Вина і кара/Часть IV/VI
| ◀ V | Вина і кара пер.: Михайло Подолинський Часть четверта VI |
Часть пята, I ▶ |
|
Опісля, при споминах про ту мінуту, Раскольнікову представлялось усе в такім виді:
Почутий за дверми шелест нараз міцно побільшився і двері трохи отворились.
— Що таке? — крикнув з досадою Порфір Петрович. — Адже я сказав виразно…
Якийсь час відповіди не було, лиш видно було, що за дверми находиться кількоро людей і мов би когось відтручують.
— Та що там таке? — занепокоєно повторив Порфір Петрович.
— Арештанта привели, Миколку, — почувся чийсь голос.
— Не треба! Забирайтесь! Підождати… Пощо він сюди заліз! Що за непорядок! — закричав Порфір, кидаючись до дверий.
— Та він… — почав знов той самий голос і нараз урвався.
Майже дві хвилині відбувалась справдішня боротьба; потім відразу мов би хтось когось з силою відтрутив і вслід за тим якийсь дуже блідий чоловік вступив в кабінет Порфіра Петровича.
Вид сего чоловіка з першого погляду був дуже дивний. Він споглядав просто перед себе, але здавалось не бачив нікого. В очах його блищала рішучість, однакож рівночасно смертельна блідість покривала його лице, начеб його привели на страчення. Зовсім поблідші його губи злегка дрожали.
Він був ще дуже молодий, одітий як простолюдин, росту середнього, худощавий, з волоссям обстриженим в кружок, з тонкими, ніби сухими чертами лиця. Несподівано відтручений ним чоловік, перший кинувся за ним в кімнату і встиг вхопити його за рамя: се був судовий вояк; але Миколка торгнув рукою і вирвався від него ще раз.
До дверий стали тиснутись цікаві. Декотрі з них поривались увійти. Все описане збулось майже в млі ока.
— Забирайтесь, рано ще! Погоди, поки покличуть!… нащо його ранше привели? — бурмотів в крайній досаді, начеб збитий з толку Порфір Петрович. Однакож Миколка нараз клякнув.
— Чого ти? — крикнув Порфір вельми счудуваний.
— Виноватий! Гріх мій! Я вбивця! — відразу заговорив Миколка, мов би трохи задихуючись, все-ж таки досить сильним голосом.
Через десять секунд тревала мовчанка, начеб всім води в рот налив; навіть вояк відсунувся і вже не підходив до Миколи, а відступився машинально до дверий і стояв мов вкопаний.
— Що таке? — крикнув Порфір, виходячи з хвилевої задеревілости.
— Я… вбивця… — повторив Микола, помовчавши хвилинку.
— Як?… Ти?… Як?… Кого ти убив?
Порфір Петрович очевидячки потерявся.
Микола знов помовчав трохи.
— Олену Іванівну і сестрицю їхню, Лизавету Іванівну, я… убив… топором. Паморока найшла… — додав він коротко і знову замовк, все таки стоячи на колінах.
Порфір Петрович кілька хвилин стояв, як би вдумуючись, однак скоренько знову прийшов до себе і замахав руками на непрошених свідків. Вони душком скрились і двері примкнулись. Відтак поглянув на стоячого в куті Раскольнікова, що дико глядів на Миколу, і пустився вже до него, та нараз задержався, поглядів на него, перевів зараз таки свій погляд на Миколу, відтак знову на Раскольнікова, відтак знову на Миколу, і відразу, мов би розярений, знову накинувся на Миколу.
— Ти мені ще своєю паморокою та вперед забігаєш? — крикнув він на него майже з гнівом. — Я тебе ще не питав, находила або ні на тебе паморока… говори: ти убив?
— Я вбивця… признаюся… — промовив Микола.
— Е-ех! Чим ти убив?
— Топором. По голові.
— Ех, спішиш! Сам оден?
Микола не порозумів питання.
— Сам оден убив?
— Сам. А Митько невинний і всему тому не причасний.
— Та не спіши-бо з Митьком! Е-ех!… Як же ти, ну як же ти зі сходів ось тоді збіг? Адже двірники вас обох стрітили?
— Се я для збаламучення… тоді… біг з Митьком, — якби спішачись і завчасу приготовившись відповів Микола.
— Ну, так і є! — гнівно скрикнув Порфір. — Не свої слова говорить! — воркнув він мов би про себе і нараз знову побачив Раскольнікова.
