Вина і кара/Часть III/VI
| ◀ V | Вина і кара пер.: Михайло Подолинський Часть третя VI |
Часть четверта, I ▶ |
|
— … Не вірю! не можу вірити! — повтаряв здивуваний і збитий з толку Разумихін, стараючись всіми силами опрокинути виводи Раскольнікова.
Вони підходили вже до наємних кімнат Бакалієва, де Пульхерія Александрівна і Дуня їх давно дожидали. Разумихін що хвиля задержувався на дорозі в розгарі розмови, помішаний і зворушений вже тим одним, що вони у перший раз заговорили про те ясно.
— Не вір! — відповів Раскольніков з холодною і недбалою усмішкою. — Ти, після свого звичаю, не завважав нічого, а я важив кожде слово.
— Ти підозріваючий, длятого і важив… Гм… дійсно, я признаю, тон Порфіра був досить дивний, і особливо сей підлець Заметов!… Правду кажеш, в нім щось було, — але відки? відки?
— За ніч передумав.
— Та противно, бач, противно! Колиб у них була отся безмозка думка, так вони би всіми силами постарались її заслонити і укрити свої карти, щоби опісля зловити… А тепер — се глупо і неосторожно!
— Колиб у них були факти, значить справдішні факти, або хоч трохи оправдані підозріння, тоді би вони дійсно постарались укрити гру, в надії виграти ще більше (та в тім давно би вже взяли під суд!). Але у них нема факту ні одного, — все привидження, все з двома кінцями, сама воздушня ідея — ось вони і стараються зухвалістю збити. А може і сам розлютився, що фактів нема і з досади випав з ролі. А може і намірення яке має… Він чоловік, здається, розумний… Може наполохати хотів тим, що знає… Тут, брате, своя психольоґія… Та в тім, обридливо се все обясняти. Остав!
— І обиджаючо, обиджаючо! Я розумію тебе! Все-ж таки… коли ми вже тепер заговорили ясно (а се славно, що заговорили наконець ясно, я радий!) — то вже я тобі просто признаюсь, що я давно все в них завважав сю думку, цілий той час,… розуміється, в ледви замітнім тілько виді, в повзаючім, але чого-ж хоч би і в повзаючім! Як вони сміють? Де, де у них ті коріні криються? Колиб ти знав, як я бісився! Хіба із сего, що бідний студент, придавлений нуждою і іпохондрією, день перед жорстокою хоробою, з горячкою, що вже може бути починалась в нім (завважай собі!), дразливий, самолюбний, знаючий свою ціну і такий, що не видів півроку у себе в закамарку нікого; в лахах і в черевиках без підошв, — стоїть перед якимись поліцейськими писариками і терпить їх наругу; а тут несподіваний довг перед носом, довжне письмо в руках надворного радника Чебарова, вонюча краска, трийцять степенів Реоміра, замкнений воздух, купа людей, оповідання про убивство особи, у котрої був вчера, і все те — на голодний живіт! Та як же тут не зімліти! І на отсім-то, на тім все оснувати! Нехай чорти беруть! Я розумію, що се досадно, але на твоїм місци, Родьку, я би зареготався всім в очи, чи ліпше: на-плю-вав би всім в лице, по можности як найгустійше, та розкидав би на всі боки десятки дві пощочин, розумненько, як і завсігди треба давати, та тим би і покінчив. Плюнь! Не роби собі з сего нічого! Ободрися! Сором!
— Він однак се гарно виложив, — подумав Раскольніков.
— Плюнь! А завтра знов слідство! — промовив він гірко. — Або-ж мені з ними вдаватись в обяснення? Мені і те досадно, що вчера я унизився в гостинниці до Заметова…
— Бери кат! Пійду сам до Порфіра! І вже притисну-ж я його до стіни по родинному; нехай виложить мені все до коріня! А вже Заметова…
— Наконець таки догадався! — подумав Раскольніков.
— Стій! — закричав Разумихін, хапаючи його нараз за плечі, — стій! Ти неправду сказав! Я надумався: ти неправду сказав! Ну, яка се лапка? Ти говориш, що питання про робітників було лапкою? Роскуси: Ну, колиб се ти зробив, чи, міг би проговоритись, що бачив як малювали кватиру… і робітників? Противно: нічого не бачив, колиб навіть і бачив! Хто-ж зізнає проти себе?
