Вина і кара/Часть III/V
| ◀ IV | Вина і кара пер.: Михайло Подолинський Часть третя V |
VI ▶ |
|
Сей вже входив в кімнати. Він ввійшов з таким видом, начеб із всеї сили здержувався, щоби не залитись сміхом. За ним, з цілковито збитим з пантелику і жорстоким лицем, червоний як бурак, поволеньки і нескладно, ввійшов соромлячийся Разумихін. Лице його і вся постава дійсно були в отсю хвилю смішні і оправдували сміх Раскольнікова.
Раскольніков, ще не представлений, поклонився господареві, котрий стояв посеред кімнати і питаючо глядів на них, наставив і стиснув йому руку, все ще з видимим незвичайним висиленням придушити свою веселість і бодай хоч два-три слова вимовити, щоб представити себе. Але ледви тільки успів він прибрати поважний вид і щось там воркнути — нараз, мовби мимохіть, поглянув знов на Разумихіна і тут вже не міг видержати: придушений сміх вирвався тим більше неповздержано, чим сильнійше до сеї пори здержувався. Незвичайна лютість, з якою принимав сей „сердешний” сміх Разумихін, надавала цілій отсій сцені вид найщирійшої веселости, і, що головне, природности. Разумихін, мов нарочно, ще поміг ділу:
— Фу, чорте! — заревів він, махнувши рукою і якраз ударив нею в маленький круглий столик, на котрім стояла до пиття чарка чаю. Все полетіло і задзвеніло.
— Та нащо-ж крісла ломити, панове, адже убуток казні[1], — весело закричав Порфір Петрович.
Сцена представлялась як слідує: Раскольніков кінчив сміятись, забувши свою руку в руці господаря, але, знаючи міру, вижидав хвилі, щоб чим скорше і природнійше скінчити.
Разумихін, змішаний до крайности ще паданням столика і розбитою чаркою, мрачно поглядів на черепки, плюнув і круто завернув до вікна, де стояв плечима до публики, з страшно нахмуреним лицем, поглядаючи в вікно і нічого не видячи.
Порфір Петрович сміявся і хотів сміятись, але очевидно було, що йому треба було обяснення.
В куті на кріслі сидів Заметов, котрий встав при вході гостей і стояв в дожиданню, викрививши в усмішку губи, але з запитанням і навіть немов би то з недовірчивістю глядів на всю сцену, а на Раскольнікова аж з якимсь помішанням. Несподівана стріча з Заметовим неприємно поразила Раскольнікова.
— Се ще треба-б взяти під розвагу! — подумав він.
— Звиніть, будьте ласкаві, — почав він удаючи, начеб змішався. — Раскольніков…
— Але-ж знаємось, дуже приємно, та і приємно ви так увійшли… Що-ж, він і привитатись вже не хоче? — кивнув Порфір Петрович на Разумихіна.
— Єй-Богу, не знаю, чого він на мене розлютився. Я сказав лиш йому дорогою, що він на Ромеа похожий, і… доказав, і більше нічого, здається, не було.
— Рило! — відізвався не обертаючись Разумихін.
— Видно дуже поважні мав причини, щоби за одно словечко так розізлитись, — розсміявся Порфір.
— Ну ти! слідчий суддя!… Ну, та чорт з вами всіми! — відрізав Разумихін і нараз, розсміявшись сам, з повеселівшим лицем, якби нічого не було, підійшов до Порфіра Петровича.
— Цить, спокій! Всі дурні, до діла: ось приятель, Родіон Романович Раскольніков, по перше наслухався про тебе і захотів познакомитись, а по друге орудку малу до тебе має. Ба! Заметов! Ти тут відкіля взявся? Або-ж ви знакомі? Чи давно познакомились?
— Се що ще! — налякано подумав Раскольніков.
Заметов начеб помішався, але не надто.
— Вчера у тебе таки познакомились, — скачав він весело.
— Значить, від труду Бог вибавив: минувшого тижня страх просив мене, щоби яким світом з тобою, Порфіре, познакомити, а ви і без мене знюхались… Де у тебе тютюн?
Порфір Петрович був по домашньому, в шляфроку, дуже чистім біллю і в здоптаних пантофлях. Се був чоловік літ трийцять пять, росту понизше середнього, повний і навіть пузатий, виголений, без вусів і без заличок, з коротко стриженим волоссям на великій, круглій голові, якось особливо випукло закругленій на заду. Набриніле, кругле лице його з трохи перкатим носом було барви хоробливої, темно-жовтої, але доволі живе і аж насмішливе. Воно було би навіть і добродушне, колиб не перешкаджав вираз очей, з якимсь рідким воднистим блеском, що були прикриті майже білими, рухливими, начеб підморгуючими кому, бровами. Погляд сих очей якось дивно не лицював до цілої постави, котра мала в собі навіть щось бабського, і надавав їй щось о много більше серіозного, ніж з першого погляду можна було від неї сподіватись.
Порфір Петрович, як лиш почув, що гість має до него „орудку”, зараз попросив його сісти на диван, сам усів на другім кінці і уставився в гостя в нетерпеливім дожиданню, щоб виложив йому справу, з сею напряженою і вже надто серіозною увагою, що-то аж прикра і мішає зразу, особливо між незнакомими людьми, а особливо коли те, що ви обяснюєте після власної вашої думки, далеко не в пропорції з такою незвичайно цікавою, заявленою вам увагою. Все-ж таки Раскольніков в коротких і звязлих словах, ясно і подрібно виложив свою справу, і собою остався задоволений так, що навіть успів досить добре оглянути Порфіра. Порфір Петрович також ні разу не спустив з него очей за весь час.
