Вина і кара/Часть III/III
| ◀ II | Вина і кара пер.: Михайло Подолинський Часть третя III |
IV ▶ |
|
— Здоров, здоров! — весело крикнув на стрічу входячим Зосимов.
Він вже мінут з десять як прийшов і сидів в вчерашнім своїм куті на дивані. Раскольніков сидів в куті насупроти, цілком одягнений і навіть старанно вимитий та причесаний, чого вже давно з ним не лучалось. Кімната відразу наповнилась, все-ж таки Настка успіла увійти вслід за гостями і стала слухати.
Дійсно, Раскольніков був майже здоров, особливо в порівнанню до вчерашнього, тільки був дуже блідий, розсіяний і насуплений. З виду він походив мов би на раненого чоловіка, або на такого, що переносить якийсь сильний фізичний біль: брови його були підняті, губи стиснені, очі горіли. Говорив він мало і нерадо, начеб з трудом, або виповняючи обовязок, і якийсь несупокій на часи появлявся в його поворотах.
Недоставало лиш якої перевязки на руці, або тафти на пальцях для повної схожости з чоловіком, у котрого, приміром, дуже болючо збирає палець, або звихнена рука, або що-небудь в отсім роді.
Все-ж таки і се бліде та захмарене лице озарилось на хвилинку мов би світлом, коли увійшли мати і сестра, однакож се додало до його виразу лиш замісць дотеперішної сумної розсіяности, начеб більше зосередоточеної муки. Світло померкло скоро, але мука осталась, і Зосимов, що слідив свого пацієнта з всім молодечим жаром лікаря, починаючого тільки-що практикувати, з здивуванням завважав в нім, як лиш надійшли його рідні, замісць радости, мов би тяжку, укриту рішучість перенести годину — нових мук, котрі вже тяжко обійти. Він бачив опісля, як трохи не кожде слово розмови, що завязалась, будьто би дотикалось до якоїсь рани його пацієнта і вражувало його; все-ж таки рівночасно він і дивувався почасти нинішній його умілости панувати над собою і укривати свої чувства, в порівнанню до вчерашнього мономана, що задля найменшого слова впадав мало що не в бішеність.
— Так, я тепер сам бачу, що майже здоров, — сказав Раскольніков, привітливо цілуючи матір і сестру, від чого Пульхерія Александрівна відразу просіяла, — і вже не по вчерашньому се говорю, — додав він, звертаючись до Разумихіна і по приятельськи стискаючи йому руку.
— А я також аж здивувався, побачивши його сьогодня, — почав Зосимов, вельми урадований, що прийшли люде, бо вже за десять мінут успів стратити нитку розмови з своїм хорим. — За три-чотири дні, коли так піде, цілком буде як передше, то є, як було місяць тому назад, або два, або і три. Адже се з давна почалось і приготовлялось… а? Признаєте тепер, що може і самі були винуваті? — додав він з осторожною усмішкою, немов би завсігди ще боявся його чим небудь роздразнити.
— Дуже можливо, — холодно відповів Раскольніков.
— Я до того говорю, — продовжав Зосимов, розохотившись, — що ваше цілковите виздоровлення зависить тепер від вас самих. Тепер коли вже з вами можна розмовляти, мені хотілось би вас переконати, що ви доконче повинні усунути первісні, так сказати корінні причини, котрі вплинули на зародок вашого хоробливого стану, тоді і вилічитесь, а ні, то буде навіть ще гірше. Сих первісних причин я не знаю, але вам повинні вони бути знакомі. Ви чоловік розумний і вже певно застановлялись над собою. Мені здається, ваше розстроєння взяло свій початок з тої пори, як ви виступили з університету. Вам без заняття оставатись годі; труд і твердо поставлена перед собою ціль, по моїй думці, дуже б могли вам помочи.
— Так, так, правда ваша… ось я чим скорше запишуся знову на університет, і тоді все піде… як по маслі.
Зосимов, що почав свої розумні поради по части і для попису перед жінками, був очевидно трохи збитий з пантелику, коли скінчивши річ і поглянувши на свого слухача, завважав в лици його виразну насмішку. Але се тревало лиш коротку хвилинку. Пульхерія Александрівна таки зараз взялась дякувати Зосимову, іменно за вчерашнє нічне відвідання їх в гостинниці.
— Як, він був у вас і в ночі? — запитав Раскольніков, трохи занепокоєний. — Так отже і ви не спали після дороги?