Він очевидно так дуже занявся Миколою, що на хвилю навіть забув про Раскольнікова. Тепер він нараз опамятався та аж змішався…
— Родіоне Романовичу, батюшка! Вибачте, пане, — кинувся він до него, — так не можна! Будьте ласкаві проте… вам тут нічого… я і сам… бачите, які несподіванки!… Будьте ласкаві, пане!…
І взявши його за руку, він показав йому на двері.
— Ви, здається, сего не ожидали? — промовив Раскольніков, котрий очевидно нічого ще не розумів ясно, але вже успів сильно набрати смілости.
— Та і ви, батюшка, не дожидали. Ух, рученька ось як дрожить, хе-хе!
— Та і ви дрожите, Порфіре Петровичу.
— І я дрожу, добродію; не дожидав, правда!
Вони вже стояли в дверях. Порфір нетерпеливо ждав, щоби перейшов Раскольніков.— А несподіваночку-ж так і не покажете? — промовив нараз насмішливо Раскольніков.
— Говорить, а у самого ще зубки в роті оден о другий кланцають, хе-хе! Іронічний ви чоловік! Ну, паночку, до побачення.
— По мойому так прощавайте!
— Як Бог дасть, добродію, як Бог дасть! — пробурмотів Порфір з викривленою якоюсь усмішкою.
Переходячи канцелярію, Раскольніков завважав, що многі на него уважно глянули. В передній кімнаті, в товпі, він встиг пізнати обох двірників з того дому, котрих він кликав тоді в ночі до квартального. Вони стояли і чогось дожидали. Але тільки що він вийшов на сходи, зараз почув за собою знов голос Порфіра Петровича. Коли обернувся, він побачив, що той доганяв його, цілий засапаний.
— Одно слівце, добродію, Родіоне Романовичу; там що до всего того дальшого як Бог дасть, а все таки по формі про дещо прийдеться запитати, пане… Отже ми ще побачимось, так, добродію!
І Порфір задержався перед ним з усмішкою.
— Так, добродію, — додав він ще раз.
Можна було догадуватись, що йому ще щось хотілося сказати, але якось не вимовлялось.
— А ви мене, Порфіре Петровичу, звиніть за те, що перше… трохи розгорячився, — почав Раскольніков, котрий вже цілком осмілився так, що приходила йому велика охота покепкувати собі з Порфіра Петровича.
— Нічого, добродію, нічого, — майже радісно підхопив Порфір. — Я і сам також трохи розгорячився… Зїдливий у мене характер, каюся, каюся! Та ось ми побачимось, пане. Коли Бог дасть життя, то і дуже, і дуже побачимось!…
— І вже докладно пізнаємо оден одного? — підхопив Раскольніков.
— І вже докладно пізнаємо оден одного, — потакнув Порфір Петрович і, прижмуривши очи, дуже серіозно поглядів на него. — Тепер на іменини, пане?
— Ні, на похорон.
— Ну, що? На похорон! Здоровля, слухайте, своє шануйте, здоровля, памятайте!…
— А вже і не знаю, чого вам пожелати з своєї сторони! — промовив Раскольніков, вже починаючи спускатись зі сходів, але нараз знову звертаючись до Порфіра. — Пожелав би великих успіхів; однак, бачите, яке ваше заняття комічне!
— Та чому-ж комічне? — зараз наострив уха Порфір Петрович, котрий також звернувся був до відходу.
— Та як же, та сего бідного Миколку ви очевидно мусіли накатуватись і намучити, психольоґічно, мовляв, на свій лад, заки він признався; день і ніч відай доказували йому: „ти вбивця, ти вбивця…” ну, а тепер, як він вже признався, ви його знову по кісточках гладити станете: „брешеш шельмо, ти не вбивця! Не міг ти ним бути! Не свої ти слова говориш!” Ну, то як же після сего служба ваша не комічна?
— Хе-хе-хе! А таки завважали, як я сказав, перед хвилею Миколі, що він не свої слова говорить?
— Як не завважати?
— Хе-хе! Бистрі, бистрі ви, добродію. Усе та усе завважуєте! Притомність не аби яка! І зараз в найкомічнійшу струну і вдарите… Хе-хе! Се, бач, у Гоголя, з писателів, говорять, отся прикмета була в найвисшій степени?
— Так, у Гоголя.
— Так, пане, у Гоголя… До приємного побачення!
— До приємного побачення!