Разумихін, помістившись насупроти за тим самим столом, горячо і нетерпеливо слідив за виложенням справи і раз-враз бігав очима то по однім то по другім, що вже перебирало трохи міру.
— Дурень, — осудив його про себе Раскольніков.
— Ви повинні подати заявлення в поліцію, — з найбільш урядовим видом відповів Порфір, — про те, пане, що довідавшись про таку ось приключку, то є про те убийство, — ви просите від себе повідомити слідчого суддю, котрому поручено діло, що такі а такі річи приналежать вам, і що ви хочете їх викупити… або там… та вам впрочім напишуть.
— Та в тім то і діло, що я в отсю хвилю, — як мож найбільше постарався змішатись Раскольніков, — не зовсім при грошах… і навіть такої дрібниці… не можу… я, бачите, хотів би тепер тілько заявити, що сі річи мої, та що, коли мати-му гроші…
— Се все одно, добродію, — відповів Порфір Петрович, холодно принимаючи обяснення про фінанси. — Та впрочім можете і просто, коли захочете, написати до мене в тім що кажу змислі, що ось довідавшись про те а те, і обавляючись про свої річи, прошу…
— Се мабуть на простім папері? — поспішив перебити Раскольніков, знову інтересуючись фінансовою стороною діла.
— О, на як найпростійшім, пане! — і нараз Порфір Петрович якось явно-насмішливо поглядів на него, прижмуривши очі і начеб йому підморгнувши. Та втім, се бути-може тільки привиділось Раскольнікову, бо се тревало лиш оден миг. По крайній мірі щось воно в тім було. Раскольніков побожився би, що він моргнув на него, чорт знає чому.— Знає! — мелькнуло в нім як блискавка.
— Даруйте, що такими марницями непокоїв, — тягнув він дальше, трохи збитий з пантелику, — річи мої стоять всего пять рублів, але вони мені особливо дорогі яко памятка по тих, від кого дістались і, признаюсь, я як довідався, дуже налякався…
— Ось-то ти тому так сполошився вчера, коли я Зосимову бовтнув, що Порфір шукає тих, котрі заставляли! — вкинув Разумихін, з очевидним наміренням.
Сего вже було занадто. Раскольніков не витерпів і люто блиснув на него запаленими від гніву, чорними своїми очима. Але зараз і опамятався.
— Ти, брате, здається надімною посмішкуєш собі? — звернувся він до него з штучно удаваним роздразненням. — Правда, що може-бути вже надто клопочусь я такими для тебе дрібними річами; але годі-ж уважати мене за те еґоїстом, або лакомим, бо отсі дві марні річи можуть бути для мене цілком не марницями. Я тобі вже говорив перед хвилею, що сей срібний годинник, котрого ціна кілька копійок, одинока річ, що остала по моїм батьку. Наді мною смійся, але до мене мати приїхала, — звернувся він нараз до Порфіра, — і колиб вона довідалась, — відвернувся знову до Разумихіна, стараючись особливо, щоби задрожав голос, — що сей годинник пропав, то, клянуся, була би в розпуці! Женщина!
— Та зовсім же ні. Я зовсім не в тім змислі! Я цілком противно! — кричав огірчений Разумихін.
— Чи добре? Чи природно? Чи не пересадив я? — дрожав про себе Раскольніков. — Чого сказав я: женщина?
— А, до вас матуся приїхала? — зацікавився чогось Порфір Петрович.
— Так.
— Коли-ж се?
— Вчера вечером.
Порфір помовчав, начеб щось розважаючи.
— Річи ваші ніяким світом не могли пропасти, — спокійно і холодно продовжав він. — Адже вже давно вас тут дожидаю.
І мов би так собі нічого, він услужливо став підставляти попельничку Разумихіну, котрий безпощадно обтрясав попіл з цигаретки на килим. Раскольніков здрігнув, але Порфір начеб і не глядів, заєдно ще заклопотаний цигареткою Разумихіна.
— Що-о? Дожидав! Або-ж ти знав, що і він там заставляв? — крикнув Разумихін.
Порфір Петрович просто звернувся до Раскольнікова:
— Ваші обі річи, перстінь і годинник були в неї в оден папір завинені, а на папері ваше імя олівцем виразно назначене, рівно як і місяць і день, коли вона їх від вас дістала…
— Як се ви на кожду річ звертаєте увагу?… — нескладно усміхнувся Раскольніков, особливо стараючись глядіти йому просто в очі; але не міг повздержатись і зараз додав:
— Я се длятого так сказав, що мабуть дуже богато людей мусіло в неї заставляти… так, що вам трудно було би їх всіх памятати… А ви, противно, так докладно всіх їх памятаєте і… і…
— Глупо! Слабо! Чого я се додав!
— А майже всі, що заставляли, тепер вже звісні, так що ви тільки оден не були ласкаві зголоситись, — відповів Порфір з ледви замітним відтінком насмішливости.
— Я не цілком був здоров.
— І про те чув я, добродію. Чув також, ви вже надто чимсь-там були розстроїні. Ви і тепер якось начеб бліді!
— Цілком не блідий… противно зовсім здоров! — грубо і злісно відрізав Раскольніков, відразу переміняючи тон. Злість в нім розгорялась, і він не міг потушити її. — А в злости ось і проговорюся! — блисло в нім знову. — А чого-ж вони мене мучать!…
— Не зовсім здоров! — підхопив Разумихін. — Ух, то правду говориш! До вчерашнього дня в горячці раз-враз маячив… Ну, ну чи повіриш, Порфіре, ледви зможе на ногах устояти, а лиш тільки ми, я і Зосимов, вчера відвернулись — одягся і втік нишком і товкся кудись-там трохи не до півночі, і се, скажу тобі, в повній непритомности, чи можеш собі таке представити! Непонятна річ!