— Ах, Родю, та се лиш до другої години було. Ми з Дунею і дома, бачиш, ранше ніколи не клались спати.
— Я також не знаю, як йому подякувати, — тягнув дальше Раскольніков, відразу нахмурившись і потупившись. — Хоч би покласти на бік питання грошеве — ви звините, що я про те нагадав (звернувся він до Зосимова), — то все таки я не розумію, чим я заслужив у вас на таку особлившу вважливість? Просто не розумію… і… воно мені навіть прикро, длятого, що незрозуміло: я вам отверто признаюся.
— Та ви не роздразняйте себе, — засміявся насилу Зосимов, — припустіть, що ви мій перший пацієнт, ну, а наш брат, коли починає практикувати, любить своїх перших пацієнтів, як власних дітей, та декотрі майже в них влюбляються. А я, бачите, в пацієнтів не богатий.
— Я вже не говорю про него, — додав Раскольніков, показуючи на Разумихіна, — він також кромі обид і клопотів нічого від мене не бачив.
— Ех, то йому верзеся! Та ти в чувственнім настрою, чи що сьогодня? — крикнув Разумихін.
Він побачив би, колиб був проникливійший, що чувственного настрою тут цілком не було, а було навіть щось зовсім противне. Та Евдокія Романівна се завважала. Вона пильно і з неспокоєм слідила за братом.— Про вас же, ненечко, я і говорити не смію, — продовжав він начеб виучену від ранку лєкцію. — Що лиш нині міг я хоч сяк так представити собі, як мусіли ви тут вчера намучитись, дожидаючи мого повороту.
Сказавши те, він нараз, мовчки і з усмішкою, протягнув руку сестрі. Але в усмішці тій блиснула на сей раз справдішня, не притворна любов. Дуня зараз схопила і горячо стиснула протягнену їй руку, урадувана і вдячна. По раз перший він звертався до неї після вчерашньої звади. Лице матері проясніло роскішю і щастям на вид сего рішучого і німого примирення брата з сестрою.
— Ось за се то я його і люблю! — прошептав Разумихін, енерґічно повернувшись на кріслі. — Є у него такі пориви!…
— І як се у него гарно виходить, — думала мати про себе, — які в него благородні пориви, і як він просто, ніжно покінчив ціле те вчерашнє непорозуміння з сестрою — тим тілько, що руку простягнув в таку хвилю, та подивився любо… І які у него очі прекрасні, і яке усе лице прекрасне!… Він навіть гарнійший від Дунечки… Але, Боже мій, який на ньому убір, як він страшно одягнений! У Атанаса Івановича в маґазині Васько, послугач, ліпше зодягнений!… І так би я, ось, так би, здається і кинулась до него і обняла його і… заплакала — а боюсь, боюся… який то він, Господи! Адже-ж і ласкаво говорить, а боюсь! ну, чого я боюся?…
— Ах, Родю, ти не повіриш, — підхопила вона нараз, спішачи відповісти на його замітку, — які ми з Дунею вчера були… нещасні! Тепер, коли вже усе минуло і скінчилось, і всі ми знов вповні щасливі, — можна розповісти. Подумай, біжимо сюди, щоб обняти тебе, ледви не просто з ваґону, а отся женщина, — а, та ось вона! — Як ся маєш? Настко!… Говорить вона нам, що ти лежиш в білій горячці і тілько що втік нишком від лікаря, без памяти, на вулицю, і що тебе побігли шукати. Ти не повіриш, що з нами було! Мені зараз пригадалось, як траґічно погиб поручник Потанчіков, наш знакомий, приятель твойого батька, — ти його не памятаєш, Родю, — також в білій горячці і так само вибіг і на подвірю в студник упав, що лиш на другий день могли витягнути. А ми, очевидно, ще більше дослухались. Хотіли було бігти глядіти Петра Петровича, щоб хоч з його помічю… адже-ж ми були самі, — продовжала вона жалібним голосом, і нараз зовсім затялась, нагадавши, що заговорювати про Петра Петровича ще досить небезпечно, мимо того „що всі вже знов вповні щасливі”.
— Так, так… усе те, розуміється, прикре… — воркнув в відповідь Раскольніков, однакож з таким розсіяним і майже неуважним видом, що Дуня в зачудуванню на него попогляділа.
— Що то я ще хотів? — продовжав він, силуючись нагадати, — так: прошу вас, мамо, і ти, Дунечко, не думайте, що я не хотів до вас нині перший прийти і чекав, поки аж ви до мене зайдете.