— Колиб я се діло зробив, то вже напевно би сказав, що бачив і робітників і кватиру, — з неохотою і з видною відразою відповів Раскольніков.
— Та чого-ж проти себе говорити?— А того, що одні лиш мужики, або вже найбільш недосвідчені новики, при слідствах просто і зарядом від всього відпираються. Лиш трошечки розвитий і бувалий чоловік, конечно і по можности старається признатись до всіх зверхних і невідпірних фактів; тілько причини їм другі вишукує, характер такий свій, особливший і несподіваний підсуне, котрий їм зовсім инше значіння придасть і в иншім світлі їх поставить. Порфір міг якраз на те числити, що напевне буду так відповідати і напевне скажу, що бачив, для правдоподібности, і при тім вкину що небудь на обяснення…
— Адже він би тобі зараз і сказав, що перед двома днями робітників там і бути не могло, і що отже ти іменно був в день убивства, в осьмій годині. На пустім би і зловив!
— Та на се-то він і числив, що я не встигну спохопитись і зараз поспішу відповідати правдоподібнійше, та і забуду, що перед двома днями робітників бути не могло.
— Та як же се забути?
— Як найлекше! На таких ось найпустійших річах найлекше і збиваються хитрі бач люде. Чим хитрійший чоловік, тим він менше підозріває, що його на простім зловлять. Дуже хитрого чоловіка як-раз на найпростійшім треба ловити. Порфір цілком не такий дурний, як ти думаєш…
— Підлець же він після того!
Раскольніков не міг не засміятись. Але в тую саму хвилю дивними показались йому його власна живість і охота, з якими він висказав послідне обяснення, тоді коли цілу попереджаючу розмову він піддержував з мрачною відразою, виразно лиш для певних цілей, з конечности.
— Доходжу до смаку при декотрих пунктах! — подумав він про себе.
Але майже рівночасно він якось нараз став неспокійний, начеб неожидана і трівожна думка поразила його. Неспокій сей побільшався. Вони дійшли вже до входу в наємні кімнати Бакалієва.
— Іди сам, — сказав нараз Раскольніков, — я зараз вернуся.
— Куда ти? Та ми вже прийшли!
— Мені треба, треба; діло… прийду через пів години… Скажи там.
— Іди коли хоч, я пійду за тобою!
— Що-ж, і ти мене хочеш замучити! — закричав він з таким гірким роздразненням, з такою розпукою в погляді, що у Разумихіна руки опустились.
Якийсь час він стояв на рундуку і понуро глядів, як той швидко ступав в напрямі до свого переулка. Наконець, затиснувши зуби і кулаки, і поклявшись, що ще нині видушить цілого Порфіра, як цитрину, піднявся він на гору успокоювати вже затрівожену довгим їх віддаленням Пульхерію Александрівну.
Коли Раскольніков прийшов під свій дім, — скрані його були змочені потом, і дихав він тяжко. Поспішно побіг він по сходах, увійшов в незачинену свою кватиру і зараз таки замкнувся на засувку. Відтак, налякано і божевільно, кинувся до кута, до тої самої діри в обоях, в котрій тоді лежали річи, засунув в неї руку і кілька мінут пильненько облапував діру, перешукуючи всі закаулки і всі морщки обоїв. Не найшовши нічого, він встав і глубоко відітхнув.
Коли перше підходив вже під рундук Бакалієва, йому нараз пригадалось, що яка-небудь річ, який небудь ланцюшок, спинка, або навіть папірець, в котрий вони були завинені з надписею старухи, могли як-небудь тоді проховзнутись і затратитись в будь-якій щілині, а потім нараз виступити перед ним несподіваним і невідпірним доказом.
Він стояв якби в задумі, і дивна, придержана, напів бездумна усмішка гралась на його губах. Він взяв наконець шапку і поволеньки вийшов з кімнати. Думки його путались. В задумі зійшов він під ворота.
— Та ось вони самі! — крикнув звінкий голос.
Він підняв голову.
