Вина і кара/Часть II/V
| ◀ IV | Вина і кара пер.: Михайло Подолинський Часть друга V |
VI ▶ |
|
Се був панок немолодих вже літ, чепурний, видний, з осторожною і дразливою фізіономією. Він почав тим, що задержався в дверях, оглядаючись кругом з ображаючо-неукриваним зачудованням, і начеб запитуючи очима: „куди-ж се я попав?” Недовірчиво і навіть з нарочним видом якогось жаху та аж ледви чи не обиди, оглядав він тісну і низьку „морську каюту” Раскольнікова. З таким самим здивованням перевів і уставив він опісля очи на самого Раскольнікова, що роздягнений, розярошений і немитий, лежав на нужденнім, нехарнім своїм дивані, та призирався йому також неподвижно. Відтак, з тою самою повільністю став він оглядати запущену, неголену і нечесану фіґуру Разумихіна, котрий зі своєї сторони визиваючо-допитливо глядів йому просто в очи, не рушаючись з місця.
Напружена мовчанка продовжалася з мінуту, і вкінци, як і слідувало сподіватись, наступила маленька переміна декорації. Зміркувавши, мабуть по деяких надто впрочім різьких даних, що строгим виступленням тут, в отсій „морській каюті”, нічого не вдієш, увійшовший панок трохи помяк, і ввічливо, хоч таки не цілком без строгости, заговорив, звертаючись до Зосимова і вибиваючи кождий склад свого питання:
— Радіон Романич Раскольніков, добродій студент, чи там колишній студент?
Зосимов звільненька ворухнувся і може бути і відповів би, колиб Разумихін, до котрого зовсім не звертались, не випередив його таки зараз:
— А ось він лежить на дивані! А вам чого треба?
Отсе фаміліярне „а вам чого треба” так і підрубало чепурного гостя; він о волос що не обернувся до Разумихіна, всеж таки успів здержати себе в пору і чим скорше звернувся знову до Зосимова.
— Ось вам Раскольніков! — процідив Зосимов, кинувши на хорого, відтак позіхнув, при чім якось незвичайно широко роззявив свій рот і непомірно довго лишив його в такім положенню.
Опісля поволеньки сягнув в свою кишеню від камізольки, виймив великанський, випуклий, критий золотий годинник, отворив, поглядів і так само поволеньки і ліниво став його знову ховати.
Сам Раскольніков цілий час лежав мовчаливо, горілиць, і уперто, хоч і без всякої думки, глядів на прихожого. Лице його, відвернене тепер від цікавої квітки на обоях, було незмірно бліде і виражало незвичайне терпіння, начеб він що-лиш переніс болючу операцію, або випустити його в отсю хвилю з під катувань. Все-ж таки прихожий панок мало-помалу став будити в нім чим раз більше заняття, потім недовіря, потім підозріння і навіть немов би боязнь.
Коли-ж Зосимов показав на него і промовив: „ось вам Раскольніков”, він нараз, хутко піднявся, трохи не підскочивши, сів на постелі і майже визиваючим, все-ж таки уриваним і слабим голосом, обізвався:
— Так! Я Раскольніков! Чого вам треба?
Гість уважно поглядів і з натиском виголосив:
— Петро Петрович Лужин. Я в повній надії, що імя моє не цілком вже вам незнакоме.
Але Раскольніков, що дожидав чогось зовсім иншого, тупо і задумчиво подивився на него і нічого не відповів, мовби імя Петра Петровича чув він справді пораз перший.
— Як? Або-ж ви до сеї пори не зволили ще одержати ніяких вістей? — запитав Петро Петрович, трохи скривившись.
В відповідь на се Раскольніков поволеньки опустився на подушку, закинув руки на голову і став глядіти в стелю. Скука проглянула в лиці Лужина. Зосимов і Разумихін ще з більшою цікавістю взялись його оглядати і він вкінци змішався.
— Я сподівався і був певний, — заговорив він, — що лист висланий вже перед десятьма днями, та може і двома тижнями…
— Слухайте, чого-ж вам заєдно стояти біля дверий? — перебив нараз Разумихін, — Коли маєте що говорити, так сідайте, а обоїм вам з Насткою там тісно. Настечко, вступися, дай перейти! Переходіть, ось вам крісло! Лізьте-ж сюди!