— Та що се ти, Родю! — скрикнула Пульхерія Александрівна, також здивована.
— Що він, мов то з обовязку нам відповідає? — подумала Дунечка, — і мириться і прощення просить, дослівно службу служить, або лєкцію витвердив.
— Я тільки що прокинувся і хотів було іти, та мене одіння задержало; забув вчера сказати їй… Настці… сполокати отсю кров… ледви тепер успів одітись.
— Кров! Яку кров, — налякалась Пульхерія Александрівна.
— Се так… не жахайтесь. Се кров з того, що вчера, коли я волочився по части в горячці, я і подибав одного роздоптаного чоловіка… чиновника одного.
— В горячці? Але-ж ти все памятаєш, — перебив йому Разумихін.
— Се правда, — якось дивно заклопотано відповів на се Раскольніков, — памятаю все, навіть до найменшої подробиці, а мимо того, длячого я се робив та туди ходив та се говорив, я ніяк не можу обяснити.
— Надто звісне явище, — навязався Зосимов, — виконання діла иноді майстерське, як найхитрійше, а правлення поступками, початок поступків розстроєні і зависять від ріжних хоробливих вражінь. Похоже на сон.
— Воно таки справді і не зле, що він мене майже за божевільного уважає, — подумав Раскольніков.
— Адже-ж так само, здається мені, буває і у здорових, — завважала Дунечка, з несупокоєм глядячи на Зосимова.
— Цілком вірне спостереження, — відповів той. — В отсім змислі дійсно всі ми, і дуже часто майже як помішані, з маленькою тільки ріжницею, що „хорі” трошки більш помішані ніж ми, отже доконче треба розріжняти границю. А гармонічного чоловіка, се правда, зовсім майже нема; на десятки, а може і на многі сотні тисяч по одному стрічається, та і то в досить слабих екземплярах…
При слові „помішані”, що вирвалось необачно у Зосимова, котрий попав на улюблену тему, всі насупились. Раскольніков сидів начеб не звертав уваги, задуманий і з дивною усмішкою на блідих губах. Він заєдно ще в думці чимсь був занятий.
— Ну, так що-ж сей роздоптаний? Я тебе перебив! — спитав чискорше Разумихін.
— Що? — мов би прокинувся той. — Так… ну і я запачкався в крови, коли помагав його переносити в кватиру… Одкакож, матусю, я одну непростиму річ вчера зробив; дослівно я не був при умі. Я вчера всі гроші, котрі ви мені прислали, віддав… його жінці… на похорони… Вона тепер вдова, сухітниця, безталанна женщина… троє маленьких сиріт, голодні… в хаті пусто… і ще одна донька є… Може бути, ви би і самі віддали, як би бачили… Все-ж таки я права не мав ніякого, признаюсь, особливо коли знав, як вам самим ті гроші дістались. Щоби помагати, треба право до того мати, а коли ні: „crevez, chiens, si vous n'êtes pas contents!”[1] — він розсміявся. — Чи так, Дуню?
— Ні, не так, — твердо відповіла Дуня.
— Ба, та і ти… з замірами!… — пробурмотів він, подивившись на неї мало що не з ненавистю і насмішливо усміхнувшись. — Я повинен був се знати… Що-ж, і похвально; тобі же ліпше… і дійдеш до такої границі, що не переступиш її — нещаслива, а переступиш, може ще нещасливійша будеш… Та втім, все те дурниця! — додав він роздразнено, сердячись на своє мимовільне унесення. — Я хотів лиш сказати, що у вас, матусю, я прощення прошу, — закінчив він різко і коротко.
— Досить, Родю, я переконана, що усе що ти робиш, то добре! — сказала урадована мати.
— Не будьте так переконані, — відповів він, скрививши рот в усмішку.
Наступила мовчанка. Щось було напряжене в цілій отсій розмові, і в мовчанці, і в примиренню, і в опрощенню, і всі се відчували.
— Так отже направду вони мене бояться, — думав сам про себе Раскольніков, з підлоба споглядаючи на матір і сестру.
Пульхерія Александрівна, дійсно, чим більше мовчала, тим більше ставала несмілою.
— Коли їх не бачив, то здається я любив їх, — блиснуло в його голові.
— Знаєш, Родю, Марта Петрівна умерла! — нараз вирвалась Пульхерія Александрівна.