— І чи дійсно в повній непритомности? Скажіть, будьте ласкаві! — з якимсь бабським рухом похитав головою Порфір.
— Ет, дурниця! Не вірте! Та втім, адже ви і без того не вірите! — надто вже зі злости вирвалось Раскольнікову. Та Порфір Петрович мов би не дочув сих дивних слів.
— Та якже міг ти вийти, коли був не в горячці? — розгорячився нараз Разумихін. — За чим вийшов? Пощо?… І чому іменно тайком? Ну, мав ти тоді здорові змисли? Тепер, коли все небезпеченство минуло, я вже просто тобі говорю!
— Надоїли вони мені дуже вчера, — звернувся нараз Раскольніков до Порфіра з визиваючою усмішкою, — тому-то я і втік від них кватиру наймати, щоб вони мене не відшукали, і грошей купу з собою забрав. Ось, добродій Заметов бачив ті гроші. А що, пане Заметов, чи був я при змислах вчера, чи в горячці, розсудіть-но спір?
Він би, здається, так і задушив в отсю хвилю Заметова. Надто вже погляд його і мовчання йому не подобались.
— По мойому, ви говорили дуже розумно, пане, і навіть хитро, тільки роздразнені були вже надмірно, — сухо висказався Заметов.
— А сьогодня розповів мені Никодим Томич, — докинув Порфір Петрович, — що стрінув вас вчера вже дуже пізно в хаті одного роздоптаного кіньми чиновника…
— Ну ось, хоч би отсей чиновник! — підхопив Разумихін. — Ну, чи не божевільний був ти у чиновника? Останні гроші на похорон вдові віддав! Ну, захотів помогти, — дай пятнайцять, дай двайцять, ну, та хоч три цілкових собі остав, а то всі двайцять пять так і сипнув.
— А може бути я де небудь скарб найшов, а ти не знаєш, та вчера і розщедрився?… Бач добродій Заметов знає, що я скарб найшов!… Ви даруйте, будьте ласкаві, — звернувся він з дрожачими губами до Порфіра, — що ми вас такою пустою балаканиною пів години непокоїли.
— Але-ж що говорите! Противно, про-о-тив-но! Колиб ви знали, як ви мене інтересуєте! Цікаво і глядіти і слухати… і я, признаюсь, такий рад, що зволили наконець показатись.
— Та дай хоч чаю, слухай, горло пересохло! — закричав Разумихін.
— Пишна ідея! Може і всі напємося. А не схочеш ти… чого кріпшого перед чаєм?
— Іди собі до біса з тим „кріпшим!”
Порфір Петрович вийшов замовити чай.Думки крутились мов вихор в голові Раскольнікова. Він був страшенно роздразнений.
— А що найважнійше, навіть і не скриваються, і церемонитись не хотять! А з якої причини, коли мене зовсім не знаєш, говорив ти про мене з Никодимом Томичем? Значить, вже і укривати не хотять, що слідять за мною, як стая собак! Так отверто в пику і плюють! — дрожав він від скажености. — Ну, бийте просто, а не грайтесь як кітка з мишею. Адже се нечемно, Порфіре Петровичу, адже я ще може бути не позволю собі, добродію!… Встану тай плюну всім в лице всю правду; і побачите, як я вами погорджую!…
Він з трудом перевів дух.
— А що, як мені тільки так здається? Що, як се лиш привид і я у всім помиляюсь, з недосвідчення лючуся, підлої ролі своєї не видержую? Може бути, се все без заміру? Всі слова їх звичайні, але щось в них є… Усе те кождий раз можна сказати, але таки щось є. Чому він сказав просто „у неї”. Чому Заметов додав, що я хитро говорив? Чому вони говорять таким тоном? Так… тон… Разумихін тут також сидів, длячого-ж йому нічого не здається? Сему невинному бовванови ніколи нічого не здається! Знов лихорадка… Чи моргав до мене перше Порфіру чи ні? Мабуть привиділось; чого би моргав? Нерви, чи що хотять мої роздразнити та дразнять мене? Або усе привид, або знають!…
— Навіть Заметов не такий як треба… і справді не такий як треба? Заметов передумав через ніч. Я і знав, що передумає! Він тут як свій, а сам у перший раз. Порфір його за гостя не уважає, до него задом сидить. Знюхались! Іменно мене ради знюхались. Не инакше, а про мене до нас говорили!… Чи знають вони про кватиру? Ах, коби лиш скорше!… Коли я сказав, що кватиру наймати вчера утік, він пропустив, не підхопив… А се я зручно про кватиру вплентав; пізнійше пригодиться!… В горячці, бачите!… Ха, ха, ха!… Він про весь вчерашній вечір знає! Про приїзд матері не знав!…
— А відьма і день зазначила олівцем! Брешете, не дамся! Адже се ще не факти, се тільки здогад! Ні, ви давайте-но фактів! І кватира не факт, а горячка; я знаю, що їм говорити… Та чи знають вже вони про кватиру? Не пійду відси, не розвідавши! За чим я прийшов? А ось, що я злюся тепер, так се вже справді факт! Фу, який я скорий до роздражнення! А може-бути і так треба; роля хорого… він мене слідить. Збивати буде. Чого се я прийшов?
