Вина і кара/Часть III/II
| ◀ I | Вина і кара пер.: Михайло Подолинський Часть третя II |
III ▶ |
|
Засуячений і нахмурений прокинувся Разумихін на другий день в осьмій годині. Богато нових і непредвиджених сумнівів найшлося відразу у него сего ранку. Він і не представляв собі передше, що коли небудь так прокинеться. Він памятав до останніх подробиць усе вчерашнє і зрозумів, що з ним сталося щось не буденне, що він приняв в собі одно доси цілком незнане йому чувство, і не похоже на всі дотеперішні. Рівночасно же він бачив ясно, що мрія, котра загоріла в його голові, ніяк неможлива до здійснення, — так дуже неможлива, що йому навіть стало стидно її, і він чим скорше перейшов до других, більше повседневних клопотів і сумнівів, котрі остались йому в спадщині після „треклятого вчерашнього дня”.
Найстрашнійшою згадкою його було те, як він показався вчера „низьким і мерзеним”, не лиш для того одного, що був пяний, а для того, що з глупо-поспішної ревности наговорив перед дівчиною, хіснуючись її положенням, на її жениха, не знаючи не тільки їх взаємин між собою, відносин і зобовязань, але навіть і чоловіка того не знаючи порядно. Та і яке право мав він судити про него так нагально і легкодушно? І хто кликав його на суддю! І чи може така дівчина як Евдокія Романівна — віддаватись негідному чоловікови за гроші? Навірно отже і він має свої достоїнства. Господа? Та з відки-ж він в самім ділі міг знати, що се така господа? Адже він приготовляє їм кватиру… Фу, як се все низько! І яке там оправдання, що він був пяний? Дурна вимівка, котра ще більше його понижає! „В вині — правда” і правда ось вся і висказалась, значить висказалось „усе болото його зависного, грубого серця!” І чи дозволена хоч трохи така мрія йому, Разумихіну? Хто він в порівнанню до такої дівчини, — він, пяний гуляка і вчерашній чванько? „Хіба-ж можливе таке цинічне і смішне порівнання?”
Разумихін очайдушно спаленів при отсій думці і зараз, мов нароком, таки в тую саму хвилю ясно пригадалось йому, як він говорив їм вчера, стоячи на сходах, що господиня буде зависна на него і на Евдокію Романівну… се вже було найгірше всего, просто обридливе. З цілого розмаху вдарив він кулаком по кухонній печі, ушкодив собі руку і вибив одну цеглу.
— Очевидно, — пробурмотів він про себе після хвилини з якимсь чувством самопониження, — очевидно, всіх отсих поганей не затерти і не загладити вже тепер ніколи… отже і думати про те нема чого, а лиш явитись німо… і… виповнити свої обовязки… також мовчки, і… і не просити прощення, і нічого не говорити, і… і вже очевидно тепер всьо пропало!
Все-ж таки одягаючись, він оглянув свій костюм стараннійше, чим звичайно. Другої одежі у него не було, а колиб і була, він бути може і не надягнув би її, — „так, нароком би не надягнув”. Але на кождий припадок циніком і запачканою нехарою годі-ж бути: він не має права обиджати чувства других, тим більше, що ті другі, самі його потребують і самі кличуть до себе. Одіння своє він старанно вичистив щіткою. Білля же було на нім завсігди приличне; відносно сего він був особливо дразливий.
Вимився він сего ранку вельми старанно, — у Настки найшлось мило, — вимив волосся, шию і особливо руки. Коли-ж дійшло до питання, чи голити свою щетину чи ні (у Параскевії Павлівни були знамениті бритви, що остались ще по покійному Зарницині), то се питання, з заїлістю навіть, було рішене заперечаючо:
— Нехай так і остається! Га! Що-б подумали, що я виголився для… та без сумніву так би подумали! Так отже нізащо в світі!