— Яка се Марта Петрівна?
— Ах, Боже мій, та Марта Петрівна Свидригайлова! Я ще так богато про неї тобі писала.
— А-а-а, так, памятаю… так умерла? Ах, в самій річи? — нараз стрепенувся він, мов би прокинувся із сну. — Невже-ж умерла? На яку-ж слабість?
— Представ собі, напрасною смертю! — поквапилась Пульхерія Александрівна, осмілена його цікавістю, — і якраз в ту саму пору, коли я тоді лист до тебе вислала, в той самий навіть день! Подумай, сей страшний чоловік, здається, і був причиною її смерти. Говорять, він її страшенно побив!
— То вони так жили? — запитав він, звертаючись до сестри.
— Ні, противно навіть. З нею він завсігди був дуже терпеливий, навіть ввічливий. В многих разах він аж надто був податливий для неї, цілих сім літ.... Якось відразу стратив терпеливість.
— Виходить отже, він зовсім не такий страшний, коли сім літ кріпився? Ти, Дунечко, здається, його оправдуєш?
— Ні, ні, се страшний чоловік! Страшнійшого я нічого і подумати собі не можу, — ледви не здрігаючись відповіла Дуня, нахмурила брови і задумалась.
— Лучилось се у них ранком, — продовжала спішачись Пульхерія Александрівна. — Після того вона зараз веліла запрягати коні, щоби зараз по обіді їхати до міста, бо при таких нагодах їздила вона все до міста; їла за обідом, говорять, з великою жадобою…
— Побита, бачите?
— У неї впрочім і завсігди була отся… привичка, і як тільки пообідала, щоб не запізнитись їхати, таки зараз пішла до купелі… Бачиш, вона якось-то там лічилась купанням; у них там став холодний є, і вона купалася в нім правильно кождого дня, і як тільки увійшла в воду, зараз наступило пораження!
— Ну, та нічого і казати! — докинув Зосимов.
— І міцно він її потурбував?
— Адже се все одно, — відізвалась Дуня.
— Гм! От вам, матусю, охота про такі пусті річи розповідати, — роздразнено і якось ненадійно промовив нараз Раскольніков.
— Ах, друже мій, та я не знала, про що вже і заговорити, — вирвалось в Пульхерії Александрівни.
— Та що ви, боїтесь мене всі, чи що? — сказав він з викривленою усмішкою.
— Се дійсно правда, — сказала Дуня, просто і строго дивлячись на брата. — Матуся, коли йшла на сходи, аж хрестилась зі страху.
Лице його викривилось наче від судорогів.
— Ах, що ти Дуню! Не сердься, будь ласкав, Родю… Нащо ти, Дуню! — заговорила в помішанню Пульхерія Александрівна; — се я їдучи сюди цілу дорогу маячила в ваґоні, як ми побачимось, як ми про все будемо розповідати собі… і так була щаслива, що і дороги не бачила! Та що я! Я і тепер щаслива… Без потреби ти, Дуню! Я вже від того самого щаслива, що тебе бачу, Родю…
— Доста, матусю, — з помішанням пробурмотів він, не глядячи на неї і стиснув її руку, — маємо час наговоритись!
Сказавши те, він нараз занепокоївся і поблід: знов одно недавне страшне чувство мертвим холодом озвалось в душі його; знов йому відразу стало цілком ясно і понятно, що він сказав в отсю хвилю страшенну лож, що не тілько ніколи тепер не прийдеться йому мати час наговоритись, але вже ні про що більш, ніколи і ні з ким не можна йому тепер говорити. Вражіння отсеї убиваючої думки було так сильне, що він на хвилю майже цілком забувся, встав з місця, і не глядячи ні на кого, пустився геть з кімнати.
— Що ти? — крикнув Разумихін, хапаючи його за руку.
Він усів знову і став мовчаливо розглядатись; всі гляділи на него з переляком.
— Та що ви всі такі скучні! — промовив він нараз, цілком несподівано. — Скажіть що небудь! Чого в самім ділі так сидіти! Ну, говоріть-же! Будемо розмовляти… Зібрались і мовчимо… Ну, що небудь!— Слава Богу! А я думала, що з ним вчерашнє починається, — сказала перехрестившись Пульхерія Александрівна.
— Що ти, Родю? — недовірчимо запитала Евдокія Романівна.
— Так, нічого, одну штуку пригадав, — відповів він і нараз засміявся.