Все те як блискавка перенеслось по його голові.
Порфір Петрович душком вернувся. Він нараз якось повеселів.
— У мене, брате, від вчерашнього твого голова… Та і цілий я якось розклеївся, — почав він цілком иншим тоном, сміючись до Разумихіна.
— А що, займаюче було? Адже я вас вчера на найцікавійшім пункті покинув. Хто побідив?
— Та ніхто, розуміється. На віковічні питання зїхали, на воздухах літали.
— Подумай, Родю, на що вчера зїхали: Є, чи нема злочинства? Кажу тобі, що до чортиків добрехались!
— Що дивного? Звичайне соціяльне питання, — розсіяно відповів Раскольніков.
— Питання було не так поставлене, — завважав Порфір.
— Не зовсім так, се правда, — зараз таки згодився Разумихін, спішачись і розгорячуючись після звичаю. — Бачиш, Родіоне: Слухай і скажи свою думку. Я хочу. Я зі шкіри ліз вчера з ними і тебе дожидав; я і їм про тебе говорив, що прийдеш. Почалось з погляду соціялістів. Звісний погляд: злочинство є протестом проти ненормальности суспільного устрою, і тілько, і нічого більше, і ніяких причин більше не допускається, — і нічого!…
— От і збрехав! — крикнув Порфір Петрович.
Він видимо оживлявся і раз по раз сміявся, дивлячись на Разумихіна, чим ще більше розпалював його.
— Н-нічого не допускається! — з жаром перебив Разумихін, — не брешу!… Я тобі їх книжки покажу: все у них длятого, що „окруження заїло” — і нічого більше. Улюблена фраза! Відси просто, що коли суспільність уладити нормально, то відразу і всі проступки щезнуть, бо не буде причини протестувати і всі в млі ока стануть праведними. Природу не беруть в рахунок, природу проганяють, природи не признають! У них не людськість, розвинувшись історичною, живою дорогою до кінця, сама собою переміниться наконець в нормальну суспільність, а противно соціяльна система, що виходить із якої-небудь математичної голови, таки зараз і уладнає всю людність і в оден миг зробить її праведною і безгрішною, скорше як всякий живий процес без всякої історичної і живої дороги! Тому-то вони так інстинктовно і не люблять історії: „недоріцтва самі в ній, та глупости” і усе одною лише глупістю обясняється! Тому-то так і не люблять живого процесу життя: не треба живої душі! Жива душа життя потребує, жива душа не буде слухати механіка, жива душа недовірчива, жива душа ретроградна! А тут хоч і трупом воняє і з кавчука зробити можна, — зате нежива, зате без волі, зате невільнича, не збунтується! І виходить в результаті, що усе на одну верству цеголок та на розклад коритарів і кімнат фалянстерії звели! Фалянстерія бач і готова, та природа ось у вас для фалянстерії ще не готова, життя хоче, життєвого процесу ще не закінчила, рано на кладовище! з одною льоґікою годі через природу перескочити! Льоґіка предвидить три случаї, а їх міліон! Відрізати весь міліон і все на одно питання про комфорт звести! Найлекше порішення задачі! Головне — думати не треба! Ціла життєва тайна на двох печатних аркушах міститься!
— Аж то розсипався, бубнить! За руки держати треба, — сміявся Порфір. — Подумайте, — обернувся він до Раскольнікова, — ось цілком так вчера вечером, в одній кімнаті, в шість голосів, та ще пончом напоїв наперед, — можете собі представити? — Ні, брате, не твоя правда: „окруження” много в проступку значить; се я тобі потверджу.
— І сам знаю, що много, та ти ось що скажи: сороклітній безчестить десятилітню дівчинку, — чи може окруження його до сего приневолило?
— А що-ж, та в строгім змислі таки і окруження, — з задивляючою важністю завважав Порфір. — Проступок над дівчинкою дуже і дуже навіть можна „окруженням” обяснити.
Разумихін трохи не сказився:
— Ну, коли хочеш, то я тобі зараз виведу, — заревів він, — що у тебе білі рісниці єдино тілько від того, що Іван Великий[2] має трийцять сяжнів висоти, і виведу ясно, докладно, поступово, і навіть з ліберальним відтінком. Берусь! Ну, хочеш в заклад?!
— Принимаю! Послухаймо, прошу, як він виведе!
— Та він завсігди штуки грає, морочить до чорта! — крикнув Разумихін, підскочив і махнув рукою. — Та чи стоїть з тобою говорити? Адже він се все нароком, ти ще не знаєш його, Родіоне! І вчера їх сторону держав, тільки щоб всіх в дурні пошити. І що-ж він говорив вчера, Господи! А вони ось ним утішились!… Адже він по два тижні так в поле випроваджує. Торік впевняв нас чомусь-там, що в черці іде: два місяці стояв при своїм! Недавно захотілось йому голосити, що жениться, що все вже готове на весілля. Навіть одіння нове дав вшити. Ми вже стали йому желати. Ні зарученої, нічого не було: Все обман!
— А ось збрехав! Я одіння давав шити передше. Мені по причині нового одіння і прийшло в голову вас всіх в шори убрати.
— Чи справді ви так умієте пускати тумана? — запитав недбало Раскольніков.
— А ви думали ні? Погодіть, я і вас опутаю — ха-ха-ха! Ні, бачите, я вам всю правду скажу. По поводу сих всіх питань, проступків, окруження, дівчаток, мені нагадалась тепер, — тай направду і завсігди інтересувала мене, — одна ваша статейка: „Про проступок”…, чи як там у вас, забув титул, не памятаю. Два місяці тому назад мав приємність в „Періодіческій Рєчі” прочитати.
