилинку, щоб просапнути, щоб оправитись, щоб ввійти чоловіком.
— Та длячого? Пощо? — подумав він нараз, застановившись над тим, що робить. — Коли вже треба випити сю чашу, то чи не все вже тепер одно? Чим поганійше, тим ліпше.
В уяві його мелькнула в отсю хвилинку постать Ілії Петровича Пороха.
— Чи в самім ділі конче до него? А не можна би до кого другого? Може би до Никодима Томича? Або може вернутись зараз і піти до самого надзирателя на кватиру? По крайній мірі відбудеться по домашньому… Ні, ні! До Пороха, до Пороха! Пити, так пити все разом…
Похолоднівши і ледви себе памятаючи, отворив він двері контори. На сей раз в ній було дуже мало народу, стояв якийсь двірник і ще якийсь простий чоловік. Сторож і не виглянув з своєї перегородки. Раскольніков перейшов в другу кімнату.
— Хто знає, може ще буде можна і не говорити, — проблиснуло в нім.
В тій хвилі якийсь писарчук, в приватнім сурдуті, лагодився щось-там писати коло бюра. В куті садовився ще оден писар. Заметова не було. Никодима Томича, розуміється, також не було.
— Нікого нема? — запитав-було Раскольніков, звертаючись до панича коло бюра.
— А вам кого?
— А-а-а! Слухом не слухати, видом не видати, а рускій дух… як се там в казці… забув. М-моє п-поважання! — закричав нараз знакомий голос.
Раскольніков задрожав. Перед ним стояв Порох; він несподівано вийшов з третьої кімнати.
— Се просто судьба, — подумав Раскольніков, — длячого він тут?
— До нас? З чим? — закликав Ілія Петрович. (Він був, се було видно, в знаменитім і навіть трошки в піднесенім стані духа). — Коли за ділом, то ще за рано були ласкаві. Я сам тільки припадково… Та втім, чим можу?… Я признаюсь вам… як? як? Звиніть…
— Раскольніков.
— Та що: Раскольніков! І хіба-ж ви могли подумати, що я забув! Ви вже, бійтеся Бога, мене не уважайте за такого… Родіоне Ро… Ро… Родіоничу, так, здається?
— Родіоне Романовичу.
— Правда, правда, правда! Родіоне Романовичу, Родіоне Романовичу! Сего то я і добивався. Навіть не раз питав. Я, признаюсь вам, з тої пори сердечно жалував, що ми так тоді з вами… мені опісля обяснили, я довідався, що ви молодий літерат і навіть учений… і так сказати, перші кроки… О, Господи! Та хто-ж з літератів і учених при перших початках не робив ориґінальних кроків! Я і жена моя, — ми обоє почитаємо літературу, а жена, то аж пристрастно!… Літературу і штуку! Щоб тільки був благородний, а друге все можна добути талантами, знанням, розсудком, ґенієм! Капелюх, — ну що приміром, значить капелюх? Капелюх є пляцок і його у Цімермана куплю; але що під капелюхом криється і капелюхом прикривається, сего вже я не куплю, пане!… Я, признаюсь, хотів навіть до вас іти перепрошувати, однакож думав, може бути ви… Але що я і не спитаю: чи вам в в самім ділі чого треба? До вас, говорять, свої приїхали?
— Так, мати і сестра.
— Мав навіть честь і щастя бачити вашу сестру, — образована і вельми гарна особа. Признаюсь, мені дуже жаль стало, що ми тоді з вами так надто розгорячились. Пригода! А що я вас тоді, по поводу вашого обмороку, деяким поглядом окинув, — то потім воно найкращим способом обяснилось! Надмір певности самого себе і фанатизм! Розумію ваше обрушення. Може бути по поводу приїзду родини кватиру переміняєте?
— Н-ні, я тільки так… я зайшов запитати… я думав, що найду тут Заметова.
— Ах, так! Адже ви поприязнились, чув, добродію. Ну, Заметова у нас нема, — не застали. Так, пане, стратили ми Олександра Григоровича! Від вчерашнього дня до нас не належить; покинув… і, відходячи, зі всіми навіть посварився… так аж неввічливо… Вітренний мальчик, більше нічого; мож було навіть покладати на него надію; та, ось зробіть що з ними, з тою блискучою молодіжю нашою! Іспит чи що якийсь, бачите, хоче робити, та ось у нас лиш би побалакати, та пофанфаронувати, тим і іспит кінчиться. Адже се не те, що приміром ви, або там пан Разумихін, ваш приятель! Ваша карієра наука, і вас вже не зібють неудачі! Вам всі ті красоти життя, можна сказати — nihil est, аскет, монах, пустинник!… Для вас книга, перо за ухом, учені висліди — от де гуляє ваш дух! Я сам почасти… записки Лівінґстона зволили читати?
— Ні.
— А я читав. Нині впрочім дуже богато нігілістів намножилось; ну, та правда воно і зрозуміле; часи то які, я вас запитаю? А впрочім, я з вами… адже ви, се розуміється, не нігіліст! Відповідайте отверто, отверто!