— І… і що найважнійше, він такий простакуватий, з немитим ротом, поведення у него шинкове; ну… ну, припустім, що і він, ось хоч трохи, та таки порядний чоловік… ба, так чим же тут гордитись, що порядний чоловік? Кождий повинен бути порядним чоловіком, та ще і не таким, бо (він се памятає) були і за ним деякі вчинки… не те щоб вже нечесні, та все-ж таки не конче гарні!… А які то думки иноді бували! гм… і се все поставити рядом з Евдокією Романівною! Ну, до ката! Нехай! Ось і нароком буду такий простакуватий, плюгавий, коршемний, і наплювати! Ще більше буду!…
На таких монольоґах застав його Зосимов, котрий ночував в сальонику у Параскевії Павлівни.
Він йшов домів і відходячи спішив заглянути до хорого. Разумихін доніс йому, що той спить як бабак. Зосимов повелів не будити, поки сам не прокинеться. Сам же обіцяв зайти в одинайцятій годині.
— Коли тільки він буде дома, — докинув він. — Фу, до чорта! Не май власти над своїм хорим та ходи лічити! Не знаєш, він до них піде, чи вони сюди прийдуть?
— Вони, я думаю, — відповів Разумихін, порозумівши питання, — і будуть, очевидно, про свої родинні справи говорити. Я винесусь. Ти, яко лікар, розуміється, маєш більше право ніж я.
— Не духовник же і я; прийду і пійду; і без них богаго роботи.
— Непокоїть мене одно, — перебив насупляючись Разумихін. — Вчера я по пяному виговорився перед ним, дорогою ідучи, про ріжні дурниці… про ріжні… між иншим і про те, що ти боїшся, мов то він… склонний до помішання…
— Ти і перед женщинами про те саме вчера хляпнув?
— Знаю, що дурне! хоч бий! А що, чи справді була у тебе така гадка?
— Та дурниця, говорю; яка там гадка! Сам ти описав його як мономана, коли мене до него привів… Ну, а ми вчера ще вогню підсипали, іменно ти отсими оповіданнями, тямиш?… про маляра ось; гарна розмова, коли він бути може сам на тім помішався! Коли-б знав я докладно, що тоді в конторі сталося, і що там його якась каналія сим підозрінням… зобидив! Гм… не допустив би я вчера такої розмови. Адже ті мономани з каплі океан зроблять, нечуване і неможливе на яві бачать… Скілько я памятаю, вчера з отсего оповідання Заметова мені половина справи вияснилась. Та що! Я такий припадок знаю, що оден іпохондрик, сороклітний, не могучи переносити щоденних насмішок за столом вісімлітнього хлопчини, зарізав його! А тут, цілий в лахах, посміховиско вуличне, починаючася слабість, і таке підозріння! Усе те лучається скаженому іпохондрикови! При бішеній, безграничній зарозумілости. Та в сім ось бути-може і ціла причина слабости сидить! Ну там, байка!… Але, але, сей Заметов і в самім ділі хороше хлопеня, тілько гм… без потреби він все те вчера розповідав. Страшенний хляпа!
— Та кому-ж розповідав? — мені та тобі?— І Порфірови.
— Так що-ж, що Порфірови?
— Слухай, чи маєш ти вплив який на онтих, значить на матір та сестру? Осторожнійше би з ним сьогодня…
— Та чей воно якось-то буде! — неохотно відповів Разумихін.
— І чого він так на сего Лужина? Чоловік з грішми, їй, здається, не противний… а у них бач ні копієчки, чи не тік?
