Вина і кара/Часть III/IV
| ◀ III | Вина і кара пер.: Михайло Подолинський Часть третя IV |
V ▶ |
|
В отсю хвилю двері тихо отворились, і в кімнату, несміло оглядаючись, увійшла одна дівчина. Всі звернулись до неї і з задивом і цікавістю. Раскольніков не пізнав її на перший погляд. Се була Зофія Семенівна Мармеладова. Вчера бачив він її пораз перший, але в таку мінуту, при таких обставинах і в такім костюмі, що в памяти його відбився образ цілком иншої особи. Тепер була се скромно, і навіть бідно одягнена дівчина, дуже ще молоденька, майже похожа на дитину, з скромною і приличною поставою, з ясним, але якось трохи настрашеним лицем. На ній була дуже простенька домашня сукня, на голові старий, давнійшого фасону капелюшок; тілько в руках була, як і вчера, парасолька.
Побачивши несподівано повну кімнату людей, вона не те, що змішалась, але цілком потерялась, занезналась як маленька дитинка, і навіть трохи подалася взад, щоб вийти відси.
— Ах… се ви?… — сказав Раскольніков в надзвичайнім здивованню і нараз сам змішався.
Йому зараз нагадалось, що мати і сестра знають вже дещо з листу Лужина про якусь там дівчину „найпостиднійшого поведення”. Що тільки перед хвилею він протестував проти клевети Лужина і сказав, що бачив сю дівчину перший раз, і ось тепер вона входить сама. Пригадав також, що ніяк не протестував проти вираження: „найпостиднійшого поведення”. Усе те неясно і блискавкою перелетіло через його голову. Але коли придивився уважнійше, він зараз побачив, що се принижене существо так тяженько принижене, що йому відразу стало жаль. Коли-ж вона подалась було взад, щоб втікати зі страху, — в нім щось начеб перевернулось.
— Я вас зовсім не сподівався, — сказав він з поспіхом, задержуючи її поглядом. — Зробіть ласку, сідайте. — Ви певно від Катерини Іванівни. Позвольте, не сюди, ось тут сядьте.
При вході Зоні Разумихін, котрий сидів на однім з трох крісел Раскольнікова коло самих дверий, припіднявся, щоби дати їй увійти. Зразу Раскольніков показував їй місце в куті дивана, де сидів Зосимов, але нагадавши, що сей диван був надто фаміліярним місцем, і служить йому за постіль, поспішив вказати їй на крісло Разумихіна.
— А ти сідай тут, — сказав він Разумихінови, саджаючи його в кут, де сидів Зосимов.
Зоня сіла, трохи не дрожачи зі страху, і несміло поглянула на обі дами. Видно було, що вона і сама не розуміла, як могла вона сісти рядом з ними. Подумавши те, вона так застрашилась, що зараз знову встала і в повнім помішанню звернулась до Раскольнікова.
— Я… я… зайшла на одну мінуту; даруйте, що вас занепокоїла, — заговорила вона затинаючись. — Я від Катерини Іванівни, а вона не мала кого післати… А Катерина Іванівна веліла вас дуже просити бути, завтра на набоженьстві в церкві, ранком… на Митрофанієвськім, а відтак у нас… у неї… на тризні… Честь їй зробити… Вона веліла просити.
Зоня затялася і замовкла.
— Буду старатись доконче… доконче, — відповів Раскольніков, припіднявшись також, і також затинаючись і не договорюючи. — Будьте ласкаві, сідайте, — сказав він нараз; мені треба з вами поговорити. Прошу вас, — ви може бути спішитесь, — зробіть ласку, подаруйте мені дві мінутки…
І він підсунув їй крісло. Зоня знову сіла і знову несміло, помішано, поквапно поглянула на обі дами і знову потупилась.
Бліде лице Раскольнікова спаленіло, його начеб цілого перешибло; очі загорілись.
— Матусю, — сказав він твердо і з притиском, — се Зофія Семенівна Мармеладова, донька того самого нещасного пана Мармеладова, котрого вчера при моїх очах роздоптали коні і про котрого я вже вам говорив…
Пульхерія Александрівна поглянула на Зоню і злегка прижмурила очі. Мимо всего свого помішання перед настійчивим і визиваючим поглядом Родя, вона ніяк не могла відмовити собі сеї приємности. Дунечка з повагою і уважно вдивилась просто в лице бідної дівчини і з недовірям приглядалась її. Зоня, як тілько почула представлення, підняла зразу очі знову, але змішалась ще більше як передше.