— Ні…
— Ні, знаєте, ви зі мною отверто, ви не стісняйтесь, начеб були сам на сам з собою! Инша річ служба, инша річ… Ви думали, я хотів сказати дружба, ні, пане, не вгадали! Не дружба, а чувство горожанина і чоловіка, чувство гуманности і любови до ближнього. Я можу бути і офіціяльною особою і в службі, але горожанина і чоловіка я завсігди відчувати в собі повинен… Ви от зволили заговорити про Заметова. Заметов, він наробив поганого скандалу на француський лад в неприличнім місци при чарці шампанського чи там донського, — от що таке ваш Заметов! А я може бути, так сказати, згорів від преданости і високих чувств, і зверх того маю значіння, чин, занимаю місце. Жонатий і діти маю. Виповняю обовязок горожанина і чоловіка, а він хто, позвольте запитати? Звертаюсь до вас як до чоловіка, ублагородненого образованням. От ще тих акушерок незмірно богато намножується.
Раскольніков підняв питаючо брови. Слова Ілії Петровича, котрий очевидно недавно встав зза стола, гомоніли і сипались перед ним більшою частю як пусті звуки. Однакож часть їх він таки все розумів; він глядів питаючо і не знав чим се все скінчиться.
— Я говорю про отсі стрижені дівки, — тягнув дальше говіркий Ілія Петрович, — я прозвав їх сам від себе акушерками і находжу, що прізвище цілком відповідне. Хе! хе! Лізуть в академію, учаться анатомії: ну, скажіть, я ось заслабну, ну, чи закличу я дівчину, щоб мене лічила? Хе! хе!
Ілія Петрович хохотався, вельми вдоволений своїми дотепами.
— Воно бути може жажда до просвіти непомірна; тільки, думаю, просвітився і досить того. Нащо-ж надуживати? Нащо обиджати благородні особи, як робить непотріб Заметов? Нащо він мене обидив, я вас запитаю?… От ще скільки тих самогубств намножилось, — так сего ви і представити собі не можете. Усе те протратить послідні гроші і вбиває самого себе. Дівчатка, мальці, старухи… ось ще нині рано дали нам знати про якогось там панка, що недавно приїхав сюди. Нілю Павловичу, а Нілю Павловичу! Як його, панка того, про котрого перше повідомляли, що, мабуть на Петербурській, застрілився?
— Свидригайлов, — вяло і безучастно відповів хтось там з другої кімнати.
Раскольніков дрігнув.
— Свидригайлов! Свидригайлов застрілився! — скрикнув він.
— Як! ви знаєте Свидригайлова?
— Так… знаю… Він недавно приїхав…
— Ну так, недавно приїхав, жінку стратив, чоловік найгіршого поведення, і ось застрілився, та так скандально, що представити собі годі… Лишив в своїй записній книжці кілька слів, що він умирає в здоровім розсудку і просить нікого не обвиняти в його вбивстві. Сей гроші, кажуть, мав. А ви як зволите знати?
— Я… знакомий… моя сестра була у них ґувернанткою…
— Ба, ба, ба… та ви нам, значить, можете про него докладне здати справоздання. А ви і не підозрівали?
— Я вчера його бачив… він… пив вино… я нічого не знав.
Раскольніков чувся, якби на него щось упало і його придавило.
— Ви знов начеб поблідли. У нас тут такий тяжкий воздух…
— Та, мені пора, пане, — воркнув Раскольніков, — звиніть, занепокоїв…
— О, що говорите, скільки хочете! Приємність зробили, і я рад…
Ілія Петрович аж руку простягнув.
— Я хотів тільки… я до Заметова…
— Розумію, розумію, і зробили приємність.
— Я… дуже рад… до побачення, пане… — усміхався Раскольніков.
Він вийшов; він заточувався. Голова його крутилась. Він не чув, чи стоїть на ногах. Він почав сходити в долину сходами, опираючись правою рукою о стіну. Він памятав тільки, що якийсь двірник, з книжкою в руці, потрутив його, ідучи на стрічу йому в контору; що якесь щеня, скавулячи, дзявкало десь там на долішнім поверсі і що якась женщина кинула в отсе щеня тріскою і закричала.
Він зійшов в низ і вийшов на подвіря. Тут на подвірю, недалеко від виходу, стояла бліда, ціла задеревіла Зоня і дико, дико на него глянула. Він остановився перед нею. Щось хоробливе і змучене виразилось в лиці її, щось очайдушне. Вона сплеснула руками. Викривлена, чудовищна, усмішка видалась на його губах. Він постояв, усміхнувся і повернув нагору, знову в контору.
Ілія Петрович усівся і порався в якихсь-там паперах. Перед ним стояв той самий мужик, що передше потрутив Раскольнікова, ідучи горі сходами.— А-а-а! Ви знову, забули що небудь?… Але що з вами?
Раскольніков з поблідлими губами, з неподвижним поглядом, поволеньки приблизився до него, підійшов до самого стола, оперся на него рукою, хотів щось сказати, та не міг; чути було тільки якісь беззвязні звуки.
— З вами погано. Крісло! От сідайте на крісло, сідайте! води!
Раскольніков опустився на крісло, однак не спускав очей з лиця дуже немило здивованого Ілії Петровича. Оба з мінуту гляділи оден на одного і ждали. Принесли води.
— Се я… — почав Раскольніков.
— Випийте води.
Раскольніков відсунув рукою воду і тихо, з перестанками, все-ж таки зрозуміло, промовив:
— Се я убив тоді старуху-чиновницю і сестру її Лизавету топором і ограбив.
Ілія Петрович роззявив рот. Зі всіх боків збіглися.
Раскольніков повторив своє зізнання…
|
|
|
|