— Ну, коли штуку, так і гаразд! А то і я сам уже подумав… — воркнув Зосимов, піднимаючись з дивану. — Мені однакож пора; я ще зайду може бути… коли застану…
Він поклонився і вийшов.
— Який гарний чоловік! — завважала Пульхерія Александрівна.
— Так, гарний, добрий, образований, розумний, — заговорив нараз Раскольніков з якоюсь несподіваною поквапністю і з якимсь незвичайним до сеї пори оживленням, — вже не памятаю, де я його передше, перед слабістю бачив… Здається, десь бачив… Ось і сей також гарний чоловік, — кивнув він на Разумихіна. — Чи подобається він тобі, Дуню? — запитав він її, і зараз, не знати чому розсміявся.
— Дуже, — відповіла Дуня.
— Фу, який ти… дурак! — сказав страшно помішаний і почервонілий Разумихін і встав з крісла.
Пульхерія Александрівна злегка усміхнулась, а Раскольніков голосно зареготався.
— Та куди ти?
— Я також… мені треба.
— Зовсім тобі не треба, оставайся! Зосимов пішов, так і тобі треба. Не ходи… А котра година? Чи є вже дванайцята? Який у тебе гарненький годинник, Дуню! Та що ви знов замовкли? Заєдно тілько я, та я говорю!…
— Се подарок Марти Петрівни, — відповіла Дуня.
— І дуже дорогий, — додала Пульхерія Александрівна.
— А-а-а! Який великий, майже не дамський.
— Я такий люблю, — сказала Дуня.
— Так отже не женихів подарок, — подумав Разумихін і незнати чому втішився.
— А я думав, що се Лужина подарок, — завважив Раскольніков.
— Ні, він ще нічого не дарував Дунечці.
— А-а-а! А памятаєте ви, матусю, та я залюблений був і женитись хотів, — нараз сказав він дивлячись на матір, поражену несподіваним оборотом і тоном, з яким він про те заговорив.
— Ах, любчику мій, памятаю!… — Пульхерія Александрівна переглянулась з Дунечкою і Разумихіном.
— Гм! так! А що мені вам розповісти? Навіть мало памятаю. Вона слабовита така дівчинка була, — продовжав він, якби знов нараз задумуючись і потупившись, — цілком хора; убогим любила давати і про монастирі заєдно маячила, і раз залилась сльозами, коли мені про те стала говорити; так, так… памятаю… добре памятаю. Поганенька така… бідна. Справді не знаю, за що я до неї тоді привязався, здається за те, що завсігди була недужа… Будь вона ще кулява, або горбата, я би, здається, ще більше її полюбив… (Він задумчиво усміхнувся). Так… була се якась весняна горячка…
— Ну, тут не сама весняна горячка, — з одушевленням сказала Дунечка.
Він уважно, з напряженням поглядів на сестру, та не дочув, чи навіть не порозумів її слів. Відтак, в глубокій задумі, встав, підійшов до матері, поцілував її, вернувся на місце і сів.
— Ти і тепер її любиш! — промовила зворушена Пульхерія Александрівна.
— Її, кажете? Тепер? Ах, так… ви про неї. Ні. Се все тепер вже на другім світі… і так давно. Та і все те надокола мов би не тут діється…
Він з увагою поглядів на них.
— Ось і вас… я зовсім мов би зза тисячів верстов на вас гляджу. Та і чорт знає, чого ми про те говоримо! І на що розпитувати? — додав він з досадою і замовк, кусаючи собі нігті та наново задумуючись.
— Яка в тебе погана кватира, Родю, сущий гріб, — сказала нараз Пульхерія Александрівна, перериваючи важке мовчання. — Я переконана, що ти через половину від кватири став таким мелянхоліком.
— Кватира?… — відповів він розсіяно. — Так, кватира много причинилась… я про те також думав… А колиб ви знали, однакож, яку ви дивну думку тепер сказали, матусю! — додав він нараз, дивно усміхнувшись.
Ще трохи, і се товариство, сі найблищі кревні, після трох-літної розлуки, сей родинний тон розмови при цілковитій неможливости хоч про що небудь говорити, — стали наконець йому рішучо незносні. Було однакож одно нагляче діло, котре так чи так, а треба було доконче рішити сьогодня, — так рішив він ще передше, коли прокинувся. Тепер утішився він сим ділом, яко виходом.