— Я хотів вас запитати, — звернувся до неї чим скорше Раскольніков, — як там у вас сьогодня уладилось? Чи не мали ви клопотів?… от приміром з поліцією.
— Ні, пане, усе якось пішло… Адже-ж вже надто видно, що було причиною смерти; оставили нас в спокою; тільки сусіди сердяться.
— За що?
— Що тіло довго стоїть… та тепер горячо, чути… так що сьогодня перед вечірнею ще на кладовище перенесуть, до завтра, в каплицю. Катерина Іванівна зразу не хотіла, а тепер і сама видить, що годі…
— Отже сьогодня?
— Вона просить вас зробити нам честь на службі в церкві бути завтра, а опісля зайти до неї на поминки.
— Вона поминки справляє?
— Так, пане, закуску; вона вам дуже веліла подякувати, що ви вчера помогли нам… А то не булоб за що поховати.
І губи і борода її нараз задрожали, все-ж таки вона скріпилась і повздержалась, чим скорше знову спустивши очі в землю.
При розмові Раскольніков пильно їй приглядався. Се було худеньке, дуже худеньке і бліде личко, доволі неправильне, якесь остреньке, з остреньким, малим носиком і борідкою. Її навіть годі було назвати і гарною, але за те голубі очі її були такі ясні, і коли оживлялись вони, вираз лиця її робився таким добрим і простодушним, що поневолі тягнуло до неї. В лиці її, та і в цілій її статі, була крім того одна особливша характеристична ціха: мимо своїх вісімнайцяти літ, вона здавалась майже ще дитиною, о много молодшою, чим в дійсности була, і се иноді навіть смішно проявлялось в декотрих її поворотах.
— Тілько чи Катерина Іванівна могла обстати такими скупими средствами, та як її стане на закуску?… — запитав Раскольніков, упірно продовжаючи розмову.
— Домовина, бачите, пане, проста буде… і все буде просте, не дороге… ми тільки що з Катериною Іванівною усе обчислили, так, що і лишиться, щоб помянути… а Катерині Іванівній дуже хочеться, щоби так було. Та годі-ж, пане… се її відрада… вона така, адже ви знаєте…
— Розумію, розумію… очевидно. Що се ви мою кімнату розглядаєте? Ось і матуся говорить також, що на домовину похожа.— Ви нам усе вчера віддали! — промовила нараз в відповідь Зоня якимсь сильним і скорим шепотом, і знов відразу сильно потупилась.
Губи і підбородок її знов стали дрожати. Вона давно вже поражена була бідним житлом Раскольнікова, і тепер слова отсі самі з себе вирвались її. Наступила мовчанка. Очі Дунечки якось проясніли, а Пульхерія Александрівна навіть привітливо погляділа на Зоню.
— Родю, — сказала вона встаючи, — ми, розуміється разом обідаємо. Дунечко, ходімо… А ти би, Родю, пішов перейшовся трохи, а відтак відпочав, полежав, а там приходив чим хутше… А то ми тебе утомили, боюсь я…
— Добре, добре, прийду, — відповів він, встаючи з поспіхом… — Та у мене ще діло…
— Або-ж ви будете і обідати окремо? — запитав Разумихін, з задивом глядячи на Раскольнікова. — Що се ти?
— Ні, ні, прийду; очевидно, розуміється… А ти останься на мінуту. Та він вам тепер не потрібний, матусю? Чи може я віднимаю його?
— Ох, ні, ні! А ви, Дмитре Прокопичу, прийдете обідати, будете так ласкаві?
— Прошу вас, приходіть, — просила Дуня.
Разумихін поклонився і цілий засіяв. На одну хвилинку всі якось дивно відразу помішались.
— Пращай, Родю, то є до побачення; не люблю говорити „пращай!” Пращай, Настко!… ах, знову „пращай” сказала…
Пульхерія Александрівна хотіла було і Зонечці поклонитись, та якось не удалось, і поквапно вийшла з кімнати.
Але Евдокія Романівна начеб ждала черги і, переходячи вслід за матірю біля Зоні, поклонилась її уважливим, чемним і повним поклоном. Зонечка змішалась, поклонилась якось прискорено і налякано, і якесь навіть болюче чувство відбилось в лици її, мов би ввічливість і уважливість Евдокії Романівни були їй прикрі і прибиваючі.
— Дуню, пращай-же! — крикнув Раскольніков уже в сіни, — дай-же руку, но!