— Моя стаття? В „Періодіческій Рєчі”? — з здивуванням запитав Раскольніков. — Я дійсно написав перед півроком, коли з університету виступив, по поводу одної книжки, одну статтю, але заніс її тоді до ґазети „Єженєдєльная Рєч”, а не до „Періодіческої”.
— А попала в „Періодіческую”.
— Адже „Єженєдєльная Рєч” перестала виходити, тому тоді і не напечатали…
— Се правда, пане; але перестаючи виходити „Єженєдєльная Рєч” злучилась з „Періодіческою Рєчею”, а длятого і статейка ваша перед двома місяцями появилась в „Періодіческій Рєчі”. А ви не знали?
Раскольніков дійсно нічого не знав.
— Змилуйтесь, та ви грошей можете у них домагатись за статтю! Який однакож у вас характер! Жиєте так самітно, що таких річей, котрі вас прямо дотикають, не знаєте. Адже-ж се факт, добродію.
— Браво, Родьку! І я також не знав! — закричав Разумихін. — Таки ще нині в читальню забіжу і відшукаю нумер! Два місяці назад? З котрого дня? Все одно, найду! Ось штука! І не скаже!— А ви звідки довідались, що стаття моя? Вона буквою підписана.
— А случайно, і то недавно. Через редактора; я знакомий з ним… Дуже заінтересувався.
— Я слідив, о скілько собі пригадую, психольоґічний стан злочинця в тягу всего ходу злочинства.
— Так, пане, і впевняєте, що актови доконання проступку товаришить завсігди хороба. Дуже, дуже ориґінально, але… мене властиво не отся часть вашої статейки зацікавила, а одна гадка кинена під кінець статті, котру ви однакож на жаль збуваєте лиш мимоходом, неясно… Одним словом коли пригадуєте собі, находиться там в певнім змислі натяк на те, що на світі немов би то стрічаються деякі такі особи, котрі можуть… то є, чи радше не те що можуть, а повне право мають допускатись всяких злочинств і проступків, і що для них начеб то і закон не писаний.
Раскольніков усміхнувся з насильного і нарочного іскаження своєї ідеї.
— Як? Що таке? Право не злочинство? А чей-же не длятого, що „заїло окруження?” — з якимсь навіть перестрахом посвідомився Разумихін.
— Ні, ні, не цілком длятого, — відповів Порфір. — Все діло в тім, що в їх статті всі люде якось розділяються на „звичайних” і „незвичайних”. Звичайні повинні жити в послуху і не мають права переступати закони, бо вони, бачите, звичайні. А незвичайні мають право допускатися всяких проступків і в ріжний спосіб переступати закон, іменно тому, що вони незвичайні. Так у вас, здається, коли тільки не помиляюсь?
— Та як же се? Бути не може, щоби так, — недовірчиво бурмотів Разумихін.
Раскольніков знов усміхнувся. Він зараз порозумів, в чім діло і на що його хотять підштуркати; він памятав свою статтю. Він рішився приняти визов.
— Се не цілком так, як у мене, — почав він просто і скромно. — Та втім признаюсь, ви майже вірно її представили, навіть коли хочете, і цілком вірно… (Йому аж приємно було признати, що цілком вірно). Ріжниця єдино лиш в тім, що я зовсім не настаю, щоб незвичайні люде доконче повинні і обовязані були допускатись всяких злочинств, як ви говорите. Мені здається навіть, що таку статтю не далиб і печатати. Я просто-простенько натякнув, що „незвичайний” має право, вправді не офіціяльне право, а сам має право позволити своїй совісти перекрочити… через деякі перешкоди, і єдино в тім лиш случаю, коли воплощення його ідеї (часами спасительної може бути для цілої людськости) сего зажадає. Ви зволите говорити, що стаття моя неясна; я готов її сам розяснити, по можности. Я може бути не помилюсь, коли подумаю, що вам мабуть сего і хочеться; я на ваші услуги.
— По мойому, колиб Кеплєрові і Нютонові відкриття, в наслідок яких-небудь комбінацій, ніяким світом немогли стати звісними людям инакше як з пожертвованням життя одного, десяти, ста і т. д. людей, котрі перешкаджали би сему відкриттю, або стояли би на дорозі яко перешкода, то Нютон мав би право, і навіть був би обовязаний… усунути сих десять, або сто людей, щоб зробити звісними свої відкриття всій людськости. З сего впрочім цілком не виходить, щоби Нютон мав право убивати, кого йому задумається, стрічних і поперечних, або красти кождого дня на базарі.
— Дальше, о скільки памятаю, виводжу в моїй статті, що всі… ну напримір хоч законодателі і ладнателі людськости, починаючи з найдавнійших, продовжаючи Лікургами, Солонами, Магометами, Наполєонами і так дальше, всі до одного були проступники, вже тим самим, що даючи новий закон нарушували старий, свято почитаний суспільністю і насліджений від батьків, і вже очевидно не лякались і крови, коли тільки кров (іноді зовсім невинна і славно пролита за давний закон) могла їм помочи. Завважати навіть треба, що більша часть сих добродіїв і установителів людськости були як-раз страшні проливателі крови. Одним словом я виводжу, що і всі, не те що великі, але хоч би лиш трохи з колії виходячі люде, значить такі, котрі спосібні сказати хоч би трохи щось нове, мусять по природі своїй бути доконче проступниками, більше або менше, розуміється. Инакше трудно їм вийти з колії, а оставатись в колії вони очевидно не можуть пристати. Одним словом ви бачите, що до тепер тут нема нічого особливо нового. Се тисячу разів було напечатане і прочитане.