— Та чого ти випитуєш? — роздразнено крикнув Разумихін. — Звідки я знаю, чи є копійчина чи ні? Запитай сам, може і провідаєш…
— Фу, який ти іноді дурненький! Вчерашнє похмілля усе ще сидить… До побачення; подякуй від мене своїй Параскевії Павлівні за нічліг. Заперлась, на мій добрий день через двері не відповіла, а сама в семій годині піднялась, самовар її коритарем з кухні переносили… Я не удостоївся созерцати…
Рівно в девятій годині Разумихін явився в господі Бакалієва. Обі женщини дожидали від давна з істеричною нетерпеливістю. Піднялись вони в годині семій, або ще ранше. Він увійшов понурий як ніч, поклонився нескладно, за що таки зараз розлютився — розуміється, на себе. Він зробив рахунок без господаря: Пульхерія Александрівна так і кинулась до него, схопила його за обі руки і трохи не поцілувала їх.
Він несміло глянув на Евдокію Романівну; але і в отсім гордім лиці був в отсю хвилю такий вираз вдячности і приязни, таке повне і несподіване ним поважання (замісць насмішливих поглядів і мимовільної, лихо укритої погорди!), що йому вже дійсно було би лекше, колиб стрітили докорами, а то вже надто стало моторошно. На щастя була готова тема для розмови, і він чим скорше ухопився за неї.
Почувши, „що ще не прокинувся”, але що „усе гаразд”, Пульхерія Александрівна заявила, що се і ліпше, „бо її конечно, конечно, конечно треба поговорити дещо наперед”. Наступило питання про чай і запросини пити разом; самі вони ще не пили, бо ждали на Разумихіна. Евдокія Романівна подзвонила; на зазив явився замарганий обірванець і йому приказано принести чай, котрий і подано вкінці, але так неприятно і так неприлично, що женщини аж засоромились. Разумихін енерґічно вилаяв господу, та нагадавши про Лужина, замовк, змішався і дуже втішився, коли питання Пульхерії Александрівни посипались накінець одно за другим без кінця.
Відповідаючи на них, він переговорив три чверти години, безнастанно перериваний і запитуваний, і успів передати всі головнійші і потрібнійші факти, які лиш знав з посліднього року життя Родіона Романовича, та закінчив подрібним розказом про його слабість. Він все-ж таки пропустив не одно, що і треба було пропустити, між иншим і про сцену в конторі зі всіми наслідками. Оповідання його слухали жадно; навіть коли він думав, що вже скінчив і задоволив вже свої слухачки, то ще показалось, що для них він начеб ще і не починав.
— Скажіть, скажіть мені, будьте ласкаві! як ви думаєте… ах, даруйте, я ще дотепер не знаю вашого імени? — торопилась Пульхерія Александрівна.
— Дмитро Прокопич.
— Так ось Дмитре Прокопичу, я би дуже, дуже хотіла довідатись… як загалом… він глядить тепер на предмети, то є, як би се вам сказати: що він любить і чого не любить? Чи завсігди він такий роздразнений? Які у него бажання і так сказати мрії, коли можна? Що іменно тепер має на него особливший вплив? Одним словом, я би хотіла…
— Ах, матусю, як же можна на се все так відразу відповідати! — завважала Дуня.
— Ах, Боже мій, адже-ж я зовсім, зовсім не таким його надіялась стрітити, Дмитре Прокопичу.
— Се вже цілком природно, пані, — відповів Дмитро Прокопич. — Матері я не маю, ну, а дядько кождого року сюди приїздить і ледви чи не кождий раз мене не пізнає, навіть з лиця, а чоловік розумний; ну, а за три роки вашої розлуки богато води уплило. Та і що вам сказати? Півтора року я Родіона знаю: насуплений, понурий, неприступний і гордий; в послідні часи (а може ще і значно давнійше) недовірчивий і іпохондрик. Великодушний і добрий. Чувств своїх не любить висказувати і скорше допуститься жорстокости, ніж словами вискаже серце. Иноді однакож зовсім не іпохондрик, а по просту холодний і безчувственний до нелюдськости. Цілком мов би в нім два противоположні характери по черзі мінялись. Страх, який часами неговіркий! Заєдно йому ніколи, заєдно йому перешкаджають, а сам лежить, нічого не робить. Не жартує ніколи і не длятого, щоб дотепу в него не було, а дослівно часу у него на такі марні річи не стає. Не дочуває, що говорять. Ніколи не інтересується тим, чим всі в дану годину інтересуються. Незмірно високо себе цінить, і, здається, не без деякого права на те. Але се байка!… Мені здається, ваш приїзд буде мати на него найблагодатнійший вплив.