— Адже-ж я подавала, забув? — відповіла Дуня, ласкаво і заклопотано звертаючись до него.
— Ну що-ж, ще дай! — і він сильно стиснув її пальчики.Дунечка усміхнулась до него, спаленіла, чим скорше вирвала свою руку і пішла за матірю, також чогось уся щаслива.
— Ну ось і славно! — сказав Раскольніков Зони, вертаючись до себе, і ясно поглянувши на неї, — упокой Господи мертвих, а живим ще жити! Чи так? Чи так? Адже так?
Зоня аж з задивом гляділа на відразу прояснівше його лице; він кілька хвиль мовчки і пильно в неї вдивлявся; все оповідання про неї покійника її батька пронеслось в отсю мінуту блискавкою в його памяти.
— Господи, Дунечко! — заговорила Пульхерія Александрівна, як тілько вийшли на вулицю. — Ось я тепер сама немов би рада, що ми відійшли; якось лекше. Ну, чи думала я вчера в ваґоні, що навіть сему буду радуватись.
— Ще раз говорю вам, матусю, він ще дуже хорий. Або-ж ви не бачите? Може бути, журячись нами і розстроїв себе. Треба бути поблажливим і не одно, не одно можна йому простити.
— А ось ти не була поблажлива! — горячо і докірливо перебила зараз Пульхерія Александрівна. — Знаєш, Дуню, гляділа я на вас обоїх, живісенький ти його портрет і не тілько лицем, кілько душею: обоє ви мелянхоліки, обоє понурі і палкі, обоє горді і обоє великодушні… Адже не може бути, щоб він був еґоїстом, Дуню? а?… А коли подумаю що у нас вечером буде сьогодня, так страх мене бере!
— Не жахайтесь, матусю, буде те, що повинно бути.
— Дунечко! Але подумай лиш, в якім ми тепер положенню! ну що, коли Петро Петрович відкажеся? — неосторожно висказалась нараз бідна Пульхерія Александрівна.
— Так що-ж він стояв би після того! — різко і згірдно відповіла Дунечка.
— Се ми гарно зробили, що тепер відійшли, — поквапилась перебиваючи Пульхерія Александрівна, — він кудись за орудкою спішив; нехай перейдеся, воздухом дихне… страх у него душно… а де тут і воздухом дихати? Тут і на вулицях як і в кімнатах задушно. Господи, що за місто!… Уважай, уступися, роздушать, несуть щось, адже се фортепян перенесли, страх, як тручаються… Сеї дівчини я також дуже боюся…
— Якої дівчини, мамочко?— Та ось сеї, Зофії Семенівни, що там була…
— Чого же?
— Предчуття у мене таке, Дуню. Ну, віриш чи ні, як ввійшла вона, я зараз і подумала, що тут ось головне сидить…
— Зовсім нічого не сидить! — з досадою скрикнула Дуня. — І які ви з вашими предчуттями, матусю! Він що-лиш від вчера з нею знакомий, і тепер, як увійшла, не пізнав.
— Ну, ось і побачиш!… Непокоїть вона мене, ось побачиш, побачиш! І так я настрашилась… глядить вона на мене, глядить, очи такі, я ледви на кріслі усиділа, памятаєш як представляти почав? І дивно мені: Петро Петрович так про неї пише, а він її нам представляє, та ще тобі! Значить, вона йому дорога!
— Чи мало він пише! Про нас також говорили та і писали, чи ви забули? А я переконана, що вона… порядна дівчина, і що все те — лож!
— Дай їй Боже!
— Петро Петрович негідний пльоткар, — нараз відрізала Дунечка.
Пульхерія Александрівна так і приникла. Розмова перервалась.
— Ось що, ось яке у мене до тебе діло… — сказав Раскольніков, відводячи Разумихіна до вікна…
— Так я скажу Катерині Іванівній, що прийдете… — поквапилась Зоня, кланяючись, щоб відходити.
— Зараз, Зофіє Семенівно, у нас нема тайн, ви не перешкаджаєте… Я хотів би вам ще два слова сказати… Ось що, — звернувся він нараз, не докінчивши, дослівно урвав, до Разумихіна. — Та ти знаєш сего… Як його!… Порфіра Петровича?
— Ну, вже-ж! Свояк. А що таке? — додав той з якимсь поривом цікавости.
— Адже він тепер се діло… ну, ось, дотично сего убивства… ось вчера, бачиш, ви говорили… веде?
— Так… ну? — Разумихін нараз витріщив очі.