— Що же дотикається мойого поділу людей на звичайних і незвичайних, то я признаю, що він трохи самовільний, однакож я на точних цифрах і не настаю. Я тілько в головну мою думку вірю. Вона іменно полягає в тім, що люде по закону природи діляться в цілости на два розряди: на низший (звичайний), то є так сказати на матеріял, що служить єдино для плодження собі подібних, і на властивих людей, то є таких, що мають дар або талан сказати в своїм окруженню нове слово. Підрозділів тут, розуміється, без кінця, але головні признаки обох розрядів досить різкі: Перший розряд, то є матеріял, говорячи загально, люде по натурі своїй консервативні, службові, живуть в послуху і люблять бути послушними. По мойому, вони і обовязані бути послушні, бо се їх призначення, і в тім рішучо нема нічого для них понижаючого.
— Другий розряд, всі переступають закон; ворушителі, або склонні до того, судячи по спосібностях. Проступки сих людей, розуміється, відносні і многородні; більшою частю вони жадають, в дуже ріжнородних заявленнях, зворушення того, що є, в імя ліпшого. Однак коли йому треба для своєї ідеї переступити хоч би і через труп, через кров, то він в душі своїй по совісти, може, по мойому, дати собі розрішення переступити через кров, — очевидно зависить се від ідеї і від її розмірів, — се запамятайте.
— В отсім тільки змислі я і говорю в моїй статті про їх право на проступок. (Ви нагадаєте, що у нас воно з юридичного питання почалось). Та втім, трівожитись много нема причини: маса ніколи майже не признасть їм сего права, карає їх і вішає (більше або менше), і тим, цілком справедливо, виповняє консервативне своє призначення, з тим однакож, що в слідуючих поколіннях тая сама маса ставить караних на пєдасталь і їм покланяється (більше або менше). Перший розряд завсігди — паном теперішности, другий розряд — паном будуччини. Перші підтримують людськість і множать її щодо числа; другі двигають людськість і ведуть її до ціли. І ті і другі мають зовсім однакове право істнувати. Одним словом у мене всі рівне право мають, і — нехай жиє вічна війна, до Нового Єрусалима, розуміється!
— Так ви все таки вірите ще в Новий Єрусалим?
— Вірую, — твердо відповів Раскольніков; говорячи теє і за час цілої довгої тиради своєї, він глядів в землю, вибравши собі точку на килимі.
— І-і-і в Бога віруєте? Даруйте, що я такий цікавий.— Вірую, — повторив Раскольніков, піднимаючи очі на Порфіра.
— І-і в воскресення Лазаря віруєте?
— Ві-вірую. Нащо вам все те?
— Буквально віруєте?
— Буквально.
— Ось як воно, пане… так собі спитався. Даруйте. Але позвольте, — звертаюсь до давнійшого, — адже їх не завсігди таки карають; деякі противно…
— Торжествують за життя? О так, деякі доходять до ціли і за життя, і тоді…
— Самі починають карати?
— Коли треба і, знаєте, навіть по більшій части. Загалом замітка ваша остроумна.
— Спасибіг, пане. А ось що скажіть: чим то би відріжнити сих незвичайних, бачите, від звичайних? Може при уродженню знаки такі є? Я в тім змислі, що тут треба би більше точности, так сказати більше зверхности і виразности: звиніть у мене природний, несупокій практичного і добре думаючого чоловіка, але чи не можна би тут одіж, прикладом, окрему завести, носити щось таке, які бляшки, або що таке?… Бо, згодитесь, коли зайде помилка, і одному з одного розряду привидиться, що він належить до другого розряду, і почне „усувати всі перешкоди”, як ви дуже щасливо виразились, так ось тут…
— О, се дуже часто буває!! Отся замітка ваша ще бистрійша як попереджаюча…
— Спасибіг, добродію…
— Нізащо; але звольте розважити, що помилка можлива лиш зі сторони першого розряду, то є „звичайних” людей (як я, може бути дуже невідповідно їх назвав). Мимо вродженої склонности до послуху, через якусь примху природи, котрої не лишена навіть корова, дуже богато з них люблять уважати себе передовими людьми, „ворушителями”, і накидаються до „нового слова”, і се зовсім в добрій вірі, пане. Дійсно нових вони рівночасно дуже часто не добачують і навіть ними погорджують, яко відсталими і низько думаючими людьми. Але по мойому тут не може бути значного небезпеченства, і вам справді нічого трівожитись, бо вони ніколи далеко не сягають. За помилку, очевидно, їх можна би часами різками покропити, щоб їм нагадати їх місце, але не більше; тут і виконавця навіть не треба; вони самі себе кроплять, бо вони дуже доброго поведення: инші приятель приятелеви отсю услугу висвідчають, а знов инші самі себе власноручно… Покаяння ріжні, публичні при тім на себе накладають, — виходить гарненько і поучаючо, одним словом, вам непокоїтись нічого… Таке правило природи.
— Ну, по крайній мірі з сеї сторони ви мене хоч трохи успокоїли; але ось, бачите, знову біда: скажіть, будьте ласкаві, чи богато таких людей, котрі других, бачите, різати право мають, „незвичайних” отсих? Я, очевидно, готов пристати на ваше, але самі признаєте, якось воно лячно, добродію, коли вже надто богато їх буде, а?