Раскольніков пішов просто до дому. Він так дуже був збитий і спутаний, що вже прийшовши до дому і кинувшись на диван, з чверть години глядів та лиш віддихав і пробував хоч би по трохи зібрати свої думки. Про Миколу він і роздумувати не брався; він чув, що поражений; що в признанню Миколи є щось трудне до вияснення, дивне, чого тепер йому ніяк не поняти. Все-ж таки признання Миколи було дійсним фактом. Наслідки сего факту йому таки зараз стали ясні: неправда не могла не викритись, і тоді візьмуться знов до него. Але по крайній мірі хоч до сего часу він свобідний і повинен конечно що небудь для себе зробити, бо небезпека неминуча.
Однакож в якій степени? Положення почало вияснятися. Нагадуючи неясно, в загальних тільки очертах, цілу свою недавну сцену з Порфіром, він не міг не здрігнутись ще раз від смертельного страху. Розуміється, він не знав ще всіх цілей Порфіра, не міг збагнути всіх його штучок. Але часть гри була відкрита, і вже очевидно ніхто ліпше від него не міг поняти, як страшним був для него сей „хід” в грі Порфіра. Ще трохи, і він міг зрадити себе оконечно, вже фактично. Знаючи хоробливість його характеру і з першого погляду вірно ухопивши і проникнувши його, Порфір поступав хоч надто рішучо, але майже на-певняка.
Нічого казати, Раскольніков встиг вже себе і передше надто скомпромітувати, але до фактів все таки ще не дійшло; все ще те тільки відносне. Але чи вірно, однакож, чи вірно він все те тепер розуміє? Чи не помиляєся він? До якого іменно кінця добирався сьогодня Порфір? Чи дійсно було у него що небудь приготовлене сьогодня? Та і що іменно? Чи справді він дожидав чогось, чи ні? Як іменно розстались би вони нині, колиб не лучилась несподівана катастрофа з Миколою?
Порфір майже всю свою гру показав; правда, пробував крутити, все-ж таки показав, і (доконче здавалось Раскольнікову) колиб дійсно у Порфіра було ще щось більше, то він показав би і се. Що таке отся „несподіванка”? Насмішка, що? Чи значило се що небудь, або ні? Чи могло під тим укриватись хоч що небудь похоже на виразне обвинення? Вчерашній чоловік? Куди-ж він дівся? Де був він сьогодня? Бо як тільки є щонебудь у Порфіра позитивного, то вже очевидно воно в звязи з вчерашнім чоловіком…
Він сидів на дивані звісивши вниз голову, спершись на коліна і закривши руками лице. Нервова дрощ проймала заєдно ще ціле його тіло. Наконець він встав, взяв шапку, подумав і пустився до дверий.
Він якось так відчував, що бодай на нинішний день він майже сміло може уважати себе безпечним. І ось напрасно в серці своїм він почув трохи що не радість: йому захотілось чим скорше до Катерини Іванівни. На похорон він, розуміється, спізнився, але на поминки поспіє і там зараз побачить Зоню.
Він задержався, подумав і хороблива усмішка вирізалась на його устах.
— Сьогодня! Сьогодня! — повторив він про себе. — Так, сьогодня таки! Так має бути.
Тільки що він хотів отворити двері, як нараз вони почали отвиратись самі. Він задрожав і відскочив назад. Двері отвирались поволи і тихо і нечайно показалась постать — вчерашнього чоловіка із під землі.
Чоловік остановився на порозі, поглядів мовчаливо на Раскольнікова і ступив крок в кімнату. Він був точка в точку як і вчера, те саме лице, так само одягнений, але в лиці і в погляді його зайшла сильна переміна: він глядів тепер якось сумно і постоявши трохи, глубоко зітхнув. Не доставало тілько, щоб він приложив при тім долоню до щоки, а голову скривив на бік, щоб вже зовсім походити на бабу.
— Чого вам? — запитав помертвілий Раскольніков.
Чоловік помовчав і нараз глубоко, ледви не до землі поклонився йому. По крайній мірі дотронувся землі пальцем правої руки.
— Що ви? — закричав Раскольніков.
— Виноватий, — тихо вимовив чоловік.
— В чім?
— В злобних замірах.
Оба гляділи оден на другого.