— Він тих, що заставляли, переслухував, а там у мене також застави є, дрібні, та між ними є перстінь сестри, котрий вона мені на памятку подарувала, коли я сюди їхав, та батьківський срібний годинник. Все стоїть рублів пять-шість, але мені дороге, памятка. Так що мені тепер робити? Не хочу я, щоби річи пропали, особливо годинник. Я дрожав передше, що мати захоче побачити його, коли заговорили про годинник Дунечки. Одинока річ, котра уціліла по батьку. Вона розхоріється, як він пропаде! Женщини! Так от: що робити, навчи! Знаю, що треба би в поліцію дати знати. А не ліпше би самому Порфірови сказати, а? Як ти думаєш? Діло би скорше може полагодив. Побачиш, що ще до обіду матуся запитає.
— Ніяким світом в поліцію, а лиш конче Порфірови! — крикнув в якімсь незвичайнім зворушенню Разумихін. — Ну, який я радий! Та чого тут? Ходім зараз, два кроки, напевне застанемо!
— Нехай… ходімо…
— А він дуже, дуже, дуже, дуже буде рад з тобою познакомитись! Я богато говорив йому про тебе, в ріжні часи… І вчера говорив. Ходім!.... Так ти знав старуху? Но, но!… Зна-ме-ни-то се все обернулось!… Ах, так… Зофія Іванівна…
— Зофія Семенівна, — поправив Раскольніков. — Зофіє Семенівна, се приятель мій, Разумихін, і чоловік він порядний…
— Коли вам тепер іти треба… — почала було Зоня, цілком і не поглядівши на Разумихіна та від сего ще більше помішавшись.
— І ходімо! — рішив Раскольніков. — Я до вас зайду ще сьогодня, Зофіє Семенівна, скажіть мені лише, де буваєте?
Він не те, що збивався, а так, начеб спішився і уникав її погляду. Зоня дала свою адресу і при тім спаленіла. Всі разом вийшли.
— Як се, не замикаєш? — запитав Разумихін, сходячи долі сходами вслід за ними.
— Ніколи!… Та в тім, ось вже цілі два роки хочу завсігди замок купити, — додав він недбало. — Чи не щасливі люде, котрим замикати нічого? — звернувся він сміючись до Зоні.
На вулиці станули в воротах.
— Вам направо, Зофіє Семенівна? Але, але: як ви мене відшукали? — запитав він, начеб бажав сказати їй щось цілком инше.Йому заєдно хотілось дивитись в її тихі, ясні очі, і якось се все неконче удавалось…
— Адже ви Полечці вчера адресу сказали.
— Поля? Ах, так!… Полечка! Се… маленька… се ваша сестра? Так я їй адресу дав?
— Або-ж ви забули?
— Ні… памятаю…
— А я про вас ще від покійника таки зараз тоді чула… Тілько не знала тоді ще вашого призвища, тай він сам не знав… А тепер прийшла і як довідалась про ваше призвище… то і запитала сьогодня: тут пан Раскольніков жиє?… І не знала, що ви також не від господаря віднаймаєте… Бувайте здорові, пане… Я Катерині Іванівній…
Вона незмірно була рада, що наконець пішла; пішла потупившись, кваплячись, щоб чим скорше зійти їм з очей, щоб перейти як найскорше сих двайцять кроків до повороту направо в вулицю і остатись наконець самій, і там, ідучи, спішучи, ні на кого не глядячи, нічого не видячи, думати, згадувати, розбирати кожде сказане слово, кожду обставину. Ніколи, ніколи вона не відчувала нічого подібного. Цілий новий світ несвідомо і непокоячи вступив в її душу. Вона нагадала нараз, що Раскольніков сам хотів до неї сьогодня зайти, може ще ранком, може зараз!
— Тілько вже не сьогодня, ах! Лиш не сьогодня! — воркотіла вона з завмираючим серцем, мов би кого просила, як дитина в трівозі. — Господи! До мене… в отсю кімнату… він побачить… о Господи!
І вже очевидно вона не могла завважати в отсю хвилю одного незнакомого їй чоловіка, що слідив пильненько за нею і йшов за її плечима. Він провадив її від самого виходу з воріт. В тую хвилю, коли всі троє, Разумихін, Раскольніков і вона, остановились на два слова на хіднику, сей прохожий, обходячи їх, нараз мов би здрігнувся, несподівано на лету піймавши слова Зоні: „і запитала: пан Раскольніков тут жиє?” Він бистро, летом, але уважно оглянув всі троє, іменно же Раскольнікова, до котрого зверталась Зоня, опісля поглядів на дім і запамятав його. Все те сталося в млі ока, на дорозі, і прохожий, стараючись не показати навіть виду, пішов дальше, звільнивши ходу, і мов би в ожиданню. Він дожидав Зоню; він бачив, що вони пращались і що Зоня пійде зараз кудись-там до себе.— Так куди-ж до себе? Бачив десь се лице, — думав він, нагадуючи лице Зоні… — треба довідатись.