— О, не трівожтесь і тим, — тим самим тоном тягнув дальше Раскольніков. — Адже звісно, людей з новою думкою, навіть лиш трохи спосібних сказати хоч крихітку нового, незвичайно мало родиться, аж навіть дивно як мало. Ясно тільки одно, що порядок розмножування людей, всіх сих розрядів і підрозрядів, мабуть дуже докладно обкреслений якимсь законом природи. Закон сей, розуміється, тепер не звісний, але я вірю, що він істнує і колись може стати і звісним. Незмірна маса людей, матеріял, на те тільки істнує на світі, щоби напослідок, через якесь висилення, якимсь тайним до сеї пори процесом, через якесь крижовання родів і пород, напружитись і породити наконець на світ, ну хоч і з тисячі одного хоч трохи самостійного чоловіка. Ще з більше широкою самостійністю родиться, може бути, і з десяти тисяч один (я говорю прикладами, для ясности). Ще з більше широкою і зі сто тисячів один. Ґеніяльні люде з міліонів, а великі ґенії, завершителі людськости, може бути по вигасненню многих тисячів міліонів людей на землі. Одним словом, в реторту, в котрій все те відбувається, я не заглядав. Але виразний закон без сумніву є і мусить бути; тут не може бути случаю.
— Та що ви оба, жартуєте, чи що? — закричав вкінци Разумихін. — За дурня маєте оден другого, чи як? Сидять і оден над другим кепкує! Чи ти направду, Родю?
Раскольніков мовчки підняв на него своє бліде і майже жалібне лице і нічого не відповів. І дивною показалась Разумихінови, супроти тихого і жалібного лиця, нетаєна, навязчива, дразлива напасність Порфіра.— Ну, брате, коли дійсно се направду, то… Ти нічого казати, правду говориш, що се не нове і похоже на усе, що ми тисячу разів читали і чули; але що дійсно ориґінальне в усім тім, — і дійсно приналежить одному лиш тобі і мене переражає, се те, що все-ж таки ти пролив крови по совісти розрішаєш, і, не гнівися, з таким навіть фанатизмом… В отсім отже, видно і головна думка твоєї статті міститься. Адже се позволення проливати кров, се… по мойому страшнійше, якби офіціяльне позволення, як законне…
— Цілком справедливо, — страшнійше, пане, — відозвався Порфір.
— Ні, ти щось за далеко пішов, се неправда! Я прочитаю… Ти пересолив! Ти не можеш так думати! Прочитаю.
— В статті всего того нема, там тільки натяки — проговорив Раскольніков…
— Так, так, добродію, — не сиділось Порфірови, — мені майже стало тепер ясно, як ви на проступок зволите задивлюватись, але… вже звиніть мене за мою влізливість (непокою вас вже надто, самому совісно!) — чи бачите, пане: успокоїли ви мене що лиш дотично помилок щодо помішання обох розрядів, але… мене таки тут практичні ріжні можливости знову непокоять! Ану-ж ось там який мущина або молодець виобразить собі, що він Лікург, або Магомет… — будучий розуміється — та і давай усувати до сего всі перешкоди… От прикладом чекає його далека дорога, а на дорогу гроші потрібні… ну, і стане добувати собі на дорогу… знаєте?
Заметов нараз зірвався із свого кута. Раскольніков навіть очей на него не підняв.
— Я мушу признати, — спокійно відповів він, — що такі случаї дійсно мусять бувати. Дурненькі і зарозумілі особливо на тую вудочку ловляться; іменно-ж молодіж.
— Ось бачите, пане. Ну, так як же?
— Та так, — усміхнувся Раскольніков, — не я тому винен. Так є і буде завсігди. Ось він (він кивнув на Разумихіна) говорив що лиш, що я оправдую пролив крови. Так що-ж? Адже суспільність надто обезпечена зсилками, тюрмами, суддями слідчими, каторгами, — чого-ж непокоїтись? І шукайте злочинця!…
— Ну, а коли найдемо?
— Туди йому і дорога.— Ви такі льоґічні. Ну, пане, а якже з його совістю, бачите?
— Та яке-ж вам до неї діло?
— Та так вже з гуманности, пане.
— У кого вона є, той нехай терпить, коли пізнає помилку. Се і кара йому, — в добавку до каторги.
— Ну, слухай, а дійсно ґеніяльні, — насупляючись запитав Разумихін, — ось ті то, котрим різати, бачиш, право дане, ті таки вже і повинні не терпіти зовсім, навіть за кров пролиту?
— Пощо тут слово: повинні? Тут нема ні дозволу, ні заборони. Нехай терпить, коли жаль йому жертви… Терпіння і біль завсігди обовязкові для широкого духа і глубокого серця. Істинно великі люде, мені здається, мусять відчувати на світі великий сум, — додав він нараз задумчиво, не в тон розмови.
Він підняв очі, задумчимо поглянув на всіх, усміхнувся і взяв шапку. Він був значно спокійнійший в порівнанню з тим, як ввійшов сюди, і чув се. Всі встали.
— Ну, пане, зневажайте мене або ні, гнівайтесь або ні, а я не можу видержати, — заключив знову Порфір Петрович, — позвольте ще питаннячко одно (надто вже я вас турбую, пане!), одну лиш маленьку ідейку хотів би я висказати, єдино тілько, щоби її не забути…
— Гаразд, скажіть вашу ідейку, — серіозний і блідий стояв перед ним в ожиданню Раскольніков.