Двірник стояв біля дверий своєї комірки і показував просто на него якомусь невисокому чоловікови, з виду похожому на міщанина, одягненому в щось ніби халат, в жилєтці і дуже подобаючому здалека на бабу. Голова його, в запачканій шапці, звисала вниз, та і цілий він був мов би згорблений. Зівяле, зморщене лице його показувало звиш пятьдесять літ; маленькі, заплакані очка споглядали понуро, строго і з невдоволенням.
— Що таке? — запитав Раскольніков, підходячи до двірника.
Міщанин подивився на него зпідлобя, і оглядав його довго і уважно, не спішачи; відтак поволеньки відвернувся і, ні слова не сказавши, вийшов з воріт дому на вулицю.— Та що таке! — закричав Раскольніков.
— Та ось якийсь там питав, чи тутечки студент живе, вас називав, у кого проживаєте. Ви на те надійшли, я показав, а він і пішов. Тільки всего.
Двірник також був трохи здивований, хотяй не дуже, і подумавши трошка, обернувся і поліз назад в свою комірку.
Раскольніков кинувся вслід за міщанином і зараз його побачив, як йшов по другім боці вулиці, давнійшою рівною і неспішною ходою, уткнувши очі в землю і мов би щось обдумуючи. Він скоро його здогонив, але якийсь час ішов позаду; наконець зрівнявся з ним і заглянув йому збоку в лице. Сей зараз таки завважав його, побіжно окинув очима, але знову спустив очі, і так ішли вони з мінуту, оден поуз другого і не говорячи ні слова.
— Ви питали за мною… у двірника? — проговорив вкінци Раскольніков, лиш якось дуже неголосно.
Міщанин не дав ніякої відповіди і навіть не поглядів. Знову помовчали.
— Та що ви… приходите питати… і мовчите… та що се таке?
Голос Раскольнікова уривався, і слова якось нехотіли ясно вимовлятись.
Міщанин на сей раз підняв очи і зловіщим, мрачним поглядом поглядів на Раскольнікова.
— Убийник! — промовив він відразу тихим, все-ж таки ясним і виразним голосом…
Раскольніков ішов рядом з ним. Ноги його страшно нараз ослабли, за плечима похолодніло і серце на хвилинку начеб завмерло; відтак нараз зателіпалось мов би вискочило з гачка. Так перейшли вони яких сто кроків, оден біля другого і знову цілком мовчки.
Міщанин не глядів на него.
— Та що ви… що… хто убийник? — пробурмотів Раскольніков заледви чутно.
— Ти убийник, — вимовив той ще виразнійше і з більшим натиском і начеб з усмішкою якогось ненависного торжества, і знову просто глянув в бліде лице Раскольнікова і в його померклі очі.
Оба підійшли тоді до перехрестя. Міщанин повернув в вулицю на ліво і пішов не оглядаючись.Раскольніков остався на місци і довго глядів вслід за ним. Він бачив як той, перейшовши вже кроків з пятьдесять, обернувся і подивився на него, що стояв завсігди ще неподвижно на тім самім місци. Добачити виразно було годі, але Раскольнікову здавалось, що той і сим разом усміхнувся своєю холодно-ненависною і торжествуючою усмішкою.
Повільним, охлялим кроком, з дрожачими колінами і мов би страшно ззябши, вернувся Раскольніков назад і увійшов в свою комірку. Він зняв і положив шапку на стіл, і яких десять мінут стояв біля стола неподвижно. Відтак в обезсиленню ляг на диван і постогнуючи потрохи з болю, протягнувся на нім; очі його були зажмурені. Так перележав він з пів години.
Він про ніщо не думав. Правда, були якісь думки або обривки думок, якісь образи без порядку і звязи, — лиця людей, що бачив їх ще в дитиньстві, або стрів їх де-небудь оден тільки раз, про котрих він ніколи і не нагадав; звіниця В…ї церкви; білярд в одній гостинниці і якийсь офіцер коло білярду. Запах цигар в якімсь простім тютюновім маґазині, шинок, чорні сходи, зовсім темні, цілі залиті помиями і засипані яєчними шкаралупами, а звідкись-там долітає недільний гук дзвонів… Предмети змінялись і крутились як вихор. Декотрі йому навіть подобались і він чіплявся їх, але вони погасали, і загалом щось душило його в середині, хоч не надто. Иноді навіть чувся він незле… Легка дрощ не переходила і се також було майже приємно відчувати.