Він відсунув своє крісло від стола, увільнив дещо місця межи столом і своїми колінами і ждав, трошечки в неприродній поставі, щоб гість „проліз” отсю щелину. Мінута була так вибрана, що ніяк не мож було відказатись, і гість попхався крізь вузкий простір, спішачись і спотикаючись. Дібравшися до крісла, він сів і з недовірям поглядів на Разумихіна.
— Та ви не уймайтесь, будьте ласкаві, — воркнув той. — Родько пятий день вже хорий і три дні маячив, а тепер прийшов до себе і навіть їв з жадобою. Се, бачите, його лікар сидить, тілько-що його оглянув, а я Родів товариш, також колишній студент, і тепер, бачите, з ним няньчусь; так ви на нас не зважайте і не стісняйтеся, а кажіть дальше, чого вам треба.
— Спасибіг. Тілько чи не занепокою я хорого своєю присутністю і розмовою? — звернувся Петро Петрович до Зосимова.
— Ні-ні, — процідив Зосимов, — навіть помочи можете, — і знову позіхнув.
— О, він давно вже при памяти, від ранку! — тягнув дальше Разумихін, фаміліярність котрого мала вид такої природної простодушности, що Петро Петрович подумав і став осмілюватись, може бути почасти і тому, що сей обідранець і зухвалець успів представитись йому студентом.
— Ваша матуся… — почав Лужин.
— Гм! — голосно кашельнув Разумихін.
Лужин поглянув на него питаючо.
— Нічого, я так; ну дальше!
Лужин здвигнув раменами.
— …Ваша матуся ще коли я був у неї, почала було до вас лист. Приїхавши сюди, я нароком пропустив кілька днів і не заходив до вас, щоби вже бути певним, що ви про все повідомлені; але тепер, на моє здивовання…
— Знаю, знаю! — промовив нараз Раскольніков з виразом крайної досади. — Се ви? жених? Ну, знаю!… і досить!
Петро Петрович направду обидився, все-ж таки змовчав. Він з напруженням старався розібрати, що се все значить? З мінуту по хаті немов би мак посіяв.
Тимчасом Раскольніков, котрий злегка було повернувся до него при відповіди, став нараз придивлюватись йому пильненько і з якоюсь особлившою цікавістю, начеб перше ще не вспів його оглянути цілого, або начеб щось нового в нім його поразило; навіть піднявся задля сего нароком із подушки.
Дійсно, в загальнім вигляді Петра Петровича поражало щось особливше, а іменно щось таке, що начеб оправдувало названня „жениха”, так безцеремонно йому тілько що надане. По перше було видно і навіть надто впадало в око, що Петро Петрович із всеї сили поспішив похіснуватись кількома днями в столиці, щоб прибратись і прикраситись в дожиданню судженої, що впрочім було цілком невинне і дозволене. Навіть деяка, хоч би аж і надто самодовольна свідомість своєї приємної переміни до лучшого могла би бути прощена при такій нагоді, бо-ж, звісно, Петро Петрович був женихом.
Весь убір його вийшов що лиш від кравця, і все було гарне, кромі хіба того тільки, що все було надто нове і надто зраджувало звісну ціль. Навіть пишний, новісенький круглий капелюх свідчив про ту ціль; Петро Петрович якось вже надто з поважанням відносився до него і надто обережно держав його в руках. Навіть прекрасна пара фіялкових, жувеневських рукавичок посвідчувала те саме, хотяй би лиш тим одним, що їх не надівали а тілько носили в руках для паради.
В уборі Петра Петровича переважали барви світлі і молодечі. На нім був гарненький літний жакет світло-цинамонової барви, ясні легкі штани, також камізолька, тілько що куплене тонке білля, батистова легесенька краватка з рожевими смужками, і що найліпше: усе те йшло навіть до лиця Петру Петровичеви. Лице його, вельми свіженьке, навіть гарне, і без того вже здавалось молодше від своїх сорок пяти літ. Темні залички приємно отінювали його з обох боків, в виді двох котлєтів, і вельми гарненько згущувались коло світло-виголеного, полискуючого підборідка. Навіть волосся, хоч вправді цяточку посивіле, причесане і завите у фризієра, не представляло сею обстановою нічого смішного або якого-там глупого виду, що звичайно буває при завитих волоссях, бо надає лицю неуникнену схожість з Німцем, що іде під вінець.