— Та ось, пане… справді не знаю, як би ліпше виразитись… ідейка моя вже надто тонка… психольоґічна… чи не правду кажу, пане, коли ви вашу статейку писали, — адже вже бути того не може, хе, хе! щоб ви самі себе не уважали, — ну хоч на капельку, — також чоловіком „незвичайним” і таким, що говорить нове слово, — в вашім, розуміється, змислі… Або-ж не так?
— Дуже може бути, — згірдно відповів Раскольніков.
Разумихін ворухнувся.
— А коли так, пане, то невже-ж ви би самі рішились, — ну там в виду яких-небудь житейських неудач і трудностей, або для якого-небудь „блага” цілої людськости, — перекрочити через перешкоду?… Ну, приміром, убити і ограбити?…
І він якось нараз знову підморгнув йому лівим оком і розсміявся нечутно, — цілком так само, як передше.— Колиб я і перекрочив, то вже певно вам не сказав би, — з визиваючою, надутою погордою відповів Раскольніков.
— Ні, пане, се я так тільки інтересуюсь, особливо для вирозуміння вашої статті, єдино в літературнім відношенню, пане…
— Фу, як се виразно і зухвало! — з відразою подумав Раскольніков.
— Позвольте вам завважати, — відповів він сухо, — що Магометом або Наполєоном я себе не уважаю… ні ким би то не було із подібних осіб, отже і не можу, не будучи ними, дати вам вдоволяючого обяснення про те, як би я поступив.
— Ну, даруйте, хто-ж у нас в Росії тепер себе за Наполєона не уважає? — зі страшною фаміліярністю озвався знову Порфір. Навіть в звуку його голосу було на сей раз щось вже особливо ясне.
— Та чи і не Наполєон то який будучий і нашу Олену Іванівну минувшого тижня топором почастував? — вкинув нараз з кута Заметов.
Раскольніков мовчав і уважно, твердо глядів на Порфіра. Разумихін мрачно нахмурився. Йому вже і передше стало неначе щось здаватись. Він гнівно оглянувся довкола. Наступила мінута мрачної мовчанки. Раскольніков ворухнувся відходити.
— Ви вже відходите! — ласкаво заговорив Порфір, незвичайно сердечно простягаючи руку. — Дуже, дуже рад знакомству. А щодо вашої просьби, то не обавляйтесь. Так таки і напишіть, як я вам говорив. Ще ліпше всего зайдіть до мене туди самі… оттак сими днями… та хоч завтра. Я буду там коло одинайцятої години напевно. Все і уладимо… поговоримо… Ви-ж яко оден з тих, що були там останні, може що-небудь і сказати нам могли би… — додав він з найдобродушнійшим видом.
— Ви хочете мене офіціяльно переслухати, по усій формі? — різко запитав Раскольніков.
— Та чого-ж би, пане? поки що, сего зовсім не треба. Ви не так поняли. Я, бачите, не опускаю ні одного случаю і… розмовляв вже зі всіми, що у неї заставляли… від декотрих дістав добрі вказівки… а ви, яко останній… Та ось, правда! — скрикнув він чимсь-то відразу урадувавшись: — При нагоді згадав я, що-ж се я таке!… — звернувся він до Разумихіна, — адже се ти про того Миколку мені тоді повні вуха наклапав… ну, та і сам знаю, — звернувся він до Разумихіна, — що парубчище чистий, так що-ж, бачите, було чинити, і Митька ось прийшлося занепокоїти… та от в чім діло, само нідро річи: переходячи тоді по сходах… позвольте: адже ви в осьмій годині були, пане?
— В осьмій, — відповів Раскольніков, неприємно відчуваючи рівночасно, що міг би сего і не говорити.
— Так переходячи, бачите, в осьмій годині по сходах, добродію, чи не бачили хоч ви на другім, бачите, поверсі, в кватирі, знаєте, отвореній — памятаєте? двох робітників, або хоч одного з них? Вони малювали там, чи не завважали ви? Се дуже, дуже важне для них!…
— Малярів? Ні, не бачив… — поволеньки і мовби понуряючись в згадках відповів Раскольніков, в тую-ж хвилинку напружаючись всім єством своїм і завмираючи від муки, щоб чим скорше відгадати, в чім іменно лапка і чи не дасться що предвидіти? — Ні, не бачив. Та і кватири такої, отвертої, якось не завважав… а ось на четвертім поверсі (він вже вповні доглупався лапки і торжествував) — так, памятаю, що чиновник оден випроваджувався з кватири… напроти Олени Іванівни… памятаю… се я ясно памятаю… солдати диван якийсь виносили і мене до стіни притисли… а малярів ні, не памятаю, щоби малярі були… тай кватири відчиненої нігде, здається, не було. Так, не було…
— Та ти що таке! — крикнув нараз Разумихін, якби опамятавшись і розібравши. — Адже-ж малярі малювали в самий день вбивства, а він на три дні перед тим там був? Що се ти випитуєш?
— Фу, перемішав! — гримнув себе по чолі Порфір. — Нехай чорт візьме, у мене з отсим ділом в голові вже заморочилось! — звернувся він, мов би аж звиняючись, до Раскольнікова. — Нам бачите, так би доконче треба довідатись, чи не бачив їх хто в осьмій годині в сій кватирі, що мені аж привиділось, начеб ви також могли би сказати… цілком перемішав!
— Так треба бути уважнійшим, — понуро завважав Разумихін.
Послідні слова були сказані вже в передпокою. Порфір Петрович випровадив їх до самих дверий, незвичайно ввічливо. Оба вийшли мрачні і захмурені на вулицю і кілька кроків не говорили ні слова. Раскольніков глубоко відітхнув…
——————