— Ах, дай се Господи! — скрикнула Пульхерія Александрівна, змучена судом Разумихіна про її Родя.
Вкінци Разумихін глянув сміливійше на Евдокію Романівну. Він часто зиркав на неї при розмові, однак несміло, на одну тілько секунду, і зараз відводив очі.
Евдокія Романівна то сідала, де стояла і уважно прислухувалась, то вставала знову і починала ходити після свого звичаю з кута в кут, схрестивши руки, стиснувши губи, зрідка вставляючи своє питання, не перериваючи ходу, задумуючись. Вона також мала звичай недочувати, що говорять. Одягнена вона була в якусь темненьку, з легкої матерії сукню, а на шиї був завязаний білий, прозрачний шаль.
По многих признаках Разумихін зараз завважав, що коло обох женщин до крайности убого. Будь Евдокія Романівна виряжена як королева, то, здається, він би її зовсім не боявся; тепер же, може як раз длятого, що вона так бідно одягнена, і що він стрів її в отсій поганій гостинниці, в серці його вселився страх, і він став боятись за кожде своє слово, за кождий вираз лиця, що було очевидно вельми немиле для чоловіка, котрий і без того себе не був певний.
— Ви богато сказали цікавого про характер брата і… сказали безпристрасно. Се гарно; я думала, ви засліплені в нім, — завважала Евдокія Романівна з усмішкою. — Здається, і се майже певне, що коло него повинна-б находитись женщина, — докинула вона в задумі.
— Я сего не говорив, та бути-може і в тім правда ваша, тілько…
— Що?
— Адже він нікого не любить; може і нікого не полюбить, — відрізав Разумихін.
— Хіба-ж він не спосібний полюбити?
— Та знаєте, Евдокіє Романівно, ви самі страх як подобаєте на вашого брата, навіть у всім! — вирвалось йому напрасно, для себе самого цілком несподівано, все-ж таки зараз нагадав він те, що перед хвилею сказав її про брата, почервонів як рак і страшенно засоромився. Евдокія Романівна не могла не розсміятись, коли подивилася на него.
— Щодо Родя, ви обоє можете помилятися, — підхопила трохи невдоволена Пульхерія Александрівна. — Я не про теперішнє говорю, Дунечко. Те, що пише Петро Петрович в отсім листі… і чого ми догадувались з тобою, — може бути неправда, але ви представити собі не можете, Дмитре Прокопичу, який він фантаст і, якби се сказати, химерник. Його характеру я ніколи не могла збагнути, навіть коли йому було лиш пятнайцять літ. Я переконана, що він і тепер ні сіло ні пало може зробити з собою щось таке, чого ні оден чоловік ніколи не подумає зробити… Та і не далеко ходити: чи відомо вам, як він перед півтора року мене здивував, зворушив і майже цілком не загриз, коли задумав було женитись з отсею, як її — з донькою сеї Зарнициної, його господині?
— Чи знаєте ви що небудь подрібно про отсю історію? — запитала Евдокія Романівна.
— Ви думаєте, — з жаром тягнула дальше Пульхерія Александрівна, — його би повздержали тоді мої сльози, мої просьби, моя хороба, моя смерть бути може із журби, наша нужда? Найспокійнійше переступив би через всі перешкоди. А чи він же нас не любить?
— Він нічого і ніколи сам про сю історію зі мною не говорив, — осторожно відповів Разумихін, — але я дещо чув від самої пані Зарнициної, від котрої також годі добутися правди, і що чув, те, правда, потрохи аж і дивне…
— А що ви чули? — запитали разом обі женщини.