Коли-ж і було що небудь в отсій досить гарній і солідній фізіономії справді неприємне і відтручуюче, то походило воно вже від инших причин. Оглянувши без церемонії добродія Лужина, Раскольніков їдко усміхнувся, знову опустився на подушку і почав як перше глядіти в стелю.
Але добродій Лужин скріпився і, видно, постановив не бачити до часу всіх тих незвичайних способів повитання.
— Жаль мені дуже а дуже, що находжу вас в такім положенню, — почав він знову, силуючись перервати мовчанку. — Якби я був знав про ваше нездоровля, зайшов би був скорше. Але, бачите, клопоти!… Маю до того ще дуже важне діло з моєї адвокатської канцелярії в сенаті. Не згадую вже про ті приготовання, про котрі і ви догадуєтесь. Ваших, то є матусю і сестрицю, жду від години до години…
Раскольніков здрігнувся і хотів щось сказати; лице його виразило деяке зворушення. Петро Петрович запявся, переждав, все-ж таки, коли нічого не наступало, то і говорив дальше:
— … Кождої хвилі. Вишукав їм на перших кілька день кватиру…
— Де? — слабо запитав Раскольніков.
— Цілком недалеко відси, дім Бакалієва…
— Се на Вознесенськім, — перебив Разумихін, — там два поверхи самих гостинних нумерів: купець Юшин держить; бував.
— Так, наємні кімнати…
— Гидь найстрашнійша: нехарство, смрід, та і підозріле місце; штуки лучались; та ще і біс знає, хто там не живе!… Я і сам ось заходив при скандальній нагоді. Однак дешево.
— Я очевидно не міг зібрати стільки відомостей, бо я і сам чоловік новий, — дразливо боронився Петро Петрович, — все-ж таки дві вельми і вельми чистенькі кімнатки, а що се на дуже короткий час… Я вишукав вже справдішню, то є будучу нашу кватиру, — звернувся він до Раскольнікова, — і тепер її випоряджую; а поки що і сам тіснюся в нумерах, два кроки відси у пані Ліппевексель, в кватирі одного мого молодого приятеля, Андрія Семенича Лебезятнікова; він то мені і дім Бакалієва нараяв…
— Лебезятнікова? — поволеньки проговорив Раскольніков, начеб щось пригадуючи.
— Так, Андрій Семенич Лебезятніков, служить в міністерстві. Чи зволите знати?
— Так… ні… — відповів Раскольніков.
— Звиніть, мені так видалось по вашім питанню. Я був колись його опікуном… дуже милий молодий чоловік… і поступовий… А я люблю сходитись з молодіжю: по ній пізнаєш що нового.
Петро Петрович з надією оглянув всіх зібраних.
— Се в якім змислі? — запитав Разумихін.
— В найсеріознійшім, так сказати в самій сущности, в самім нідрі діла, — підхопив Петро Петрович, мов би зрадівши питанням. — Я, чи знаєте, вже десять літ не був в Петербурзі. Всі ті наші новости, реформи, ідеї, все те і до нас на провінції доторкнулось; але щоби бачити яснійше і бачити все, треба бути в Петербурзі. Ну добродії, а моя гадка іменно така, що всего більш помітиш і довідаєшся, коли приглянешся молодим нашим. І признаюсь: утішився…
— Чим іменно?
— Питання ваше широке. Можу помилятись, але здається мені, находжу більше ясного погляду, більше, так сказати критики, більше діловитости, спосібности до діла.
— Се правда, — процідив Зосимов.
— Ет, говориш, спосібности до діла нема, неправда, — вчіпився Разумихін. — Спосібність до діла, діловитість набувається трудно, а з неба даром не злітає. А ми трохи не двіста літ як від всякого діла відлучені… Ідеї ось, правда, і снуються, — звернувся він до Петра Петровича, — і бажання добра є, хоч і дитиняче; і чесність навіть найдеться, мимо того що мошенників намножилась безліч, а діловитости, чи там справности і поворотности все таки нема! Діловитість в чоботах ходить.