— Ось що, Дуню, — почав він серіозно і сухо, — я розуміється, прошу у тебе за вчерашнє опрощення, але я уважаю своєю повинністю знову тобі нагадати, що від головного мого я не відступаю. Або я, або Лужин. Може я падлюка, але ти не повинна. Оден з нас. Коли-ж ти вийдеш за Лужина, я ось зараз перестаю уважати тебе за сестру.
— Родю, Родю! Адже-ж се вже цілком те саме, що і вчера, — жалібно заголосила Пульхерія Александрівна, — і чого ти заєдно підлим себе називаєш, не можу я сего перенести! І вчера цілком те саме…
— Брате, — твердо і також сухо відповіла Дуня, — в усім тім є помилка з твоєї сторони. Я за ніч передумала і відшукала помилку. Усе в тім, що ти, здається, думаєш, будь-то я комусь і для когось приношу себе в жертву. Зовсім се не так. Я просто для себе виходжу, бо мені самій тяжко; а при тім очевидно буду рада, коли удасться бути пожиточною рідним, все-ж таки в моїй рішучости се зовсім не головна причина…
— Бреше! — подумав він про себе, кусаючи нігті зі злости. — Гордійка! Признатись не хоче, що рада би свідчити ласки! Зарозумілість! О, низькі характери! Вони і люблять, начеб ненавиділи… О, як я… ненавиджу їх всіх!
— Одним словом, я виходжу за Петра Петровича, — тягнула дальше Дунечка, — тому, що із двох лих треба вибирати менше. Я намірена чесно виповнити все, чого він від мене дожидає, отже я його не обманюю… Чого ти так тепер усміхнувся?
Вона також спалахнула, і в очах її блиснув гнів.
— Все виповниш? — запитав він, їдко усміхаючись.
— До звісних границь. І спосіб і форма сватання Петра Петровича показали мені зараз, чого йому треба. Він, правда, себе цінить, бути може, надто високо, але я надіюсь, що він і мене цінить… Чого ти знов смієшся?
— А чого ти знову паленієш? Ти неправду говориш, сеструню, ти нарошно неправду говориш, з одного лиш женського звичаю брешеш, щоби тільки на своїм поставити переді мною. Ти не можеш поважати Лужина: я бачив його і говорив з ним. Значить отже, продаєш себе за гроші і значить також, на всякий случай поступаєш низько, і я радий, що ти бодай хоч паленіти можеш.
— Неправда, не брешу!… — скрикнула Дунечка, тратячи всю холоднокровність. — Я не вийду за него, не будучи переконана, що він поважає мене і дорожить мною; не вийду за него, не маючи твердого переконання, що сама можу поважати його. На щастя я можу про те переконатись навірно, і навіть ще сьогодня! А колиб і правда була твоя, колиб я дійсно рішилась на підлість, — або-ж се милосерно з твоєї сторони так зі мною говорити? Чого ти домагаєшся від мене геройства, котрого і в тобі ось може бути нема? Се деспотизм, се насильство! Коли я погублю кого, так тілько себе саму… Я ще нікого не зарізала… Що ти так глядиш на мене? Чого ти так поблід? Родю, що з тобою? Родю миленький!…
— Господи! До млостей довела! — закричала Пульхерія Александрівна.
— Ні, ні.... байка… нічого!… Трохи голова закрутилась. Зовсім не млости… Що ви знову з тими млостями!… Гм! так… що се я хотів? Так: яким же ти світом зараз нині переконаєшся, що можеш поважати його і що він… дорожить тобою, чи як там ти сказала? Ти мабуть сказала, що сьогодня? Чи мені причулось?
— Мамочко, покажіть братови лист Петра Петровича, — сказала Дунечка.
Пульхерія Александрівна дрожачими руками передала лист. Він з великою цікавістю взяв його. Але замісць його отворити, він нараз якось з задивом поглядів на Дуню.
— Дивно, — промовив він звільна, начеб поражений якоюсь новою думкою, та чого я так побиваюсь? Нащо весь сей крик? Та виходи, за кого хоч!
Він говорив якби про себе, але вимовив в голос, і якийсь час глядів на сестру, начеб здивований.
Він отворив наконець лист, все ще з виразом якогось особлившого здивовання; відтак поволеньки і уважно взявся читати і перечитав два рази. Пульхерія Александрівна була в особлившім несупокою; та і всі дожидали чогось особлившого.— Се мені дивно, — почав він, подумавши трохи і передаючи письмо матері, але не звертаючись ні до кого з осібна, — адже він ділами займається, адвокат, і бесіда навіть у него така… замашиста, — а як він неграмотно пише.