— В цілости нічого такого надто вже особлившого. Довідався я лиш, що женитьба отся, цілком вже покладена і не дійшовша до діла лиш задля смерти судженої, була самій пані Зарнициній дуже не по душі… Крім того, говорять, дівчина була собою навіть негарна, то є, говорять, аж погана… і така хирлява.... і чудаковата.... хоч здаєся з деякими добрими прикметами. Очевидно мусіла мати дещо доброго в собі; инакше нічого би вже не мож порозуміти… Віна також ніякого, та він на віно і не став би глядіти… Загалом в такій справі трудно судити.
— Я переконана, що вона добра була дівчина, — коротко завважила Евдокія Романівна.
— Бог мене простить, а я таки втішилась тоді її смертю, хоч і не знаю, хто з них кого погубив би: чи він її, чи вона його? — заключила Пульхерія Александрівна; відтак осторожно запиняючись і безнастанно споглядаючи на Дуню, що було тій очевидячки неприємно, стала знов розпитувати про вчерашню сцену між Родем і Лужином. Отся подія, як видно, непокоїла її більш всего і доводила до страху і дрощів. Разумихін розповів усе наново, в подрібности, але на сей раз додав і своє заключення; він просто обвинив Родя про нарошне, придумане зобидження Петра Петровича, на сей раз дуже мало звиняючи його слабістю.
— Він ще перед слабістю на се рішився, — додав він.
— Я також так думаю, — сказала Пульхерія Александрівна, з прибитим видом. Але її дуже вразило, що про Петра Петровича Разумихін виразився на сей раз так осторожно і навіть будьтоби і з поважанням. Поразило се і Евдокію Романівну.
— Так ви ось якої думки про Петра Петровича? — не втерпіла не спитати Пульхерія Александрівна.
— Про будучого мужа вашої доньки я і не можу бути иншої думки, — твердо і з горячю відповів Разумихін, — і не з самої низької чемности се говорю, а длятого, длятого… ну хоч лиш длятого, що Евдокія Романівна сама, добровільно зволила вибрати сего чоловіка. Коли-ж я так понизив його вчера, то се тому, що вчера я був препогано пяний і ще… божевільний; так, божевільний, без голови, з розуму зійшов, цілковито… і сьогодня стидаюся сего!…
Він почервонів і замовк. Евдокія Романівна запалала, все-ж таки не перервала мовчанки. Вона не вимовила ні одного слова з тої пори, як лиш заговорили про Лужина.
А тимчасом Пульхерія Александрівна без її піддержки очевидячки находилась в нерішимости. Наконець, загикуючись і безнастанно споглядаючи на дочку, сказала, що її незвичайно занимає тепер одна обставина.
— Бачите, Дмитре Прокопичу, — почала вона… — я буду цілком отверта з Дмитро Прокопичем, Дунечко?
— Розуміється, матусю, — осміляючи відповіла Евдокія Романівна.
— Ось в чім діло, — заговорила тая поквапно, мовби з неї гору зняли позволенням висказати своє горе. — Сьогодня, дуже рано, ми дістали від Петра Петровича карточку, в відповідь на наше вчерашнє повідомлення про приїзд. Бачите, вчера він повинен був ждати нас, як і обіцяв, на зелізници. Замісць того, на дворець зелізниці прислав нам на стрічу якогось лакея, з адресою отсих нумерів і щоб нам показати дорогу, а нам велів сказати, що він зайде сюди до нас сам сьогодня рано. Замісць того сьогодня ранком прийшла від него отся карточка… Лучше, прочитайте її самі; тут є пункт, котрий вельми непокоїть мене… ви зараз побачите самі, який се пункт, і… скажіть мені вашу отверту думку, Дмитре Прокопичу! Ви ліпше всіх знаєте характер Родя, і ліпше всіх можете порадити. Упереджаю вас, що Дуня вже усе порішила, зараз від першого разу, але я, я ще не знаю, як поступити і.... і цілий час дожидала вас.