— Не годжуся з вами, — з очевидною розкошею боронився Петро Петрович. — Нічого і казати, попадаються мрії і неправильности, але треба бути вирозумілим: мрії свідчать про горячість діла і про ту неправильну зверхну обстанову, в котрій находиться діло. Коли-ж зроблено мало, то все-ж і часу було небогато. Про средства і не говорю. По мойому же особистому поглядови, коли хочете, навіть дещо і зроблено: розширено нові, пожиточні думки, розширено деякі нові пожиточні письма, на місце давних, воздушних і романічних; література принимає чим раз зрільшу барву; викорінено і обсміяно богато шкідливих упереджень… Одним словом, ми безповоротно відрізали себе від минувшого, а се по мойому вже і діло, панове…
— Розсипався! Рекомендуюся, — промовив нараз Раскольніков.
— Що, пане? — запитав Петро Петрович, не дочувши, але не одержав відповіди.
— Се все справедливо, — поспішив вмішатись Зосимов.
— Або-ж не правда, добродію? — говорив дальше Петро Петрович, приємно глянувши на Зосимова. — Згодитесь самі, — толкував він звертаючись до Разумихіна, однак вже з відтінком деякої побіди і висшости, і ледви не додавши: „молодий чоловіче”, — що є успіх, поступ, або як говорять у нас проґрес, хоч би в імя науки і економічної правди....
— Загальник!
— Ні не загальник, добродію! Коли мені, приміром, дотепер говорили „возлюби”, і я возлюбляв, то що з сего виходило? — твердив Петро Петрович, може бути з злишньою поспішністю. — Виходило те, що я дер кафтан на дві части, ділився з ближнім, і оба ми оставались наполовину голі, по нашій пословиці: „Пійдеш за кількома заяцями відразу, то ні одного не піймаєш”. А наука говорить: люби перед всіми самого себе, бо все на світі на особистім інтересі основане. Полюбиш самого себе, то і діла свої поладнаєш як слід, і кафтан твій останеться цілий. Економічна же правда додає, що чим більше в товаристві добре уладжених приватних діл, так сказати цілих кафтанів, тим більше для него твердих основ і тим ліпше устроюється в нім і спільне діло. Словом, дбаючи єдино і виключно про себе, я іменно тим самим дбаю і про всіх, і веду до того, щоби ближній достиг щось більше, як половну розідраного кафтана, і вже не від приватних, одиничних милостинь, а в наслідок загального добробуту. Думка проста, але на нещастя надто довго не приходила нікому до голови та була заслонена захватом і мріями, а здавалось би, не богато треба бистроти, щоб догадатись…
— Звиніть, я також не бистроумний, — різько перебив Разумихін, — проте перестаньмо. Я справді і заговорив з цілею, однакож мені вся та балаканина, тішення себе, всі ті неумовкаючі, безнастанні загальники, і тії вічні „же” та „отже” до тої степени за три роки осточортіли, що їй-Богу паленію, коли і другі, не то що я, при мені заговорять. Ви, розуміється, спішили зарекомендуватись своїми поглядами, се річ дуже природна, і я не осуджую. Я знову хотів лиш довідатись тепер, хто ви такий, бо бачите, до публичної справи в послідні часи причіпилось стільки ріжних промишленників, і так вивернули усе, до чого не доторкнулись, в свою користь, що дійсно цілу справу заплюгавили. Ну, добродію, і доста!
— Ласкавий пане, — почав д. Лужин піднимаючись з надзвичайною повагою, — чи не хочете ви так безцеремонно висказати, що і я…— О, куди-ж там, куди-ж там… Чи міг би я!… Ну, оставмо се! — відрізав Разумихін і таки зараз звернувся з продовженням давнійшої розмови до Зосимова.
Петро Петрович показався настільки вирозумілим, що відразу повірив обясненню. Він і без того рішив за яких дві мінути вийти.
— Сподіюся, що почате тепер знакомство наше, — звернувся він до Раскольнікова, — після вашого виздоровлення, і в виду звісних вам обставин, укріпиться ще більше… Особливо бажаю вам здоровля…
Раскольніков навіть голови не повернув. Петро Петрович почав вставати з крісла.
— Убив, кажіть що хочете, хтось з тих, що у неї заставляли! — з переконанням твердив Зосимов.
— Нічого і казати, що котрийсь з них! — потакнув Разумихін. — Що Порфир думає, сего він не скаже, але тих, що заставляли, все таки переслухує.
— Переслухує? — голосно запитав Раскольніков.