Він почув поспішні кроки Разумихіна і голос його, зажмурив очі і вчинився сплячим. Разумихін отворив двері і якийсь час стояв на порозі, начеб роздумуючи. Відтак тихо вступив в кімнату і осторожно підійшов до дивана. Почувся шепіт Настки:
— Не займай; нехай виспиться; опісля попоїсть.
— Нехай, — відповів Разумихін.
Обоє осторожно вийшли і примкнули двері. Минуло ще з пів години. Раскольніков отворив очі і кинувся знову горілиць, заложивши руки за голову…
— Хто він? Хто отсей чоловік, що вийшов з під землі? Де був він і що бачив? Він бачив все, се певне. Де-ж він тоді стояв і звідки глядів? Длячого він що лиш тепер виходить з під помосту? І як міг він бачити, — або се можливе?… Гм… — продовжав Раскольніков, холодніючи і здрігаючись, — а футерал, котрий найшов Микола за дверми: або се також можливе? Познаки. Сто-тисячну дрібничку просліпиш, — ось і підозріння в пираміду єгипську! Муха летіла, вона бачила! Або-ж так можна?
І він з омерзінням почув відразу, як він ослаб, фізично ослаб:
— Я се повинен був знати, — думав він з гіркою усмішкою, — і як смів я, знаючи себе, предчувати себе, брати топір і кровавитись! Я повинен був заздалегідь знати… Гей! Адже-ж я заздалегідь і знав!… — прошептав він в розпуці.
На хвилі він задержувався неподвижно перед будь якою думкою.
— Ні, ті люде, не з такого тіста; сущій силач, котрому все вільно, громить Тульон, виправляє різню в Парижі, забуває армію в Єгипті, тратить пів міліона людей в московськім поході, і обганяється калямбуром в Вильні; і йому таки по смерти ставлять памятники, — значить отже все прощається. Ні, на таких людях, видно, не тіло, а бронза!
Одна напрасна посторонна думка відразу трохи не розсмішила його:
— Наполєон, піраміди, Ватерльо, — і реґістраториха, старуля лихварка, з червоною скринею під ліжком, — ну як се переварити хоч би Порфіру Петровичеви!… Де-ж їм переварити! … естетика не позволить: „чи полізе, мовляв, Наполєон під ліжко до старулі!” Ех, дрянь!…
Хвилями він відчував, що маячить, він попадав в горячково-одушевлене настроєння.
— Старуха байка! — думав він горячо і поривисто. — Старуха бути може що і помилка, але не в ній і діло! Старуха була тілько хороба… я перекрочити чим скорше хотів… я не людину убив, я прінціп убив! Прінціп ось я і убив, а перекрочити таки і не перекрочив, на отсім боці остався… Тілько і зумів що убити! Та і того не зумів, показується… Прінціп? За що передше дурний Разумихін соціялістів ганьбив? Трудолюбивий народець і торговий: Наполєон під ліжко до старулі! Ех, дрянь!…”
— Ні, мені життя раз дісталось і ніколи його більше не буде; я не хочу дожидатись „загального щастя”. Я і сам хочу жити, а то ліпше вже і не жити. Що-ж? Я тілько не захотів переходити мимо голодної матері, ховаючи в кишені свого рубля, в дожиданню „загального щастя”. „Несу, мовляв, цеголку до загального щастя і від сего чую спокій серця”. Ха, ха!
— Чого-ж ви мене ось пропустили? Адже я всего раз тільки оден жию, адже я також хочу… Ех, естетична я гнида, і більш нічого, — додав він відразу розсміявшись, як божевільний. — Так, я справді гнида, — говорив він дальше, з злобною радістю причіпившись до думки, риючись в ній, граючи і потішаючись нею, — і вже длятого одного, що по перше тепер роздумую про те, що я гнида; длятого, по друге, що цілий місяць всеблаге Провидіння непокоїв я, призиваючи на свідка, що не для своєї ось плоти і похоти предпринимаю, а маючи в виду чудову і приємну ціль, — ха, ха!