— Маркотно стало. Як ви зволили тоді приходити, може в похмілю, і двірників в квартал кликали і про кров питали, маркотно мені стало, що вас так пустили і за пяного вас приняли. І так маркотно, що спати не міг. А затямивши адресу, ми вчера сюди приходили і випитували…
— Хто приходив? — перебив Раскольніков, відразу починаючи нагадувати.
— Я, бачите, вас обидив.
— Так ви з того дому?
— Та я там, тоді також в воротах з ними стояв, чи памятаєте? Ми і ремесло своє там маємо, споконвіку. Кушнірі ми, бачите, міщане, до дому роботу беремо… а більш всего маркотно стало…
І нараз Раскольнікову ясно пригадалась ціла сцена з позавчера під воротами; він нагадав, що крім двірників там стояло тоді ще кількох мущин, стояли і жінки. Він нагадав оден голос, що домагався вести його просто в поліцію. Лиця того, що говорив, не міг він собі нагадати, і навіть тепер не пізнавав його, але йому осталось в памяти, що він навіть щось відповів тоді, звернувся до него…
Так отже ось як скінчився весь той вчерашній безграничний страх. Страшнійше всего було подумати, що він дійсно ледви не загинув, трохи не згубив себе з так нікчемної причини. Показалось, кромі найма кватири і розмови про кров, сей чоловік нічого не може розповісти, значить і у Порфіра нема нічого, нічого, кромі отсеї горячки, ніяких фактів, кромі сеї психольоґії, котра з двома кінцями, нічого певного. Значить, коли не найдеться ніяких більше фактів (а вони не сміють вже найтися, не сміють!) то… то що-ж можуть з ним зробити? Чим же можуть йому доказати довідно, хоч і арештують? І виходить, Порфір що лиш тепер, тільки в отсю хвилю довідався про кватиру, а перед тим і не знав.
— Се ви сказали сьогодня Порфірови… про те, що я приходив? — крикнув він, поражений напрасною ідеєю.
— Якому Порфірови?
— Приставови слідчих діл.
— Я сказав. Двірники не пішли тоді, я і пішов.
— Сьогодня?
— Перед вами на мінутку був. І усе чув, усе, як він з вами слідство робив.
— Де? Що? Коли?
— Та там, у него за перегородкою, цілий час пересидів.
— Я-як? Так се ось ви були несподіванкою? Та як се могло бути? Що ви говорите?
— Як я побачив, — почав міщанин, — що двірники на мої слова іти не хотять, бо, говорять, вже пізно, та ще розкричиться, що як-стій не прийшли, стало мені маркотно і сну позбувся, і став провідувати. А провідавши вчера, нині пішов. Перший раз прийшов — його не було. Годину опісля прийшов знов — не приняли, у третє прийшов — допустили. Став я йому розповідати усе, як було, і став він по кімнаті скакати і себе в грудь кулаком бив: „Що ви, говорить, зі мною, розбійники, чините? Знав би я таке діло, я би його з конвоєм приставив сюди!” Потім вибіг, когось там закликав і став з ним в куті шептати, а відтак знову до мене і взявся випитувати і зневажати. І, Господи, страх що зневажав; а доніс я йому про все, і говорив, що на мої вчерашні слова нічого ви не посміли мені відповісти, і що ви мене не пізнали. І став він тут знову бігати і раз-у-раз бив себе в груди і казився, і бігав, а як дали знати, що ви прийшли, — ну, говорить, лізь за перегородку, сиди там, не шевелись, що би ти ні чув, і крісло мені туди сам поніс, і мене запер; може, говорить, я тебе і запотребую. А як привели Миколку, тоді він мене, коли ви вийшли, і випровадив: Я тебе ще, говорить, прикличу, і ще випитаю про дещо…
— А Миколу при тобі випитував?
— Як вас випровадив і мене зараз випровадив, а Миколку випитувати почав.
Міщанин задержався і нараз знову поклав поклін, доторкнувшись пальцем до долівки.
— За обмову і за злобу мою простіть.
— Бог простить, — відповів Раскольніков, і як тільки вимовив те, міщанин поклонився йому, лиш вже не до землі, а до пояса, поволеньки обернувся і вийшов з кімнати. — Усе з двома кінцями, тепер усе з двома кінцями, — твердив Раскольніков і сміливійше ніж коли небудь вийшов з кімнати.
— Тепер ми ще поборемось, — з злобною усмішкою промовив він, спускаючись в долину сходами. Та злоба відносилась до него самого: він з погордою і соромом згадував про свою „малодушність”.