— Так, та що?
— Нічого.
— Відкіль він їх бере? — запитав Зосимов.
— Деяких Кох назвав, других імена були на опакованню річей записані, а инші і самі прийшли, як почули…
— Ну, і проворний та досвідчений се, мабуть, розбишака! Що за смілість! Що за рішучість!
— Та якраз що ні! — перебив Разумихін. — Отся думка, бач, вас всіх і збиває з дороги. А я говорю — непроворний, недосвідчений і напевно се був перший його крок! Подумай досвід і проворну шельму, і вийде неправдоподібне. А подумай недосвідченого і вийде, що чистий лиш припадок його з біди і вивів, а припадок чого не зробить? Адже-ж він і перешкод, здається, не предвиджував! Та і як діло веде? — Бере десяти-двайцяти-рублеві річи, напихає ними кишені, нишпорить в бабській скрині, між дрантям, — а в комоді, в верхній засувці, в шкатулі, самих чистих грошей на півтора тисячі найшли, кромі паперів! І ограбити ледащо не вмів, тільки і знав, що убити! Перший крок, говорю тобі, перший крок; стратив голову! І не обдуманою штукою, а случаєм видобувся.
— Се, здається, про недавне вбивство старушки-чиновниці, — вмішався звертаючись до Зосимова, Петро Петрович, вже стоячи з капелюхом в руці і рукавичками, та перед виходом захотівши кинути ще кілька розумних слів.
Він очевидячки старався про добре вражіння і пустота перемогла розсудок.
— Так. Ви чули?
— Як же би ні, в сусідстві…
— Знаєте все докладно?
— Не можу сказати; однак мене інтересує при отсім друга обставина, щоб так сказати — ціле питання. Не говорю вже про те, що проступки в низшій верстві за послідних пять літ помножилися; не говорю про загальні безнастанні грабіжі і пожежі; дивнійше всего те для мене, що проступки і в висших верствах так само множаться, майже рівнобіжно. Там, чую, колишній студент на битій дорозі почту ограбив; там передові, після товариського свого становища, люде — фальшиві банкноти підробляють; там в Москві, переловлюють цілу шайку фальшівників паперів послідної позички, — і між головними учасниками оден доцент всесвітної історії; там убивають нашого секретаря за границею, по причині грошевій і загадочній… І коли тепер отся старуха-лихварка убита кимсь з висших станів, бо мужики не заставляють золотих річей, то чим же обяснити отсю розпусту одної части нашої суспільности?
— Перемін економічних богато… — відізвався Зосимов.
— Чим обяснити? — перебив Разумихін. — А ось іменно закоренілою надто непорадністю, неспосібністю до праці, нездарністю можна би обяснити.
— Та як же се?
— А що відповів в Москві ось лєктор сей ваш, на питання, чого він підроблював гроші: „Усі богатіють всякими способами, так і мені чим скорше захотілось розбогатіти”. Слів докладно не памятаю, але змисл той, щоби даром, чим скорше, без труду. На всім готовім привикли жити, при чужій помочі ходити, жване їсти. Ну, а коли вдарить велика година, тоді кождий і покаже, чим дише.
— Та де-ж моральність? І, так сказати, засади…
— Та чого-ж ви спорікаєте? — несподівано вмішався Раскольніков. — Адже-ж по вашій вийшло теорії!
— Як-то по моїй теорії?
— А доведіть до послідних консеквенцій те, що ви перед хвилею проповідували, і вийде, що людей можна різати…
— Змилуйтеся! — закликав Лужин.
— Ні, се не так! — відізвався Зосимов.
Раскольніков лежав блідий, зі здрігаючою хвилями верхньою губою і тяжко дихав.