Доходячи до повороту, він перейшов на противний бік вулиці, обернувся і побачив, що Зоня вже іде вслід за ним, по тій самій дорозі, і нічого не видить. Коли дійшов до повороту, якраз і вона завернула в ту саму вулицю. Він пішов вслід, не спускаючи з неї очей з противного хідника; коли перейшли кроків пятьдесять, перейшов він знову на той бік, по котрім ішла Зоня, здогонив її і пішов за нею, остаючись в віддаленню пяти кроків.
Се був чоловік літ пятьдесяти, росту більше як середнього, заживний, з широкими, кривими плечима, що надавало йому трохи отяжілости. Був він вибагливо і вигідно одітий і виглядав на заможного панка. В руках його була гарна тростина, котрою він постукував за кождим кроком по хіднику, а руки були в свіжих рукавичках. Широке, повновиде його лице було досить приємне і барва лиця була свіжа, не петербурська. Волосся його, дуже ще густе, було цілком русяве і хіба сям і там перемішане сідизною, а широка, густа борода, що спускалась лопатою, була ще яснійша від волосся на голові. Очі його були голубі і гляділи холодно, уважно і задумчиво: губи румяні. Загалом був він чоловік, що задержався знаменито і виглядав о много молодший, як був справді.
Коли Зоня вийшла над канал, вони найшлися у двох на тротуарі. Слідячи за нею, він успів завважати її задумчивість і розсіяність. Дійшовши до свого дому, Зоня повернула в ворота, а він пішов за нею і начеб трохи здивувався. На подвірю вона взяла вправо, в кут, де були сходи до її кватири.
— Ба! — пробурмотів незнакомий панок і став іти вслід за нею по ступенях.
Що лиш тепер Зоня завважала його. Вона пішла на третій поверх, повернула в ґалєрію і подзвонила в 9 нумер, на дверях котрого було написане крейдою: Капернаумов, кравець.
— Ба! — повторив знову незнакомий, счудований дивним припадком, і подзвонив зараз в сусідстві в 8 нумер. Одні і другі двері були віддалені від себе о шість кроків.
— Ви у Капернаумова стоїте! — сказав він, глядячи на Зоню і сміючись. — Він мені жилєтку вчера перешивав. А я тут, разом з вами, у мадам Ресліхової, Ґертруди Карлівни. Як воно склалось!
Зоня подивилась на него уважно.
— Сусіди, сусіди, — тягнув він дальше якось особливо весело. — Я, правда, всего що лиш третій день в місті. Ну, поки що до побачення!
Зоня не відповіла; двері отворили, і вона промкнулась до себе. Її стало чогось соромно, і начеб налякалась…
Разумихін дорогою до Порфіра був в особливо оживленім настрою духа.
— Се, брате, славно, — повторив він, кілька разів, — і я рад! Я рад!
— Та чого ти рад? — думав про себе Раскольніков.
— Я, бач, і не знав, що ти також у старухи заставляв. І… і… давно се було? То є давно ти був у неї?
— Коли?… — запитав Раскольніков, ніби пригадуючи. — Та так зо три дні перед її смертю був у неї, коли не помиляюсь. Однакож я не іду тепер викуповувати річи, — підхопив він з якоюсь поквапною і особлившою дбалістю про річи. — Адже в мене знова всего лише рубель сріблом… із-за тої вчерашньої проклятої горячки!…
Про горячку він промовив особливо з натиском.
— Ну так, так, так, — поспішно і не знати чому потакував Разумихін, — так ось длячого тебе тоді… поразило почасти!… А знаєш, ти і в горячці про якісь перстені і ланцюшки раз-по-раз згадував!… Ну вже, так… Се ясно, все тепер ясно.
— Ну-ну! Але-ж то розсілась у них отся думка! Та сей чоловік за мене на розпяття піде, а таки дуже рад, що розяснилось, длячого я про перстені в горячці згадував. Тож то утвердилось у них у всіх!… А застанемо ми його? — запитав він в голос.