Всі скрутились; цілком не сего дожидали.
— Адже вони всі так пишуть, — коротко закинув Разумихін.
— Хіба ти читав?
— Читав.
— Ми показували, Родю, ми… радились їх, — почала Пульхерія Александрівна.
— Се якраз судейський стиль, — перебив Разумихін. — Судейські письма досі так пишуться.
— Судейський? Так, іменно судейський, діловий… Не те, щоб вже надто неграмотно, але і не те, щоб вже надто літературно; діловий!
— Петро Петрович і не таїться, що учився на мідяки, дешевенько, і він навіть хвалиться тим, що сам собі дорогу прорубав, — завважала Евдокія Романівна, подекуди зобиджена новим тоном брата.
— Що-ж, коли хвалиться, так і є чим, — я не перечу. Ти, сестро, здається, обидилась, що я з цілого листа таку пусту замітку витягнув, і думаєш, що я нароком про такі дрібниці заговорив, щоб доскулити тобі з досади. Противно, мені по поводу стилю прийшла в голову одна цілком не злишня при теперішній нагоді замітка. Там є одно вираження: „спорікайте на себе”, поставлене дуже значучо і ясно, і кромі того є погроза, що він зараз вийде, коли я прийду. Отся погроза вийти — значить тілько, що погроза покинути вас обох, як будете непослушні, і покинути тепер, коли спровадив вас до Петербурга. Ну, як ти думаєш: чи можна таким вираженням Лужина так само обидитись, як колиб ось він написав (він показав на Разумихіна), або Зосимов, або і з нас хто небудь?
— Н-ні, — відповіла Дунечка оживляючись, — я добре зміркувала, що се надто наівно виражене і що він може бути лиш не майстер писати… Се ти гарно розсудив, брате. Я навіть не сподівалась…
— Се по судейськи виражене, а по судейськи инакще написати годі, і вийшло грубше, ніж може бути він хотів. Та втім, я повинен тебе трохи розчарувати: в отсім листі є ще одно вираження, одна клевета на мене, і досить підленька. Я гроші віддав вчера вдові, сухітници безпомічній, і не „під предлогом похоронів”, а просто на похорони, і не в руки доньки, — дівчини, як він пише, „найпостиднійшого поведення” (і котру я вчера перший раз в життю бачив), а іменно вдові. В усім тім я бачу надто спішне бажання мене оклеветати і з вами поріжнити. Та виражене се знову по судейськи, то є з надто явним відкриттям ціли і з поспіхом дуже наівним. Чоловік він проворний, все-ж таки щоб розумно поступати — одної проворности мало. Усе те малює чоловіка і… не думаю, щоб він тебе високо цінив. Говорю се тобі виключно лиш для звернення уваги, бо сердечно бажаю тобі добра…
Дунечка не відповідала; вона рішилась ще передше і чекала тільки вечера.
— Так як же ти рішаєшся, Родю? — запитала Пульхерія Александрівна, ще більше, ніж перше, затрівожена його напрасним, новим, діловим тоном бесіди.
— Що се: „рішаєшся?”
— Та ось Петро Петрович, бачиш, пише, щоб тебе не було у нас вечером і що він відійде… коли ти прийдеш. Так як же ти… будеш?
— Се вже, розуміється, не мені рішати, а по перше вам, коли таке жадання Петра Петровича вас не обиджає, і по друге, Дуни, коли вона також не обиджається. А я зроблю, як вам ліпше, — додав він сухо.
— Дунечка вже рішилась, і я вповні з нею згоджуюсь, — поспішила заявити Пульхерія Александрівна.
— Я рішила просити тебе, Родю, дуже а дуже просити, щоб ти був конечно у нас вечером при отсих сходинах, — сказала Дуня. — Прийдеш?
— Прийду.
— А я і вас також прошу бути у нас в осьмій годині, — звернулась вона до Разумихіна. — Матусю, я їх також запрошую.
— Дуже добре, Дунечко. Ну, вже як ви там рішили, — додала Пульхерія Александрівна, — так нехай і буде. А мені і самій лекше; не люблю удавати і кривити душею; ліпше будемо всю правду говорити… Гнівайся, не гнівайся тепер, Петре Петровичу.
——————
- ↑ Здихайте собаки, коли не задоволені.