— Длятого, по третє, що всеї можливої справедливости постановив держатись при виконанню, ваги і міри, і аритметики: що із всіх гнид вибрав найнепотрібнійшу, і убивши її, постановив взяти у неї рівно стільки, скільки мені треба для першого кроку і ні більше ні менше (а оставше, значить, так і пішло би на монастир після духовного завіщання — ха, ха!…) Длятого, длятого я вкінці гнида, — додав він скрегочучи зубами, — длятого, що сам ось я може бути ще плюгавійший і обридливійший, ніж убита гнида, і заздалегідь предчував, що скажу собі те зараз після того, як убю! Або-ж з такою огидою що-небудь може зрівнятись! О, нікчемносте! о, підлосте!… О, як я розумію „пророка”, з шаблею на кони: Велить Аллах і повинуйся „дрожача” тваре! Оправданий, оправданий „пророк”, коли ставить де небудь поперек вулиці гарну батерію і валить в винного і в невинного, та не ласкавий навіть і обяснитись! Покоряйся, дрожача тваре і — не бажай, бо не твоя се річ!… О, нізащо, нізащо не прощу старусі!
Волосся його було змочене потом, дрожачі губи запеклись, неподвижний погляд був вліплений в стелю:
— Мати, сестра, як я їх любив! Длячого тепер ненавиджу? Так, я їх ненавиджу, фізично ненавиджу, коло себе не можу стерпіти… Передше я підійшов і поцілував матір, я памятаю… Цілувати і думати, що колиб вона довідалась, то… чи може сказати їй тоді! Від мене се станеться… Гм! Вона повинна бути така сама як і я, — додав він, думаючи з трудом, начеб борючись з обгортаючою поморокою. — О, як я ненавиджу тепер старуху! Здається другий раз убив би, колиб воскресла! Бідна Лизавета! Пощо вона тут підвернулась!… Дивно однакож, чому я про неї майже і не думаю, начеб і не убивав?… Лизавета! Зоня! Бідні, покірливі, з очима несмілими… Милі!… Чом вони не плачуть? Чом вони не стогнуть?… Вони всьо віддають… глядять покірливо і лагідно… Зоня, Зоня! Тиха Зоня!…
Він занезнався; дивним здавалось йому, що він не памятає, як міг він найтися на вулиці. Був вже пізний вечір. Сумерки згущались, повний місяць блестів чим раз яснійше і яснійше; але якось особливо парно було в воздусі. Люде товпами снувались по вулицях; ремісники і заняті люде розходились по домах, инші проходжувались; пахло вапном, пилом, стоячою водою.
Раскольніков ішов понурий і задуманий: він дуже добре нагадував, що вийшов з дому з якимсь заміром, що треба було щось зробити і поспішити, але що іменно, він забув. Нараз він пристанув і побачив, що на другім боці вулиці, на хіднику, стоїть чоловік і махає до него рукою. Він пішов до него через вулицю, але нараз сей чоловік обернувся і пішов, якби нічого не було, похиливши голову, не обертаючись і не показуючи по собі, що його кликав.
— Та чи справді кликав він? — подумав Раскольніков.
Все-ж таки став доганяти. Але підійшовши на десять кроків, він нараз пізнав його і — настрашився; се був той міщанин, в тім самім халаті і так само згорблений. Раскольніков ішов здалека; серце його билось; завернули в переулок, — той усе не обертався.
— Чи знає він, що я за ним іду? — подумав Раскольніков.
Міщанин увійшов в ворота одного великого дому. Раскольніков чим скорше підійшов до воріт і став глядіти: чи не оглянеться він і чи не закличе його? В самім ділі, коли перейшов цілий підїзд і входив вже в дім, він другий раз обернувся і знову мов би махнув до него рукою. Раскольніков таки зараз перебіг підїзд дому, але на подвірю міщанина вже не було. Значить, він пішов на гору сходами.
Раскольніков пустився за ним. І справді о двоє сходів висше чути було ще чиїсь мірні, неспішні кроки. Диво, сходи були наче знакомі! Ось вікно на першім поверсі; сумно і таємничо переходило крізь скла місячне світло; ось і другий поверх. Ба! Се та сама кватира, в котрій робітники малювали… Як же він не пізнав зараз? Кроки ідучого на переді чоловіка затихли; „Ось він станув, або де-небудь зайшов”. Ось і третій поверх; чи йти дальше? І яка там тишина, аж дивно… Але він пішов. Стукіт його власних кроків його полохав і трівожив, Боже, як темно! Міщанин певно тут денебудь притаївся в куті. А! Кватира отворена на остіж на сходи; він подумав і ввійшов.