Разумихін розвинув картку з надписом вчерашнього дня і прочитав що слідує:
„Ласкава пані, Пульхеріє Александрівно! Маю честь повідомити вас, що задля несподіваних перешкод не міг я дожидати вас на зелізниці і післав в тій ціли чоловіка, вельми розсудливого. Рівно-ж позбавлю себе чести бачитись з вами і завтра рано, ради наглих сенатських справ і щоб не перешкаджати родинному побаченню вашому з вашим сином і Евдокії Романівни з її братом. Буду-ж мати честь відвідати вас і поклонитись вам в вашім мешканню не инакше, як завтра рівно в осьмій годині вечером, причім осміляюсь прилучити конечну і, додам ще, настійчиву просьбу мою, щоби при нашім побаченню не було Родіона Романовича, бо він безприкладно і тяжко обидив мене, коли я його вчера посітив в слабости, і надто ще з причини, що маю особиста до вас конечне і докладне обяснення щодо відомого пункту, дотично котрого хочу почути ваше власне обяснення. Маю честь при тім завчасу упередити, що коли на перекір просьбі, стріну Родіона Романовича, приневолений буду без проволоки віддалитись, і тоді спорікайте вже на себе. А пишу се тому, що Родіон Романович, хоч здавався при відвідинах моїх так хорим, за дві годині нараз виздоровів, значить отже виходить з дому і до вас зайти може. Про се переконався я на власні очи в мешканню роздоптаного кіньми пяниці, котрий помер від сего, а дочці котрого, дівчині найпостиднійшого поведення, дав він вчера до двайцять пять рублів мовби то на похорон, що вельми мене здивувало, скоро знаю, посеред яких клопотів збирали ви отсю суму. При чім виражаючи моє оособливе поважання почитаній Евдокії Романівній, прошу приняти вираз прихильности і поважання
вашого покірного слуги
П. Лужина.
— Що мені тепер чинити, Дмитре Прокопичу? — заговорила Пульхерія Александрівна трохи не з плачем. — Як я скажу Родеви, щоб не приходив? Він так рішучо жадав вчера відмови Петрови Петровичеви, а тут і його самого велять не принимати! Та він нароком прийде, як довідається, і… що тоді буде?
— Поступіть так, як рішила Евдокія Романівна, — спокійно і без надуми відповів Разумихін.
— Ах, Боже мій! Вона говорить… вона Бог знає що говорить, і не обясняє мені ціли! Вона говорить, що ліпше буде себ то не ліпше, але що чомусь-там начеб доконче треба, щоб і Родьо також нароком прийшов сьогодня в осьмій годині і щоб вони конче стрітились… А я так і карточки сеї не хотіла йому показувати і якнебудь зробити, при вашій помочі, щоб він не приходив… адже-ж він такий роздразнений… Та і нічого я не розумію, який там пяниця умер і яка там донька, і яким світом міг він віддати отсій донці усі останні гроші… котрі…
— Котрі так дорого вам дістались, матусю, — докинула Евдокія Романівна.
— Він був вчера не при собі, — задумчиво приговорював Разумихін. — Колиб ви знали, що він там за штуки платав вчера в гостинниці, хоч і дотепно… гм! про якогось небіщика і про якусь дівчину він дійсно мені щось говорив вчера, коли ми йшли домів, але я не розумів ні слова… Та втім, і я сам вчера…
— Найліпше, матусю, ходімо до него самі і там, впевняю вас, зараз побачимо, що робити. Та якраз вже і пора на те, — Господи! одинайцята година! — скрикнула вона, поглянувши на свій пишний золотий годинник з емалією, що висів в неї на шиї на тоненькім венеціянськім ланцюшку і ніяк не відповідав уборови.
— Подарок жениха, — подумав Разумихін.