— На все є міра, — з повагою продовжав Лужин. — Економічна ідея не є ще зазивом до вбивства, і коли тілько предложити…
— Чи правда воно, що ви, — перебив нараз знову Раскольніков дрожачим від злоби голосом, в котрім чулась якась радість обиди, — чи правда воно, що ви сказали вашій судженій… в той самий день, як від неї дістали слово, що ви більш всего раді тому… що вона убога… бо, мовляв, вигіднійше брати дружину з нужди, щоб опісля над нею верховодити… і її тикати в очі тим, що ви її добродієм?…
— Ласкавий пане! — гнівно і роздразнено крикнув Лужин, запалавши і обрушившись цілий. — Ласкавий пане… Так перекручувати думки! Звиніть мене, але я приневолений вам заявити, що вісти, які до вас дійшли, або ліпше, які вам хтось доніс, не мають і тіни здорової основи, і я… підозріваю, хто… одним словом… отся стріла… одним словом, ваша матуся… Вона і без того показалась мені, при всіх впрочім гарних своїх прикметах трохи ентузіясткою і романтичкою… Все-ж таки я був на тисячу верстов від здогаду, що вона в такім перекрученім фантазією виді могла порозуміти і представити річ… І вкінці… вкінці…
— А знаєте що? — закричав Раскольніков піднимаючись на подушці і вдивляючись в него довго проймаючим заіскреним поглядом. — А знаєте що?
— А що-ж, добродію?
Лужин зупинився і дожидав з обидженим і визиваючим видом. Кілька секунд продовжалась мовчанка.
— А те, що коли ви ще раз… осмілитесь згадати хоч одно слово… про мою матір… то я вас долів сходами стрімголов пішлю!…
— Що з тобою! — крикнув Разумихін.
— А, так ось воно як! — Лужин поблід і закусив губу. — Слухайте, паноньку, мене, — почав він поволи і здержуючи себе всіми силами, все-ж таки задихуючись, — я ще передше, зараз при моїм приході, завважав вашу неприязнь, та нароком оставався тут, щоби провідати ще більше. Богато міг би я простити хорому і своякови, однакож тепер… вам… ніколи…
— Я не хорий! — закричав Раскольніков.
— Тим більше отже…
— Забирайтеся до чорта!
Але Лужин вже виходив сам, не докінчивши бесіди, перепихаючись знову межи столом і кріслом. Разумихін на сей раз встав, щоби пропустити його. Не дивлячись ні на кого і навіть не кивнувши головою Зосимову, котрий давно вже кивав йому, щоб він оставив в спокою хорого, Лужин вийшов, нахилившись з осторожности, коли переходив двері. І навіть в похиленню плечий його начеб виражалось сим разом, що він виносить з собою страшенну обиду.
— Чи мож, чи можна же так? — говорив поражений Разумихін, хитаючи головою.
— Оставте, оставте мене всі! — в скаженім гніві крикнув Раскольніков. — Та чи оставите ви мене наконець, мучителі? Я вас не боюсь! Я нікого, нікого тепер не боюся! Геть від мене! Я сам хочу бути, сам оден, сам, сам, сам!
— Ходімо! — сказав Зосимов, кивнувши на Разумихіна.
— Але-ж змилуйся, та чи можна його так лишити?
— Ходім! — рішучо повторив Зосимов і вийшов.
Разумихін подумав і побіг доганяти його.
— Гірше могло бути, колиб ми його не послухали, — сказав Зосимов вже на сходах. — Роздразнювати не мож…
— Що з ним?
— Коби тілько йому що-небудь приємного, ось чого би треба! Що лиш він був при силах… Знаєш, у него щось є на думці! Щось неподвижне, важке, дошкуляюче… Сего я дуже боюся; так справді, не инакше!
— Та ось сей добродій, бути може, отсей Петро Петрович! По розмові видно, що він жениться з його сестрою, і що Родьо про те перед самою слабістю лист дістав....
— Правда; чорт його приніс тепер; може бути попсував все діло. А чи завважав ти, що він до всего рівнодушний, на все мовчить, кромі одної точки, від котрої тратить рівновагу: отсе вбивство…
— Правда, дійсно так! — підхопив Разумихін. — Дуже завважав! Інтересується, жахається. Се його в самий день слабости налякали, в конторі у надзирателя; зімлів.— Ти мені се розкажеш подрібнійше вечером, а я тобі щось опісля скажу. Цікавить він мене дуже! За пів години зайду навідатись… Запалення однакож не буде…
— Спасибіг тобі! А я у Парасеньки за той час пережду і буду позір мати через Настку…
Раскольніков, оставшись сам, з нетерпеливістю і насуплений поглянув на Настку, але та все ще стягалась відходити.
— Чаю ось тепер випєш? — запитала вона.
— Опісля! Я спати хочу! Остав мене…
Він судорожно обернувся до стіни; Настка вийшла.