В передпокою було дуже темно і пусто, ні душі, начеб все винесли; тихонько, на пальцях перейшов він в гостинну: вся кімната була ясно облита місячним світлом; все тут як передше: крісла, зеркало, жовтий диван і картинки в рамках. Величезний, круглий, мідяно-червоний місяць глядів просто в вікно.
— То від місяця така тишина, — подумав Раскольніков, — він певно тепер загадку згадує.
Він стояв і ждав, довго ждав, і чим тихший був місяць, тим сильнійше стукотіло його серце, аж боліло. І все тишина. Нараз почувся короткий сухий тріск, наче-б зломили скипку, і все знов завмерло. Пробуджена зі сну муха злетіла, вдарилась до шкла і жалібно бінчала. В ту саму хвилю, в куті, межи маленькою шафою і вікном, він розпізнав начеб висячу на стіні сальопу.
— Звідки тут сальопа? — подумав він. — Та її перше не було…
Він підійшов поволеньки і догадався, що за сальопою мабуть хтось укривається. Осторожно відслонив він рукою сальопу і побачив, що тут стоїть крісло, а на кріслі в кутику сидить старуля, ціла скорчена і з наклоненою головою, так що він ніяк не міг доглянути лиця, але се була вона. Він постояв над нею:
— Боїться! — подумав він, поволеньки висвободив з петлиці топір і гримнув старуху по тімю раз і другий. Але дивне диво: вона навіть і не ворухнулась від ударів, мов би була з дерева. Він настрашився, нагнувся близше і став її оглядати; однакож вона ще низше нагнула голову. Він пригнувся тоді цілком до долівки, і заглянувши їй знизу в лице, заглянув і задеревів: старушка сиділа і сміялась, — так і заливалась тихим, нечутним сміхом, із всіх сил здержуючись, щоб він її не почув.
Нараз йому привиділось, що двері з спальні ледви-не-ледви отворились і що там також начеб засміялись і шепчуть. Скажений гнів одолів його: із всеї сили почав бити старуху по голові, але з кождим ударом топора сміх і шепіт із спальні роздавались чим раз голоснійше і голоснійше і старушка так і вся колихалась від хохоту. Він кинувся втікати, але ціла передня кімната вже наповнена людьми, двері на сходи отворені на остіж, а в сінях, на сходах і туди вниз — скрізь люде! Голова за головою, всі глядять, — однакож всі притаїлись і дожидають, мовчать… Серце його стиснулось, ноги не слухають, приросли… Він хотів скрикнути і — прокинувся.
Він тяжко відітхнув, — лиш диво дивне, сон начеб усе ще продовжався: двері його були отворені наостіж і на порозі стояв цілком незнакомий йому чоловік і пильно йому приглядався.
Раскольніков не встиг ще отворити очей і таки зараз замкнув їх знову. Він лежав горілиць і не ворухнувся.
— Чи се сон продовжається, чи ні, — думав він, і крихітку, майже незамітно, знову припідняв повіки, щоби подивитись: незнакомий стояв на тім самім місци, і як перше так і тепер вдивлявся в него. Нараз він переступив осторожно через поріг, зачинив за собою двері, підійшов до стола, підождав з мінуту, — увесь той час не спускаючи з него очей, — і звільненька, без галасу, сів на крісло біля дивану, капелюх поклав з боку на помості, а обома руками оперся на тростину, опустивши на руки підбородок. Видно було, що він приготовився довго чекати. Скільки мож було розглянутися крізь миготячі вії, чоловік сей був вже не молодий, повновидий і з густою, ясною, трохи не білою бородою…
Перейшло мінут з десять. Ще був день, але вже вечеріло. В кімнаті була цілковита тишина. Навіть зі сходів не долітав ні оден звук. Лише біньчала і билась якась велика муха, ударяючись на лету о скло. Наконець се стало незносиме. Раскольніков нараз піднявся і сів на дивані.
— Ну, говоріть, чого вам треба?
— Адже я так і знав, що ви не спите, а тілько вдаєте мов би спали, — дивно відповів незнакомий, спокійно розсміявшись. — Аркадій Іванович Свидригайлов, позвольте представитись.
Переклав М. Подолинський.