— Ах, пора! Пора, Дунечко, пора! — налякано заторопилась Пульхерія Александрівна. — Ще подумає, що ми від вчера гніваємось, коли так довго не йдемо. Ах, Боже мій!
Говорячи теє, вона поквапно накидувала на себе мантилю і надягала капелюх; Дунечка також одягалась. Рукавички на ній були не лиш заношені, але аж подерті, що завважав Разумихін, а тимчасом отся явна бідність убору навіть додавала обом дамам вид якоїсь особлившої поваги, що завсігди буває з тими, хто уміє носити убогу одежу. Разумихін з обожанням глядів на Дунечку і чувся гордим, що поведе її.
— Тая королева, — думав він про себе, — що то латала свої пончохи в вязниці, вже навірно в ту хвилю виглядала справдішною королевою і навіть більше, ніж за часів найпишнійших торжеств і виходів.
— Боже мій! — кликнула Пульхерія Александрівна, — чи думала я, що буду боятись зійтися з сином, з моїм любим Родечком, як тепер боюся!… Я боюся, Дмитре Прокопичу! — додала вона, несміло поглянувши на него.
— Не бійтесь, мамочко, — сказала Дуня, цілуючи її, — ліпше вірте в него. Я вірю.
— Ах, Боже мій! Я вірю також, а всю ніч не спала! — закричала бідна женщина.
Вони вийшли на вулицю.
— Знаєш, Дунечко, як тілько я над ранком трошечки заснула, мені зараз приснилась покійна Марта Петрівна… і ціла в білім… підійшла до мене, взяла за руку, а сама головою хитає на мене, і так строго, строго, начеб осуджає… Чи добро воно віщує? Ах, Боже мій, Дмитре Прокопичу, ви ще не знаєте: Марта Петрівна умерла!
— Ні, не знаю; яка Марта Петрівна?
— Несподівано! і представте собі…
— Опісля, мамочко, вмішалася Дуня, — адже вони ще не знають, хто така Марта Петрівна.
— Ах, не знаєте? А я думала, вам вже все звісне. Ви мені простите, Дмитре Прокопичу, у мене в отсі дні просто в голові путається. Справді, я вас уважаю якби за провидіння наше, та тому так і переконана була, що вам все звісне. Я вас майже за рідного уважаю… Не угнівіться, прошу, що так говорю. Ах, Боже мій, що се у вас права рука! скалічились?
— Так, скалічився, — воркнув ущасливлений Разумихін.
— Я иногді надто вже від серця говорю, так що Дуня мене поправляє… Але, Боже мій, в якій він комірці живе! Так чи пробудився він вже? І отся женщина, хазяйка його, уважає се за кімнату! Послухайте, ви говорите, він не любить серця виказувати, так що я бути може йому і надоїм моїми слабостями?… Чи не навчилиб ви мене, Дмитре Прокопичу, як мені з ним поводитися? Я, знаєте, цілком як запаморочена ходжу.
— Не випитуйте його надто про що небудь, коли побачите, що він хмуриться; особливо про здоровля не богато питайте: не любить.
— Ах, Дмитре Прокопичу, як тяжко бути матірю!
Але ось і ті сходи… Які погані сходи!
— Ненечко, ви аж бліді, утихомиріться, серденько моє, — сказала Дуня, лестячись до неї. — Він ще повинен бути щасливий, що вас бачить, а ви так себе мучите, — додала вона, заіскрившись очима.
— Погодіть, я перше загляну, чи прокинувся він.
Женщини поволеньки пішли за ідучим вперед по сходах Разумихіном, а коли вже порівнялись на четвертім поверсі з дверми господині, то заважали, що ті двері отворені на маленьку щілину і що двоє бистрих, чорних очей приглядаєсь їм з темноти. Коли-ж погляди стрітились, то двері душком затріснулись, і то з таким стуком, що Пульхерія Александрівна мало що не скрикнула з переляку.