— Застанемо, застанемо, — спішився Разумихін. — Се брате, славний хлопяга, побачиш! Тяжкий трохи, то є він чоловік і світський, але я в иншім змислі говорю тяжкий. Хлопець розумний, розумний, дуже навіть неглупий, тілько якийсь склад думок у него окремий… Недовірчивий, скептик, цинік… обдурити любить, то є не обдурити, а радше в поле вивести. Ну і матеріяльна стара метода… А діло знає, знає… Він одну справу минувшого року, також за убийство, вислідив, в котрій майже всі сліди були погублені! Дуже, дуже, дуже рад би з тобою познакомитись.— Та з якої-ж причини так дуже?
— То є не те, щоб… бачиш, послідними днями, ось як ти захорів, мені часто і много приходилось про тебе згадувати… Ну, він і слухав… і як довідався, що ти юрист і кінчити курсів не можеш, задля прикрих обставин, то сказав: яка шкода! Я і заключив… то є все те разом, не одно лиш се; вчера Заметов… Бачиш, Родю, я тобі щось вчера плів по пяному, коли домів ми ішли… так я, боюсь, щоб ти не преувеличив, бачиш…
— Що таке? Що мене за божевільного мають? Та може воно і правда.
Він напряжено усміхнувся.
— Так, так… чи радше тьфу, ні!… Ну, та все, що я говорив… (і про инше також), се все була дурниця і з похмілля.
— Та чого ти звиняєшся! Як мені все те надоїло! — крикнув Раскольніков з особлившим роздразненням. Він впрочім почасти удавав.
— Знаю, знаю, розумію. Будь переконаний, що понимаю. Стидно і говорити навіть…
— А коли стидно, так і не говори!
Оба замовкли. Разумихін був більше ніж в захваті і Раскольніков з відразою се відчував. Трівокило його і те, що Разумихін перед хвилею говорив про Порфіра.
— Сему також треба Лазаря співати, — думав він, блідніючи і з бючим серцем, — і співати як найприроднійше. Найприроднійше було-б однакож нічого не співати. Насилу нічого не співати! Ні, насилу було би знов неприродно… Ну, як там обернеться… побачимо… зараз… добре чи не добре, що я іду? Нетля сама на свічку летить. Серце стучить, ось що не добре!…
— В отсім сірім домі, — сказав Разумихін.
— Важнійше всего, знає Порфір чи не знає, що я вчера у сеї відьми на кватирі був… і про кров питав? Душком треба се провідати при першім кроці, як лиш увійду, по лиці провідати, и-нак-ше… я пропаду, а провідаю!
— А знаєш що? — нараз звернувся він до Разумихіна з жартівливою усмішкою. — Я, брате, нині завважав, що ти від ранку в якімсь особлившім зворушенню находишся? Не правда?— В якім зворушенню? Зовсім в ніякім зворушенню, — відрізав Разумихін.
— Ні, брате, справді видно. На кріслі ти перше сидів так, як ніколи не сидиш, якось на кінчику, і заєдно неначе тебе трясця трясло. Підскакував ні з того ні з сього. То сердитий, а то знов нараз пика як солоденький медівничок чогось-там стане. Паленів навіть; особливо, коли тебе призвали обідати, ти страх як спаленів.
— Та нічого я; брешеш!… Ти про що се?
— Та що ти дійсно мов школяр мішаєшся! Фу, до ката, та він знову спаленів!
— Яке ти рило однакож!
— Та ти чого мішаєшся? Ромео! Почекай, я се десь-там розповім сьогодня, ха-ха-ха! Ось матусю то посмішу… та і ще декого…
— Послухай, послухай, послухай, адже се серіозно, адже се… Що-ж се після того, до біса! — збився остаточно Разумихін, холодніючи з перестраху. — Що ти їм розповіш? Я, брате… Фу, яке же ти рило!
— Живцем весняна рожа! І як се тобі до лиця, колиб ти знав; Ромео десяти пядей росту! Та як вимився сьогодня, нігті, бач, очистив, а? Коли се бувало? та єй-Богу ти напомадувався! нагнись-но!
— Дурак!…
Раскольніков до того сміявся, що виділось, вже і здержати себе не міг; так зі сміхом і вступили в помешкання Порфіра Петровича. Того і треба було Раскольнікову. Із кімнат можна було учути, що вони ввійшли сміючись і заєдно ще хохочуть в передпокою.
— Ні слова тут, або я тебе… розторощу! — прошептав розбішений Разумихін, хапаючи за плечі Раскольнікова.